Місто знає, кого обирати

— На районі у нас завівся маньячина, ну, він тільки починає свій шлях, під крилом гнильця Кривого. — Розповідає мені Брюс, поки ми виходимо з дитячого садка. — Той на Ямовому в одному із старих будинків лігво собі звів. Живе скромно, працює поряд на СТО. Кульгавий на одну ногу. — Крізь арку виходимо на залиту вогнями автівок, ліхтарів, вітрин та білбордів вулицю, де гуляє купа народу: молодь, туристи, студенти. Що бідні, що багаті — спати не люблять. — Раз чи два на тиждень влаштовує п’янки у себе з сусідами. Потім, коли ті повертаються додому, сидить собі і живиться енергію від скандалів в сім’ях тих мужиків, яких споює. Гнида. Прибив би! Та живучий гад. — Брюс замахується і б’є в пустоту невидимого ворога деркачем від мітли. — А тепер у нього хобі нове. Якогось студентика ботана знайшов, того баба продинамила, ще й зрадила, чи то з одногрупником, чи другом. Ну він йому і навіяв, що той мусить жінкам мститися. Раз на тиждень з ним забухує і вкладає у п’яний мозок все. Навіювати гнилі мастаки. Так той студент по повній розійшовся. — На наступному перехресті звертаємо на доволі освітлену вулицю, та народу тут менше: хто собак вигулює, хто дівчат, хто з роботи спішить додому, а хтось — на роботу. Місто ніколи не спить. На нас ніхто не звертає уваги. Дивлюсь на Брюса крізь призму Міжсвіту. Той виглядає молодим чоловіком в легкій кожанці, темних джинсах і кросівках, мітла перетворилася на довгу чорну парасольку, з якими часто ходять британські джентльмени в фільмах.

— Першу жертву був просто налякав. Чіплявся і щось кричав в істериці їй, розмахуючи руками, — оповідає далі, розмахуючи мітлою. — Потім побив дівчат на Ямовій. А недавно, ледь не вбив молодуху, що йшла з нічного клубу. З кожним днем жорстокішим стає. Але поки на гарячому не зловив. Хоч і знаю де живе, та без доказів поліція його не засадить, а сутками ж не можу його пасти. А він, гад розумний. Шифрується будь здоров! Златка теж пару раз допомагала мені патрулювати, та він наче відчуває, залягає на дно. Я встиг лиш налякати останній раз його. Та й ще ж йому тил Кривий прикриває. Не раз з ним пересікався. Те падло завжди від мене тікає, та і відбивається непогано, як на кульгавого. Зумів тільки раз до маніяка підкрастися. Він якраз, ще одну жертву спіймав в темному дворику, біля ринку. Хран того будинку мені вчасно сигнал послав по «КПІ».

— Це що телефон якийсь? — Ні, Канал Передачі Інформації. Всі будинки поєднані мережею енергетичних ліній Міста. Ніхто не знає, що це таке. Може, це як вени Міста, по яких тече його власна енергія. За допомогою них Хранителі спілкуються між собою та з Вартовими. Та Гнилі теж обмінюються інформацію так. Хранам потрібна лиш частинка твоєї енергії, щоб ідентифікувати тебе серед інших.

Звертаємо в темну арку і заходимо в якийсь двір, освітлений одним ліхтарем. Одразу шум вулиці тут стихає. Наче в інший світ потрапили. В дворі є огороджений сіткою спортивний майданчик. Поряд з ним хтось змайстрував столик з лавками. На столі лежить пакет з супермаркету, на якому розложені помідори та хліб, стоїть пляшка горілки й соку. Компанія з двох чоловіків і однієї жінки набухуються по повній. Всім десь років за сорок. В дальньому темному кутку двору біля одного з парадних сховалась стара лавка. Брюс сідає на неї, я падаю поряд.

— Скоро сам навчишся всьому, не переживай, все зрозумієш і відчуєш. — Борис знімає з держака мітлу і пучок лози кладе під лавку, в руках в нього залишається добротна кріпка палиця метра півтора. — Так от. Що я там казав? Ага. Думав, тоді, тому маніякові мізки і вправлю. Мій дрючок вміє дурь вимітати з таких швидко. — Брюс любовно погладжує руків’я від мітли. — Але налетів Кривий. Я лиш встиг на тому студентові мітку поставити.

