Частина 2. Нащо потрібні комарі?

Ной повернувся до свого лісу, але все більше не могло бути, як раніше. Я знала, що цей чоловік існує, і знала, що одного дня він повернеться за мною. Розмови зі Стю біля вікна їдальні втратили для мене свою чарівність, колеги з лабораторії не знали, як мене розважити. У мене наче виросла зовнішня оболонка, яка посміхалася і розмовляла замість мене. А справжня я тим часом бентежно ховалася всередині, відраховуючи дні до повернення засмаглого сіроокого дивака.

Аби хоч якось відірватися від своїх думок, я погодилася піти від нашого відділка листоїдів на науковий семінар. У великій світлій залі у формі амфітеатру нас зібралося десь зо дві сотні людей. На жаль, приперся і Карл, умостившись у білому кріслі поряд.

Я всіма силами зосереджувалася на виступі стрункого молодика з високим чолом, ігноруючи спеціаліста з хробаків.

— Як вам усім відомо, Нова Земля була знайдена випадково, ще двісті років тому. Сприятливий розмір, відстань від місцевого сонця і наявність води та примітивних ціанобактерій, які виробляли кисень, дозволили науковцям мріяти про колонізацію планети. Але мрії могли б залишитися лише мріями, якби не великий ентузіаст і мільярдер Рік Нільсон, який профінансував свого часу амбіційний проєкт під назвою «Зоряний Ковчег».

Більшість слухачів лекції була не надто уважною, бо вже неодноразово чула всю цю інформацію. Я ж намагалася чемно показати Карлові, що я дуже зайнята й на наступні кілька сотень років маю багато планів, у яких його не існує.

— Ви знаєте, що проєкт було розбито на чотири стадії. Перші колоністи трохи більше ніж сто років тому привезли із собою найрізноманітніші зерна рослин та бактерій і почали розпакування. Одночасно засаджувалися насіння на площі кілька сотень гектарів на декількох локаціях. Рослини й дерева добре прийнялися на іншопланетному ґрунті, і ми чекали, аби між рослинами з’явився природний баланс. На жаль, за цей час на Землі сталося те, що сталося. Перенаселення у комбінації із впровадженням покращеної ДНК для обраних, яка запобігала старінню, призвело до ряду війн та революцій. Лише дивом удалося створити необхідний запас тисяч заморожених личинок жуків та ембріонів ссавців. Ситуація на Землі й досі критично погана. Наступного року ми чекаємо новий шатл з ембріонами, поповненням запасу харчів та новими спеціалістами, які б могли розпочати третій етап. Мали б з’явитися між нами на базі знавці ссавців, птахів та земноводних. Ось тут ми зіштовхуємося з першими великими перепонами. Як створити штучний баланс між видами, який розвивався природним шляхом на Землі впродовж мільярдів років еволюції? І якщо розпакування бактерій та рослин проходило більш-менш без проблем, то вже з початком другої стадії розпакування ми зіштовхнулися з безліччю питань. Коли повертати до життя комах, які живуть у симбіозі з тваринами? Хто буде знищувати надлишок сарани, якщо птахів ще не існує? Ми — науковці, яким випала доля стати богами. Тут і зараз ми вирішуємо, кого саме розпакувати в новому світі.

Почулися оплески, а молодик із високим чолом продовжував:

— Як вам відомо, спочатку проєкт «Зоряний Ковчег» мав тривати двісті років. У людства було б достатньо часу, щоб заснувати ще п’ять колоній у різних кутках Нової Землі, була б можливість розпакувати ссавців і поступово повернути їх до вільної природи. Але ситуація на Землі не дає нам вибору. Ми не маємо часу й не маємо права на помилку. Якщо ми не розпочнемо в найближчих десять років четверту стадію розпакування — Homo Sapiens, то люди будуть приречені на вимирання на непридатній для життя Землі.

У повітрі застигла важка тиша. Кожен у залі відчув важливість нашої спільної місії. Молодому ораторові вдалося захопити увагу своїх слухачів, тож йому не хотілося завершувати свій виступ на поганому:

— Ми — обрані науковці, наділені даром надзвичайного довголіття. Я вірю, що в наших силах перенести на Нову Землю все найкраще з нашого Старого світу. Залишмо назавжди війни, зруйновану екологію та хаос непорозуміння. У гармонії між видами — наш шанс на нове світле майбутнє!

