Камінці 2 Перша школа

КУЙ. Розлад

Розбіжності через дрібниці можуть призвести до конфліктів у найважливіших питаннях. Звідси випливає, що поступки сприяють більшому порозумінню. Навіть якщо ви маєте рацію, але вперто стоїте на своєму, одне це робить вас неправими, оскільки ваша впертість настроює проти вас оточуючих настільки, що вони заважатимуть вам йти до вашої мети.

(Книга Змін)

У тому, що ходіння по гостям не найкраща ідея Роан остаточно переконався, щойно зрозумів, що відбувається в будинку, який залишився на майстра Руміна. Цей, м'яко кажучи, нерозумний чоловік примудрився розгубити половину підопічних, а другу половину довести до того, що вони поховалися від нього на горищі та в кімнатах. Тиху блакитнооку колегу майстер довів до істеричних ридань, причому навіть Йяда не змогла випитати, чим саме. Схоже, Румін просто чіплявся до дівчини з різними претензіями, от і довів.

Довести до чогось Росно йому не вдалося тому, що хитрий молодший учитель зачинився в кімнаті і наклав на двері щит тиші. Його і Роан зміг вистукати лише коли зі злості став довбати по стіні принесеним Ясом дубовим табуретом. Ага, Роан бив табуретом об стіну, в кутку зі стелі з шарудінням сипалася штукатурка, Яс стояв поруч і тримав на руках кота, що лежав на спині розкинувши лапи і цілком успішно зображав труп. Загалом, краса. Єдина радість, що на цей гуркіт із кімнат повиглядали студенти і стало можливим переконатися, що хоч частина з них нікуди не поділася.

Як пізніше з'ясувалося, студенти, які ховалися на горищі від Руміна, сиділи там не просто так і не в гордій самоті. Компанію їм становило вино і лікарський довідник з мазями і притираннями, більшу частину яких у жодному разі не можна було приймати всередину. Відібравши книгу і трохи її полиставши, Роан зрозумів, що недолітки вирішили як мінімум влаштувати Руміну розлад шлунку, а максимум — отруїти на смерть. Була там навіть мазь від радикуліту, до складу якої входила травичка, отруєння якою довести практично неможливо.

Роан продемонстрував колишньому вчителю знахідку і натякнув, як цією книгою можна скористатися, але на непробивного Руміна враження не справило. Чомусь він наївно думав, що студенти не посміють. Роан махнув рукою і вирішив не пояснювати, що серед студентів може виявитися як аристократка, чиї предки традиційно травили ворогів, так і син найманого вбивці, якого навчали цій професії, поки не виявили в ньому магічний дар.

Ще пізніше з'ясувалося, що загадково зниклі студенти знайшли в саду за будинком непрацюючий фонтан, розвели в ньому багаття, поставили казанок на триногу і готували зілля. Нібито, щоб вигнати з будинку комарів, які встигли набриднути одній із дівчат. Роан вдав, що повірив. Тим більше, в казанку було банальне зілля для очищення шлунку, а не щось гірше. Та й не хотів він вирішувати проблеми людини, яка мало того, що сама їх собі створює, намагаючись довести студентам, що вони ідіоти, так ще й на спроби допомогти реагує так, ніби хтось покусився на його священне право нести істину в маси. А враховуючи, що ця людина набагато старша за Роана... Та марно воно, у такому віці люди змінюються, тільки якщо самі захочуть. А Румін явно не захоче, він собі подобається такий, як є, ідеалом себе вважає.

Ранок наступного дня ознаменувався навалою бардів та гінців з букетами. І ті, й інші шукали Джульєтту. Перші — бажаючи оспівати її чудову красу та ангельський характер, другі —віддати квіти — лілії, ромашки і магічно виведені пізні чорні тюльпани. Надсилати троянди ніхто не ризикнув, мабуть, запідозрили, що колючі квіти дівчині не подобаються.

Джульєтта помилувалася навалою, забрала квіти, написала у відповідь на записки, що дарувальники помиляються у своїх припущеннях, і повідомила бардам, що терпіти не може піснеспіви вранці, особливо на свою честь. А потім, поки барди та посильні не розійшлися, почала голосно розпитувати Йяду, чи можна наслати на відстані чоловіче безсилля на незнайомих людей. І Йяда згадала, що такий спосіб є, і обіцяла при першій нагоді написати комусь листа, щоб уточнити подробиці.

Студенти, які зібралися під парканом заради цієї вистави, давилися сміхом. Непробивний Румін, якого принесла якась нелегка, завів нудну лекцію про часи своєї молодості, відповідальність та інші високі матерії. А Росно чомусь стояв і посміхався. І дивився він на Руміна.

Поснідавши в найближчому до будинку шинку і розлякавши там відвідувачів, студенти вирушили в дорогу. І встигли від'їхати досить далеко від міста, перш ніж кота та Руміна почало нудити. Кота чи то захитало, чи позначилася вчорашня ненажерливість. У стані Руміна Роан запідозрив доварене вчора зілля. Але проникатися проблемами до цієї парочки він не став, вирішивши будь-що доїхати до обіду до заїжджого двору. Бо стирчати спекотним днем посеред дороги було б тим ще задоволенням. Після цього Руміна б точно хтось отруїв, і подорож би зупинилася надовго. Поки приїдуть дізнавачі, поки всіх опитають, поки щось з'ясують... так і літо може скінчитися.

Румін у результаті звернув в селище, що виднілося справа, в надії відпочити там і полікуватися, а потім усіх наздогнати. А кіт так і лежав у Яса перед сідлом, зрідка підводячи голову і мерзотно скаржачись на життя.

Заїжджий двір біля дороги, виявився частиною невеликого і абсолютно нового села. У нього навіть назви ще не було, і воно навряд чи було внесено до реєстрів, зате трохи правіше заїжджого двору був крихітний цвинтар, початок якому поклав бродяга, який вирішив померти від старості прямо за столом. Будиночки села вишикувалися вздовж дороги, радували погляд свіжою фарбою та рудою черепицею. За ними спускалися до яру городи. Трохи далі сяяв дзеркалом ставок. Краса, загалом.

Розпитавши людей, Роан з подивом дізнався, що селитися тут почали два роки тому. Якось само так вийшло. Спочатку поряд з заїжджим двором вирішив побудувати собі будинок пасічник, який до тридцяти років успішно возив бджіл по околицях на возах і ночував де доведеться, а потім зустрів симпатичну вдовицю з дрібною дитиною і зрозумів, що якщо бажає обзавестися сім'єю, слід забрати з грошосховища трохи відкладених грошей і забезпечити цій сім'ї гідне житло. Люди в навколишніх селах йому не дуже подобалися, мабуть, через те, що періодично намагалися то красти вулики, то палити вози, а то й зовсім звинувачувати в темному чаклунстві. Не давали їм спокою його уявні багатства. А біля шинку і охорона для сім'ї, і новини завжди знаєш, та й господар шинку давній друг.

Слідом за пасічником общинний будинок збудували добувачі солі. Виявилося, їм вигідніше та безпечніше притягнути видобуток у цей будинок і чекати купців, ніж везти його до найближчого містечка чи на якийсь ярмарок. Потім прибилися дві родини погорільців із якогось хутора. Сім'ї були багатодітні, їх було шкода, і будинки їм звели всім світом. Вони й стали заводити городи, а потім копати ставок поруч із струмком. Так що зараз у шинку при заїзді завжди була свіжа риба, а на далеких полях хлопчаки пасли тонкорунних овець. А ось майстри, які вміли робити черепицю, оселилися зовсім недавно. Просто побачив одного разу чийсь учень руду глину, викинуту з ями для ставка, набрав її цілу сумку, а через тиждень у заїзд приїхали майстри.

Роан слухав балакучого господаря заїжджого двору, кивав, розмірковуючи, чи встигне Румін приїхати до завтрашнього ранку, дивувався, з якої дрібниці може вирости нове село, і посміхався пиву. Студенти, яким місця в гостьовому будинку не вистачило б у будь-якому разі, шумно сперечаючись, ставили намети у дворі. Дівчата, яким не хотілося спати в цих наметах, пішли поблукати вздовж будинків, сподіваючись, що хтось погодиться їм дати притулок. Яс вливав у протестуючого кота котячі ліки, віддані доброю і котолюбною помічницею куховарки. А поруч із ним переминався з ноги на ногу світловолосий вихористий хлопчик і щось пристрасно доводив.

На жаль, на хлопчика Роан уваги не звернув.

Мало що може розповідати заїжджому магу малолітній помічник пастуха? Та що завгодно. Наприклад, якого здоровенного вовка прогнав учора за допомогою одного тільки клацаючого прутика. Або вирішив випросити у Яса отруту для гнусу. Або ще що. Інше питання, чому підійшов саме до Яса? Але на це запитання відповів господар заїжджого двору. Яс дуже схожий на старшого брата хлопчика. Ось дитина і загорівся до нього довірою.

Сарайчик був невеликий, але з горищем, де зберігалося сіно. До цього сіна можна було дістатися зовні, по важкій приставній драбині, яку два мужики ледь перетягували, зате з широкими сходами, на яких можна було стійко стояти, закидаючи підвезене сіно нагору. Ще можна було туди ж потрапити зсередини, приставивши легку драбинку до діри, через яку сіно скидали вниз, коли треба було годувати кроликів, заради яких сарай збудували, і п'ятірку кіз, заведених, щоб напувати дітей свіжим молоком.

