Заклинач метеликів

Ніхто з фей не посмів його окликнути. Музика й співи вже не доносились з галявини – дівчата притихли й знічено розбрелись по володіннях фей. Жодна з сестер не звернула уваги на те, що одна з них кудись зникла.

Аерей знайшла Еделя, коли сонце вже хилилось до заходу й на ліс напливали сутінки. Вбитий горем хлопець не помітив її, поки вона не підійшла зовсім близько й сіла поруч, лагідно торкнувшись його руки.

– Я допоможу тобі втекти, – промовила вона так тихо, що навіть ейрі ледь почув її.

Едель підвів погляд.

– Праматір цього тобі не пробачить, – так само тихо відповів.

– Це найменше, що мене турбує зараз, – Аерей нарешті наважилась на те, що давно хотіла зробити.

Вона простягнула руку і погладила довге й густе волосся ейрі.

Едель, схлипнувши заплющив очі, завмер, прислухаючись до її доторків, таких несподіваних й надзвичайно приємних. Торкатись волосся ейрі могли лише найближчі їм істоти й хлопець на мить, здавалось, забув про своє горе, огорнутий хвилею ніжності й тепла.

– Ідемо, я покажу дорогу й сховаю нас від магії фей, – сказала Аерей, підводячись.

Їй хотілось всю ніч сидіти отак поруч і торкатись його, та потрібно було поспішати, поки феї не помітили пропажі.

Едель ледь не застогнав, коли рука феї відірвалась від його волосся. Та вона мала рацію – якщо тікати, то негайно.

Вони бігли в сутінках, що все згущались, невмолимо відраховуючи останні миті дня. Ніч зустріла їх в дорозі, невтомних у своєму бажанні свободи.

– Куди, куди… безумці, – шепотів ліс, та все ж відкривав свої стежки, розсував гілля, піддавшись магії двох створінь, що вже багато років були йому рідні.

Вони йшли й весь наступний день і нарешті під вечір дістались до межі, де Примарний ліс переходив у молодий підлісок, порослий високою травою й чагарником.

Едель видихнув з полегшенням й ступив на галявину, відчувши свіжий вечірній вітерець та останні сонячні промені на своєму обличчі. Він оглянувся й побачив, що Аерей завмерла на межі Примарного лісу, не наважуючись зробити крок вперед.

– Що трапилось? – спитав занепокоєно.

– Далі починається світ людей, – промовила фея. – Мені немає місця там.

– Ти ж не залишишся в Примарному лісі? – Вигукнув Едель. – Праматір помститься тобі, за те, що ти допомогла мені втекти. І я… як же я без тебе?

Хлопець ступив до феї й простягнув їй руку.

– Йдемо зі мною, і будемо назавжди разом, люба Аерей… кохана.

Та фея лише похитала головою.

– Я хочу, щоб ти побачив мене перш ніж кликати. Побачив справжню, і якщо тоді ти все ще зватимеш мене “кохана”, я піду з тобою.

Дівчина скинула з себе мару й постала перед ейрі в справжньому образі.

Едель дивився, не відводячи очей.

– То що, – з гіркотою в голосі спитала Аерей, – такою ти не готовий мене любити?

Та темний ейрі, дитя зірок, все так само простягав руки до істоти, що навіть віддалено не була схожа на людину, чи ейрі, чи будь-яку з розумних рас, що йому доводилось бачити.

– Я кохаю тебе, – тихо промовив він. – І будь ти на вигляд хоч демоном з Безодні, це вже не має значення, бо ти, це ніжність, тепло, що зігріває мій шлях у цьому світі. Ти – промінь світла, котрий не дає мені загубитись, пропасти в темряві відчаю. Ти моя опора, моя душа. Хіба ця оболонка щось може значити для мене?

Вони стояли там, на межі двох світів, обнявшись, аж доки вечір остаточно не згас й ніч застелила небо зоряним покривалом.

Переночувавши в молодому лісі, наступного дня знов відправились в дорогу, й коли сонце було вже високо в небі, врешті дістались до замку Каланііт, що впирався в підніжжя перших скель Сінтайських гір, оточений звідусіль високими деревами й вічнозеленими зарослями кущів та лоз.

Едель, не вірячи власним очам дивився на руїни свого дому. Мало що вціліло – ворота вщент зруйновані, замкові стіни пробиті в багатьох місцях й груди каміння заповнювали двір. Цілими залишились лише кімнати в бокових крилах й зброярня та склади у підвалі. Туди, в захищені магією приміщення вороги не змогли дістатись. Тіл не було – коли життєва сила й магія покидали іскру, від ейрі лишались лиш купки пилу, котрі підхоплював вітер й розносив, вплітаючи у вічну круговерть життя та смерті. Мертвих слуг людей Едель теж не знайшов, підозрюючи, що вороги могли забрати частину людей у полон. Та дух смерті проникав у кожен закуток, ним, здавалось, було пронизане все навкруги, давлячи на Еделя непомірним тягарем скорботи.

Ейрі, останній з роду Каланііт, сидів на купі каміння, що колись було стінами прекрасного замку, й уривки спогадів болісно прорізали свідомість. Він згадував дитинство і юність, батьків, радісний сміх братів і сестри, дні й ночі безтурботно проведені серед лісу й гір, де він знав кожну стежинку, кожен камінець. Едель поставив перед собою невелике овальне дзеркало, котре знайшов в одному з уцілілих покоїв.

Він пропустив своє повноліття, коли всім шляхетним ейрі наносять татуювання з символами й гаслами їх династій. Що ж, він зробить це сам. Темна енергія цівкою стікала з пальців, залишаючи на шкірі чорний візерунок, котрий буде з ним до кінця життя. Він малював на плечі квітку анемон - символ свого роду, обрамляючи її орнаментом з рун, що кожен з Каланііт змалечку пам’ятав, як молитву, що були для них непорушним законом. Честь, Вірність, Відвага, Обов’язок сплітались в складний візерунок, закарбовуючись на шкірі й в душі. Едель зупинився, розглядаючи татуювання, яке вже покривало плече й частину руки. А потім завершив малюнок, старанно виводячи руну, що тепер стане останнім словом гасла роду Каланііт. Слово те було – Помста.