Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 1

    Настя давно мала підозру, що Валентина Ігорівна, досвідчена і шанована викладачка філософії, ставиться до студентів упереджено, і за останній місяць повністю в цьому переконалася.

    Від початку жовтня атмосфера на парах регулярно загострювалася до межі. Валентина Ігорівна немов перетворилася на злого генія і вважала своїм обов'язком приділити хвилину обурення кожному, хто мав нещастя чимось привернути її увагу. Особливо діставалося студентам із задніх рядів аудиторії, причому випади викладачки били в ціль або на подив точно, або без жодного пояснення.

    – Троє з гальорки і двоє з п'ятого ряду, геть! У телефоні можна грати і в коридорі. Жук, Сенін, Мурашко, теж на вихід, ви заважаєте проводити лекцію.

    Зазвичай Настя (тишко, відмінниця, страшенна боягузка зі столу якраз навпроти кафедри) втягувала голову в плечі і намагалася злитися з пейзажем, тому що схема, за якою Валентина Ігорівна вибирала, кого сьогодні вигнати, логіці не піддавалася. П'ятеро бешкетників – то без питань. Вони на контракті, відсиджують години навчання як каторгу, часом захоплюються і зривають заняття. Не зі зла – від безкарності. А решта чим прогнівили викладачку?

    Оля Жук – спортсменка, активістка, заступниця старости, ніколи не порушує правила. Гена Сенін – син декана. Зірок із неба не хапає, але й батьків червоніти не примушує. Люся Мурашко – новенька. Дуже спокійна дівчина, співає у хорі, дотримується здорового способу життя, найімовірніше отримає диплом з відзнакою.

    Настя розуміла, що в один прекрасний день теж опиниться в опальному списку. Там уже дві третини групи побувало, і невблаганна статистика натякала, що решти якраз вистачить до кінця семестру. Реальними проблемами невдоволення Валентини Ігорівни не загрожує, від пропуску однієї-двох лекцій ще ніхто не помер, але Настю кидало в піт від самої думки про те, що вона буде вештатись без діла під час занять, випадково зустріне когось знайомого і на питання: «Ти чому не на парі?» відповість: «Вигнали».

    Останні дні жовтня видалися напруженими. І погода невдала (холод, сльота, ранкові заморозки, що перетворювали кожну краплину води на підступну ковзанку… просто жах!), і несподівана аварія в навчальному корпусі, через що на деяких заняттях доводилося шукати вільну аудиторію, і невдоволення деканату (в групі не було студентів, готових узяти участь у добровільно-примусовому концерті), і найближча до інституту станція метро закрилася на ремонт, ще й Валентина Ігорівна почала чудити по-справжньому.

    Вона вже повністю ігнорувала ледарів, зате на перші ряди нападала з агресією хижої птахи. За кілька пар нікого не пропустила – крім Насті. Одних виганяла, іншим читала довжелезну проповідь про сенс життя, карму, чисті думки і невідворотність покарання. Це зводило з розуму. Здавалося, викладачка щось замишляє, свідомо відтягує момент істини, готує дещо грандіозне.

    «Стара зовсім дахом поїхала», – говорили в групі і раділи, що в наступному семестрі філософії не буде.

    Тридцять перше жовтня Валентина Ігорівна почала з того, що, тільки-но переступивши поріг, схопилася за серце, вказала на Катю Смирнову і зажадала, щоб та зникла геть з очей і не забруднювала атмосферу, в цьому розсаднику пороків і так дихати нічим.

    Настя не витримала. Якби йшлося про будь-яку іншу студентку потоку, вона нізащо не пішла б на конфлікт з викладачкою, але до Каті в групі ставилися по-особливому. Маленька, хвороблива дівчина з неблагополучної сім'ї, вона старалась як могла, проте часто пропускала лекції і не встигала відпрацювати лабораторні. Її одяг був старим, ушитим і перешитим, ручки на сумці трималися дивом, підручниками Катя користувалася лише бібліотечними, конспекти писала в дешевих зошитах із тонким темним папером.

    Ця дівчина трималась осторонь. Її не кривдили, але й не звали в компанію. Катя і не прагнула влитися в колектив. Її життя крутилося навколо батька-алкоголіка, матері з інвалідністю, двох братів-школярів і роботи на пів ставки. По суті, саме Катя була головною в сім'ї і примудрялася не тільки вчитись, а й розбиратися з непростим побутом.

    Настя заздрила її силі волі. І знала: для Каті заняття дуже важливі. Всі знали! Навіть хулігани ставилися до цього з поблажливим розумінням.