Належав сарайчик одній з багатодітних сімей. І саме сюди пустили дівчат, які прагнули даху над головою. Частина спраглих до даху тут же вирішили, що намети краще, напевно їм теж доводилося ночувати в стозі і вони не хотіли повторювати досвід. Іншій частині добра господиня видала мішки, які слід було набити сіном пом'якше, перетворивши їх на матраци, і мітли, якими слід розчистити собі місце для сну від різного жорсткого і товстого трав'яного сміття.

— Тепер головне, щоб якісь караванники з заїжджого двору не полізли скласти нам компанію, — сказала незнайома Джульєтті повна дівчина. Сказала зі знанням справи. Втім, набивала мішки і мела вона майстерно, так що напевно знає.

— І щоб миші не полізли, бо Джульєтта тут усе спалити, разом з нами, — додала Ольда.

— Проти мишей ми позичимо у Яса кота, — запропонувала вирішення проблеми Шелла. — А проти купців...

— А проти купців треба брати Яса разом із котом. І бажано не його одного. Якщо тут будуть хлопці, навряд чи хтось ризикне прийти, — сказала та сама повна дівчина.— Чомусь хлопців-магів вони бояться більше за дівчат. Дивні люди.

Висловившись, дівчина вперла руки в боки та уважно оглянула місце для сну. Хмикнула. А потім сказала, що в першу чергу треба кликати того, хто зможе поставити щит впритул до сіна, що височіло до стелі. Неважливо, самостійно або за допомогою амулету. А то не подобалася їй ця купа. Так і здавалося, що вона може будь-якої миті впасти.

Провівши опитування серед присутніх дівчат, вона з'ясувала, що до щитів, здатних простояти всю ніч, ніхто поки не доріс і амулета ні в кого не було. Тому цю місію дружно поклали на запрошених хлопців. Нехай хоч по черзі тримають щит, головне, щоб простояв до ранку.

Гонця, який побіжить радувати причетних до кота та щитів хлопців, що їм не треба розкладати намет, бо є де влаштувати нічліг, вибрали за допомогою жеребу. Випало Ольді, і вона, життєрадісно посміхаючись, побігла, перед цим безстрашно зістрибнувши з горища до кроликів. Інші дівчата залишилися рухати мішки з місця на місце, завішувати щільною тканиною зовнішній вхід на горище, тому що вночі звідти, напевно, буде тягнути, і шукати в сумках амулети проти комарів.

Шелла теж копалася в сумці, витягнувши звідти обмінний ящик, який займав занадто багато місця. І саме тому, знайшовши амулети, вирішила в ящик заглянути, хоча нічого туди не клала, обмежившись петелькою сили на кришці, щоб точно знати, відкривали цю скриньку без господині чи ні. Виявилося, відчиняли.

— Руки вирву, — невідомо кому, але дуже душевно пообіцяла водниця. — І тепер цей ящик скрізь носитиму з собою.

— Амч-амч, — задумливо сказав буркет і з апетитом захрумтів запропонованим яблуком.

— Так, — підтвердив Яс тоном крамаря, який намагається збути лежалий товар. — Оце і є страшний звір бобур. Просто він одомашнений, та й наші вчителі наклали на нього стільки стримуючих контурів, що м'ясо він тепер взагалі не їсть, ні людське, ні коров'яче.

Діти, яких хлопець підрядився налякати тим самим бобуром, щоб вони не бігали без дозволу до далекої річки і не тікали ночами через вікно ловити жаб і шукати в їхніх головах чарівне каміння, дивилися на Яса круглими очима. У жодних бобурів вони досі не вірили, особливо старші, яким було по вісім та дев'ять років. Але буркет виглядав досить вражаюче.

Малак, взятий для більшого представництва, тихо давився сміхом, намагаючись замаскувати це кашлем. Льєн, як істинний аристократ, тримав обличчя і час від часу хапався за меч, переконуючи дітей, що бобурів, навіть одомашнених, треба боятися.

Мама частини ляканих дітей споро ліпила пиріжки з ягодами, в обмін на які хлопці взялися за таку сумнівну справу. А згорблений дідок, щось вирізавший з дерева, час від часу завмирав у задумі. Мабуть, уже вигадав цілу історію про зелених бобурів і тепер додумував деталі. Цей дід був тим ще казкарем. І бобурів для лякання правнуків вигадав саме він.

— Бобури, вони такі, — серйозно продовжив Яс, запропонувавши буркету ще одне яблуко. — На дорослих не нападають, бояться. А ось на дітей… Навіть якщо ви в компанії, він стежитиме і чекатиме, поки хтось відійде чи відстане, і як вискочить.

Найменша дівчинка простежила за тим, як яблуко зникає в пащі буркета, і невпевнено заревла, її одразу кинулася заспокоювати старша дівчинка.

— Вдень вони близько до людського житла не підходять, — поспішив заспокоїти Яс дітей. — Головне, далеко не відходити, і все буде гаразд. А от уночі всяке буває.

— А як же нам гриби та ягоди збирати? — узявшись у боки, спитала, мабуть, найрозумніша дівчинка.

— А гриби та ягоди не тільки діти збирають, ось вони й не підходять, — озвався дід. — Пам'ятається, замолоду ми цих бобурів по лісі ганяли. Боялися, зарази. Але ми тоді були вже великі, до половини віконниць маківкою діставали.

Діти дружно подивилися на віконниці і перезирнулися. До середини поки що ніхто з них не доріс, так що в їжу бобурам годилися всі.

Ольда прийшла, як ніколи, вчасно. Яс уже втомився вигадувати нові та нові факти з життя бобурів, зате дідок захопився і відклав дерево. Пиріжки пеклися собі в печі. Буркет доїдав принесені йому яблука. А спроби Малака не засміятися призвели до того, що він почав гикати і тепер топив гикавку в другому кухлі води. Топитися гикавка не хотіла, натякаючи, що вода в цьому випадку не допоможе.

Кота, щит, та й взагалі все у світі Яс пообіцяв із великим задоволенням. А ще пообіцяв розповісти щось цікаве. Просто не при дітях. А то замість пиріжків отримає кочергою на хребті.

— Так от, — сказав Яс, коли щит від падаючого сіна був поставлений і випробуваний, матраци з соломою поділені і зсунуті в різні боки — на жіночу і чоловічу половини, а коту пояснено, що його місія на сьогодні полягає виключно в полюванні на мишей, а не в муркотінні у когось на голові і не в топтанні по животах. — Поговорив я з тим хлопцем. Розумієте, він мене з братом спочатку сплутав, каже, що схожий, тільки волосся у брата ще світліше і очі не сірі, а блакитні. Ось сплутав і підійшов, хоч знав, що караван, з яким брат поїхав, до міста ще навіть не дійшов. Підійшов, значить, з радісною фізіономією, потім вибачився, а потім зацікавився тим, що я маг, причому молодий, а отже авантюрист, як каже його досвідчений татусь. А хлопчик, цей пастух, частенько ночує зі старшими на полях, овець своїх стережуть. І в одну з таких ночівель він випадково знайшов пропадаючу печеру.

— Пропадаючу? — зацікавилася повненька дівчина, яка до цієї розмови успішно командувала розселенням на горищі.

— Так. Він її вночі знайшов, поліз у кущики у справах і провалився до неї. А там, за два кроки від входу, було каміння, що світилося. І пахло магією. Запах магії він відчуває, у хлопця є дар, хоч і слабкий. Він за рік навіть у школу піде. Ось. Виліз він із цієї печери і, на щастя, нікому не розповідав про знахідку. Бо над ним посміялися б. Вранці жодної печери вже не було. І наступної ночі не було. А потім, ближче до зими, він знову її знайшов, причому вдень.

— Блукаючий міжсвітовий портал, — припустив довготелесий третьокурсник.

— Навряд, — не погодився хтось. — Його давно знайшли б. Швидше чиясь стара схованка, у якої маскування зрідка збоїть.

— Ось і я так подумав, — сказав Яс, широко посміхнувшись і запропонував. — Давайте її знайдемо.

Після цього почалася суперечка. Одні хотіли йти просто зараз і шукати. Інші воліли не зв'язуватися з підозрілими схованками. Хтось навіть запропонував розповісти Роану, і нехай він думає, але з цим ніхто не погодився. Ділитись з викладачами таємницями та секретами, які можна розкрити самостійно, якось не прийнято.

У результаті частина студентів вирішили шукати, заодно вигулявши буркета задля маскування пошуків. Інша частина вирішила відпочивати, пам'ятаючи, що завтра їхати доведеться цілий день, бо доїхати треба до наступного міста.

Буркетові було добре. Він ішов, щось бурмотів, з виглядом гурмана зривав квіточки поруч із стежкою і відправляв їх у рот.

Студентам було набагато гірше. Їм було жарко, стежка, що повертала з боку в бік, не додавала настрою, дуже хотілося її зрізати і піти прямо, але пастушок-провідник пояснив, що там у траві каміння, ями та інші неприємні речі, через які можна переламати ноги.