Почулися бурхливі оплески, а я чомусь згадала про Ноя. Він казав, що народився на Новій Землі. Це значить, що десь поряд можуть ходити його батьки. Я роздивлялася ряди амфітеатру. Сотні красивих молодих облич. Як дізнатися, де вони? Моя родина після нападу заколотників була вбита. Саме тому я і наважилася на міжгалактичну подорож. Хотілося бачити комах, а не ріки з крові на спалених спустошених вулицях.

Я легко могла знайти бажану інформацію, лише занурившись у базу даних, та вирішила дочекатися Ноя і спитати його про батьків особисто. І чому тільки з групами розпакувальників такий поганий зв’язок? Десь вони вештаються поза зоною, а мені залишається тільки бентежне очікування.

***

Минуло ще два нескінченно довгих місяці. Ной та моя симпатія до нього почали здаватися мені лише вигадкою. Не можна так швидко пройнятися чужою посмішкою. Не можна брати за правду жарти дорослого бешкетника. Треба намагатися жити, як раніше, і концентруватися на тому, що я вмію найкраще — роздивлятися в мікроскоп листоїдів. Та логіка не працювала. Серце стартувало гамселити щоразу, як починало шелестіти гілля у лісі. З нашого вікна так добре було видно стежину до долини, якою вперто ніхто не з’являвся.

Одного разу, відчинивши двері лабораторії, я зіштовхнулася з букетом біло-блакитних польових квітів. Десь за ним я ледь роздивилася збентежені очі Ноя. Це була дуже інтимна мить посередині довгого стерильно-білого коридору, повного здивованих випадкових перехожих. Ароматні квіти виглядали прибульцями на цій базі. Та і я сама роздивлялася пелюстки як диво, бо востаннє бачила живі квіти в глибокому дитинстві. Хоч між нами з Ноєм усе ще не відбулося жодного поцілунку, ми обидва відчули важливість цієї миті й спробували щонайшвидше сховатися в недосяжний чужим очам кут бази під сходами ескалатора.

Там було низько, сіро й затишно, мабуть, саме так, як бувало колись у норах лисиць. Ной на мить завмер і нахилився до мене, лоскотнувши мою щоку волоссям своєї темної бороди. Поцілунок був… звичайним, але мені здалося, що саме так банально й стаються дуже важливі речі. Ніхто не грав на церковних органах і не розсипав штучних трояндових пелюсток, над нами не засяяла веселка. Але та мить викарбовувалася яскравим спалахом у моїй пам’яті. Попри всі драматичні події, що сталися незабаром, я і досі згадую зародження наших почуттів із теплою щирою вдячністю.

***

Мої перші кроки на вулиці були ніжними й обережними. Під ботами кришилися грудки червоної землі. Плямистий костюм різноманітних відтінків хакі сидів недосконало, та мені це не заважало. Навіть ота невелика коробочка навколо рота для доповнення кисню не псувала настрою, бо попереду було бентежне знайомство із зовнішнім невідомим світом.

Листя шелестіло, наче живе. Вітало мене — загублену людину, що поверталася до лона природи. Теплий вітерець приємно пестив обличчя. За мірками Землі можна було б сказати, що щойно розпочалася осінь. Рідка суха травичка обрамляла стежинку, яка збігала все нижче до перших стовбурів дерев. Ной спостерігав за мною з легкою усмішкою в кутках пухких губ. Інші п’ятнадцять розпакувальників давно рушили вперед на невеликих летючих дошках-самокатах, залишивши нас наодинці.

База вже сховалася за деревами, як раптом переді мною пролетіла невелика дзвінка комаха з ряду двокрилих. Дивовижно, як граційно створіння зависло в повітрі!

— Це ж самка імаго мошки! Чи не зарано їх розпакували? Самицям потрібна кров ссавців для відкладання яєць.

— На щастя, існує аж тридцять видів мошок-вегетаріанок. Це одна з них. Багато людей із Землі просить не розпаковувати, наприклад, комарів, не розуміючи, що вони є важливою частиною гармонії різноманітних видів. Вони здатні розносити не лише хвороби, але й очищати воду у фазі личинки. А в якості дорослої особини вони забирають із собою з водойми велику кількість мікроелементів, розносячи їх зі своєю смертю далі до ґрунту, збагачуючи його.

— Мені здається, що це один з основних тезисів природи: немає нічого безсумнівно хорошого чи поганого, чорного чи білого. Баланс головний, а правда лише суб’єктивна.

— Десь так воно і є. Але якби сюди прилетів звичайний комар, я б його негайно вбив. Як типовий представник Людини Розумної, я добрий, поки мене не чіпають, — додав Ной, і ми засміялися.

