Камінці 2 Перша школа

ГУАЙ. Вихід

Коли розкриваються небеса і на землю обрушуються лавини дощу, в розлючених хвилях гинуть навіть найсильніші, пропадає їхнє багатство. Слід завжди пам'ятати про таку небезпеку. Тим більше у стосунках із людьми. Її створюють ті з них, хто не має великого розуму, втратив контроль над собою і змітає всі традиційні устої. Постарайтеся зміцнити їх так, щоб потоки зла не поглинули все добре.

(Книга Змін)

Якби хтось запитав у Яса, чи бажає він трудитися на благо Старої Школи або воліє й надалі робити дурниці і лінуватися, він би без сумніву вибрав друге. Лінуватися йому було не нудно. Тим більше, навіть у відсутності будь-яких важливих справ він знайшов собі заняття: спостерігав за взаємодією кота і шуршалок і вже встиг дійти висновку, що рудий пройдисвіт у бідних печерних рибалок влаштувався королем. Як він переконав їх у своєму високому походженні, Яс зрозуміти не зміг. Але рибу вони носили справно, дозволяли заглядати в нори і навіть обурено клацали, коли нерозумні люди кота проганяли.

Якоїсь миті Яс навіть запідозрив, що влите в кота зілля дуже здорово підвищило його інтелект. І майже два дні чіплявся до Шелли з пропозицією скористатися обмінною коробкою та приготувати зілля ще раз. А потім провести випробування, підлити його, наприклад, майстру Руміну. Ну, чи щура якогось зловити, якщо їй так шкода старого зануду.

Шелла, на жаль, не погодилася.

А Малак зумів довести, що ідея з майстром Руміном дуже погана. Просто припустив, що зілля коту додало переконливості, а зовсім не розуму. А Румін із збільшеною переконливістю відверто лякав.

Загалом, Яса у позаплановій практиці все влаштовувало. Але потім хтось згадав, що в школі є ціла купа байдикуючих студентів, і почав шукати для них заняття. В результаті Яс із друзями та обмінною коробкою опинився в оранжереї. Буркет там якраз зжер всі небезпечні рослини і тепер продовжував об'їдати безпечні, користуючись тим, що маги-рослиноводи цього не бачать. Студентам ж довелося ніжно і акуратно збирати гілки, що впали з екзотичних дерев, підрізати чагарники і намагатися не витоптати квіти.

Яс під шумок намагався засунути щось у обмінну коробку. Просто з цікавості. Йому було дуже цікаво, що надішлють натомість. А Шелла шипіла і лаялася, тому що в її розумну голову спало на думку, що не можна міняти що попало на інше що попало. А література, де б описувалося, що на що міняється, їй щось не траплялася. Попросити ж Роана, який має доступ до місцевої бібліотеки, пошукати ще й у ній, дівчина поки що не наважувалася.

— А може, це спробуємо? — спитав Яс, показавши Шеллі гарний різьблений лист, обірваний з найближчого куща.

Водниця відійшла від хлопця на кілька кроків і роздратовано смикнула кущик бур'яну, що випустив колоски, якому місця в пристойній оранжереї точно не було. Бур'ян у землі сидів міцно і піддаватися не бажав. А Шелла не хотіла випускати з рук обмінну коробку, підозрюючи, що тоді Яс точно напхає в неї всього підряд і від щирого серця.

— Злюка, — пробурчав хлопець і обернувся у пошуках підтримки.

Нажаль, підтримувати його ніхто не збирався. Малак понуро клацав секатором біля куща, від якого не відходив з того моменту, як студентів пустили в оранжерею. Чи вирізав там щось високохудожнє, чи просто робив зайнятий вигляд, щоб і його не припрягли до виносу сміття, як деяких розумників, які вирішили, що можна пограти в чагарниках у карти і ніхто цього не помітить.

Джульєтта і Льєн, присівши і схиливши голови один до одного, по черзі тицяли пальцем у світло-зелений паросток, виявлений під купою прибраних гілок, і щось обговорювали. Можливо навіть те, а чи не повернути гілки назад, раптом ця рослина цінна, і в інших умовах вона не росте. Хоча Яс підозрював, що тему для розмови вони знайшли цікавішу.

Денька з приреченим виразом на обличчі відчеплював від штанини дрібне колюче насіння, яке зібрав, сам того не помітивши, і за яке вже був облаяний пробігавшим повз незнайомим магом. Маг стверджував, що насіння цінне, і обіцяв відкрутити голову за втрату навіть одного зернятка. Коли він встиг їх перерахувати, ніхто так і не зрозумів, але Денька чомусь повірив і поводився з насінням, як з дорогоцінним камінням.

Інші були далеко і перекрикуватися з ними Ясу не хотілося. Тільки непотрібну увагу привернеш.

Натомість хлопець став спостерігати за буркетом, який, оглядаючись, обривав листочки з куща, квітучого рожевими мітелками, клав їх по одному в рот і з явною насолодою жував. Кущ, здається, був із особливо цінних та рідкісних. Тому буркет побоювався не дарма. Але ось того, що побачивши всього лише майстра Росно, абсолютно байдужого до всієї цієї зелені, буркет шарахнеться і з тріском вломиться найближчі зарості, Яс точно не очікував.

— Що це з ним? — спитав Малак, відволікшись від клацання секатором.

— Не знаю, — озвався Яс. — Досі він так лише на чорну траву реагував. Навіть від дітей тікав з більшою гідністю та меншою поспішністю.

— Може у майстра Росно повні кишені чорної трави, — байдуже припустила Шелла і, таки поклавши обмінну коробку на землю, правда так, щоб Яс до неї не дотягнувся, вчепилася в бур'ян обома руками.

Яс хмикнув і знизав плечима, вирішивши собі, що майстер Росно дуже підозріла особа.

Ленс Дановер тим часом встиг втомитися від маленького містечка та людей, які його населяли. Колишню дружину ці люди або не знали, або знали і підносили її до неба. Розкажи він навіть комусь, через що з нею розлучився і як вона помстилася кривдникам, ця думка навряд чи змінилася б у когось. Навпаки, її б ще більше поважали, і наступних п'ять-десять років усіх новонароджених дівчаток лише Лілами б і називали. Вона і так для них героїня та мучениця. Навіть померти не змогла спокійно — вичерпала залишки свого дару, намагаючись урятувати доньку та її чоловіка, от і загинула.

Щоправда, що колишня магіня рятувала доньку, місцеві жителі не знали. Але й знай вони, навряд чи вважали б цей подвиг менш героїчним.

Наслухавшись похвали на честь колишньої дружини і так і не зрозумівши, що ж її привело в це місто, Дановер вирішив кинути пошуки незбагненого і повертатися в столицю. Про те, що тепер робити з онуком, можна подумати і там.

А якась нелегка привела його на цвинтар і навіщо він запитав у сторожа, де знаходиться могила Ліли, він і сам не знав.

— І все-таки ти дурепа, — сказав, постоявши трохи над гранітною плитою з ім'ям і якоюсь загадковою квіткою. — Навіть не подумала, що наш онук залишається зовсім один. А якби його кікх-хей не забрали?

— Отже, я маю рацію, — промовив жіночий голос з муркотливими інтонаціями задоволеної кішки. — Це ви її колишній чоловік.

Дановер утримався від негідного крику і стрибка, повільно обернувся і якомога спокійніше глянув на пані Данью.

Вона у відповідь ясно посміхнулася.

— Я з самого початку запідозрила. Адже я художниця, хоч і невдаха, і без особливого таланту. Зате когось омолодити і зістарити подумки можу. І подібність помітити теж. А ще, знаєте, як діти та онуки незрозумілим чином успадковують характерні жести, вирази? Знаєте? Так от, у Роана, коли замислиться, обличчя стає таке ж вперто-нерозуміюче, немов у світі щось взяло і пішло не так, як мало. Ось як у вас щойно було.

— Хм, — сказав Дановер.