— Що?

— Ну це типу енергетичного маяка. Енергія у кожного унікальна, як відбитки пальців, чи ДНК, і я частинку свого енергетичного ДНК приліпив до його аури. По ньому Храни і відслідковують його, за допомогою цих же «КПІ». І от сьогодні мені «маякнули», що він нишпорить в цій окрузі. Поки почекаємо тут сигналу братів наших Хранів, про його місцезнаходження.

Зі сторони компанії лунають гучні голоси чоловіків. Розгорається якась суперечка. Один щось кричить, інший відбірною лайкою огризається у відповідь.

— О, якраз навчу тебе робити МАХ. Заодно і буде на кому потренуватися.

— А?

— Мала Хвиля. Глянь на ту компашку крізь Міжсвіт.

Так і роблю. Брюс знімає ментальну маску і лишається в своєму справжньому прикиді — вилинялий футболці, потертих джинсах і зношених кедах.

Дивлюсь на алкашів. Один дядько, щось втирає іншому. Він майже доходить до точки кипіння, його енергія геть червона в перемішку з сірими лініями. Мабуть, дуже хоче зацідити в щелепу опоненту, але поки що страх заважає і він стримується, бо суперник на голову вищий.

Високий же часто перебиває нижчого. Теж не задоволений, купа негативних жовтих потоків вирує в ньому, зелений позитив ледь жевріє і місцями бачу, що жовті лінії вже зафарбовуються червоним гнівом, а зелені — синьою агресією. Ще трохи і буде бійка і хтось точно постраждає. Жінка щось намагається сказати та її ніхто не чує, аура в неї жовтувато сіра, з ледь зеленуватим відтінком. Налякана, невдоволена і п’яна.

— Як би ти був у себе дома, то міг би просто забрати їх негатив і все, твій Хран казав, що вже вмієш. Але коли на чужій території, ти можеш тільки вдарити в них малою дозою позитиву. Спробуй з акумулювати невелику зелену сніжку і відправити їм.

Я сконцентровую увагу на своєму тілі і відчуттях. Бачу власні потоки енергії, які струменять по тілу, подумки влізаю в зелені потоки і «зливаю» в долоню, як в озерце, частину власної позитивної енергії. Встиг трохи підзарядитися нею від свого Сховища.

— Досить! — підказує Брюс. — Тепер уяви, що ніби то сніг і зліпи з неї сніжку.

Уявляю. Виходить! Круто!

— Те саме зроби в іншій долоні.

Повторюю це ще раз. Тепер в мене в кожній руці дві енергетичні, позитивно заряджені сніжки.

— Сконцентруйся на аурі дебелого мужика, подумки прицілься одною із сніжок і ментально запусти в нього її, тільки добряче штовхни силою думки.

Чоловіки вже не сидять за столом, а стоячі, кричать один на одного. Кулаки меншого зжаті. Довгий тримає напівпорожню пляшку, яку от-от може розбити об голову меншому. Жінка щось верещить, бігає навкруги столу і розмахує руками.

Пробую ментально кинути «енерго-сніжку». І вона дійсно летить до високого мужика, на півдорозі до нього, розгортається — стає більшою, еліпсоподібною — розтягується в ширину і висоту і як хвиля накриває енергетичну систему п’янчуги. Його аура, вібрує, як лист фанери. І червоні та сині лінії стають жовтими. Голос його стихає і він вже спокійніше, щось каже своєму товаришу, а той досі готується запустити в діло кулаки.

Похапцем запускаю наступну сніжку в меншого алкаша. Той розжимає кулаки і говорить нормальним тоном у відповідь і одночасно збирає, розкидані по столу, пластикові стаканчики і ставить їх вряд, його партнер наповнює їх залишками горілки і через хвилину вся компанія знову мирно бухає.

— Та ти прям профі! — хвалить Боря. — Так само можеш зробити ударну хвилю, потренуєшся вже якось сам. Там вже в сніжку прийдеться зарядити більше енер…— Він замовкає, мерехтить світло облізлого ліхтаря. Брюс глядить на будинок і наче прислухається до нього. Ліхтар гасне.