При цьому вони так і не вирішили, як шукатимуть схованку. Гаразд, місце покаже пастушок, плюс-мінус кілька кроків, бо після дощів місцевість там завжди трохи змінюється. А далі? Запустити вперед Деньку? Так він знову знайде зовсім не те, що треба. Або те що треба. Але тоді це означатиме, що схованку краще не чіпати, а одразу звати Роана. Нарізати купу лозинок-рогатин, дружно взяти їх у руки і бродити кругами, поки хтось випадково у схованку не провалиться або не набіжать місцеві жителі дивитися на виставу безкоштовного цирку? Ідея взагалі ні в які ворота.

— А як ми її відкриватимемо? — запитала Шелла, притискаючи до живота обмінну коробку, яку не захотіла залишати наодинці з підозрілими студентами.

— Якось, якщо знайдемо, — озвався Яс. — От думаю, може пошукати енергетичні лінії? Якось вона харчується, раз маскування досі працює.

— Шукай, — милостиво погодилася Шелла, якій було цікаво, як людина, яка має стабільні проблеми із зосередженістю, налаштуванням, балансом та іншими тонкими матеріями збирається шукати ці самі лінії.

— Краще колективно, — сказав Яс, який теж чудово знав про свою недосконалість.

Буркет зірвав соковиту колючку, увінчану яскраво-рожевою квіткою, і смачно нею захрумтів. Пастушок, до якого, мабуть, дійшли чутки про м’ясоїдність неприручених бобурів, озирнувся й окинув чудовисько недовірливим поглядом. Мабуть, підозрював його у недостатньому прирученні.

Йшли вони досить довго, навіть буркету набридло поїдати рослини. Сонце припікало. Кілька разів шукачі скарбів зустрічали отари овець і доводилося чекати, поки вони перетнуть стежку і підуть подалі, бо провідник підозрював колег пастухів у надмірній допитливості.

А потім трапилося диво, провідник нарешті всіх довів до широкого яру, що перетинав трав'яне роздолля хитромудрим зигзагом. Стежка спускатися в яр не хотіла і, дійшовши до нього, різко повертала вправо. За словами пастуха, нею можна було дійти до будиночка травника і лікаря в одній особі. Доброго та талановитого, але він чомусь оселився серед дикої природи і займався переважно заготівлею трав для колег, і вдома його можна було застати через раз. Незважаючи на це, пацієнти до нього ходили часто, стежку протоптали вони. Пастушок навіть розповів, як до цього травника-лікаря несли хлопця, з якогось села, що знаходиться неподалік. Побився хлопець на своєму весіллі, бо хтось якось не так на його новоспечену дружину подивився. У процесі захоплені гості зламали йому кілька ребер та руку. Ось і довелося весіллю спішно їхати до заїжджого двору, а від нього нести нареченого на руках. Слідом за весіллям ув'язалася малеча, і всім було дуже весело. Особливо тим, хто чув, як розбитна тітонька пояснювала молодятам, що зламана рука першій шлюбній ночі не завада.

— А нам, значить, треба спуститись? — задумливо уточнив Малак і глянув на Джульєтту, яка в ярах вміла знаходити колючі кущі та пригоди.

— Треба, — підтвердив пастушок. — Там джерело є добре, мій тато його камінням обклав і гатку зробив, щоб худобу напувати можна було, не даючи їй затоптати джерело. Ми там часто ночували.

— Ага, — сказав Малак.

Спускалися майже за сотню кроків від стежки, по пологому і витоптаному схилу. Потім трохи пройшлися дном яру і зупинилися перед нічим не примітними чагарниками.

— Он там, — гордо сказав пастушок, вказавши на розлогий кущ. — Якщо за нього зайти, то там буде простір, а іноді й печера.

— Ага, — глибокодумно відповів Яс.

— Амч-амч, — додав буркет і пішов куштувати цей кущ на смак.

— А я в такому місці камінь із письменами засипала, а потім викопувала, там пісок зі стінки посипався. Ну, там, у яру, на попередній практиці, — життєрадісно похвалилася Джульєтта.

Студенти дружно подивилися на крутий схил яру висотою у два людські зрости. Потім на пастушка. Далі на рослинність. А потім на хлопця, котрий ставив щит для захисту від сіна.

— Гаразд, — сказав Яс, якому подобалося бути головою експедиції. — Спочатку займемося укріплювальними роботами.

Майстер Румін тим часом, поправивши здоров'я і дивуючись тупості місцевого населення, розпитував це населення про коротку дорогу до заїжджого двору. Йому хотілося доїхати туди якнайшвидше, бо він був впевнений — молодь, що залишилася без його мудрого керівництва, не впорається, розгубить студентів, буде обдурена, а може й побита. Про те, що ця молодь — маги і досі чудово без нього справлялася з багатьма справами, майстер Румін якось забув.

Місцеве населення в особі трьох не дуже тверезих мужиків, чотирьох тіток і зграйки дітей навперебій розповідали куди і як їхати. Оповідання були суперечливі і плутані, що тільки зміцнювало майстра на думці про розумову недосконалість цих людей. А про те, як його ледь не побила бабуся, яку він походячи звинуватив у невмінні виховувати онуків, стусаном вигнав із двору заготівник шкур, чию роботу Румін розкритикував з усією душею, бажаючи допомогти йому вдосконалюватися, і вчепилася у волосся молодуха з дитиною, якій він всього лише порадив не носити це дитя в перев'язці по спеці, великомудрий маг встиг забути. Та й не думав він, що добрі поради можуть настроїти проти нього все село, навіть дітей. Тож коли селяни нарешті розібралися у маршруті і зійшлися на думці, куди саме йому тепер їхати, майстер Румін, велично подякувавши, піднявся на коня й поїхав. А потім дуже здивувався, коли стежка, яка була визнана найкоротшою, розділилася на чотири і розбіглася в різні боки.

Подумавши і прикинувши, з якого боку має бути дорога і заїжджий двір, маг вибрав саму ліву стежку і повільно потягнувся нею, не звертаючи уваги на те, що трава навколо стає дедалі вище, каміння трапляється дедалі частіше, а ознаки людської присутності не зустрічаються.

А потім стежка взагалі взяла та зникла. Тільки замислений Румін не відразу це помітив. Кінь собі йшов і йшов, маг розмірковував і будував плани, а коли виринув із внутрішнього світу, виявив, що знаходиться серед різнотрав'я, навколо гудуть бджоли і пурхають метелики, а стежка кудись поділася.

Тяжко зітхнувши і обізвавши коня тупою худобою, маг його розвернув і вирушив у зворотний бік. Але чи кінь весь цей час йшов не прямо, чи розворот був не повним, а стежку він так і не знайшов.

До полудня зовсім зневірившись і пошкодувавши, що не вивчав дороговказну магію, не брав участь у дурницях на кшталт орієнтування на місцевості, не запам'ятав, з якого боку було сонце, і не вміє знаходити шлях по зірках, яких все одно поки не видно, маг здалеку помітив димок. Зрадівши першій за багато часу ознаці людського житла, чоловік направив коня туди і став вигадувати гідне вітання, щоб господарі житла перейнялися і стали допомагати. Привітання вигадувалося погано. Димок був так само далеко. Кінь ворушив вухами і помахував хвостом, мабуть шкодуючи, що одразу не скинув цього ненормального вершника. Румін уперто думав.

А далеко-далеко на нього чекав кар'єр із жовтим пилом на дні, який піднімав у повітря вітер, успішно зображаючи той самий димок.

Завершивши зміцнювальні роботи та помилувавшись результатом, студенти почали шукати печеру. Пошуки проходили досить бурхливо. У процесі було витоптано майже всі кущі, зате пастушок переконався, що бути магом дуже весело.

Денька нічого не знаходив, його тягнуло кудись вліво і дуже далеко за відчуттями, але з огляду на його попередні знахідки, сходити і подивитися що там, нікому так і не захотілося.

Ходіння з рогатинами нічого не дало, хоча на рогатини і пішла більша частина кущів.

Зате буркет об'ївся обірваним листям і тепер тихо сидів досить далеко, щоб нікому не потрапити під ноги, і з виглядом гурмана один за одним пхав у рот жовті квіточки.

— Доведеться шукати енергетичні лінії, — нарешті ухвалив доленосне рішення Яс.

На нього подивилися з цікавістю всі, навіть буркет та пастушок.

— Починай, — сказала Шелла.

Інші стали відходити на кілька кроків, щоб не заважати.

Яс, який був впевнений, що за ці пошуки хоробро візьметься хтось інший, тяжко зітхнув, сів, де стояв, і сперся долонями на землю.

Шукати енергопотоки Яс умів, хоча здебільшого, лише теоретично. На практиці йому двічі вдалося намалювати енергопотоки друзів, здійснивши всього кілька незначних помилок. І одного разу він знайшов закопаний в оранжереї нагрівальний амулет, успішно здавши залік. Ось після цього заліку, з яким впорався здебільшого від розпачу, Яс і зрозумів, що саме робить неправильно. Він просто не довіряв самому собі. Відчуваючи тепло і поколювання, він не йшов за цим відчуттям, а продовжував пошуки чогось яскравішого. Тож і зараз могло вийти. А могло й не вийти, якщо енергію вливали якимось дивним способом або розумно приховали енергопотоки за чимось. Шматком металу, наприклад. Або самі лінії опустили досить глибоко під землю, щоб вони опинилися у вічно підморожених шарах. Лід і холод Яса дуже сильно збивали з пантелику, та й не його одного.