— Думаю, це я маю віддати вам. Навряд чи в неї ще один чоловік був. А Ліла, коли вмирала, тільки й твердила, щоб я взяла листа у сховищі на портальній пошті та віддала колишньому чоловікові. Номер сховища та слова доступу вона мені сказала. А те, як її чоловіка звали, чомусь ні. Вона тоді здебільшого марила, ось так і вийшло.

Жінка дістала з кишені сірого фартуха листа в щільному конверті і віддала Ленсу. Після чого розвернулася і просто пішла, не ставши нічого питати.

Гідна жінка.

Дановер навіть вирішив, що якщо ніхто зі знайомих не погодиться попрацювати в її притулку, він когось найме і платитиме йому, скільки запросить за таку складну роботу в такій глушині. Дуже хотілося допомогти пані Даньї, яка зовсім не про себе дбала.

Конверт відкриватися не хотів, ніби вирішив до останнього зберігати свої таємниці. Довелося його надірвати, дістати дешевий жовтуватий паперовий лист і прочитати, що там написала божевільна месниця.

А потім квітчасто і натхненно вилаятися, після чого сполошно кинутися до виходу з цвинтаря, розуміючи, що навіть якщо бігти, швидше все одно не буде. Бо містечко знаходиться в глушині, і за один день звідси нікуди не доїдеш. Хіба що знову летіти на крилані, але для цього треба спочатку доїхати до Хене.

Чи можна надіслати йому листа? Адже у кікх-хей є портальна пошта.

Дановер зупинився, трохи подумав і пішов рішуче до пошти. Іншого виходу все одно немає. А повторний політ він якось переживе, аби кікх-хей підвезти погодився.

Дивна поведінка буркета дуже зацікавила Яса. Можливо тільки через те, що після прибирання сміття та бур'янів з оранжереї студентам знову не було чим зайнятися. Навіть овочі в мішках поки що не закінчилися. Ось хлопець і знайшов собі заняття. Адже спостереження за зеленою істотою нічим не гірше за медитацію на рибок у банці або язики полум'я.

Надвечір Яс уже знав, що буркет потай під'їдає рослини, які йому їсти заборонили, і що в нього, мабуть, очі на потилиці. Тому що варто з'явитися комусь із магів-рослинників, буркет незрозумілим чином виявляється там, де йому бути можна. Решту магів це чудовисько поважало менше, бо від заборонених рослин відходило лише на крок-два.

Коли буркет йшов з оранжереї, він починав ігнорувати магів, а воїнів демонстративно не помічати. Виражалося це в тому, що від магів він йшов у невідомі далі, а воїнам навіть дорогою не поступався. Двічі об нього навіть спіткнулися.

Але загалом буркет до всіх ставився рівно і однаково. Винятком був тільки майстер Росно, від якого він кидався втікати.

— Дивно, — сказав Яс, записавши всі свої спостереження в блокнотик. І, можливо, якби він одразу ними з кимось поділився, нічого не сталося б. Але Яса відволікли.

Спочатку Ольда підстрелила качку, яка пролітала повз школу, і її довелося довго шукати по кущах навколо, відбивати у пса, який її знайшов раніше, а потім ще й потрошити і смажити. Після того, як качка, що недосмажилася на вогнищі, але чудово стушилася разом з картоплею, була з'їдена, прийшли селяни, які все-таки виявили зникнення картоплі. Лаялися і вимагали когось відповідального вони довго, а в результаті отримали Мартека.

Маг вислухав їх з виразом обличчя «і через таку нісенітницю ви мене відволікаєте від найбільшого відкриття тисячоліття?!», Озирнувся і запитав у студентів, що зібралися за спиною:

— Де ви взяли цю прокляту картоплю?

— Що ви, вона не була проклята! — радісно вигукнула Ольда.

— Ми помітили б, — підтримали її третьокурсники настільки дружно, що селяни навіть відступили на крок.

— Не має значення, — відмахнувся Мартек. — То де ви взяли картоплю?

— Купили, — з чесним виразом на обличчі сказав Яс.

— У кого? — підозріло запитав найкрикливіший із селян.

— Та в якогось чоловіка, — сказав Яс. — Діло було так. Пішли ми ловити рибу для кота. А то розумієте, люди можуть харчуватися тільки кашками, хоч і недовго, а коту так не можна, у нього шерсть потьмяніє і ікла повипадають. Сидимо, значить, думаємо, що буде краще — спорудити з чогось вудки чи кинути у воду маленьку кульову блискавку. Перше, знаєте, безпечніше, але після другого гарантовано спливе риба. Ось, сидимо, думаємо, і тут до нас підходить чоловік з мішком і питає таким хитрим тоном: «А чи не потрібні вам овочі на супчик? Дешеві, причому, головне, купіть оптом». Ну, ми скинулися і купили. Тому що одними кашами харчуватись не привчені. Та й не корисне воно, хоч ми й не коти.

Чоловіки невпевнено перезирнулися. У те, що хтось із своїх міг викопати картоплю у сусідів і податись продавати, вони вірили, мабуть, були прецеденти.

— І як цей чоловік виглядає?

— Та мужик як мужик, — впевнено сказав Яс. — Бородатий і такий, нижчий за мене. А ще, що дивно, влітку шапку навіщось надів і насунув її мало не на очі.

— Бородатий? — перепитав один із селян і смикав власну бороду.

— Ага, — підтвердив Яс.

— Борода точно як у вас була, прямо один в один, — додала Ольда.

Селяни знову переглянулись. Бороди, якщо чесно, мали майже всі і нічим вони не відрізнялися, навіть чистотою і довжиною.

— Усе з'ясували? — нетерпляче запитав Мартек, якого те, звідки у студентів взялися овочі, цікавило найменше. Навіть якби вони зізналися у крадіжці, його б це анітрохи не схвилювало.

— Так, — невпевнено сказав один із селян. — Тільки ви це, скажіть своїм школярам, щоб більше дешеві овочі не купували, крадені вони.

— Обов'язково скажемо, — пообіцяв Мартек.

А хтось хихикнув.

Селяни ще трохи потопталися та пішли ні з чим. Мабуть, так і не змогли вигадати, як змусити магів платити те, за що вони вже заплатили за їхніми словами.

Мартек замість того, щоб комусь щось говорити, знову помчав стежити, чи будівельники не обрушать його улюблений музей. А потім і ніч настала.

А наступного дня Яс про буркета згадав не відразу.

Спочатку довелося сходити на рибалку, бо обіцяну провізію ніяк не могли довезти, а ні в кого, крім студентів, нібито не було часу, щоб наловити риби. Яс одразу ж випробував заявлений увечері метод із кульовою блискавкою, але нічого догори черевом так і не спливло. Очевидно, риби поблизу не було.

Рибний лов за методом Шелли теж не дуже вдався — водоростей і піску було значно більше, ніж риби. Та й улов виглядав так собі, суцільно якась дрібнота, з якої хіба що юшку варити.

— Зійде, — сказав Льєн, помилувавшись рибою.

— Думаєш, вони погодяться з тобою? — спитала Ольда.

— А це їхні проблеми, що було, то й упіймали.

Так як нікому не хотілося й далі займатися цією дурнею, рибу зібрали у відро, додали для більшої представництва водоростей, а Малак ще й виловлену на мілководді медузу підкинув. Раптом маги, що зголодніли, навіть з неї зможуть щось приготувати? Із чим і повернулися.

Кухар, досить вгодований дядько з сумним обличчям, зазирнув у відро, зітхнув, але говорити про те, що могли б постаратися і зловити щось краще, не став. Мабуть, не вірив, що вони навіть такої дрібноти наловлять.

Від риболовлі студенти відпочивали довго. Їсти юшку із сумнівної риби вони не збиралися. У прихованому мішку все ще були овочі. Ольда кудись пішла в компанії лука та Малака. Дров можна було наламати в здичавілому саду, і на вогнищі впольована дичина, якщо вона буде, приготується не гірше, ніж на кухні. На якій студентам так і не вдалося побувати. Мабуть, це дуже таємний об'єкт, набагато таємніший за бібліотеку та дві напіввідновлені лабораторії.

