Камінці 2 Перша школа

ЦЗЯ ДЖЕНЬ. Домашні

Настав час, щоб ви звернули увагу на умови, в яких ви живете та працюєте. Якщо ви ними задоволені, якщо ви щасливі, зробіть так, щоб вам було ще краще; не піддавайтеся жодним спокусам, не залишайте звичної обстановки. Якщо ними незадоволені, нещасні, знайдіть причину та усуньте її. Особливу увагу приділіть сім'ї. Досягніть взаєморозуміння. Нехай терпимість і поблажливість прийдуть на зміну роздратуванню.

(Книга Змін)

Пояснити буркету, що треба їсти, а що не можна, вдалося не скоро і з великими труднощами. Заморочений Роан попрощався з садівниками-любителями, уточнив, потрібні їм студенти-помічники чи їх взагалі не можна пускати в оранжерею, і пішов, поки буркет знову не вирішив продемонструвати свій складний характер. Румін залишився давати цінні поради та стежити, щоб ніхто не ображав зеленого монстра. Чомусь він був впевнений, що його ображали і тому він перестав слухатися. Росно пішов у бібліотеку разом із гарненькою дівчиною. І дівчина його, схоже, цікавила більше, ніж книги. Хнесь завів високоінтелектуальну бесіду з колегою-лікарем і, судячи з усього, вирішив навіки оселитися в оранжереї.

Те, що в його відсутність щось пішло не так, Роан запідозрив, щойно побачив стовпотворіння біля дверей бального залу. Студенти щось бурхливо обговорювали і по черзі зазирали усередину приміщення.

— Так, — сказав Роан.

На нього подивилися, хто зраділо, хто винувато, і неохоче розступилися, пропускаючи до дверей. Відкривав її маг із побоюваннями, чомусь запідозривши, що підопічні зуміли дістати звідкись досі не знайдене немертве і не знайшли нічого кращого, ніж заманити його туди. Але виявилося, все не так погано. Жодних немертвих у бальному залі не було. Там не було навіть сміття та пилу, накопичених за двісті років. Зате у великих кількостях була риба, схоже, жива і виловлена в морі, і різні калюжі. Зі стелі чомусь капало. На стінах шарами повисла штукатурка, яку якийсь геній наліпив на сплетену з лози сітку. Із неї теж капало. Зате пахло свіжістю та водоростями, що було значно приємніше запаху затхлості та пилу.

— Так, — повторився Роан.

— Ми прибрали! — гордо заявив Яс.

Роан увійшов до зали й озирнувся, приділив особливу увагу найбільшій калюжі, в якій лежала подоба мітли, як корабель, що сів на мілину.

— І навіть підлогу помили, — додав Яс.

— І кущі полили, — уїдливо сказала Ольда.

— І рибки на юшку наловили, — пробурмотів Роан, піднімаючи велику плоску рибину. За схожу на столичному ринку просили аж чотири срібних, а за ці гроші можна було купити нові чоботи.

— Ми ненароком, — покаянно озвалась Джульєтта.

— Це все я, — зізналася Шелла. — Подумала, що набрати води з моря буде швидше, ніж збирати її з повітря і, схоже, не врахувала початкову щільність. Вода солона, а отже, щільніша, а я ввела як прісну.

У вікно зазирнула скуйовджена мокра голова. Вона свиснула і суворо сказала:

— Рибою поділіться.

— Добре, — не став сперечатися Роан, хоча гадки не мав, хто це такий і чому претендує на рибу.— Не знаєте де взяти кошики, щоб зібрати улов?

— Зараз знайдемо, — пообіцяла оптимістично голова і зникла.

— Схоже, вони не ображаються на нас, — вирішив Яс.

Кошики, як не дивно, справді принесли. Студенти зайнялися збиранням рибного врожаю та просушуванням приміщення. І це виявилося найменшою з проблем. Найбільшою проблемою стали пошуки кухні. Її чи не існувало взагалі, чи вона була мобільною і переміщалася по школі в якійсь хитромудрій і нікому невідомій послідовності.