Сидів Яс довго, але нічого, крім дрібних камінців, під долонями не відчувалося. Глядачі переступали з ноги на ногу. Джульєтта збирала в купу викинуті прутики, маючи намір потім потренуватися на них керувати вогнем. Буркет, що об'ївся, лежав догори пузом і зрідка видавав такі звуки, що жалісливі дівчата кілька разів ходили перевіряти, чи не передсмертні вони.

— Знаєте, що я подумав… — сказав Яс, вставши на ноги і потягнувшись. — Спробуємо пошукати під землею шматок металу і викопати його.

— Та ну, нісенітниця, — не погодилася з ним повна дівчина-командир. — Такий великий шматок металу ніхто не закопуватиме. А з огляду на те, що там ціла печера, енергетичні лінії мають покривати дуже велику площу. Це зараз вміють робити малесенькі амулети і начиняти їх прорвою енергії. А до відкриття Бажина Орда заготівлі та площа для ліній були чималі. Не пам'ятаю точних співвідношень, але нам і струмок доведеться перекопувати, і загати для овець, і взагалі.

Студенти оцінили масштаби і шукати метал не захотіли.

Яс ще трохи подумав, зрозумів, що копати до вічної мерзлоти теж не захочеться нікому. Посидів. Помилувався буркетом, який знову зображував смертні корчі. І тут його осяяла ідея.

— А знаєте, можливо, у цих лініях просто енергії мало лишилося, — сказав задумливо.— Тому я їх знайти не можу і захист пропадає час від часу. Контур розмикається і ... Загалом, якщо додати трохи енергії, ми зможемо побачити лінії і зрозуміти, що з ними робити.

— А як енергія додається? — спитала допитлива Джульєтта.

Ольда та інші першокурсники, які цим ніколи не займалися, теж підійшли ближче і приготувалися слухати.

— Та дуже просто, — легковажно відповів Яс. — Все одно, що вогнем тобі кинути, тільки не дати енергії у вогонь втілитися.

— Ага, — сказала Джульєтта, зосереджено насупилась і заворушила пальцями. Усі, хто її знав досить добре, синхронно шарахнулися. — Треба руки покласти на землю, так? — уточнила дівчина.

— Поки що не треба, — вирішив не ризикувати Яс. — Краще нехай Малак із Льєном покладуть, у них із концентрацією все більш-менш добре.

— Так, — задумливо пролунало вгорі.

Студенти дружно підняли голови і побачили Роана та Йяду, що стояли на краю яру.

— І чим же ви тут займаєтесь? — запитав аспірант.

— Ну... — задумався Яс.

— Скарб шукаємо, — життєрадісно видав всіх пастушок, який не знав, що такою інформацією з викладачами краще не ділитися.

— Який ще скарб?

— Печеру, яка то зникає, то з'являється, — розповів пастушок.

— З кристалами, що світяться, — сумно додала Джульєтта.

— Так, — повторився Роан і стрибнув униз, до студентів. — Ідіоти! Енергії вони захотіли додати, в чужу схованку влізти… Бовдури! А вам не спало на думку, що там можуть бути пастки? Чи сторожі, які не вилізли, щоб вас зжерти, лише тому, що в них енергії не вистачає? Швидко всі звідси і тільки спробуйте…

— Але я туди заходив і ніхто не виліз, — наївно зізнався пастушок, за що був нагороджений грізним поглядом.

— Коли повернемось, усім вам доведеться здавати мені додатковий курс — «Пастки та захист стародавніх схованок». Особисто з цим проханням звернуся до шкільної ради. Впевнений, мені не відмовлять.

— Але... — спробував щось довести Яс.

— Мовчати! — грізно наказав Роан таким тоном, що студенти дружно зробили крок назад.

— Ой! — сумно відізвалась Джульєтта. — Я не хотіла, вона сама.

— Що сама? — спитав Роан, повертаючись від Яса до підопічної.

— Зірвалось і поповнилося, — зізналася дівчина.

А земля біля її ніг почала світитися.

— Ой, вона, здається, енергії додала, — перша зрозуміла в чому справа Ольда.

Йяда стрибнула в яр, притримуючи спідницю, і мало не впала. Льєн кинувся до Джульєтти і відтяг її подалі від малюнку, що розгорявся на землі. А Роан, облаявши всіх і вся королівською жабою, стягнув з шиї в'язку амулетів і, вибравши серед них непримітний дерев'яний квадратик, притис його долонею до землі.

— Швидко всі до мене! Якомога ближче! — гаркнув аспірант.

Хоч як дивно, послухалися всі, навіть буркет.

Йяда підійшла до Роана і, присівши, притулилася до його спини і обійняла.

— Енергією ділитися буде, — вирішив сказати Яс, за що отримав кілька роздратованих поглядів.

Малюнок розростався і ширився, але до людей дійти не міг, натикаючись на невидиму перешкоду. Трава почала тріщати і розсипатися попелом. Кущі, що вижили після топтання, почали усихати і димитися. Над водою у запруді з'явилася пара. А потім різко, з бамканням, над яром злетіло полум'я і на компанію за щитом посипався попіл і грудки нагрітої землі. Хтось із дівчат завищав, хоча до їхніх голів нічого так і не долетіло, зісковзнувши по виставленому Роаном щиту.

Попіл, змішаний із землею, сипався і сипався. Студенти мимоволі переймалися і починали підозрювати, що пройти курс про захист та пастки не така й погана ідея. Буркет сумно чавкав, поїдаючи вцілілу рослинність. А потім все несподівано закінчилося і знову стало видно сонце. Правда, дно яру змінилося до невпізнання і втратило всю свою чарівність. Пастухи та вівці цьому навряд чи зрадіють.

— Ой, печера з'явилася, — потішила всіх присутніх Джульєтта.

— Це вона, — впізнав дірку біля самого схилу пастушок, що світився від захоплення. — Я в неї провалювався.

— Схоже, захист остаточно розрядився, — зрадів Яс і рвонув до печери, поки не заборонили, але натрапив на захист і з розмаху сів на землю.

Блідий Роан тільки зітхнув і зняв щит.

— Бовдури, — обізвав студентів про всяк випадок.

А в печері, нажаль, нічого цікавого не було. Кристали, що світяться, виявилися звичайними світильниками, точніше, першою їх варіацією. І не розрядилися вони досі тільки тому, що вмикалися лише тоді, коли поряд з'являлися люди.

Втім, від людей печера була добре захищена. Напевно, студенти не першими потрапили в вогняну пастку, і комусь іншому могло і не пощастити із запасливим амулетчиком. Та й спрацьовувала вона раніше, коли вистачало енергії, набагато швидше. Миттєво. Тож навряд чи хтось втік. А потім про схованку забули і світильникам довелося довго чекати на відвідувачів.

З іншого боку, проти вологи, мишей та рухів ґрунту в печери захисту не було. Так що від цінних книжок залишалися шматки шкіряних обкладинок і труха. Скрині, в яких ці книги зберігалися, теж були частково погризені, частково погнили, а частково засипані землею з склепіння. Роан, помилувавшись цим, дозволив діяльним студентам розкопати присипане, особисто виставивши щит, щоб їх теж відкопувати не довелося. А потім з видимим задоволенням милувався фізіономіями шукачів скарбів, коли вони відкопали цілих три скрині, найбільшою цінністю в яких виявилася стара дерев'яна обкладинка, обтягнута ще старішою тканиною з золотим шиттям.

— Хм, — сказав Роан, подивившись на знахідку. — Думаю, якийсь ювелір у вас її купить за вагою, як металобрухт. Це якщо золото хорошої проби. Ну, у будь-якому разі на дружне відвідування шинку вистачить.

— Який ідіот ховатиме під землею книги, не захистивши їх від банальної вологи? — сумно спитав Яс.

— Той, який сподівався за кілька днів по них повернутися, — сказав розумний Льєн.

— Або це була пастка, щоб спалити когось, — додала кровожерна Ольда. — А цінності тут ховалися при свідках. Щоб побачили, розповіли кому треба, і він, напевно, прийшов.

— А попалися ми, — сказала Шелла, яка нітрохи не засмутилася. — Майстер, а ви самі зробили цей щитовий амулет? Я можу помилятися, але, здається, він нестандартний.

— Сам, — зізнався Роан.

— Ой, як цікаво! — вигукнула Шелла.

Яс та Малак одночасно рвонули роздивитись нестандартний амулет ближче.

— Діти, — сказала Йяда.

А пастушку дуже захотілося вивчитися на мага і теж знатися на амулетах.

Поверталися шукачі скарбів тихо і похмуро. Стару ганчірочку із золотим шиттям ніс Яс у носовій хустці. Буркет, який об’ївся, голосно гикав, розлякуючи птахів. А виглядали шукачі скарбів як ті невдачливі рудокопи, які замість руди вічно знаходять то каверни, то завали, а то звичайну порожню породу.

