3
Ранок видався тяжким: синці боліли, хоч організм відновлювався швидше завдяки павучим здібностям. Та все ж найбільший синяк під оком залишився. Тональний крем не завадив. Пітер тихенько прокрався в ванну кімнату та почав маскувати сліди побоїв. Тітка Мей непомітно підійшла ззаду:
- Пітере, що ти робиш?- Пітер різко підскочив. Чому його чуття нічого йому не сказало? Він втрачає хватку?
- Н-Нічого, тітко Мей.. я вночі ходив попити і вдарився об двері.
- Такий синець від звичайних дверей? З якою швидкістю ти йшов пити і чому я нічого вночі не чула?
- Ну, схоже в тебе міцний сон. - нервово засміявся хлопець. - Ну все, тітко, я побіг в коледж.
Пітер поцілував тітку в щоку, зібрав речі в рюкзак, накинув верхній одяг і чкурнув по сходах на вихід з під'їзду.
Ранок був морозким. Піт одразу пошкодував, що вдягнув такі легенькі штани. Останнім часом тітонька не підвозила його на авто, бо отримала нову роботу з новим графіком, тому не встигала з цим, і павучку доводилося йти пішки, або добиратися громадським транспортом. Звісно, був ще один варіант: дібратися не як Пітер Паркер, а як людина павук, але останнім часом хлопцю хотілося бути самим собою.
І ось, йшовши по бруківці, задумавшись, він не помітив, як вийшов на дорогу. Попереду загальмувала машина, але зіткнення все ж відбулося. Пітера легенько штовхнуло і він повалився на бруківку.
З авто вийшов чоловік.
- Куди ти преш, малий? Життя набридає?- голос був якимся знайомим, але навряд вони колись зустрічалися. На вигляд хлопцю було трохи більше, ніж самому Паркеру. Чорне волосся, шкіряна куртка, карі очі, смугле лице, таутювання на правій руці рукавом, дороге авто - все говорило про те, що незнайомець з багатої сім'ї.
- Вибачте, я задумався.
- Та, - махнув рукою незнайомець, - куди ти йдеш? Може підкинути? Я надіюся, ти нічого собі не зламав, і мені не доведеться тебе везти в лікарню.
- О ні, все в порядку, я йду в коледж, що на наступній вулиці.
- О, то ти там вчишся? Не повіриш, але я туди вчора вступив.
Цей дороговдягнений хлопець вступив у звичайний коледж?? Що??
- Сідай в тачку, чого стоїш?
- Дякую. - Пітер сів у зручне крісло. Марки цього авто він не знав, але було видно, наскільки воно якісне.
Машина плавно поїхала вулицею.
- Тебе як хоч звати?
- Я Пітер. Пітер Паркер.
- О, чув про тебе від директора. Ти типу тут розумник?
- Мабуть. Не знаю, що казав директор.
- Ми говорили про стажування у наукових компаніях і директор говорив, що ти стажуєшся у самого Тоні Старка. Це правда?
- Так. Я виграв собі місце, мою роботу оцінили, але не думав, що це хтось обговорює.
- Знаєш, я в науці не дуже розуміюся, зате люблю музику. В мене є свій рок-гурт.
- Це теж дуже круто. - мило усміхнувся Пітер.
Вони під'їхали до коледжу та вийшли з машини.
- Ну, може скоро побачимося. До зустрічі, малий.
- Егеж, бувай - ніяково посміявся Піт. Ніхто його малим ще не називав. Окрім Старка, звісно.
- А, стій. Зачекай хвилинку. Ти б не хотів після уроків посидіти за чашечкою кави?
- Я не проти. - в шлунку щось схвильовано залоскотало.
- Домовилися. Тоді одразу після уроків я чекаю на тебе в машині. - відсалютувавши прощання він подався до дверей коледжу.
Пітер стояв, перетравлюючи інформацію. Його що, тільки-що запросила на побачення? Ні. Це просто дружня зустріч. Все ж Пітеру дуже подобався містер Старк. Але його любов була такою недосяжною. Вона була скоріше мрією. Дитячою мрією. Одною з тих мрій, які ніколи не збуваються. А цей.. ой. Схоже він так і не сказав свого імені. Цей хлопець був цікавою особистістю. Він був впевнений у собі і проявляв пряму увагу до Пітера. Може, з цього щось вийде....
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!