У результаті довелося залишити студентів самостійно шукати невловиму кухню і вирушити за конопатим хлопцем, якого прислали за Роаном. Хто прислав і з якою метою, хлопець сказати не зміг. Але куди йти, він знав.

— Так, — сказав Роан наостанок. — Намети не забудьте поставити.

Конопатий хлопчина поводив Роана по школі, схоже, що кругами, потім знайшов якісь підозрілі сходи, що вели униз і в темряву.

— Туди, — сказав провідник і вказав пальцем на випадок, якщо маг не зрозумів слів.

— А що там? — спитав Роан.

— Не знаю, мене магіки послали, я взагалі просто сіль на продаж приніс.

— Сіль нам знадобиться, — пробурмотів Роан, згадавши про чудовий улов Шелли.

Хлопець кивнув і втік, маг запідозрив, що продаватиме сіль його студентам.

Сходи після втечі провідника привабливішими не стали. Ще й якісь дивні звуки у темряві з'явилися. Здавалося, що його, немов героя страшної казки, заманюють у якесь зачароване місце.

— Та кому я потрібний? — спитав сам себе Роан і, створивши світляка на долоні, почав спускатися.

Сходи чомусь збереглися набагато гірше, ніж школа загалом. Вони кришилися під ногами і обсипалися піском. Шурхіт піску здавався оглушливим. Він заглушав і обережні кроки Роана, і звуки, що наростали знизу. А потім сходи різко повернули праворуч. Настільки несподівано, що Роан, що прислухався, боднув чолом стіну.

— Королівська жаба, — пробурмотів маг.

— Ідіть сюди, — зловісно озвалися знизу.

Хтось захихотів і заухав.

Роан знизав плечима і пішов, про всяк випадок стиснувши в долоні щитовий амулет.

Через три кроки далеко внизу з'явилося червоне світло, а зі стелі почали звисати гнилі вологі ганчірки. Потім шлях перегородили білі побіги, що задумливо хиталися через протяг. Звідки вони росли, з підлоги чи стелі, Роан так і не зрозумів, просто акуратно їх розсунув і пішов далі. Червоне світло, хоч як не дивно, стало жовтим. А ще з'явилася зловісна луна.

— А ось і він! — життєрадісно загорлали просто у вухо.

Роан шарахнувся і провалився крізь стіну праворуч.

— Ілюзія, — сказав він таким тоном, яким зазвичай накладають прокляття.

— Ага, чудова робота, правда? Навіть ви нічого не помітили. Хоча один мій колега дуже вас хвалив!

Роан підняв погляд і недобро глянув на сивого вусатого дядька, який чомусь стояв на табуреті. Крім нього в невеликому приміщенні були ще троє молодших чоловіків і бліда дівчина, яка нервово намотувала на палець волосся.

— Я міг повітряним кулаком вдарити, — сказав Роан.

— О, не турбуйтесь, — анітрохи не злякався сивий. — У нас добрі щити.

— Так, сходи б розвалилися, стеля обвалилася, а ми сиділи б за щитами і сподівалися, що нас знайдуть і відкопають, — пробурмотіла дівчина.

— Ой, Лесі, не перебільшуй, — відмахнувся від неї сивий. — І не хмурися, зморшки будуть, ніхто заміж не візьме.

Дівчина пирхнула.

— Молодь, — пробурчав сивий.— То про що я? Ах, так, у нас тут така цікава проблема... Он за тією стіною щось шуршить, а ми не можемо подивитись що саме.

І вказав на стіну ліворуч від Роана.

Молодий маг хмикнув, але не сказав, що, швидше за все, і дивитися не треба. Просто діловито запитав:

— Теж ілюзія?

— Так, до того ж дуже цікава. Ми навіть знаючи, що це вона, не можемо туди пройти. Лесі вважає, що наше тіло нам не вірить, а значить, ілюзія впливає не тільки на зорове сприйняття.

— І, можливо, впливає не лише на людей, — зловісно сказав один із молодих людей.

І Роан зрозумів, хто хихотів і лякав.

Втім, проникати в приміщення, що ховається за ілюзією, йому, як і раніше, не хотілося. Але його бажання, схоже, нікого не цікавило. Залишається тільки сподіватися, що щити у них справді дуже добрі.