І навіть те, що майстер Румін досі не повернувся, шукачів скарбів не дуже втішило. Тому що замість заслуженого відпочинку в компанії свіженьких пиріжків хлопцям довелося рубати дрова для громадської лазні, а дівчатам відбиватися від тих, хто бажав дізнатися, що таке цінне вони знайшли.

Майстер Румін, не вірячи своїм очам, стояв над кар'єром. Вітер продовжував пустотливо ганяти жовтий пил, закручуючи його в маленькі смерчики і піднімаючи до небес. Людей майстер не бачив, хоч як придивлявся. Підійшовши зовсім близько до краю і переконавшись, що під самим схилом теж ніхто не сидить, маг зі злості тупнув ногою і наступної миті виявив, що з божевільною швидкістю летить вниз разом з піском. Закричавши і наковтавшись пилу, Румін якимось чином розвернувся головою вперед і з розмаху вписався в камінь, біля якого благополучно знепритомнів.

Кінь трохи постояв, переконався, що дивна людина не поспішає вилазити з величезної ями і відійшов від неї до трави посмачніше. Допомагати вершнику кінь явно не хотів. На чоловіка в крислатому солом'яному капелюсі, який через досить багато часу виїхав верхи на старій шкапі з-за чагарника, кінь майстра Руміна відреагувала байдужим поглядом і тихим іржанням.

Стара шкапа його проігнорувала, а ось людина зацікавилася. Чоловік спішився, підійшов до меланхолійно жуючого коня і обійшов його по колу. Потім обережно підійшов ближче і запропонував хлібну скоринку, яку миттєво з'їли. Після цього людина поплескала долонею по сідлу, заглянула в одну з сумок, в якій м'ялася, чекаючи свого часу, дорога батистова сорочка. Хмикнувши і похитнувши головою, чоловік зрозуміло пішов до кар'єру. Помилувався тілом, що лежало там і, важко зітхнувши, став спускатися.

— Справи, — сказав він, знайшовши у тіла пульс. Порився у сумці, що висіла на плечі, дістав несиметричний скляний флакончик і, витягнувши затичку, прив'язану до флакончика товстою ниткою, поводив ним під носом майстра Руміна. Той закрутився, чхнув, а потім різко схопився, не забувши закричати, наче все ще падав. — Як тебе прихопило, — сказав чоловік, акуратно закривши флакончик і запакувавши його назад в сумку. — Судячи з того, як ти скачаєш, кістки цілі. Не нудить?

Румін невпевнено похитав головою.

— От і добре, — сказав чоловік, вставши на ноги, і неквапливо попрямував до спуску.

— Зачекайте! — закричав Румін, обмацавши шишку на голові й збагнувши, що й досі не знає, куди їхати.

— Щось ще? — ввічливо запитав незнайомець, який напевне, і так перевищив ліміт у добрих справах, коли спустився в кар'єр і привів до тями тіло, що там валялося.

— Допоможіть мені доїхати до заїжджого двору!

— Якого ще двору? — здивувався незнайомець.

Мабуть те, що Румін шукав у кар'єрі якийсь заїжджий двір, стало для нього сюрпризом.

— "Придорожній лист", — згадав маг назву.

— Це туди. — Незнайомець показав кудись ліворуч і продовжив підйом.

— Зачекайте! — вигукнув Румін і побіг услід. — Ви не можете кинути мене тут.

— Можу, — байдуже озвався чоловік. — А ось кидати свої справи, щоб довести якихось потерпілих до якихось заїжджих дворів, у мене немає бажання.

— Тоді я їду з вами, — вирішив Румін, не бажаючи втрачати знайдену людину.

Ще Румін чомусь подумав, що ця людина поїде до найближчої дороги, а вже там можна буде знайти потрібне перехрестя і доїхати до заїжджого двору. Може там навіть молодь все ще буде. Якщо здогадаються почекати колегу, що занедужав.

Втім, в останньому майстер Румін сумнівався. Молодь нині суцільно неввічлива і недогадлива.

Переслідував рятівника майстер Румін довго і вперто, а в результаті, до свого неймовірного розчарування, доїхав до халупи, що заросла плющем. Дороги поряд не було. Не вважати ж дорогою несерйозну стежку, що петляла туди-сюди, а потім і зовсім зникала десь у високій траві.

— Ну, заходь, раз приїхав, — сказав хазяїн, помилувавшись розчарованим обличчям переслідувача.

Румін слухняно зайшов, впевнений, що всередині будиночка доведеться ходити на напівзігнутих ногах і стежити за тим, як би не вдаритися головою об стелю. На його розчарування виявилося, що будиночок майже на лікоть вріс у землю, так що з висотою стелі все було в повному порядку.

Господар зняв капелюх, виявившись темнооким і русявим. Витяг із сумки і розклав на полиці набір різноманітних пляшечок. Потім поставив на стіл барило, що поширювало винний дух, і став діловито нарізати копчений окіст.

— Сідай уже, — запросив гостя, що переминався з ноги на ногу, за стіл. — Різносолів у мене все одно немає. І готувати я не вмію, навіть каша і та весь час пригоряє і починає неапетитно смердіти.

Румін слухняно сів, і це виявилося найбільшою його помилкою на сьогодні.

Вино в барилі виявилося кріпленим. Закуски було небагато. А пив господар будинку так, що напевно міг би перепити того знаменитого моряка, який змагаючись у цій справі з герцогським сином, виграв у нього двощогловий корабель на паровому ходу.

Після Румін смутно пам'ятав, як скаржився доброму господареві на молодь загалом і нахабного колишнього учня зокрема. А той у відповідь розпитував і дійшов дивного висновку, що майстер Румін сам винен як в відношенні студентів, так і в тому, що якісь безрідні сироти запросто забираються за двері, в які він бився головою половину свого життя, поки вона перед ним відчинилася. Бо скромнішим треба бути. Або послідовнішим. У першому випадку слід було почати зі школи простіше, а вже потім манівцями пробиратися до столиці для підвищення кваліфікації. Так би він у тій школі опинився на п'ять років раніше, а може й на шість. У другому випадку треба було залишити хлібну посаду і вирушити в подорож. Вбити парочку немертвих, подружитися в процесі з кимось із вищого світу і отримати протекцію. У тому, що майстер Румін міг принести на суд шкільного начальства щось таке, що всі вважатимуть геніальним, співрозмовник сумнівався. Адже навіть зараз, коли він зі своїм колишнім учнем практично за рівних умов, гільдія чомусь дає гроші зовсім не йому.

Румін образився і спробував піти, тільки ноги чомусь не тримали.

Потім якось так вийшло, що майстер Румін розповів про додаткову практику та про те, де ця практика проходитиме. Розповів із обуренням. А товариш по чарці сказав, що це буде дуже весело.

Потім вони збиралися в дорогу. Куди саме збиралися, майстер Румін не зрозумів. Він тоді взагалі мало що розумів. Чоловік, ім'ям якого маг так і не поцікавився, закинув його в сідло, як мішок із картоплею. Полюбувавшись поступово сповзаючим вниз тілом, він важко зітхнув, поправив його, а потім став прив'язувати до сідла. Насамкінець він простяг під черевом коня мотузку, зв'язавши разом ноги.

— Не впадеш, — вирішив і спритно піднявся на свою шкапу.

Потім вони кудись їхали. Румін не знав куди та й не цікаво йому це було. Іноді маг засинав. Потім прокидався і зніяковіло дивився на квітучі бур'яни, що простягалися ліворуч і праворуч.

Як його знімали з коня, майстер уже не пам'ятав. Чи остаточно на той момент заснув, чи знепритомнів. А коли прийшов до тями, виявилося, що нахабний Роан встиг змовитися з рятівником і тепер попиває з ним пиво, напевно обговорюючи його, Румінові, недоліки.

Загалом, день для мага закінчився головним болем, настроєм, що остаточно зіпсувався, і впевненістю, що світ жахливо несправедлива штука. І лише одна людина здогадалась принести йому води. Але навіть майстра Росно Румін на той момент щиро і всією душею ненавидів, підозрюючи, що він підлизується не просто так, що йому щось треба. Наприклад, вкрасти його геніальну розробку. І начхати, що жодних геніальних розробок у нього не було.

Чоловік, який привіз п'яного Руміна, виявився місцевим травником-самітником. Він був високий і худий, допитливий, як більшість магів, а рисою, що запам'ятовувалась, у його зовнішності були вуса, що нагадували про великого дзеркального коропа, якого Роан якось виловив у зарослому очеретом ставку. При цьому очі у травника були розумні й глузливі, а говірок як у якогось сільського дідуся. Сивина з цим говірком добре поєднувалася, а слова «реєстратура», «резонанс», «вибірка» та «віялове дослідження» якось не дуже.

— Виходить, що ближче до моря, то більше збоїв? — запитала Йяда.