Рудий Ясів кіт прийшов за мить до того, як повернулися Ольда з Малаком і зв'язаними за лапки перепілками. Наче здалеку вчув і злякався, що як не поспішить, здобиччю з ним не поділяться. Він заскочив на перила і став гидко кричати. Довелося Ясу його ловити і намагатися заспокоїти, щоби не привертав уваги. А то ще й полювати змусять.

— От навіщо мені кіт, — питав у Льєна, що стояв поруч, але у процесі приборкання тварини участі не брав.

— Буркет набагато кращий і розумніший, — підтримала його Шелла.

— Точно! Буркет! — вигукнув Яс і впустив кота, намагаючись витягти з кишені блокнот.

Кіт цим скористався і помчав у невідомому напрямку. Господар його втечу проігнорував.

— Слухайте, я вчора за ним спостерігав. За буркетом, себто. Так ось, його справді лякають лише чорна трава та майстер Росно. Незвичайне поєднання, правда?

— Правда, — підтвердив Льєн.

— Він точно носить у кишенях чорну траву, — посміхнувшись, сказала Шелла.

— І повів Деньку в підвал, щоб принести його в жертву, — життєрадісно сказав один із третьокурсників.

Всі, хто знав про дивний Денькин дар, переглянулися. Потім дружно подивилися на хлопця, що втрутився в розмову.

— Повів у підвал? — перепитала Шелла.

— Так, недавно зовсім. Я ще здивувався — навіщо? Будівельники якраз звідти пішли, вони там щось замурували і тепер треба, щоб висохло. Навіть Мартек більше там не сидить. Майстер Росно нарешті знайшов на планах можливий шлях до музею, і наш завгосп зараз стіни простукує. Разом із недобровільними помічниками.

— Так, — глибокодумно сказав Яс.

— Напевно, треба Роану сказати, — відгукнулася на диво розумна Джульєтта.

— Каррр, — додав чорний птах, що сидів на даху.

На щастя Ленса Дановера Хене на лист відгукнувся швидко і прилетів через дві години після відповіді на нього. Зате далі все пішло зовсім не так гладко, як старий маг встиг собі придумати.

Для початку кікх-хей розстелив на підлозі дивну схему зі стрілочками пофарбованими в синій та червоний колір, трохи по ній поповзав, тяжко зітхнув і заявив, що нічого не вийде. Крилан до Першої Школи просто не долетить, бо вона якраз перебуває мало не в центрі в якійсь аномалії, над якою дмуть надто сильні й надто непередбачувані вітри. Напевно, магічного характеру.

Дановер спитав, до якого місця долетіти можна? Хене вказав пальцем на свою схему, а потім назвав якесь місто, Ленсу незнайоме. А подумавши ще трохи, кікх-хей поставив найлогічніше питання, яке чомусь не спало на думку старому і досвідченому магу:

— А що ми зможемо вдвох зробити?

Ось із цього питання поневіряння і почалися.

Замість того, щоб поспішати до Першої Школи, довелося для початку поспішати до дізнавачів тих, хто перебуває порівняно близько. Причому знайомих дізнавачів. Які вислухають, повірять і не ставитимуть дурних питань.

А перебували ці дізнавачі в Корсянці — ще одному маленькому містечку, зате з великим гарнізоном, бо кордон поруч, і родичем-дізнавачем, який шукає там цікаві справи.

Втім, родич Ленсу зрадів. А вже як він зрадів листу!

— Значить, твоя шалена месниця тоді не померла? — перепитав Карсін, підперши щоку долонею, як романтична панночка, яка слухає барда.

Сидів Карсін при цьому за масивним столом, закладеним стосами паперу та різними сувенірними дрібницями. Ленс і Хене сиділи навпроти в кріслах з високими спинками. Ленс був зібраний і серйозний, бо добре знав нелегкий характер цього племінника. Хене з цікавістю оглядався, посміхався і навіть нетерпляче крутився.

— Не померла. Тоді, — уточнив Ленс.

— У тому, що померла зараз, ти впевнений?

— Я бачив її могилу.

— Це не є доказом.

— І з людиною, яка сиділа поруч, коли вона вмирала, розмовляв.

— Ну, гаразд, припустимо. А лист звідки?

— Вона просила його передати мені після її смерті. Тільки не встигла чи не зуміла сказати, як мене звуть, — сказав Ленс.

Звучало на його смак дивно та зайво мелодраматично. Навіть Карсін косо посміхнувся.

— І як ти довів, що це ти? — з цікавістю спитав він.

Ленс підібгав губи і нагородив племінника вбивчим поглядом. Його, щоправда, не пройняло.

— Гаразд, давай листа.

Ленс тяжко зітхнув і віддав йому зім'ятий папір. Адже саме для цього прийшов, так що нема чого соромитися, як дівчина на виданні. Тим більше Карсін не з балакучих.

— Е-е-е-е… Любий мій чоловік, гнойовий жук?! — зацікавився першою строчкою племінник.

— Читай далі! — звелів Ленс.

Карсін чи хмикнув, чи хихикнув і заглибився в читання.

— Старий пердун… крюкорукий дереволоб… слухай, та вона тебе ніжно й трепетно любила. Це ж треба стільки епітетів написати.

— Читай далі! — практично прогарчав Ленс і подивився на Хене, чи не сміється ще він.

Виявилося, кікх-хей сидить із серйозною фізіономією і зосереджено дивиться на мідну жабу — прес-пап'є. А всередині, напевно, корчиться від сміху.

— Так… — пробурмотів тим часом Карсін. — Ця месниця точно тебе любила. Інакше з чого обзивала так літературно в той час, коли про своїх темних вчителів виражається гірше, ніж портовий вантажник?

— Карсін! — з натиском промовив Ленс.

— Так, читаю. І що тут у нас?

А потім епітети, викладені у листі, як літературні, так і не сильно закінчилися, і почалася суть. Карсін уважно прочитав. Потім ще раз. Потім втупився в Ленса так, ніби сподівався, що він зараз розсміється і зізнається в розіграші. А «любий гнойовий жук» ні в чому зізнаватись не поспішав.

— Не може бути, — нарешті сказав Карсін. — Там спокійно, навіть розбійників немає. Нема чого їм там робити. Звідки?

— Вона ж ясно написала, звідки й чому, — роздратовано озвався Ленс. — Ключ вони там сховали, той самий, що двері між світами відчиняє. А потім школу замкнули, і вони втратили доступ до нього. Але сподіватися і збирати сили не перестали.

— Та їх би там давно виявили!

— Хто? Це тут ви сидите цілим натовпом, сподіваючись, що злі сили почнуть прориватися через кордон. А там глуш. З тих пір, як кікх-хей взяли в облогу остров’ян, там взагалі нічого не відбувається. Школа замкнена, немертві не тиняються, остров'яни не нападають. Глуш. Я в такій же глушині цього листа знайшов. Так вони там не знають що робити з маленькими магами, що потрапили до сиротинця. Уявляєш? Там на все містечко два тямущих мага — старенький травник і лікар в одній особі, і амулетчик, що займається зарядкою і налагодженням. От хто б там помітив, що вони оселилися в тій глушині?

— Справи, — сказав Карсін. Постукав по столу кісточками пальців. — Хто там є поблизу? Ближче, ніж ми?

— Мені звідки знати?

— Гаразд, я зараз напишу кілька листів і виїжджаємо. Якщо у Вішзі не пішли у вільний пошук, вони доїдуть до Першої Школи раніше за нас. Знати б ще, що там шукати.

— Стародавній пагорб, — підказав Ленс.

— Ага, замаскований, — не став сперечатися племінник і як доказ потряс злощасним листом. — Якщо вони справді назбирали стільки сили, як пише твоя месниця, ми поряд із цим пагорбом пройдемо і не помітимо. Там же маскування навіть не на нашій магії засноване. Навіть будь вона слабша.

— Тоді як шукатимемо? — спитав Ленс.