— Так, — сказав Роан, вдосталь налюбувавшись ілюзією і переконавшись, що нічого, крім стіни, там не бачить.

Сивий до цього часу пішов у якісь важливі справи, залишивши молодь самостійно розбиратися з цікавою проблемою. Інші маги, що дивилися на Роана з очікуванням і вірою в дива, переглянулися.

— Ти це… — задумливо сказав любитель налякати. — Роби що-небудь.

— Що? — спитав Роан. Ідей у нього все одно не було.

— Розбігайся і головою бийся, — порадила Лесі. — Адьяр це вже робив.

Любитель налякати обурено хмикнув і злісно подивився на стіну, а потім заявив:

— Треба було спробувати.

— Я цього робити не буду, — відразу відмовився Роан, зрозумівши, що вони серйозно. Голова йому ще була потрібна і, бажано, у здоровому стані.

— Тоді придумай щось, — зажадала Лесі. — Зрештою, саме ти господар замку, маєш ключ і ти керуєш захистом. Якщо у когось є шанси туди проникнути, то тільки в тебе. А то хто знає. Зараз воно шуршить і нікого не чіпає.

— А потім як вистрибне, — зловісно пообіцяв Адьяр.

— А мені казали, що школа безпечна і студентам тут нічого не загрожує, — згадав Роан слова магістра Панія. Звучали, щоправда, ці слова не дуже впевнено, але все-таки вистрибувати нічого не повинно було.

— Адьяр перебільшує, — бадьоро заявила Лесі і показала колезі кулак.

Роан зітхнув. Мабуть, такі оригінальні люди, як Яс або Діньяр, дуже цінуються серед магів, просто про це нікому не говорять, щоб не лякати.

Потім знову глянув на стіну. Ілюзії у ній не відчувалося зовсім. Або її там насправді не було, або її створювали зовсім не за тим принципом, за яким їх роблять сучасні маги.

— Ага, — задумливо сказав Роан, обміркувавши це припущення з усіх боків. — Мені потрібна бібліотека. Точніше підручники. Прості, але щоби там описувався принцип створення ілюзій.

— Ох, ти ж… — видихнув Адьяр і першим кудись побіг. Мабуть, боявся, що якщо добіжить не першим, то підручника йому не дістанеться.

У бібліотеці нічого не змінилося, навіть кількість книг начебто не зменшилася, незважаючи на натовп магів, що все свідоме життя мріяли про такі раритети.

Тимчасовий бібліотекар — серйозний юнак, блідий, скуйовджений, який явно не виспався — дізнавшись, що відвідувачам потрібно, бадьоренько пройшов уздовж полиць і вручив з десяток різноманітних книг.

— Читати там! — заявив, вказавши в напрямку вікна і столу, що стояв поруч із ним, судячи з вигляду, збитого з будівельного сміття, що підвернулося під руку. — Виносити заборонено. На дверях — сигналка. На вікнах також.

Роан одразу зрозумів, чому більшість книг на місці. Втім, у тому, що дуже охочі знайшли спосіб щось винести, він майже не сумнівався. Маги взагалі народ винахідливий.

Погортавши книги і знайшовши в одній з них опис контурної ілюзії, компанія дружно засумувала. Навіть Роан, якому перевіряти, що за тією ілюзією, не дуже й хотілося.

Розібратися з ходу в плутаних накладаннях було неможливо. І, схоже, каміння, до якого ці накладення та контури прив'язували, було вбудовано десь глибоко у стінах. А розвалювати школу лише для того, щоб на це каміння подивитися і порахувати, скільки потоків через них проходить… таке навряд чи хтось схвалить.

— І навіщо так складно? — роздратовано спитала Лесі.

— А щоб студенти не лазили, — озвався Роан. — Якби простіше, вони б обов'язково виколупали каміння і спробували кудись їх прилаштувати. Або пожартувати, змінивши щось у контурах.

— Це так, — погодився наймолодший у компанії, сам учорашній студент.

— Бовдур, — обізвала його Лесі. — А нам що робити?

— А чи треба робити? — спитав Роан.

Його проігнорували.