Я швиденько дивлюсь крізь Міжсвіт. Дивлюсь на будинок, він вкритий суцільними темно-сірими енергетичними потоками,такими якими я бачив свого Йоду. Так виглядає будинок без активованого Схрону. Від темних потоків відділилася прозоро-срібна лінія, поповзла з будинку до ліхтаря і звідти срібним дощем вилилась на нас з Брюсом, і я починаю чути:« в сусідньому дворі, за спортивним майданчиком.... не сам, гнилий поряд».

— Кривий, гад! Куди ж без нього! — Боря стукає кінчиком своєї залізної палиці об асфальт. — Ти все чув? — питає.

Я киваю. І бачу, як все тіло Брюса накривається зеленим енергетичним куполом схожим на захисне поле, яке показують у фільмах.

— Що це?

— Щит, ми можемо не тільки ж енергетичними "сніжками" кидатися, а й захищатися від подібних ударів. Значить план такий. Я беру на себе гнильця, ти просто слідкуй за маніяком, якщо тільки почне вбивати, можеш кинути "сніжку" в нього, але не висовуйся. Я постараюсь швидко впоратись з Кривим, і приєднаюсь до тебе. Все ясно?

Мовчки киваю ще раз. Це вже вам не жарти. Тут реально пахне смаленим.

Ми обходимо спортивний майданчик. Компанія, як ліхтар почав блимати і погас, швидко десь зникла.

В темноті двору — лиш ми. Та мені не темно, крізь погляд Міжсвіту — все здається навкруги сіруватим, як в тумані, з кольорових енергетичних потоків, якими обплетені, мов чудернацьким плющем, будинки. Деякі течії розходилися від них асфальтом до інших будинків, утворюючи мережу енергетичних потоків людських емоцій.

Далі перед нами паркан метра півтора заввишки. Легко перелазимо і опиняємося в кущах іншого двору. Справа від нас — двоповерховий продовгуватий старий будинок — дитяча поліклініка, побудований ще до революції, а зліва літерою «Г» стоїть вже більш новіший, чотирьохповерховий корпус, поліклініки для дорослих. Поєднуються ці два будинки прохідним коридором, що добудований на рівні другого поверху, його прибудували до старого корпусу, утворивши арочний прохід в провулок. В цьому дворі ліхтарі теж не світяться. І вікна в корпусах темні. Енергетичні поля обох поліклінік блідо фіолетові. Попід стінами будинків ростуть кущі і декілька дерев. В день двір гарно захищений від сонця. Вночі ж — ідеальне місце для чорних справ маніяка. Зашибісь. Походу, в саме лігво Гнилих занесло нас. По шкірі пробігся мороз, все тіло обдало холодом, потім кинуло в жар.

— Відчув? — шепоче Брюс.

Лиш кліпаю повіками на нього.

— Це вважай, наша сигналізація, якщо поряд десь є Гнилі, ми так їх відчуваємо, а вони нас. — Пояснює.

— Гляди! — показує вказівним пальцем в бік старого корпусу.

Там прочиняються двері і з’являється якийсь силует і махає комусь в нашу сторону.

— Кривий! — цідить крізь зуби Брюс.

Силует, тим часом, шкутильгаючи пересікає двір і заходить в двері, чорного ходу, нового корпусу і зникає в будівлі.

В арочному проході чути голоси, жіночій сміх і чоловічий бас.

— Це він! З новою жертвою. Напоїв, мабуть, добряче. Бач, ледь тримається на каблуках діваха.

Їх вже чітко видно на фоні арочного проходу, який висвітлювали вогні з провулку, звідки вони йдуть в темні обійми двору поліклініки.

— Так, я за Кривим. Прикінчу нарешті гада. А ти слідкуй за цією парочкою, там біля під’їзду старого корпусу гарні бузкові кущі, біжи туди. Дій по ситуації. Я швидко! — Боря біжить попід стінами нового корпусу до входу, де зник Кривий.

Прокрадаюся і присідаю під бузковим кущем, біля якого, ще посаджена клумба з високих квітів. Мене точно тут не видно.

Парочка йде в глиб двору. Сідають на одну із лавок і починають цілуватися та обійматися. Мене від них відділяє десь метрів п'ятнадцять.

Знов відчуваю мороз шкірою.

Кривий?

Шурхіт.

Сильна рука затуляє мені рота і відчуваю, як щось гостре впирається в спину.

— Тільки рипнешся! Проколю твоє немічне тіло! — сичить хтось мені на вухо.