    Катя щиро прагнула до знань і цінувала кожну крихту нової інформації, включно з лекціями, які багато хто вважає марною тратою часу. А ще вона ніколи не спричиняла проблем.

    – Валентино Ігорівно, ви не можете заборонити Каті бути на лекції, – як у вир сторч головою кинулася Настя.

    Група притихла. Настя сперечалася з викладачами дуже рідко, і в кожному випадку стояла на своєму до кінця.

    – Хтось щось сказав? – Валентина Ігорівна вийшла з-за кафедри і пройшлася між рядами. – Чи мені здалося?!

    – Я говорю, що у вас немає причин виганяти Катю, – продовжувала Настя, дивуючись тому, як довго вдається тримати голос рівним. – На її місці може бути хто завгодно із групи. Це нечесно.

    Затамувавши подих, вона дивилась, як наближається викладачка.

    Валентина Ігорівна була високою і кістлявою жінкою далеко за шістдесят. Вона одягалася старомодно, але зі стилем, обожнювала великі намиста темних кольорів, затягувала волосся із сивиною в тугий вузол і використовувала гостру тростину з химерним різьбленим набалдашником із червоного дерева. Під час ходьби ця тростина стукала голосніше, ніж оббиті металом каблуки чорних лакованих туфель викладачки.

    Мимоволі Настя зіщулилась, але не опустила погляд. Вона розуміла, що на тлі великої, впевненої у своїй правоті Валентини Ігорівни програє по всіх фронтах.

    «Метр із кепкою» – кажуть про таких, як Настя. Низька, щупла, бліда, з переляканими очима за скельцями окулярів… І порівнювати нема сенсу.

    – Ех, Настусю… – Викладачка зупинилася біля першого ряду, зморщила гачкуватий ніс. – Усі монстри як монстри, одна ти в білому пальті стоїш така красива…

    Настя прикусила губу і повернулася так, щоб світло, яке падало з великих вікон аудиторії на другому поверсі, не потрапляло на її почервонілі від образи щоки.

    – Ви не маєте права так поводитися зі студентами, – пробурмотіла, ледь стримуючи гнів.

    – Припустімо, не маю. Але раніше протестів чомусь не було. Всіх усе влаштовувало, Настусю, і тебе теж. А сьогодні раптом голосок прорізався? І чим же ми зобов'язані такому прориву? Мабуть, перед Самайном кров кипить? Нечисть на гулянки сходиться, і у тебе душа не на місці?

    Від несподіванки Настя забула наспіх придуману тираду про права та обов'язки студентів і викладачів. Якби вона почула таку маячню від екзальтованої «англійки» Ганни Степанівни, знизала б плечима і викинула з голови, але Валентина Ігорівна – жінка радянського гарту, запекла матеріалістка. Вона не могла всерйоз нести забобонні нісенітниці.

    – Не віриш у те, чого не бачиш, Настусю? А не бачиш ти багато що… – Валентина Ігорівна потягнулася до окулярів Насті і здивувалася, коли та прикрила їх рукою, забороняючи чіпати. – Бач, осміліли всі… Ні пошани, ні поваги. Не очікувала я від тебе такого, Настусю. Від кого завгодно підлості чекала, тільки не від тебе. Розчарувала ти мене дуже. Нічого, сьогодні вночі побачиш світ таким, яким він є насправді. Подивимося, чи завтра захищатимеш цвіль, що його населяє.

    «Записати б це на камеру… Такий привід для скарги!» – засмутилася Настя.

    З іншого боку, вона знала, що навряд чи коли-небудь поскаржиться на викладача. Її мати пів життя пропрацювала вчителькою математики і обожнювала свою роботу, але минулого року не витримала тиску сучасних дітлахів із їхніми тупими провокаціями і манією зняти процес на телефон. «А якщо наступного разу вони вб'ються прямо на уроці, щоб перевірити мою реакцію? Мене ж посадять», – бідкалася мама.

    Відпочинок пішов їй на користь. Цього року вона влаштувалася в передмістя і щаслива, як раніше, але Настя навіки запам'ятала, як бридко звучало: «На вас написали заяву». І нехай розумом вона розуміла, що Валентина Ігорівна діє, м'яко кажучи, неправильно, пересилити себе не могла.

    – Гей, а я теж хочу! – вигукнув із заднього ряду Вова Сірий. – Чому завжди Настюха перша?

    Вова вважався хуліганом (через брак у групі справжніх) і не пропускав нагоди нагадати про свій особливий статус. Здавався він швидко, на різку відсіч не відповідав, негласні межі дозволеного не переходив. Куратор якось обмовився, що це мрія, а не хуліган. Начебто і є, свою екологічну нішу зайняв повністю, витіснятися не збирається, але й турбот не спричиняє.