— Не візьмуся стверджувати, — знову випав з образу травник Хнесь, а потім, мабуть, вирішивши наплювати на цей образ, продовжив говорити без місцевого колориту. — Я давно закинув дослідження, спокою захотілося, просто посидіти, почитати чужу працю, звичайну родову гарячку полікувати, а не боротися незрозуміло з якоюсь хворобою, переплетеною з сімейним прокляттям. А тут якраз жив мій старий друг, якому набридло жити в глушині. Ось ми й помінялися. Місцеві цього навіть не помітили. Їм що один немолодий маг у капелюсі та з вусами, що інший… Ох, знову відволікся. Так ось, я далеко від будиночка не від'їжджаю і вся моя вибірка — від далекого ліска на північному сході до Рибного озера на заході та Рудої річки на півдні. Такий собі неправильний трикутник. І в цьому трикутнику чим ближче на південь, а отже, і до моря, тим менш цінними є рідкісні трави на зразок чорнобородки або дівчачого стебла. Розумієте, ці трави мають властивість накопичувати у собі те, що ми називаємо темною енергією. Не в таких великих кількостях, як чорна трава, різна капость у місці їхнього зростання не з'являється. Зате специфічні ліки на зразок тих, що допомагають дівчатам з веселих будинків не обзаводитися непотрібним потомством, або тих, що потрібні рудокопам, щоб виліковувати рудну гниль у легенях, без цих трав не обходяться. Дурні люди вважають, що подібні трави слід шукати в повний місяць на занедбаних цвинтарях, але насправді достатньо, щоб місця були більш-менш глухими та нехоженими. Люди своєю настирливою присутністю заважають цим травам рости.

— Може, там більше ходять? — поставив не дуже розумне запитання Роан.

— Швидше, менше, — сказав Хнесь. — З лісу тягають дрова, там шукають гриби та ягоди. Озеро рибне не тільки за назвою, а крім риби там ще раки, і качок-гусей дітлахи з двох сіл, що знаходяться недалеко, там пасуть, заодно і рибку ловлять. А ось Руда річка бурхлива, каламутна, міст знаходиться далеко на захід, нікому вона не потрібна.

— Тоді незрозуміло, — сказав Роан.

— От і мені так здалося, — погодився травник. — Не може бути такого, щоб трави без причини втрачали свої властивості. І причина десь на півдні. Можливо у школі, яку ви відкрили.

— Навряд чи. У тій школі одне напівздохле немертве було, решта нас не дочекалися, розсипалися в порох. Зате мишей багато, — сказав Роан.

— Тоді поряд із школою. Можливо, тому й немертві розсипалися.

— Вважаєте, хтось якимось чином збирає та накопичує темну енергію? — запитала розумна Йяда.

— Це перше, що мені спало на думку, — зізнався Хнесь.

Роан задумливо хмикнув і запропонував вихід із ситуації:

— У місті, де наша наступна зупинка, є портальна пошта. Давайте ви разом з нами туди доїдете і надішлете листа комусь, хто зможе звернутися безпосередньо до ради у столиці з цією проблемою.

— Нажаль, навіть під час перебування мною в ролі дослідника незвичайних хвороб, таких зв'язків у мене не було, — зізнався Хнесь.

— Напишемо до школи, — сказала Йяда. — Магістру Варну, наприклад, або безпосередньо магістру Олію. Думаю, вони зацікавляться цією аномалією.

На тому й вирішили. Далі розмова пішла набагато приємніше. Маги пили пиво, яке травнику приніс щасливий тато близнюків, чию дружину тільки його зборами змогла врятувати сільська знахарка від передчасних пологів та можливої смерті. Пива чоловік не пошкодував, віддав найкраще з того, що зварив. Воно навіть тихій аспірантці сподобалося, хоча спочатку вона червоніла і відмовлялася пробувати. А Румін, що трохи оклигався, чи то на досить гучну розмову, чи то на пивний запах, скорчив таку пику, що цілком міг позмагатися з буркетом за роль м'ясоїдного бобура. Пиво він спробувати відмовився. І пішов, щось невдоволено бурчачи собі під ніс. Майстер Хнесь після його відходу посміхнувся і сказав:

— Чудна людина. Мабуть, думала, що дорослого мужика я вмовлятиму так само довго і вперто, як і юну сором'язливу дівчину.

Сором'язлива дівчина життєрадісно кивнула і мало не впала зі стільця, але розпробуване пиво з рук не випустила.

Як виявилося вранці, пиво справді було чудовим, навіть похмілля нікого після нього не мучило. Вранці найневдоволенішою людиною був той самий Румін, який так і не скуштував пиво. У нього, за його словами, все ще страшенно боліла голова, хоча Хнесь впевнено сказав, що бреше.

Студенти стійко ігнорували поради майстра Руміна про те, як їм слід усе запакувати, в який віз покласти і на якого коня сісти. З усім цим вони чудово впоралися по-своєму і виїхали вчасно.

До самого містечка П'ять Веж так нічого і не сталося. Ні поганого, ні хорошого. Яс навіть висловився в тому плані, що йому гостро не вистачає дорожніх пригод, за що отримав потиличник ніжною ручкою повненької купцевої доньки. З цією дівою у нього взагалі склалися дивні стосунки. Спочатку вони вдвох кудись зникли, причому пізно ввечері. Потім повернулися з мішками, в яких щось загадково побрязкувало. Роан навіть запідозрив, що вони пограбували чийсь винний льох, а виявилося, сходили до печери і зібрали всі світильники, які тепер мали намір продати чи селянам, чи колекціонерам, відразу як з'ясують — це раритети чи звичайний мотлох.

На воротах П'яти Веж якийсь недоумкуватий стражник сплутав магів з купцями і спробував вимагати збір за в'їзд, за що був осміяний, освистаний і ледь не підпалений обуреною Джульєттою. А потім вони таки доїхали до чергового пожертвуваного юним магам будинку, і Румін знову залишився за старшого. Інші пішли писати листи.

А Румін взяв і не оцінив довіри.

Обмін листами пройшов успішно. Співробітники портальної пошти в столиці відправили до школи кур'єра, той доставив листа магістру Олію, а в нього в кабінеті якраз виявилося якесь велике начальство, яке наказало їхати далі, взявши травника з собою, і обіцяло, що десь на півдорозі з ним проведуть бесіду. Хто саме проведе, не уточнювалося. Але їхати майстер Хнесь не відмовився, надіславши листа якомусь своєму учневі, щоб наглядав, поки його не буде, за будиночком та пацієнтами.

Яс і Малак теж не марнували часу. Роан, якого студенти дружно визнали добрим артефактором, сказати скільки можуть коштувати світильники, не зміг. Не розбирався він у такій старовині. І взагалі, не сильно розумів, навіщо подібний мотлох зберігати, колекціонувати і передавати з покоління до покоління.

Майстер Румін, якого запитали про всяк випадок, спочатку запідозрив недоліток у крадіжці. Потім прочитав лекцію про техніку безпеки, яку і без нього пам'ятали майже на пам’ять, бо в школі чули її не менше сорока разів. Потім навіщось став лякати і попереджати, стверджуючи, що всі шукачі скарбів гинуть швидко і страшно. А коли заморочені студенти почали прощатися, не в змозі більше слухати балакучого Руміна, нарешті зізнався, що у світильниках зовсім не розуміється.

Порадившись, шукачі скарбів вирішили сходити до скупника і спробувати щось з'ясувати у нього. Дівчат до людини, яка напевно купує крадене та обманює постачальників, не пустили. Навіть Ольду. А то мало що спаде на думку цьому підозрілому типу. Хлопці тягли жереб, і випав він Ясу та Малакку. Далі виявилося, що знайти скупника не так і просто, як здавалося. Добропорядні городяни дивилися на недоліток, як на самогубців, і відмовляли їх від дурниць, більшість з яких їм робити і так не хотілося. Хлопчисько з забрудненою сажею фізіономією, чи кишеньковий крадій початківець, чи недбайливий учень вуглепалу, пояснив куди йти охоче. Але потім, коли дійшли до чиєїсь стайні і запитали дорогу ще раз, виявилося, що він плутає право і ліво, через що юні маги весь час повертали не в той бік і прийшли зрештою зовсім не туди.

Коли скупник, попри всі перешкоди, був знайдений, Малак старанно скорчив дурно-захоплену фізіономію, а Яс поправив чужу сорочку, м'яту та широку. Своєї, в якій можна було б прикинутися пастухом із далекого хутора, в нього не було.

Магазинчик місцевого скупника різного мотлоху до того виявився схожим на лабораторію магістра Лєски, що хлопці застигли на порозі і помилувалися, перш ніж увійти. Усі полиці були завалені сувоями, книгами, паперами, незрозумілими штуковинами, камінням і навіть пляшками-колбами. Стіл від полиць відрізнявся лише наявністю запорошеного опудала сови. Це опудало дивилося на хлопців суворо, як дізнавач на злочинців. Малакові навіть захотілося з ним привітатись. А ось плішивий мужичок у замизканій сорочці та шкіряній жилетці на тлі опудала губився і ставав непомітним.

— Здоров'я! — першим гаркнув Яс, видивившись господаря крамнички.

Малак підтримав його незрозумілим бурмотінням і посміхнувся, як сільський дурник.

Плішивий чоловік у відповідь підскочив і щось упустив. Хлопців він обдарував недобрим поглядом.

Малак усміхнувся ще ширше, а потім вказав пальцем на одну з полиць і сказав:

— Тамма.

Чоловік і Яс дружно подивилися в зазначеному напрямку, і щур, який вмивався на сувої, мабуть, засоромився і шмигнув у паперові завали.