Пройшовши ще трохи, ми опинилися біля веселого струмка. Вода була прозоро-лискуча. Вона жваво хлюпала й перестрибувала через камінці. Я доторкнулася до води пальцями, і вони почали тремтіти від раптового холоду. Неймовірно! Мозок не впорався з почуттями, і на мої очі набігли спонтанні бентежні сльози щастя.

— Ноє, можна особисте питання? — нитка мого голосу прошила тишу.

— Так, чому б ні?

— Де твої батьки?

Ной посерйознішав і відвів погляд у ліс.

— Нещасний випадок тринадцять років тому. При розпакуванні в Ущелині Папоротей стався обвал. П’ятеро членів команди померли на місці.

— Який жах! Ти був там?

— Ні, я саме проходив на базі процедуру покращення ДНК. За іронією долі, батько мене від неї відмовляв. Казав: «Одного дня ти прокинешся досконалим знавцем своєї спеціальності, улюблені пісні будуть укотре заслухані до дір, і тобі раптом стане просто не цікаво дізнатися, що ховається за наступним поворотом. Що ти тоді будеш робити? Укоротиш собі вік?» Я і досі не знаю відповіді на його запитання. Сподіваюся, що все це зі мною трапиться ще дуже й дуже не скоро.

На мене навалилися важкі спогади про смерть батьків. Усе, що трапилося, не має сенсу. Рани в душі болять, і марно шукати винних. Цей світ давно втратив гармонію. Мені не хотілося розповідати про своє минуле, тому я поспішила застрибнути на летючу дошку. Краще наздоганяти команду розпакувальників, ніж розкопувати душевні травми. Тим паче дорога була довга. Тільки за три години польоту розміщувалася перша невеличка база. Це було місце, яке вже добряче захопила природа. Чотири ретрокабіни привезли сюди ще перші колоністи Нової Землі сто років тому. Зовні тимчасове помешкання встигло кородувати від дощів, але всередині виявилося досить затишним. Помітно було, що це оселя групи невибагливих людей, для яких блага цивілізації — приємна розкіш, а не необхідність. Дівчат було мало, і м’язистою статурою та грубими жартами вони нагадували скоріше чоловіків.

Я розпласталася на виділеному місці. Усі м’язи боліли. Навіть і не здогадувалася, що в мене їх стільки. Якби не екзоскелет, точно не витримала б такої довгої дороги. Одразу видно, що я з лабораторії не виходжу.

Після прибуття до кабінок Ной посерйознішав. Він спитав команду про дорогу та одразу пішов перевіряти герметичність зразків для розпакування. На сьогодні роботи не передбачалося, але вже завтра нас чекали перші три локації та повно-повнісінько личинок, лялечок та насіння. Повно-повнісінько сподівань, що Нова Земля підійде цим комахам для життя та розмноження.

***

Прокинувшись в обіймах Ноя, я з легким соромом згадала все, що між нами трапилося вночі. Це було так природно та дивно водночас. Впускати у своє життя чоловіка. Розкриватися йому тілом і сподіватися, що він не плюне тобі після цього в душу. Нутро тремтіло від хвилювання: чи раптом він не передумає? Чи буду я подобатись йому вранці, так само як напередодні ввечері?

Та мутна тривога виявилася марною. В очах Ноя я побачила лише чисте захоплення, концентровану ніжність та іскри щастя. Мені здалося, що тепер мене попереду чекає тільки безмежна радість буття.

Тижні поза колонією проходили так цікаво й насичено! Я займалася улюбленими комахами, обережно розміщуючи личинок у найбільш природних місцях. Ми відшукували трухляві пні, тріщини в скелях, а між цим постійно цілувалися, знімаючи на час коробочки для кисню. Наші поцілунки ставали сміливішими, впевненішими, радість не приховувалася, а проступала у фразах та поглядах. Ми були наче Адам з Євою в біблійському Едему.

Поступово команда розпакувальників змінила ще три локації, заглиблюючись усе далі в ліс від колонії. Кожного разу нас зустрічали нові ржаві кабінки, прості матраци та примітивний душ. Хлопці прийняли мене дружньо. Дівчата згрупувалися проти мене, як проти чужинки, та при Ноєві вони не хотіли вступати у відкритий конфлікт.

На двадцять шостий день нашого відрядження з метою розпакування нових видів комах та рослин сталося дещо, про що слід згадати — на небі з’явився довгий полум’яний слід. Він не був лише загубленим метеором чи далекою хвостатою кометою. Він міг бути тільки шатлом із Землі, шатлом, який прилетів на цілий рік раніше запланованого часу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.