Заклинач метеликів

Едель біг так швидко, як тільки можуть ейрі – мов вітер летів нічним містом, легко стрибаючи по дахах. Та вже наближаючись до кварталу, де знаходився заїзд зрозумів, що не встиг. Вулиця була наповнена людьми. Озброєні вояки й просто ті, кому цікаво було глянути, як розправляються з нечистю з факелами в руках сунули в напрямку таверни.

Він побачив Аерей на вулиці перед будівлею таверни. Озброєні люди оточили її зі всіх боків, та вона не чинила опір. Два високі ніарські лицарі у важких обладунках стояли перед нею, і Едель зрозумів, що вони читають якесь заклинання. Людям, на відміну від ейрі, потрібен був час, щоб створити складне плетіння, та навіть зважаючи на це він не встигав. Ейрі зібрав всю магічну силу, до якої зміг дотягнутись, іскра його спалахнула, наливаючись магією. Згустки пітьми, зірвавшись з рук Еделя розлетілись у всі сторони, розметавши людей, та воїни в обладунках залишились неушкоджені. Темна магія не діяла на них. Едель побачив, як вони одночасно здіймають руки вгору й стіна сліпучого вогню несеться прямо на Аерей. Він стрибнув, на льоту підхоплюючи фею й закриваючи її собою. Хвиля жару обдала його спину й сліпучий біль пронизав мозок. Воїни, котрих збила з ніг хвиля темної магії вже підводились й натягували луки. Він ще встиг глянути в очі коханої, а потім десятки стріл впились в його тіло й біль почав вщухати, поступаючись місцем темряві забуття.

____

На дорозі перед гостьовим двором “Гірський заїзд” десятки вояк оточили маленьку фігурку в білій сукні, не наважуючись підійти ближче. Два паладини в сліпучих латах поспіхом намагались сотворити ще одне заклинання священного вогню. Фея схилилась над ейрі, що намагався не втратити свідомість.

– Чому… – прошепотів він ледь чутно. – Чому ти не захищалась?

Аерей погладила його волосся, що чорною рікою розсипалось по землі.

– Хотіла бути кращою для тебе. Не монстром, що вбиває всіх. Пробач, любий, я така дурна. Та я виправлю все… пробач.

Фея відкинула непотрібну вже мару. Паладини завмерли під гіпнотичним поглядом величезних фіолетових очей без зіниць.

– Їжа… засичала Аерей, облизнувшись.

Вулицю й будинки навколо заволокло густим туманом в котрому зі зловісним шурхотінням мигтіли химерні тіні. Погасли факели й у цілковитій пітьмі лунав лиш безладний дзвін металу, зойки та передсмертні хрипи людей.

Невдовзі туман розсіявся. Аерей обвела поглядом вулицю й двір. Ніхто не залишився живим. Сутності Примарного лісу вдосталь поласували людськими життями. Вона схилилась над Еделем, що був вже без свідомості. Його іскра то спалахувала, марно намагаючись залікувати смертельні рани, то згасала знов. Повітря зі свистом й бульканням проривалось крізь пробиті стрілами легені.

– Пробач, коханий, – фея, повернувши собі образ дівчини, гладила його по щоці, вже не стримуючи сльози.

– Я не вмію лікувати, та я ще зможу все виправити. Ти будеш сильним, любий. І ми назавжди залишимось разом.

Аерей заплющила очі, видихнула й на мить втратила тілесну оболонку, перетворившись на хмарку магічного ефіру. Коли вона повернула собі людську подобу, в руках в неї сяяв, розсипаючи навколо себе вогняно-помаранчеві жаринки маленький золотий метелик. Це була душа феї.

– Тепер я завжди буду з тобою – твоєю іскрою, твоєю душею, – промовила дівчина, розчиняючись в нічній темряві.

Вогняний метелик опустився на груди ейрі. На мить Еделя охопило золоте сяйво й душа феї розчинилась в ньому, з’єднуючись з іскрою і вливаючи в неї нову силу – древню могутню магію фей.

____

Велике червоне сонце заливало Сінтайський хребет світанковим багрянцем. Вартові в таборі загону лицарів Пресвітлого вже збирались здати свої обов’язки наступній четвірці вояк і відправлятись на відпочинок, коли один з них помітив силуети двох вершників, що швидко наближались до табору. Невдовзі новоприбулих вже зустрічали в таборі. Те, що чоловіки розповідали, здавалось якоюсь маячнею й командир загону, паладин Пресвітлого Глейс не повірив би раніше. Та часи зараз були непевні – темна нечисть лізла звідусіль, а ліси кишіли потворами різних штибів. Тож довелось віднестись до цього серйозно й, мабуть, повертатись, щоб врятувати те задрипане містечко, де вони зупинялись кілька днів перед тим.