— Але якось вони туди заходили, — сказав Самі, мабуть, намагаючись довести, що зовсім не бовдур.

— Не факт, може, туди відразу не передбачалося ходити, — сказав Роан і знову був проігнорований.

— Що ми можемо взагалі зробити? — запитала Лесі.

— Перекрити потік енергії, — сказав Роан і цього разу ігнорувати його чомусь не стали.

Як харчуються такі ілюзії, знайшли досить швидко і навіть з'ясували, що рівня тієї ж Лесі цілком вистачає, щоб перехопити енергію і зупинити. Так що з бібліотеки маги йшли настільки задоволені, що бідний бібліотекар проводжав їх підозрілим поглядом, а коли сигнал не спрацював, ще й скривився. Але обшукувати чомусь не став.

— Ну от, все зовсім не так складно, як здавалося, — задоволено сказав Адьяр, коли ілюзія після восьмої спроби позбавити її енергії таки зникла.

Лесі подивилася на нього з ненавистю.

Замість ілюзорної стіни тепер красувалася темна дірка, з якої несло затхлістю, гниллю та трохи морем. У темряву пірнали слизькі на вигляд сходинки. Світляк, яким намагалися ці сходинки висвітлити, погас, наткнувшись на якусь пакість, що звисала зі стелі, дуже схожу на розкішну, але брудну бороду.

— Хто піде першим? — спитала Лесі і чомусь подивилася на Роана.

— Я вас тут почекаю, — розумно озвався він, але решта чомусь не схвалила.

У результаті сходами спускалися всі, вишикувавшись ланцюжком і пошепки лаючись на того, хто ці сходи побудував. Про перила будівельник або не знав, або вважав їх декоративною надмірністю. Сходи чомусь були різної ширини та висоти, так що оступитися було простіше простого. А ще вони виляли з боку в бік, ніби ці сходи будували не люди, а прогризав міфічний камнеїд, причому, нетверезий.

Шуршання з кожним кроком ставало все гучнішим, і Роанова фантазія малювала щурів-самогубців, що бігають по пляжу, намагаючись потонути в прибої. Але його фантазія спасувала перед істиною.

— Королівська жаба, — пробурмотів він, обійшовши Лесі і подивившись на грот, освітлений зеленим слизом, що звисав зі стелі.

— Закладаюся, що це залишки відведення каналізації, — зайво життєрадісно сказав Адьяр.

На нього несхвально подивилися навіть невідомі звірятка, що до приходу людей згрібали в купу нанесений морем пісок.

— Швидше водовідведення на випадок зливи, — не погодився Роан. — Мені цікавіше, що це таке і чим воно займається.

Він вказав на звірятко, що саме штовхало плоский камінь до купи піску.

— Залишки віварію, — сказав Сані і затис ніс.

Смерділо в гроті справді страшно.

— Це не неживе, — впевнено сказала Лесі. — Швидше, жителі звіринця. Я читала, що в цій школі у звіринці були істоти з інших світів.

— Чудово, — сказав Роан. — І що вони роблять?

— Давайте подивимося, — тоном, що до болю нагадав Роану Яса, запропонував Адьяр і безстрашно пішов до звірят.

Ті протестуюче заверещали і стали з шарудінням носитися вздовж похмурої буро-зеленої води. Безстрашний йолоп, незважаючи на попередження, дійшов. Трохи подивився на купу піску, а потім зробив дурість, яку не став би робити навіть Яс. Взяв і розворушив пісок, а знайшовши там здоровенний камінь, не придумав нічого кращого, ніж зрушити його убік. Левітацією, бо фізичним зусиллям він не піддавався.

Звірята спостерігали за цим, витріщивши очі і завмерши, де були, як зачаровані. А побачивши, що камінь все-таки піддається, вони дружно закричали і почали розбігатися крізь щілини у стінах. Що цікаво, до сходів жоден не побіг.

— А може, не треба його чіпати? — несміливо запитав Сані, але його запитання запізнилося.