— Місцевих жителів розпитаємо, старших. Або всяких любителів казок та давніх таємниць. Вони, крім дивних розповідей про черепи, що ходять на павучих ніжках, та іншу антинаукову живність, знають ще й про місця, де люди пропадають, обов'язково бачили опівночі примарний курган, на вершині якого стояла однорога корова і співала басом. Та мало що. Ти здивуєшся, але найчастіше на замасковані різними екзотичними способами схрони натикаються пиятики або маленькі діти. Що на тих, що на інших навіть найсильніші ілюзії можуть спрацювати неправильно. Ілюзія — це всього лише обман. Обман зору, обман почуттів, обман… загалом, якщо людина чомусь і так бачить світ неадекватно, ілюзію може взагалі помітити.

— Ти мені ще курс лекцій прочитай, — пробурчав Ленс.

Карсін хмикнув.

— Гаразд, — примирливо пробурчав Ленс. — Пиши свої листи, а ми полетіли далі. Хоч школу замкнемо, якщо встигнемо і не дамо дітям розбрідатися.

Карсін знизав плечима, мовляв, займайтеся чим хочете, якщо вам від цього легше.

А про доньку та онука Ліла в листі не згадала, мабуть, припускала, що про них і так дізнаються. І Карсіну Ленс розповісти про Роан забув. А потім дуже здивувався, що під його прапорами не прискакала половина родичів, що знемагають від цікавості.

Порадившись у своєму колі, дружня компанія розділилася. Льєн, Яс, Малак, і Шелла і Джульєтта, які не побажали відпускати їх одних, вирушили в підвали шукати Деньку. В те, що майстер Росно вирішив принести його в жертву, вони не вірили. Натомість у тому, що викладач вирішив пошукати за його допомогою якусь давно втрачену гидоту, — не сумнівалися.

Ольда пішла радувати Роана тим, що його підопічна вплуталася в чергову пригоду. Причому Яс сказав, що дівчину Роан, навіть розлютившись, бити не стане, а якщо стане, то Ольда вміє захищатися. За що й отримав від Шелли потиличник.

Із цим пригодники пішли рятувати друга. Принагідно попросивши всіх, кого зустріли, спробувати поговорити з дорослими магами і донести до них, що у підвалах відбувається щось погане. Хоча той самий Яс дуже сумнівався, що це когось зацікавить. Якщо їх зниклий курган не зацікавив, то що їм якийсь підозрілий викладач, який вирішив вигуляти по підвалах студента?

Підвал зустрів компанію слизькими сходами і шуршалками, які дивилися на студентів з цікавістю, ніби очікували, що вони зараз життєрадісно закричать, підкинуть вгору паперові квіти і почнуть циркову виставу, з ковтачами вогню, жонглерами та дівчатами з віялами.

— Мабуть, тут є інший підвал, — висловив розумну думку Малак.

— А де? — спитав Яс, пильно дивлячись на найближчу шуршалку.

Звірятко обурено пискнуло, а потім прослизнуло повз студента, подолало половину сходинок і заскреблося лапками по стіні.

— А Лесі казала, що вони дуже розумні, навіть розумніші ніж буркет, — задумливо сказала Шелла, притиснувши до себе щільніше обмінну коробку, як щит.

— Може, там таємний хід? — спитав сам себе Льєн.

— Тоді треба шукати важелі, — вирішила Джульєтта, яка встигла прочитати про безліч потайних ходів у безлічі книг.

Інші переглянулися, але ідеї краще ні в кого так і не знайшлося.

Важелі шукалися погано. Стіна була слизька і брудна, її навіть кінчиком пальця чіпати було гидко, а доводилося старанно мацати і простукувати. Потім Джульєтта вистукала порожнечу, їй так здавалося, хоча решта різниці в звуку не помітила.

Шуршалка витанцьовувала біля ніг і час від часу підстрибувала і клацала, наче намагалася пояснити, що вони роблять не так. Але її, на жаль, не розуміли.

Пострибавши ще трохи і переконавшись у дивовижній нездогадливості людей, звірятко пронизливо застрекотіло, і на сходи прибійною хвилею ринули інші шуршалки. Джульєтта навіть заверещала від несподіванки. Але звірята пробігли повз, вибігли у відчинені двері і втекли кудись управо, якраз у той бік, де знаходилася стіна, що вивчалася, тільки не крізь неї, а коридором.

— Підвал тут не один, — задумливо сказав Льєн.

Студенти переглянулися і через те, що де шукати Деньку все одно не знали, пішли слідом за шуршалками.

Роана Ольда знайшла швидко, він сидів з местресою Йядою у свіжовідмитій і навіть наполовину обладнаній лабораторії. Сиділи вони за столом, над мискою з чимось зеленим і пухнастим, чи то цвіллю такою, чи якимось рідкісним лікарським мохом. При цьому вони зворушливо схилили голови один до одного і щось тихенько обговорювали. Ольді навіть стало ніяково їх перебивати, але довелося.

— Куди вони пішли?! — мабуть, не повіривши своїм вухам, перепитав Роан.

— Деньку шукати, якого майстер Росно повів у підвали, — повторила Ольда, почуваючи себе дуже безглуздо.

Роан зітхнув, пом'янув королівську жабу і глибоководних слимаків, поворушив амулети, що висіли на шиї, і царствено наказав:

— Веди!

— Куди? — спитала дівчина.

— У підвал, у який вони пішли.

— Ой, — сказала Ольда.

— Що ще за "ой"? — насторожився Роан.

— А вони не сказали, до якого підвалу підуть. І в який підвал пішли майстер Росно з Денькою, не знали.

Роан зітхнув і тихенько пробурмотів:

— Гаразд, знайду по маячках.

І глянув на Йяду.

— Я сама впораюсь, — сказала викладачка. — Воно майже вилупилося.

Ольда підійшла ближче, зазирнула в миску і виявила, що зелене і пухнасте зовсім не мох, а шматок ворсистої тканини. А в її центрі лежить овальний кокон, десь із фалангу пальця завбільшки.

— Метелик, — сказала Йяда. — Вони в стазі лежали, а Лессі вважає, що це якийсь експериментальний вид шовкопрядів, у яких нитки товщі та якісніші. Ну, або вони харчуються не тільки на тутових деревах. А її вчитель сказав, що це просто якісь гарні метелики з півдня, незадовго до того, як школу замкнули, було модно таких дарувати дівчатам на заручини. Ось ми один витягли та перевіряємо, що воно таке.

— А, — сказала Ольда і, попрощавшись із местресою, побігла за Роаном. Пропускати пригоду заради якогось метелика вона точно не збиралася.

Спокійно дійти до підвалів Роану з Ольдою не вдалося. Дорогу заступив підозріло веселий і привітний майстер Румін і став нести якусь нісенітницю про великі відкриття, славу, багатство і загальне визнання. Роан спробував його обійти, але Румін швидко забіг уперед, а потім і зовсім вчепився в рукав.

— Щось трапилося? — спитав Роан, принюхуючись, бо запідозрив, що Румін знайшов склад із лабораторним спиртом і встиг провести дегустацію чудодійного напою.

— Ох! — вигукнув співрозмовник. — Я тільки зараз зрозумів! Ти маєш це побачити!

— Склад зі спиртом? — спитав Роан і спробував обминути колишнього вчителя.

— Ні, але це чудово, — якось не дуже впевнено сказав Румін.

Роан хмикнув і ступив ліворуч.

Румін швидко знову заступив шлях.

Роан ще раз хмикнув і примружився.

— Так, — сказав недобрим тоном і схопив колишнього вчителя за комір. — Що ти зробив із дітьми?

— З якими дітьми? — різко охрипнувши спитав Румін.

— З тими, яких заважаєш мені знайти.

— Заважаю знайти? — щиро здивувався Румін. — Які ще діти? Він лише попросив мене тебе затримати, щоб ти не заважав йому через свої безглузді ревнощі обговорити дуже важливе питання з местресою Йядою.

— Росно попросив? — уточнив Роан.

Румін невпевнено кивнув.

— І ви кинулися йому допомагати, — пробурчав Роан. — Що завгодно готові зробити, аби мені підгадати. Будь-яку підлість та…

— А местреса Йяда якраз метелика вирощує, — задумливо додала Ольда.