Там, якщо вірити розповідям гінців, творився апокаліпсис. Монстри вбивали мирних жителів і вояк. Якісь темні істоти, що приходили разом з туманом, випивали життя, залишаючи від людей лише всохлі мумії. Ще вони згадували не то ейрі, не то демона, що одним поглядом відбирав життя. Глейс оголосив збір і повну бойову готовність. В їх загоні крім нього було ще чотири паладини, святі воїни Пресвітлого, котрі миттю спопелять будь-яку нечисть. Вони зробили це в тому кублі, що темні демонські виплодки називають замками, зроблять і в місті.

– В ім’я Пресвітлого! – Вигукнув Глейс, піднімаючи меч. – Зітремо нечисть з лиця землі!

І чотири десятки горлянок заревіли у відповідь.

За півдня загін встиг повернутись до гірського перевалу, перейшовши через який вони мають опинитись на дорозі, що веде попри скелі крізь ліс вже до самого міста. Сповільнивши темп, лицарі обережно просувались гірською стежкою, коли шлях їм перегородила темна фігура. Незнайомець відкинув капюшон і Глейс витріщився на молоде зухвале обличчя.

“Що за нахаба?” Подумав командир й пришпорив коня, бажаючи якнайшвидше надерти цьому дурню зад. Та коли під’їхав ближче, побачив, що очі в хлопця світяться жовтим вогнем. Довге чорне волосся й загострені вуха не лишали ніяких сумнівів – темний ейрі, тут, в землях Ніару!

– Темний маг! – Заволав Глейс, – до зброї!

Вузька стежка не давала можливості перегрупуватись й вояки скупчились на ній, брязкаючи зброєю. Паладини намагались пробитись наперед, щоб захистити інших від темної магії.

Едель якусь мить мовчки спостерігав за метушнею. Його очі палали розплавленим золотом і так само палало все його єство, заливаючи свідомість спопеляючою ненавистю.

Важка гнітюча темрява опустилась на перевал, сонце, що було вже високо, раптом потьмяніло, наче затьмарене грозовою хмарою. Від мага, стелячись та звиваючись по землі, як переплетені химерні змії, поповзли згустки чорної мряки, що за мить заволокли стежку, скелі й загін ніарських воїнів.

– Що це, що це?

– Допоможіть! – кричали люди, забувши про хоробрість.

Неможливо битись, коли не бачиш ворога. Неможливо боротись, коли проти тебе діє щось невловиме, щось, що сковує волю, пробирає жахом й затьмарює свідомість тваринною панікою.

Едель простягнув руки й увібрав у себе чотири з лишком десятки золотих жаринок, що тріпотіли в повітрі, мов крильця метеликів, такі ж легкі й крихкі. Чотири десятки життів тих, хто вбив його сім’ю, зруйнував його дім, позбавив кохання. Та він не відчув задоволення від помсти. Біль від втрати пропік в грудях діру розміром із Всесвіт й здавалось ніщо і ніколи не зможе заповнити її. Йому хотілось забуття. Хотілось відійти у ті захмарні світи, де зараз його кохана і його сім’я. Знайти свій спокій десь там, серед зірок і розчинитись у безмежності.

____

Едель стояв на одній із веж свого замку, що дивом вціліла, заплющивши очі й слухаючи ліс. Він глибоко вдихнув і розвів руки. Сотні, тисячі маленьких метеликів, тріпочучи крильцями піднялись з гущавини лісу й полетіли до темного ейрі. Кожен з них ніс в собі іскру магічної сили, що ліс віддавав тому, для кого він був домом, хто зростав разом з ним і з року в рік дарував йому свою магію. Тепер ліс повертав цей дар сповна. Маленькі вогники злітали вгору, кружляли в химерному танці й зливались з іскрою Еделя.

Ейрі відкрив очі, що сяяли, як дві золоті зорі. Він творив магію, котрої ще не бачили землі Алкеї – дивну, первинну, нестримну, як сам Примарний ліс, часточку якого Едель створював навколо замку.

– Це для тебе, люба, – прошепотів він. – Твій дім буде завжди поруч з моїм.

Дерева-велетні стіною поставали навколо замку Каланііт й густий туман, вічний супутник Примарного лісу, окутував їх, вплітаючись в густі зарослі кущів, ліан і диких квітів. Туге кремезне коріння повзло, здіймаючись над землею, зростаючись з каменем і збираючи розвалені стіни в непробивну міцну фортецю. Кам’яні брили, що виростали з землі, підіймали замок все вище й вище і, врешті він опинився на неприступній скелі, оточений зі всіх боків чаклунським лісом, обплетений корінням дерев, що намертво злилось з каменем.

Так біля підніжжя Сінтайських гір з’явився Примарний ліс. Ніхто з людей не наважувався заходити туди. Подейкували, що десь там, в непролазних нетрях, височіє скеля, на якій стоїть замок, оповитий чорною імлою. В тому замку живе Заклинач Метеликів – могутній темний маг, що краде душі людей. І горе тому, хто заблукає в тих краях і чия душа потрапить у тенета чаклуна.