Заклинач метеликів

Примарний ліс п’янив і збирав почуття в одну струну, натягнуту до болю. Він кликав, співав йому пісню про те, що нема нічого солодшого за забуття. Розчинитись, щезнути в зеленому морі, що огортало його, чіплялось липким листям, дрібними колючками зарослів повзучих трав і кущів.

– Сюди, сюди, до нас.

– Іди до нас.

– До нас…

Чув він вкрадливий шепіт, що, здавалось, лунав звідусіль і заповзав у його свідомість, мов солодка отрута.

– Я йду, йду, – промовляв він, продираючись крізь буйну рослинність, стрибаючи по коренях гігантських дерев, що спали, оповиті товстим килимом з моху й ліан.

Едель Елі-езер, наймолодший син роду Каланііт третій день блукав у Примарному лісі, не розбираючи стежок заглиблюючись все далі й далі в дикі хащі, огорнуті густим туманом, що ніколи не розсіювався. Хащі, сповнені напіврозумних істот, тварин і рослин, для котрих ейрі, наділені магією були ласим шматком, бажаною здобиччю, що зараз так безрозсудно прямувала в самісіньке лігво потвор, спраглих до магічної й життєвої сили.

Ліс вивчав безумця, що так настирливо прямував на зустріч своїй смерті. Впертий хлопчисько, котрий не знав цінності життя й в гонитві за своєю метою готовий був загинути тут, в нетрях, борсаючись, мов муха в павутині в тенетах з ліан й гілок.

– Де ж ви… – питав Едель, витираючи піт й розплутуючи руками колючі гілки. Численні подряпини й порізи не встигали заростати, як на їх місці одразу ж з'являлись нові.

Рубати зарослі ейрі боявся, щоб не гнівити ліс. Знесилений та голодний, він все йшов і йшов, бо бажання здобути те, чого він прагнув, було сильнішим за втому, за страх та голод.

– Сюди, сюди…

Несподівано хлопець опинився на круглій галявині, вкритій квітами й невисокою травою. Втомлений впав на землю, та чийсь голос зовсім поруч змусив його підвестись.

– Як ти потрапив сюди, ейрі?

Дівчина була тендітна, й здавалось майже прозора на фоні їдучої зелені й червоних як кров квітів, що рясно вкривали кущі навколо галявини. Волосся кольору світлої соломи, хвилями спадало на плечі, великі сіро-блакитні очі дивились на Еделя з цікавістю.

– Я шукаю фей, – промовив хлопець. – А ти що тут робиш? Тут небезпечно.

Дівчина підійшла ближче.

– Тобі слід боятись за себе, а не за мене. Для чого тобі феї?

– Хочу спитатись в них дещо. А ти дуже смілива, я бачу.

Едель придивився до незнайомки, та сірої хмарки ефіру, що зазвичай супроводжує людей, не побачив. Ну от… і поживитись нема чим. Ейрі розчаровано зітхнув. Його іскра давно потребувала магічної енергії, а Примарний ліс нею не ділився, лише забирав рештки сил.

На мить йому здалось, що фігурка дівчини спалахнула золотистим сяйвом, дивним, незнайомим Еделю, хоча він вже міг розрізняти усі магічні потоки.

– Може в мене спитай?

Дівчисько стояло вже впритул, пробираючи поглядом, від якого Едель знітився й відчув, як по спині побігли мурахи.

“Щось тут не те” – подумав ейрі, та лякатись незнайомки в лісі було якось соромно для нього – нащадка шляхетного роду, майбутнього темного бойового мага.

– Хто ти? – не втримався хлопець.

– Це і було твоє питання?

– Ні, та ти… ти не людина?

Дівчина нічого не відповіла, лише легенько торкнулась його щоки. Едель відчув тепло її руки і жар власної крові, що відгукнулась на дотик.

– Хто ти? – повторив він своє питання, відступаючи, у смарагдові зарослі.

Здається він збагнув, та було надто пізно. Щось тягнуло його назад, змушуючи рухатись все повільніше, мов метелика в сосновій смолі. Зрештою він завмер, не в змозі поворухнутись.

– Гадаю, ти вже знаєш відповідь, ейрі, – сказала дівчина.

Едель повільно осідав на траву. Усе повинно було бути не так – де його рішучість, чому так страшно? Вся його впевненість зникла кудись, думки плутались і забулись потрібні слова.

– Ти ж виглядаєш зовсім як людина, – простогнав він.

– Ти б хотів побачити мою справжню сутність?

Ейрі закрив очі і замотав головою.