Роан якось дивно насупився, потер пальцем скроню і, пильно втупившись колишньому вчителю в обличчя, тоном не обіцявшим нічого хорошого запитав:

— Куди він повів Деньку?

Румін гикнув і несміливо відповів:

— В підвал.

— Куди саме?

— Ліворуч від шуршалок, там двері величезні із залізного дерева. Він сказав, що їм доручили щось важливе там знайти. В архівах. Там другий архів, таємний.

— Ага, — сказав Роан і, відпустивши комір, швидко пішов далі.

Ольда поскакала слідом, схопила аспіранта за рукав і тоненько спитала:

— Щось трапилося?

— Маячки зникли, — коротко відповів Роан, не ставши уточнювати, що зникнути вони могли як через те, що підопічна провалилася в інший світ, так і через те, що хтось підняв дуже потужний захист. Через смерть носія вони б пропадати не стали, просто почали б повільно згасати.

Двері справді були величезні. Роан на них подивився, про всяк випадок поштовхав, а потім схопився за ручку-кільце і потягнув на себе, пам'ятаючи, як Ленс Дановер закінчив боротьбу воїнів та магів зі шкільними воротами. Двері, нажаль, не піддалися, навіть не ворухнулися.

— Справи, — задумливо сказав Роан.

Перед ним, як перед господарем ключа від школи, начебто повинні відчинятися всі двері. Звичайних механічних замків тут взагалі не було, а якщо було щось схоже, то виявлялося декоративною імітацією. Двісті років тому маги механічним замкам не довіряли, воліли все замикати магією.

І тут на тобі не відкривається. І магія її не тримає, замикаючу магію Роан встиг навчитися відчувати та відрізняти від усіх інших. От тепер і думай, чи замкнули чимось іншим, на неї не схожим, чи просто влаштували там барикаду. А що, у Росно начебто проблем із левітацією немає. Що завгодно міг підтягти і як завгодно поставити. А з цього боку його не прибереш, просто тому, що не бачиш і не знаєш, куди і як застосовувати силу.

— Гаразд, спробуємо, — пробурмотів маг, стиснувши в руці накопичувач.

— Що спробуємо? — спитала Ольда, яка тихенько стояла за спиною.

Роан окинув її несхвальним поглядом, але проганяти не став. Зрозуміло ж, що не піде. Краще потім спробувати зачинити двері перед носом або відправити кудись із дуже важливою місією.

— Спробую вибити двері, — сказав маг.

Ольда схвально, зовсім по-хлоп'ячому, свиснула. А потім розумно відійшла і сховалась за рогом.

— Приступимо, — спробував підбадьорити сам себе Роан.

Було в нього відчуття, що він робить щось не те, але не робити, нажаль, не міг. І навіть не тому, що градоначальникового гніву побоюється, хоч і не без цього. Просто не міг він не допомагати, відчував відповідальність за цих безглуздих студентів. Тим більше, сам був у їхньому віці ні трохи не кращий, і що би вчинив, опинись у старій школі повній загадок, зараз з упевненістю сказати не міг. Але навряд чи втримався б від того, щоб скрізь сунути свій ніс, наплювавши на небезпеку. А коли б хтось підозрілий кудись повів друга, рятувати кинувся напевно. І міг навіть не здогадатися когось про це попередити.

Роан глибоко вдихнув, а потім ударив у двері посиленим повітряним кулаком.

З усіх, хто чесно пішов і розповів старшим магам, що Росно кудись повів Деньку, а кілька студентів вирушили його рятувати, Вар'яна виявилася найпослідовнішою і наполегливішою. Не привчена вона була кидати справи на півдорозі. У неї батько, незважаючи на деякі недоліки в характері, завжди доводив розпочате до кінця. І матінка була впевнена, що інакше не можна, якщо хочеш досягти в житті бодай чогось. Тому Вар’яна ходила від мага до мага і шукала того, кого ця чудова історія зацікавить.

Частина співрозмовників взагалі не стали її слухати. Частина глибокодумно покидали і навіть пообіцяли кудись піти і щось зробити, але було зрозуміло, що забудуть, щойно відійдуть від дівчини. Частина легко відмахнулася, вирішивши, що діти грають у пригоди. Мартек взагалі попросив не відволікати його від важливої справи різними дурницями і продовжив колупати стіну паличкою.

Вар'яна не впадала у відчай і пішла ще й в оранжерею, згадавши, що там цілодобово сидить Хнесь. І нарешті знайшла того найрозумнішого, найдосвідченішого і параноїдально налаштованого мага, який був їй потрібен. Він вислухав, вилаявся, згадавши чиюсь породу, і кудись пішов. Вар'яна побігла слідом, питаючи на ходу — куди?

— Вправляти мозок деяким піднесеним особам, — пробурмотів травник.

Першою піднесеною особистістю, що трапилася йому на шляху, виявився командир воїнів. Він був облаяний, обізваний, заляканий незрозумілою висюлькою на шкіряному шнурку, причому справді заляканий, до зеленкуватої блідості, і посланий у підвали на пошуки дітей. Куди одразу й помчав із усім можливим завзяттям, на ходу віддаючи накази. Купеча дочка окинула Хнеся поважаючим поглядом, а він підморгнув і пішов далі.

Другою піднесеною особистістю виявився той самий Мартек, просто Вар'яна знала, де його шукати. Висюлька, нажаль, на нього не подіяла, мабуть, він не знав, що це таке. Тоді Хнесь глибоко вдихнув і сказав Мартеку все, що про нього думав. І про кашну дієту сказав, і про те, що так і не зумів зайняти дітей, хоча розподіл роботи входить у його обов'язки, і про те, що воїни сплять під кущами, а решта займаються чим попало без жодної системи. Наприкінці цієї промови Мартек був обізваний короткозорим ослом, але все одно не перейнявся і навіть відкрив рота, щоб щось сказати у відповідь. Але в цей момент школа здригнулася, як під час землетрусу і завібрувала. Зі стелі посипалася штукатурка і дрібні камінці. Щось десь відчайдушно заскрипіло, а потім з гуркотом впало.

А Хнесь широко посміхнувся і сказав:

— Впізнаю свою сімейку.

— Але… — обізвався Мартек.

— Дійте! — царствено велів Хнесь і кудись пішов, не сумніваючись, що тепер цей бовдур точно зацікавився тим, що відбувається у підвалах.

Вар'яна наздогнала травника на сходах і, набравшись хоробрості, запитала:

— Вашу сім’ю?

— У мене чудові й дуже рішучі родичі, — озвався він.

— А що ви показали тому воїну, що в нього аж губи затремтіли? — запитала дівчина.

— Поняття не маю, — зізнався Хнесь. — Цю штуку в мене вдома один із племінників забув. Я випадково помітив, що вона таким чином впливає на деяких тупиць, наділених владою.

— А, — сказала Вар'яна. — А племінник у вас хто?

— Хто його знає? Не зізнається, зараза. Мабуть, із якоюсь таємною службою зв'язався. І не одружується ніяк.

Травник знову зітхнув і з цікавістю озирнувся на Варьяну, а потім похитав головою. Напевно, вона була не в смаку його племінника, так що розповідати їй, який він гарний, розумний і повний усіляких достоїнств молодий чоловік, сенсу не було.

Двері, за спинами студентів, що шукали Деньку, зачинилися несподівано і без будь-якої допомоги. Принаймні вони нікого не побачили.

У приміщенні, в яке вони зайшли, одразу стало темно. Зате інші двері, що досі зливалися з каменем, видало світло, яке пробивалося крізь щілини.

— Нам туди, — впевнено сказав Яс.

Інші озирнулися на двері, які зачинилися, але панікувати і намагатися їх відкрити ніхто не став. Ті двері, що попереду, були набагато цікавішими.

Льєн підсвітив світляком. Яс і Малак сумлінно пошукали ручку, а не знайшовши, спробували вдвох відчинити двері за допомогою іржавої залізяки, яка колись, напевно, була мечем. Її Яс про всяк випадок захопив дорогою, витяг з однієї зі сміттєвих куп. От і знадобилася.