    – Підійдіть сюди, молодий чоловіче. – Валентина Ігорівна стиснула кулаки так, що побіліли кісточки пальців, а покриті криваво-червоним лаком нігті вп'ялися в тіло. – Чому я вас не пам'ятаю?

    – Не знаю. – Вова перевальцем наблизився. – Я жодної лекції не пропустив, завжди он там сплю, – махнув на дальній куток аудиторії. – Голос у вас приємний. Заколисує.

    – Прізвище? – Валентина Ігорівна дивилася на спортивного хлопця з нахабною фізіономією і чарівною усмішкою, і її обличчя поступово розгладжувалось. – Ім'я?

    – Сірий. – Вова захитався на п'ятах і, красуючись, розправив плечі. – Номер сімнадцять у списку мучеників.

    – Дуже добре. Хтось ще бажає приєднатися до вічності?

    Група мовчала.

    Валентина Ігорівна повільно розтягла губи в посмішці й різко смикнула своє велике намисто. Нитка лопнула, подряпавши шию, на мереживному комірі білої блузки викладачки з'явився розсип дрібних червоних крапель, чорні намистини затанцювали по підлозі аудиторії.

    Під високим склепінням пролунало дружне: «Ах!», але тихих обговорень події не було – студенти сиділи як зачаровані і вражено витріщалися на Валентину Ігорівну, що раптом ніби стала вищою, кістлявішою і страшнішою.

    – Пане Володимире, це для вас. – Вона простягла Вові одну з намистин. – Чоловіки вашого віку занадто допитливі і гарячі, вам необхідний захист. А Настусі не завадить забруднити біле пальтечко звичайним повсякденним брудом. Сховайте в надійному місці, Володимире. Втратите – начувайтеся.

    Вова схопив намистину, покрутив у пальцях і несподівано відправив у рот. Проковтнув, продемонстрував руки і язик.

    – Досить надійно? – поцікавився з простодушною міною. – Чи потім повернути треба?

    Валентина Ігорівна презирливо посміхнулася.

    – Вільні, панове. Всі. – І покинула аудиторію, наостанок хитнувши вішалку з верхнім одягом студентів, розташовану біля дверей.

    Група, несміливо перемовляючись, теж потягнулася до виходу, хоча пара тільки починалася.

    Настя згорнула конспект, засунула його в сумку і озирнулася, не знайшовши на столі ручки. Впала на підлогу? Нахилятись і перевіряти це не хотілося. Стук чорних намистин ще стояв у вухах. Вони десь там, лежать як могильні камені… Брр! Настя й гадки не мала, чому на думку спало саме таке порівняння.

    На зло собі вона присіла, швидко схопила ручку – і недовірливо подивилася на абсолютно чисту підлогу.

    – У буфет ідеш? – запитала Катя Смирнова, що проходила повз. – Усі наші йдуть, бо ж «вікно».

    Настя сіпнулася, стукнулась потилицею об стільницю і поспішно випросталася.

    – Я краще в читальному залі посиджу, – відповіла, марно намагаючись впоратися з блискавкою на сумці, що не хотіла закриватися. – А ти?

    – Я додому збігаю. Спасибі тобі. – Катя запнулася. – Реально спасибі.

    – Та немає за що. На наступній парі будеш?

    – Як вийде. – Співрозмовниця відвела погляд, і стало ясно: сьогодні вона не повернеться. – Ну, побачимося.

    Не встигла Настя зняти куртку з вішалки і вийти в коридор, як її схопили за рукав.

    – Гей, Настюхо! – поруч матеріалізувався Вова Сірий. – Боюсь я за тебе. Стара відьма прокляла, напевно, і все таке… Ти на ніч до мене приходь, охоронятиму. – І заіржав як розумово відсталий кінь.

    – А мама твоя дозволить? – огризнулася Настя.

    Потрапила в болюче місце – мати Вови працювала в поліції і лізла в життя сина з приводу і без.

    – Вона у відрядженні, у батька нічна зміна, а брату пофіг, він з інтернету цілодобово не вилазить прямо як ти на вихідних. Я адресу скину, еге?

    – Обійдусь. – Настя висмикнула рукав і під схвальні смішки друзів Вови, таких же нероб, як він сам, вирушила в читальний зал.

    Валентина Ігорівна могла чудити як завгодно, це не скасовувало того факту, що до зимової сесії їй треба здати два від руки написані реферати та самостійну роботу. Про такі деталі викладачка ніколи не забувала і вимагала повної віддачі.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.