Фея вмостилась поруч.

– То що ти хотів дізнатись?

– Чому все так несправедливо і чи можна це виправити, – відповів Едель.

– Чому ми змушені залежати від людей, чи від когось ще? Чому в нас немає джерела магії, як у світлих? Я питав це у батьків ще коли був зовсім малим, та ніхто не знав, чи не хотів мені сказати. Мені говорили змиритись, бо так було є і буде, та я хотів знати. Зрештою я почав шукати відповідей сам, днями просиджуючи у бібліотеках, вивчаючи старовинні літописи й легенди. Я прочитав про ангелів, які подарували світлим їх вічне Дерево життя, що дає їм магічну силу. І про демонів, котрі вчили своїх дітей — темних ейрі, красти силу в людей. Та щось було в тих легендах таке, що не давало мені спокою. Щось здавалось не правильним. Демони — істоти Безодні. Чому темних ейрі, дітей зірок, що несуть в собі зоряне світло, вважають породженням демонів? Я зрозумів, що відповідь слід шукати десь далі, в тих епохах, про які не йшлось у літописах. Та хто міг бути свідком тих давніх подій? Хто жив довше за ейрі?

На думку мені спали істоти з міфів — феї, сільфи, йоргари, капрікорі. Сільфів треба шукати високо в горах, йоргарів – в глибині печер Ніару, феї і капрікорі – жителі лісу, тож я вирішив спробувати відшукати когось із них.

– І тебе не злякало, що феї живляться магією ейрі, а капрікорі затягують на дно своїх озер?

– Я думав, що зможу домовитись з розумними істотами, – прошепотів Едель, відчуваючи, що знову починає холонути зі страху.

– Ти думав слушно, юний ейрі.

На галявину вийшла висока жінка в довгій білій сукні, що прозорим шлейфом тяглась по землі. На голові у неї красувався пишний вінок з гілок і квітів, що скидався на корону. Срібне волосся, пряме й густе, майже сягало землі. Великі та виразні очі незвичного темно-фіалкового кольору заворожували і Едель не мав сили відвести від них погляд. Вона ступала плавно й зовсім нечутно, мов плила. Здавалось, що трави та кущі схиляються перед нею, гілля розступалось з тихим шелестом, пагони бур’янів ховали свої колючки, а пуп’янки квітів розкривались, розповсюджуючи солодкий дурманливий аромат.

Четверо дівчат, схожих на ту, з якою він говорив на галявині, йшли позаду, утворивши мовчазну процесію.

Співрозмовниця Еделя шанобливо схилила голову перед феєю у вінку.

– Вітаю тебе, Праматір, – промовила вона.

Та лиш кивнула злегка і продовжила:

– Ми можемо вдовольнити твою цікавість, та чи готовий ти заплатити за це?

Едель знітився. Його рід не був бідним, та він ніколи не думав, що в лісі йому знадобиться золото.

– Я не маю з собою грошей, Праматір фей. – Відповів він і теж, про всяк випадок, схилився в поклоні.

Фея засміялась, й відлуння її голосу, відбиваючись поміж дерев м’яко втонуло в напівтемряві хащів.

– Нам не потрібні гроші, милий хлопчику. Ти можеш дати щось краще за золото чи срібло.

– Що саме? – передчуваючи недобре, спитав Едель.

– П'ятдесят років твого життя, юний ейрі. Гадаю, це буде справедлива плата за те, що ти хочеш почути. П'ятдесят років ти проведеш тут, в колі фей, граючи та складаючи нам товариство. Музика ейрі така чарівна, що з нею час летить непомітно й приємно.

Хлопця охопила паніка. П’ятдесят років! Він син шляхетного роду – звісно, його життя буде довгим і через п’ятдесят років він все ще буде молодим, та як житимуть його батьки весь цей час? Та й провести тут пів століття, виконуючи забаганки фей, здавалось для нього неможливим завданням.

– А якщо я відмовлюсь? – спитав Едель і зробив крок назад.

Фея наблизилась до нього, нахилилась до обличчя і голосно втягнула ніздрями повітря. Її очі стали зовсім круглі, мов у сови, рот розтягнувся в зловісній усмішці, показуючи численні ряди гострих зубів. Довгий сірий язик облизав губи.

– Тоді ти станеш вечерею для нас. Твоя кров солодка, сповнена магії та й іскра містить її немало. Невже ти думаєш, що ми відпустимо таку ласу здобич?

Феї оточили Еделя тісним колом і він зрозумів, що марно сподіватись на порятунок.