"І пам'ятай: два дні всього цвісти"
Вона була моєю лікаркою. Одразу після інтернатури.
Я оформляв якісь довідки, і ми випадково розговорились. Вона була ще молодою і не знала, що незнайомцям не можна довіряти. Я сказав, що колись писав вірші, а вона попросила почитати. Тож я відкопав дві збірки і приніс на флешці.
Коли тиждень потому я знову зайшов, вона подивилась на мене по-іншому. Й коли надійшла моя черга, то вийшла з кабінету, сказавши зачекати. А коли знову прийшла, то залишила двері привідкритими... Щось там переставляючи в шафці – якраз, аби я міг її бачити. Якою ж вона була гарною!
А я місяць тому як знову почав писати. Набагато кращі, аніж раніше, вірші – набагато інші. Й не міг не відчути її... думок? Тієї ночі, прокинувшись перед світанком, я написав вірш, у який навіть сам майже повірив! Про те, що, нарешті, щось, здається... А на радіо саме зазвучала пісня "Ти втретє цього літа зацвітеш" – "Плачу Єремії". Не знаю, але ці слова:
"Одна із пелюсток розсуне стіни.
Ти – даль, і подолаєш іншу даль..."
стали наче камертоном для мого щойно написаного вірша. Ах, поезіє, поезіє, яка ж ти нещадна!
Тому що я навчився прощатись – навіть не закохуючись. Тому що можливість кохання – це ще не кохання. Навіть коли вас усе до цього буде схиляти.
30.01.2019
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!