— Клятий кіт, — зло сказав чоловік.

— Здоров'я! — повторив Яс про всяк випадок. Розмовляти про котів йому зовсім не хотілося. — Ми це… йшли, йшли. Ішли, йшли. Ішли, йшли.

— Ішли, йшли, — підтримав Малак.

Чоловік дивився на них з великим сумнівом, але поки що не питав, куди саме, і не радив, куди піти далі.

— Пастухи ми, — сказав Яс. — Ми йшли, йшли.

— Ішли, йшли, — знову підтримав Малак.

— І прийшли, — вирішив закруглятися Яс, помітивши, що фізіономію скупника помітно перекосило.

— І знайшли! — життєрадісно підтримав Малак.

— Скарб, — сказав Яс.— А дядько, він у нас багатий і мамчин брат. Він нас узяв на допомогу. Завантажити там, вивантажити. І ми з ним поїхали та скарб узяли. А нам і кажуть, є тут людина, яка скарби купує, і ми пішли.

— Йшли, йшли, — підтвердив Малак.

— Скарб справжній, з ями. Ми в неї провалилися і все дістали.

— Який ще скарб? — сердито запитав скупник.

— Осього, — життєрадісно озвався Малак, підійшов до столу і дбайливо поклав перед чоловіком світильник, загорнутий у ганчірку, яку спеціально намазали салом і часником для повноти образу недалекого і нерозумного пастуха.

Скупник гидливо ганчірку розгорнув, якийсь час побуравив світильник поглядом, а потім посміхнувся так, ніби зустрів в обличчях Яса та Малака давно втрачених улюблених родичів.

— Та що ж ви раніше не сказали? — вигукнув він. — Так, такі речі я купую. Чи багато їх у вас?

Яс насупився і втупився в стелю. А Малак став зосереджено рахувати пальці, яких явно не вистачило.

— Гаразд, — сказав скупник, зрозумівши, що точної кількості не дізнається. — Несіть ваш скарб, і я його куплю.

— А за скільки? — спитав Яс. — Дядько сказав, що спочатку треба дізнатися, скільки коштує один.

Чоловік скривився. Пильно подивився спочатку на Яса, потім на Малака і порадував їх:

— Понад п'ять мідяків за один не дам.

— Мало, — сумно сказав Яс. — Краще ми в іншому місті спитаємо.

Мужика перекосило, і він почав переконувати наївних пастухів, що більше їм все одно ніхто не дасть, а потім навіть розщедрився і підняв ціну до семи монет. Невідомо до чого б хлопці доторгувалися, але в самий непідходящий момент прийшов тип, зарослий бородою до очей, і пастухів швидко випровадили, наказавши неодмінно прийти завтра і принести скарб. Хлопці сперечатися не стали.

— Схоже, дорогі, — сказав Яс, коли юні маги відійшли від магазину досить далеко. — Треба ще до якогось місцевого артефактора сходити. Плата у будь-якому разі окупиться.

Малак кивнув.

А того, що за ними перебіжками з тіні в тінь слідує той самий зарослий бородою мужик, хлопці так і не помітили.

— Ну, що? — спитав скупник, коли помічник, посланий простежити за пастухами, повернувся.

— Довів я їх до дому. Схоже, дядько цих дурнів купець середньої руки. Запитав я там одну дівку, які в тій хаті бігали сюди-туди, виявилося, будинок по знайомству віддали якимсь школярам, які їдуть на практику до моря. Напевно, знову ту смердючу водорість змусять збирати, як минулого року.

— А купець до чого? — спитав скупник.

— Та як завжди. Купець заплатив школі за практику. Дешевше вийде, ніж наймати працівників. Торік те саме було. А ще я там одному хлопчику заплатив, щоби походив і поспостерігав за вікнами. Раптом вдасться з'ясувати, де наші пастухи знаходяться. Тоді ліземо у вікно, ґрат там немає, заберемо скарб і підемо. Вони нічого й не зрозуміють.

— А якщо вони не в кімнаті зберігають скарб?

— А де? На стайні? Чи в кімнаті у дядька? Та якби дядько знав, що скарб цінний, сам би давно його відібрав, а не глузував, посилаючи дурних хлопців носити мотлох скупникам.

— Розумно, — був змушений визнати скупник і махнув рукою, мовляв, робіть, що хочете.

Він щиро вважав, що нічого поганого в жодному разі не станеться. Вийде, то вийде. Не вийде, доведеться хлопчакам щось там заплатити. Головне, щоб завтра з дядьком не прийшли або з кимось розумнішими, ніж самі.

— Крайнє вікно з лівого краю, — прозвітував найнятий замурзаний хлопчик, отримавши обіцяну монетку. — На верхньому поверсі.

Хмар і Бурун переглянулись.

Хлопчик трохи потоптався і, переконавшись, що більше нічого в нього питати не збираються, вирушив додому, так і не сказавши, що в будинку живе юрба магіків і туди краще не лізти. А Хмар і Бурун знайшли драбину, перелізли через паркан і попрямували до крайнього вікна ліворуч. Нажаль, вони, як і Малак з Ясом раніше, навіть не підозрювали, що хлопчик плутає праве та ліве. Світильник вони, звичайно, не запалювали. І щоб не розбудити випадково пастухів, спочатку треба було їх сильніше приспати, за допомогою ганчір'я, оббризканого якоюсь настойкою.

Коли очі трохи звикли до темряви, Хмар, крадучись, пішов до ліжка біля лівої стіни. Здивовано глянув на ноги в темних шкарпетках, що лежали на білій подушці, почухав голову і пішов до іншого краю ліжка, майже невидимого через те, що туди не діставало місячне світло. Спіткнувшись об взуття і мало не випустивши ганчірочку, Хмар обперся об ліжко рукою і став другою шукати голову сплячого. Натомість знайшов щось дивне, що нагадувало колючий віник. Від несподіванки він ойкнув і тієї ж миті в кімнаті спалахнуло яскраве світло.

— Ах, ви недорослі! — обурено заревіло чоловічим голосом.

Бурун, осліплий через спалах, інстинктивно кинувся до вікна і практично випав з нього.

Хмар шарахнувся, спіткнувся і сів, тільки завдяки цьому його голова розминулась з магічною павутиною. Навіть не підозрюючи, як йому пощастило, Хмар рачки кинувся все до того ж вікна і навіть встиг залізти на підвіконня, коли маг, недовго думаючи, жбурнув у нього книгою, товстою і важкою. Так що вилетів Хмар з вікна навіть швидше за приятеля.

— Я вас навчу викладачів шанувати! — мчало їм услід.— Так і знав, що ви якусь гидоту надумаєте! Ви в мене нічого тепер не здасте, і вас зі школи виженуть! Розпустилися!

Хмар сяк-так встав і похитуючись поплентався до кущів. Навіщо він туди йде, бідолашний уявлення не мав, він на той момент взагалі нічого не розумів. Бурун, перерахувавши головою і ребрами поперечини драбини, сидів там, куди впав, і намагався зрозуміти, зламана нога чи вивихнута. Міркував він ще гірше за приятеля, і тільки цим можна було пояснити, що втекти він поки що не намагався.

Вгорі з клацанням відчинилося вікно і дзвінкий дівочий голос спитав, що відбувається?

Чоловічий життєрадісно відповів, що майстер Румін нарешті збожеволів, з чим усіх і привітав.

Інший чоловічий не погодився і потішив усіх тим, що до невідомого Руміна влізли злодії. Цей інший бачив і драбину, і якогось потерпілого під нею.

Згадка потерпілого трохи привела думки Буруна до ладу, і він зрозумів, що настав час тікати. Або в його випадку швидше повзти, чим він і зайнявся.

Відчинилося ще одне вікно. Заспаний жіночий голос сказав:

— Знову ти? Та на тебе горщиків не напасешся!

І спроба Буруна втекти безславно закінчилася після того, як його наздогнало щось кругле, блискуче в місячному світлі і тяжке. Воно пролетіло повз Хмаря, що намагався сховатися в кущах, гулко зустрілося з потилицею його подільника, після чого кудись покотилося. А Бурун залишився лежати, чекаючи на той момент, коли хлопці, що горохом посипалися з вікон на першому поверсі, до нього добіжать.

Розбиратися з бардаком довелося Роану. Він зібрав усіх у холі, повідомив, що ніхто не ляже спати, доки не з'ясується, що сталося, і сів у крісло. Як не дивно, першими вирішили висловитися злодії, мабуть, надихнулися тим, що маги поки що не викликали варту. Вони розповіли про двох дивних пастухів, які бентежать уми порядним людям. Повідомили, що чесно служать волею та правдою. І навіть не збентежилися, коли местреса Йяда, що сиділа в другому кріслі, поцікавилася, чому вони саме вночі прийшли переконатися, що скарб існує і навіщо їм у цій справі знадобилося снодійне? Виявилося, бідні мужики просто не хотіли нікого турбувати.

— Ось цю історію і розкажете дізнавачам, — вирішив Роан і, помилувавшись дещо скислими фізіономіями нічних гостей, подивився на власників скарбу.

— Але ж вони нас травмували! — вирішив нагадати про політ з вікна Хмар.

— Так-так, чому ви вирішили пошукати світильники в кімнаті майстра Руміна, теж поясните дізнавачам, — сказав Роан.