— Не відкривається, — пропихкав Малак.

— А може важіль пошукати? — несміливо запропонувала любителька романів Джульєтта.

— Шукай, — великодушно дозволив Яс, пам'ятаючи попередні пошуки.

Джульєтта насупилась, але підійшла.

Якщо чесно, двері були настільки брудними, що чіпати їх не хотілося. Тому дівчина для початку уважно оглянула те, що не будь щілини-обідка, через який пробивалося світло, здавалося б просто частиною стіни.

— Ага! — радісно вигукнула дівчина, помітивши, що зовсім низько, десь на рівні її колін, на одному з каменів мокро блищить притиснутий і розтертий бруд. Немов хтось штовхнув туди ногою, а взуття зісковзнуло, залишивши цей слід. — Спробуємо туди натиснути.

Яс знизав плечима, але сперечатися не став. Відвісити каменю ще один стусан було не складно, хоч хлопець і був упевнений, що штовхали двері зі злості. Відреагувати на те, що сталося далі, Яс не встиг. Камінь провалився, хлопець замахав руками і сів на підлогу, а двері зі скрипом повернулися й застигли, залишивши ліворуч і праворуч проходи, в які можна було протиснутися боком.

— Справи, — глибокодумно сказав Малак. — Ідемо.

— Так! — вирішив за всіх Яс і зі злості встромив іржаву залізяку в щілину між камінням так, щоб повністю зачинитися ці двері не змогли. А то мало, раптом Роан або інші рятувальники не помітять світло через те, що його вже не буде, і не знайдуть ці екзотичні двері.

А гуркіт і обсипання штукатуркою наздогнали студентів на вузьких брудних сходах, що вели кудись униз і поступово повертають вліво, до моря, якщо Льєн правильно зорієнтувався в просторі.

Денька пішов з майстром Росно шукати зниклу десь там річ тільки із загальної поваги до викладачів. При цьому він чесно спробував попередити, що найчастіше знаходить зовсім не те, що шукає. Але майстер Росно чомусь вирішив надіятися на удачу, ще й заявив, що дар потрібно тренувати та навчати. А на помилках, судячи з його слів, дар теж вмів вчитися.

Дивна людина загалом.

Далі було ще дивніше. Майстер Росно примудрився забути, як відчиняються двері, причому шматок стіни, на який він упевнено показував, на двері схожий не був зовсім. Довелося пошукати важіль. Пошуки успіхом не увінчалися, але двері Денька все-таки відчинив, просто, розлютившись, штовхнувши стіну ... зовсім не в тому місці, де нібито повинні були бути двері.

Зате майстер Росно прямо засяяв і запевнив, що тепер вони швидко впораються.

— Придурок, — тихенько пробурмотів Денька, але пішов стародавніми, слизькими сходами слідом за викладачем, який висвітлював шлях витягнутим із кріплення на стіні смолоскипом-амулетом.

Йшли вони досить довго. Дійшли до приміщення, несподівано сухого і запорошеного, а ще захаращеного понад всяку міру скринями, шафами і мішками.

— Сховище, — задумливо мовив Росно. — Все найцінніше вони сюди стягли. А враховуючи, за що ці бовдури приймали ключ…

Замовчавши, він подивився на Деньку і звелів:

— Шукай.

— Що саме?

— Якби я знав. Ця штука постійно змінює свій вигляд. І магію маскує. Я її звгубив, тепер уся надія на людину з таким даром, як у тебе.

— Ага, — сказав Денька.

Майстер Росно напевне щось темнив і точно недомовляв, а то й нахабно брехав. Але чому б і не пошукати, все одно знайдеться якась дурниця, яку викладач не сподівається отримати. А що він робитиме з цією пакістю, Деньці було не цікаво.

— Знайшов! — життєрадісно вигукнув Денька, тицяючи пальцем у першу-ліпшу скриню, до якої його щось притягало.

Росно підбіг з такою швидкістю, ніби боявся, що зараз під скринею розкинеться прірва і вона туди впаде. Далі Денька з цікавістю поспостерігав, як викладач риється в купі дзвінкого і смердючого дохлятиною мотлоху, а потім витягає за хвіст висохлий щурячий труп.

— Так, — похмуро мовив Росно.

— Ви не це шукали? — ввічливо здивувався Денька.

Росно заскрипів зубами і замахнувся щуром. І саме в цей момент зі стелі впала лавина шуршалок. Вони натовпом закопалися в скриню, розкидаючи речі з неї на всі боки. Щось там явно відкопали і дружно завищавши рвонули по речах і стінах до призивно темніючих сходів.

— Стояти! — заволав Росно, мабуть, роздивившись, що вони там знайшли, і звірків відкинуло від сходів.

Вони ображено заволали і кинулися навсібіч.

Росно вилаявся і поліз на здоровенну скриню, не втримався, звалився з неї, а потім, хитаючись і матюкаючись, пішов у протилежний від сходів бік.

Денька дивився на нього круглими від подиву очима, не розуміючи, що тепер робити. І, мабуть, так би й сидів, поки викладач не пройшов прямо крізь стіну слідом за шуршалками, якби з темряви яка ховала сходи, не з'явилися Льєн, Малак, Яс і Джульєтта з Шеллою. Вони подивилися на Деньку, потім на стелю, що незрозуміло чому світиться, переглянулися.

— А тут все ціле, — здивовано промовила Джульєтта.

— А де Росно? — спитав Яс, дивлячись на Деньку так, ніби сумнівався, що це він.

Денька невпевнено показав напрямок. Компанія туди подивилася, помилувалася, як майстер Росно, спіткнувшись, головою вперед пролітає крізь стіну і переглянулася.

— Деньку ми, наче, врятували, — невпевнено сказав Шелла.

— Але лиходій тікає, — додав Яс. — Що він змушував тебе шукати? — запитав у Деньки.

— Не знаю, його шуршалки вкрали і втекли туди, бо до сходів майстер їх не пустив.

— Ага, — азартно вигукнув Яс.

— Він же їх образить, — сказала жаліслива Джульєтта.

— А мені просто цікаво, — зізнався Льєн.

— Ага, — погодився з ним Яс. — Давайте подивимося, що він там робить, і повернемося.

До фальшивої стіни вони пробиралися довше, ніж майстер Росно. По-перше, тому що намагалися не шуміти, адже те, що майстер, який поспішав, їх не побачив, зовсім не означало, що якщо вони почнуть усе кидатися і гуркотіти, він їх ще й не почує. По-друге, через мотлох, яким було переповнене приміщення, можна було запросто переламати ноги.

— Ілюзія, — впевнено сказав Яс, трохи погіпнотизувавши поглядом стіну.

— Напевно, — не стала сперечатися з ним Шелла, але нагородила таким поглядом, що Яс навіть зніяковів.

— Підемо туди? — несміливо спитав Денька, якому зовсім не хотілося нікуди ходити.

— Ну… — замислився Льєн про те, чи не дочекатися Роана, який обов'язково прийде.

А Яс узяв і засунув у стіну руку.

— Там щось капає, — заявив, трохи постоявши. — Прямо мені на долоню.

— Зарізали там когось і над виходом підвісили, — похмуро мовив Малак.

— Та навряд, — не погодився Яс, і цієї миті хтось схопив його за руку і смикнув до себе. — Гей! — обурено закричав Яс, чіпляючись за шафу, що стояла поруч.

Льєн кмітливо схопився за Яса і потяг до себе. Джульєтта, сама не розуміючи чому, заверещала і від несподіванки жбурнула вогонь прямо в фальшиву стіну. Малак голосно залаявся і кинувся допомагати тягнути Яса. Денька стояв і плескав очима. А Шелла відчайдушно озирнулася і побачила Роана, що вискочив зі сходової темряви.

— Сюди! — закричала Шелла, призивно махаючи вільною рукою.