Румін, наче тільки зараз згадавши, що він тут пострадала сторона, скочив на ноги так різко, що його табурет з гуркотом звалився. Спробувавши вбити злодіїв поглядом, а потім обдарувавши студентів багатообіцяючою усмішкою, майстер випростався і штовхнув промову. Він розповів, що одразу запідозрив, що ця ніч спокійно не пройде. Недарма ж недолітки підходили до нього і ставили дивні питання. Тож Румін підготувався. Замість себе він поклав на ліжко ляльку, яку сам зробив із ковдри. І навіть голову художньо оформив волоссям зі шкарпеток.

На згадці шкарпеток один із злодіїв чомусь хихикнув.

Руміна це розлютило ще більше, і він, ледве не плюючись отрутою, розповів Хмареві і Буруну, яким і без того було погано, що своєю смертю вони не помруть, бо наступного разу він поставить смертельні пастки. Студентам, які здивовано на нього витріщалися, повідомив, що нічого доброго з них не зросте, тому що не може нічого хорошого вирости з людей, які не цінують і не розуміють. Що не цінують і чого не розуміють, Румін не уточнив.

На гучну і безтолкову промову зазирнув майстер Хнесь, похитав головою і кудись пішов. Повернувся він досить швидко із заспокійливим, розведеним у склянці води.

Румін пити заспокійливе відмовився. Довелося заливати його силоміць, у чому Хнесеві з превеликим задоволенням допомогли обидва злодії.

Попрощавшись із нервовим Руміном і супроводжуючим його до кімнати Хнесем, Роан вирішив таки з'ясувати, навіщо студенти поперлися до скупника.

Приховувати вони нічого не стали і чесно зізналися, що хотіли з'ясувати дорогі світильники або звичайний мотлох, який краще відразу викинути.

— І раз прийшли ці типи, то дорогі, — сказав Яс, задоволений своєю кмітливістю.

— Я вам це й так сказала б, — зітхнувши, зізналася Йяда. — Але ж ви у мене не запитали.

Студенти переглянулись.

— А скільки вони приблизно коштують? — спитала пухка співучасниця Яса.

— Дивлячись із якоїсь партії, — сказала Йяда. — Перша була дуже нестабільна і, швидко вичерпуючи себе, розсипалася в пилюку. Вмикати такі світильники доведеться рідше, але так як у ваші вплетено автоматичне включення в темряві при наближенні людини ... Багато вам за них не дадуть. Близько двох золотих за штуку.

Яс свиснув, навіть за такої ціни виходило багато, бо й світильників не мало.

— Потім їх доопрацювали і наступні партії міцніші. Останні навіть перезаряджати можна було. І якщо ваші із цих партій, то вам дуже пощастило. Зараз такі неможливо зробити за всього бажання, основу для них завозили з якогось іншого світу, з яким ми втратили зв'язок, давно вже.

Шелла і Джульєтта перезирнулися, а потім дружно подивилися на коробку, яку тримала на колінах водниця.

— А ви можете визначити, які вони? — спитав Яс.

— Я ні. Мій дідусь може.

Яс тільки зітхнув, але говорити про те, що слід пошукати когось десь ближче, не став, справедливо підозрюючи, що після цього Роан відбере світильники і викине їх у вигрібну яму, наплювавши на цінність.

Весь наступний день зрештою пройшов зовсім не в дорозі, як воно планувалося.

Роан і плекаючий образу на весь білий світ Румін відвели нічних гостей до дізнавачів, вирішивши, що професіонали самі з ними розберуться.

Компанія пригодників та шукачів скарбів витратила півдня на пересилання світильників через портальну пошту шкільному завгоспу. Він дядько хоч і суворий, але чесний, тому все збереже. І приманювати різних Хмарів і Бурунів цей скарб більше не буде. І Роан дуже сподівався, що далі подорож піде спокійніше. А пастуху його частку краще віддати грошима, а ще краще грошима відкладеними в грошосховище. Тому що поки це наївне дитя обдурити зможе будь-хто.

Виїжджати по обіді ніхто не став. Все одно не встигнуть доїхати до заїжджого двору. А ставити намети посеред поля не найкраща ідея. Напевно, знову приваблять якихось любителів чужої власності. І написи «Ми маги, до нас не лізьте» можуть і не допомогти. Доведеться знову гаяти час на передачу чергових недоумків черговим дізнавачам.

Студенти вільний час вирішили витратити з користю, відправившись у найближчий шинок, пропивати благополучно продану вишиту золотом обкладинку. Румін замкнувся в кімнаті, мабуть, вирішив до останнього плекати образу.

Тиха аспірантка вела з Хнесем розумну розмову про трави на лавці під деревом.

Росно купив стос паперу і щось натхненно писав.

А Роан згадав про знайдений у бібліотеці Старої Школи кристал і вирішив показати його Йяді. Раптом вона знає, що воно таке.

Виявилося, справді знає. Кристал був храном для ілюзій та близьким родичем відправлених до столиці світильників. Такі храни зараз теж робити не могли, тому що основи з іншого світу не було. А заміни так і не знайшли. Тому й храни здебільшого перебувають у музеях.

— Як ним користуватися? — спитав Роан.

— Не знаю. Музейні реагують на певні слова. Але старі сімейні щоденники я будила, просто зігрівши камінь у долонях.

Роан кивнув. Бібліотека на музей не схожа. І, можливо, книжку з червоною обкладинкою там заховав звичайний недбалий студент. А потім не встиг забрати, бо евакуювали ту школу терміново, посеред ночі, розуміючи, що іншого шансу вивести дітей може й не бути. Не втримають маги довго коридор і захист над кораблем, та й шторм не вічний, а без шторму від островитян не втекти, їхні кораблі були швидкохідніші. А якщо не виведуть, із тими запасами продовольства, що були в школі, довго не протримаються.

Кивнувши думкам, Роан обхопив кристал долонями і легенько стиснув. Потримав. А потім ледь не впустив, коли мало не перед його носом почав ходити туди-сюди серйозний немолодий чоловік у темному плащі.

— Сімнадцятий день другого місяця осені, — бурмотів чоловік. — Думаю, це моя остання тінь, і відправити її синові я вже не зможу. Тому залишаю в школі, сподіваючись, що хтось її знайде. Навіть якщо ці варвари увірвуться перш, ніж Маран підніме захист, бібліотека має свій захист, і пробитися вони туди не зможуть. Туди увійдуть ті, хто не матиме поганих намірів.

— Королівська жаба, — пробурмотів Роан, радіючи, що маги, які ставили захист бібліотеки, мали якісь свої уявлення про погані наміри. Інакше групі магів, більша частина з яких мріяла привласнити хоча б кілька книг, там би точно дісталося.

— У мене голова важка і думки плутаються. Напевно, я не виживу, навіть якщо зумію пережити бій, для відволікання. Четверта поспіль доза підсилювача дару нікого до добра не доводила. Втім, це все не має значення. Ми просто вирішили врятувати дітей. І хто б не знайшов цей хран, я сподіваюся, що він буде досить добрий для того, щоб віддати його моєму синові, і визнає, що зілля, яке знаходиться поруч з ним, достатня плата за це.

— Яке зілля? — запитала Йяда.

— Не знаю, пляшка розбилася, — чомусь збрехав Роан.

— Прошу, передайте цей хран моєму синові, — тим часом продовжив давно мертвий маг. — Він знає, над чим я працював, крім зілля для зростання дару. А це може бути дуже важливим. Я таки знайшов витоки легенди про те, як Ротьяр Сміливий привів військо на північний схил пагорба Дальньої Вежі. Це справжній документ, не підробка, навіть світляки підтвердили, що вік відповідає датуванню. І Ренік погодився зі мною, що це не перебільшення та не художній образ. За часів Ротьяра Сміливого справді можна було провести через портал ціле військо. Портали вимагали набагато менше енергії. Ренік вважає, що у нашому світі десь збився баланс. Тому портали стали такими. І якщо ми зуміємо це виправити…

Чоловік замовк, подивився на щось невидиме Роану та Йяді, а потім кивнув, сказав, що часу більше нема, і розсипався іскрами. За мить він знову з'явився і пробурмотів:

— Сімнадцятий день другого місяця осені…

— Більше нічого загальнодоступного немає, — зрозуміла Йяда. — А як подивитися на послання синові, напевно, знав тільки цей син.

— Який давно помер, — сказав Роан.

І згадав Брамницю, яка розповідала, як цей самий баланс порушила. І думай тепер, чи доля спеціально підкинула камінь, щоб не забув про ту важливу розмову, чи просто насміхається, кидаючи нічого не варті обманки.

— Цікаво, як його звали? — запитала Йяда.

— Берей Сальтея, — відповів невідомо скільки стоявший за ними Хнесь. — Великий цілитель. Його портрет висить у королівській бібліотеці, на стіні секції травознавства.

Роан хмикнув.

Доля точно знущається.

Або їй навіщось треба одного амулетчика-початківця відправити в королівську бібліотеку. Там точно можна дізнатися про людей, чиї портрети там висять. А також про їхніх родичів та нащадків.

— Потрібно буде передавати хран родичам, — ніби підслухала його думки Йяда.