Між ніг Роана пробіг рудий кіт і безстрашно рвонув до господаря, чи рятувати його, чи заштовхувати туди, куди й так тягли. Роан, згадавши королівську жабу і велівши від Джульєтті негайно відійти від небезпечної стіни, побіг за котом. Ольда побігла за Роаном. А той, хто тяг Яса, спочатку рвонув особливо сильно, наполовину затягнувши хлопця в ілюзію, а потім чимось гримнув і відпустив.

Як виявилося всього за мить, щоб звільнити руки і зробити грандіозну пакість. Що за пакість, студенти не розібралися, вони загубилися в просторі при першому ж яскравому спалаху, Джульєтті взагалі здалося, що вона падає в глибоку яму, у зв'язку з чим вдалося побити власний рекорд з гучності верещання. А потім дівчину щось м'яко підхопило і кинуло на землю. На хорошу таку та тверду землю. Щоправда, мокру і смердючу цвіллю.

— Королівська жаба, — засмучено сказав Роан десь високо-високо.

І Джульєтта розплющила очі. Щоправда, нічого, крім чорних крапок у яскравій білизні, не побачила. А поруч хтось застогнав від болю.

Двері Роан вибив з одного удару, правда енергії у накопичувачі після цього вже не залишилося. Вони відлетіли в кімнату, що була за ними. Школа здригнулася, і зі стелі посипалися дрібні камінці, а маг зціпив зуби і пішов далі. Тим більше, маячки знову з'явилися, отже, напрямок правильний.

Кмітливість Яса, який заклинив фальшивий шматок стіни, що прикривав потайний хід, Роан оцінив і навіть повалив. Сходами спускався обережно, намагаючись не шуміти. Але тільки до того моменту, як десь досить далеко почулися крики.

Далі Роан летів, дивом не скотившись сходами і не зламавши руки-ноги, а то й шию, але все одно не встиг. Ні, дурних дітей він урятував, прикривши від стіни білого полум'я щитом, але як бути далі, м'яко кажучи, не знав. Щит тримався на останньому накопичувачі, і опускати його було не можна, судячи з злої пики майстра Росно. А сидіти тут нескінченно довго неможливо. Тим більше, енергії в накопичувачі не вистачить надовго.

Роан зітхнув, допоміг піднятися на ноги Джульєтті, котра кліпала, як лялька. Переконався, що Яс не зламав руку, а тільки сильно забив. Помилувався там, як Ольда намагається зупинити носову кровотечу Малаку, квокчачи над ним, як квочка над курчам. Подивився на усвідомлюючого провину Льєна і нічого не розуміючого Деньку. А потім і на Шеллу, що крутила у руках невелику коробку, явно вишукуючи на ній пошкодження.

Зі студентами було все в порядку. Порівняно. Але це втішало мало. У попередній кімнаті був якийсь несусвітній захист, який на стіну полум'я відреагував тим, що викинув у сусіднє приміщення все зайве, включно з цією стіною. Творець полум'я, нажаль, не постраждав, теж встиг виставити щит. Ілюзія, розділяюча приміщення, зникла, і тепер можна було помилуватися запиленими ящиками і шафами з невідомим, але, напевно, цінним, вмістом.

— Ну, що далі? — запитав Роан після того, як Росно, мабуть, від відчаю, спробував пробити його щит звичайним фаєрболом. Мабуть, на другу стіну полум'я сил йому вже не вистачало.

— А далі ви помрете, — мерзенно сказав Росно і посміхнувся. — Ти слабкий, а енергія в накопичувачах закінчується дуже швидко.

— Досвідчений, — тільки й сказав Роан.

Росно пирхнув, підкинув на руці щось схоже на навершя від стародавньої магічної палиці і посміхнувся.

— Або не так, — сказав задумливо. — Я не чекатиму, поки твої щити впадуть і не вбиватиму тебе. Я дозволю вам помилуватися тим, як буде відкритий шлях у світ моїх богів. І як я сам стану богом!

— Чого? — здивовано запитав і не менш здивовано вилупився на божевільного викладача Яс.

— Він темний, — сказав Роан.

— О, — видав задумливий Яс.

— І дурень, — додала Джульєтта, підібгавши губи. — Я читала в одній книжці про їхніх богів. Не в романі, у якійсь розумній книзі, яку тато ховав, але ми все одно знайшли. Там було написано, що боги тьмапоклонників звичайні жителі якогось іншого світу. Наш вони намагалися захопити. І людей убивали всіх підряд. Можна подумати, що вони якихось шанувальників пошкодують, якщо знову прийдуть.

Росно скривив губи, а потім зареготав.

— Дуренька! — видав він, відсміявшись.

— Він ненормальний, — тихенько сказав Яс.

Решта з ним погодилася, навіть Ольда відвернулась від опухлого носа Малака.

А Роан намацав у кишені маленьку пляшечку, витягнуту з книги, і задумався над тим, як бути далі.

— Всі люди ідіоти! — сказав Росно таким тоном, наче сам не був людиною. — Навіть кікх-хей ідіоти. Світ теж дурна штука і всіх призводить до одного образу і виду, навіть якщо цей образ і вигляд набагато гірший, ніж те, що він змінює. Люди мало живуть, вони слабкі й дурні, але світ все одно розумних, що потрапили сюди, поступово перетворює на людей. А кікх-хей навіть не помічають. Ще й прискорюють процес, підбираючи різних… — божевільний явно задумався кого саме різних, але не придумав і просто сплюнув. — Ще кілька поколінь і кікх-хей будуть звичайними людьми. Як всі. Є лише одна можливість цього уникнути — зменшити кількість людей. Щоб тих, хто досконаліший, було більше. І тоді світ упокориться, змириться з тим, що тепер у ньому живуть інші розумні, здатні жити тисячоліттями. І почне міняти людей, зробить їх кращими.

— То ти жити довго хочеш? — спитав Роан і витяг з кишені пляшечку. Іншого виходу, схоже, немає.

— Я стану богом! — гаркнув Росно і хряпнув об підлогу навершям від палиці. — Я вже прожив дві сотні років, а проживу ще довше. Я побачу занепад людства і стану богом!

— Тепер він повинен зареготати, — сказав Яс.

Але Росно реготати не став, не до того йому було. Шуршалки, що зачаїлися десь нагорі, дружно кинулися вниз і спробували схопити навершя. Маг поспішно прикрив його щитом і став відмахуватися від збожеволілих звірят.

— Ой, сяє, — сказала Джульєтта.

— Схоже на відкриття порталу, — здивовано промовив Яс.

А Роан, не сумніваючись, відкрив пляшечку і випив половину вмісту. У вухах миттю зашуміло, а голову стиснуло лещатами. Льєн, що стояв поруч, охнув і утримав викладача від падіння. Росно десь далеко лаявся, а шуршалки волали.

І Роан загубився у просторі та часі. Напевно, надовго. Тому що коли знайшовся, шуршалки вже відступили і розсілися навколо Росно, явно підбираючи момент для нового нападу. Щит ледве тримався. Натомість портал, схожий на дірку в підлозі, стабілізував форму, і тепер у ньому перекочувалися різнокольорові хвилі, намагаючись поєднати координати.

— Королівська жаба, — сказав Роан, додавши до щита енергії. Вийшло напрочуд легко і просто.

— Цікаво, куди він відкриває портал? — спитав цікавий Яс.

— У світ своїх богів, — порадував його Льєн.

— Це ж погано, так? — уточнила Джульєтта.

— Це дуже погано, — сказав Роан.

— А закрити ми його можемо? — запитала Джульєтта.

— Доки він не став прозорим, можемо, — сказав Роан. — Потім теж можемо, але боюся, що від школи нічого не залишиться. Руйнувати стабільні портали, не найкраща ідея. А ще одна дівчина такий портал перенаправила, відкривши прямо в ньому інший портал. Але вона цього не пережила, і руйнування теж були. Масштабні. Щоправда, там була не така щілина між світами, а щось грандіозне для проходу війська.

— Ага, — сказав Яс, і ніхто не уточнив, звідки Роан все це знає.

А Шелла погладила свою коробку і тяжко зітхнула.

— Цей теж буде грандіозним! Я його розширю! А ви помилуєтеся, а потім провалитеся! — життєрадісно пообіцяв Росно, дивлячись у дірку з незрозумілим захопленням.

— Так, так і буде, — сказав Роан і рішуче додав до щита шумонепроникний захист. — А тепер слухайте, що ми зараз зробимо. Уважно слухайте, другого шансу ми не матимемо. І втекти ми не зможемо. Якщо він стабілізує цю штуку, а тим більше її розширить, втекти ми просто не встигнемо. А, можливо, і не буде куди.

Джульєтта сумно зітхнула, а решта завмерла, готуючись слухати і діяти.

Більшість дізнавачів, що прискакали на змилених конях у село, що знаходиться поряд із Першою Школою, були низенькі та худі. У селянок навіть з'явилося бажання їх нагодувати, бо від вітру хиталися. Але ні селянкам, ні селянам ніхто не пояснив, що рослим і товстим дізнавачам ходити через портали не можна, бо надто небезпечно. Натомість почали розпитувати про невидимі пагорби та підозрілих осіб.

Селяни підбадьорилися і насамперед розповіли про магів, що викопують ночами картоплю. Ці маги, на їхню думку, були дуже підозрілі, і їх взагалі слід було повісити без суду та слідства.

Після магів селяни досить дружно згадали дуже підозрілу вдовицю, що живе край села без чоловіка. Вона ткала дуже підозрілі килимки, і їх у неї купували не менш підозрілі купці, які спеціально за цими килимками приїжджали, а одного разу навіть побилися на порозі. Заміж вдовицю намагалися взяти більшість неодружених чоловіків села. Деякі одружені намагалися взяти в коханки, але були биті спочатку вдовою, у якої виявився якийсь захисний амулет, що відбирає руки-ноги, а потім і дружинами. Ще у вдовиці була підозріла старша донька, до якої зачастив молодий повірений, а можливо, і син одного з купців, прилюдно обіцяючи через півроку одружитися, він навіть привозив з собою товстого служителя невідомого божества, у храмовій книзі якого записали про заручини.

Слово «заручини», на слух селян, теж викликало підозри.

І сини-близнюки вдови — теж. Тому що не можуть просто так народжуватись такі схожі діти. Напевно, це страшне чаклунство. Загалом, довелося бідним дізнавачам прочитати темним селянам лекцію про те, чому у світі іноді народжуються близнюки, двійнята, а то й зовсім четверо-п'ятеро дітей разом. Селян воно не сильно переконало, але вони змогли продовжити складати список підозрілого.

Вчора, наприклад, дуже підозріло кричали коти. І з чого розкричалися? Не весна.

А ще раніше була дуже підозріла посуха, і довелося наймати мага для поливу. Напевно сам цю посуху і влаштував, а потім крутився поряд, щоб когось іншого не найняли.

Ще, два тижні тому, глибокої ночі проїжджали підозрілі особи в чорних шатах. Не через село проїжджали, але пастухи їх бачили. Та й їхали вони кудись углиб безлюддя. І що там робити?

Люди в темному одязі дізнавачів нарешті зацікавили, але, нажаль, навіть напрямок їхньої поїздки приведений нетверезий пастух зміг вказати дуже приблизно. Зате він знав, де іноді з'являється стародавній примарний курган, біля якого якась невідома сила водить добрих людей колами. Невідома сила відразу була обізвана селянами брагою і сивухою, але дізнавачі чомусь у курган повірили, і ощасливлений цією вірою пастух погодився стати провідником.

Далі дізнавачі розділилися. Частина поїхала далі, до Першої Школи, а частина разом із пастухом вирушила на пошуки кургану.

Хнесь тим часом стояв перед завалом, що стався в коридорі, в який пішов Роан виручати студентів, і міркував, що тепер робити з цим усім.

По всьому виходило, що нічого робити не можна було. Конструкція з балок, якихось меблів і каміння вийшла досить нестійка на вигляд. Таку почнеш розбирати, ще й тебе завалить. Або ще щось звалиться. Прийдеться спочатку все зміцнювати, а потім акуратно розтягувати впале за допомогою левітації, стоячи якнайдалі від завалу. А це процес дуже довгий.

— Простіше розібрати десь перекриття між поверхами і спуститися там далі, — сказала Вар'яна.

— Ага, перекриття, з іншого боку від завалу. Як би ще цей інший бік знайти? Коридори тут петляють з боку в бік без жодної системи, — пробурмотів Хнесь, а потім вирішив: — Мені потрібний план.

Мартек, що прийшов після того, як Хнесь з супутницею пішли, теж помилувався завалом і сумно зітхнув. Тому що негайно запідозрив, що саме там ховається невловимий музей. А хитрий аспірант насправді підмовив своїх студентів прикинутися потрапившими в біду, вони разом обвалили стелю і тепер грабують музей, доки ніхто не бачить.

Втім, ідея спуститися в цей коридор з верхнього, пройшовши завал, теж йому на думку спала. Але про плани він не подумав. Йому простіше було підняти на ноги підлеглих і наказати вирахувати потрібне місце.

Коли Хнесь з планом, знайденим у бібліотеці, і Вар'яною, що не бажала від нього відставати, піднявся на другий поверх, його погляду відкрилося дивовижне видовище на повзаючих, стукають колотушками по підлозі магів, що лаялися на Мартека. Виявилося, вони намагалися вистукати місце, де завалу вже немає. А те, що вистукувати його треба не в коридорі, а в кімнатах, повірили не відразу.

Дивне у школи було планування.

Ленс Дановер зрозумів, що коней не любить. Раніше він був до них байдужий, не любив, але й негативних почуттів не було. А тепер, коли після крилана, що швидко долав відстань, довелося пересісти на цих тварин... він би краще й далі летів, незважаючи на небезпеку. Тому що коні, мало того, що були набагато повільнішими, та ще й заганяти їх було не можна, щоб не продовжити шлях на своїх двох.

— Роан пропав, — розгублено сказав Хене на півдорозі до чергового пагорба, на який дорога піднімалася з незрозумілою, але повторюваною впертістю. Ні, щоби об'їхати. Пагорби були досить високі та круті, і спускалися з них коні повільно та обережно. І навіть якщо навколо дороги місцевість кишить обіцяними у прокаті коней камінням та ямами, що заважало ями засипати, каміння прибрати та прокласти нормальну дорогу? Невже підніматися вгору і спускатися вниз простіше?

Загалом, місцеві жителі Дановеру заздалегідь не подобалися.

— Що значить, зник? — спитав Ленс.

— Просто зник, я його не відчуваю. Так буває, якщо він зайде за чужий щит.

— Схоже, ми не встигли, — задумливо мовив Дановер. — Хоча є варіанти. Може, вони знайшли якусь схованку, настільки надійно екрановану. Або випробування чийогось щита проводять.

Хене покивав, хоча у варіанти не дуже вірив.

А потім вони піднялися на пагорб і далеко внизу побачили море та школу. Пейзаж виглядав мирно, ніде ніщо не диміло, ніхто нічого не штурмував і школа здавалася абсолютно цілою.

— Поспішаємо, — сказав Дановер, і його кінь почав повільно спускатися, переставляючи ноги так, ніби боявся наступити на щось здатне його вбити.

Хене похитав головою, зліз із коня, зняв з сідла сумку, а потім свиснув і бадьоро зарисив униз. Дановера він обігнав швидко і до школи добіг, коли маг був на півдорозі. А ось у воротах довелося затриматися, там стояли воїни, погрожували мечами і обіцяли щось відрізати, якщо він негайно не скаже, хто такий і навіщо прийшов.

Хене насилу придушив бажання когось вдарити і став терпляче пояснювати. А на той момент, як під'їхав Дановер, воїни навіть погодилися покликати начальство.

Втім, магістр Дановер теж не зміг змусити воїнів розступитися і пропустити без найвищого начальницького дозволу. І рятувальна місія остаточно зупинилася. Тому що начальство взяло і кудись зникло.