У дірці, що виявилася під каменем, клекотало, як у трубі, що засмітилася. Потім звідти засмерділо тухлими яйцями, а слідом за запахом вдарив фонтан води, замішаної на якихось шматках, чорних і біліх. Фонтан сумлінно облив Адьяра, потім напружився, і струмінь вдарив у склепіння грота. Звідти почав падати слиз, мало не поховавши під собою любителя штовхати каміння, якого саме рвало через воду. Яким дивом Роан його звідти висмикнув, він сам не знав.

— Тікаємо! — закричала Лесі.

— Яке тікаємо, дурепа! — заволав Роан. — Тут зараз вся школа впаде!

Немов підтверджуючи його слова, за слизом зі склепіння стали падати пласти породи, упереміж з камінням, можливо навіть тим, яке було частиною фундамета.

— Щити! — першим схаменувся Сані і хоробро кинувся до струменя, що бив вгору.

З розваленого склепіння впав чийсь здоровенний скелет, мало не придавивши сміливця.

— Придурки, — обізвав усіх Роан, зрозумівши, що ці великі і сильні маги так і будуть стояти і витріщатися. Ну, або почнуть безглуздо бігати. Тому зірвав один із накопичувачів, плюнув у смердючу воду, що вже діставала до нижньої сходинки, і з розмаху плюхнув на місце камінь.

Фонтан зник. Накопичувач виявився обполовиненим. А Сані нарешті відволікся від скелета.

— А знаєте, схоже, це дракон, — сказав тоном людини, яка побачила божественне диво.

Роан обізвав його так, що Сані мав повне право викликати його на дуель і вбити.

— Серйозно, дракон, — натомість сказав нещасний.

— Давайте краще стелю зміцнимо, — примирливо запропонувала Лесі.

Адьяр кивнув, а потім вклонився воді, і його знову вирвало.

Зі щілин показались мордочки звіриків. Вони несхвально заклацали і зашаруділи. Мабуть, обговорювали, хто тепер прибиратиме весь цей бардак.

Роан подивився на дівчину так, як вона того заслуговувала, тобто як на повну ідіотку.

— Ставте щити та й пішли звідси, — сказав похмуро. — Якщо, звичайно, ви не будівельники і не знаєтеся, як треба правильно чистити систему відведення води.

— Якої ще води? — прохрипів Адьяр.

— Тієї, яка замість того, щоб текти в море, зібралася десь там. — Роан вказав на частину стіни, не прикрашену мордами звірят. — Бачите, вони там нори не роблять, отже, є причина. Отже, вода, яка має текти у море, залишається десь там, можливо, у перехідних резервуарах. І її там багато, судячи з натиску струменя, що бив у стелю, рівень повинен бути вище склепіння цього грота. А школа на всьому цьому стоїть. І лише божественним дивом і досі не провалилася під землю.

— Але тут і до нас була вода, а значить, вона повинна текти через це місце, — сказала Лесі. — Може, поставити щити, забрати камінь і…

Роан сумно зітхнув.

— Цей камінь, мабуть, дуже вдало впав зі склепіння, коли фонтан забив уперше, — сказав упевнено. — А вода сюди потрапляє за шторму, а потім не може вся витекти назад. Може, теж щось засмітилося. Загалом, думаю, тут колись була лабораторія для роботи з водою. Або якийсь механізм стояв.

— Ага, — тільки й сказала Лесі. — Отже, нам потрібні будівельники та інші фахівці… Тепер Мартек точно займеться своїми обов'язками. Може, заразом і продуктів нам надішлють, а то я вже не можу їсти кашу, я її ще тиждень тому зненавиділа.

Поверталися дослідники печер мокрі, смердючі та сумні. Лише Роан усміхався. Та й той тому, що несподівано зрозумів: виховання у кікх-хей дуже потрібне для виживання магів, без цього виховання у них не розвивається інстинкт самозбереження. Так що він міг вважати себе дуже щасливою людиною. Незважаючи ні на що.

Мартек виявився нестарим дядьком з хитрими чорними очима.

Він вислухав розповідь магів, які спеціально прийшли до нього, як були, бо Лесі побоювалася, що варто їм вимитися і змусити Мартека у щось повірити буде практично неможливо. Втім, він і так не повірив, тільки пробурчав щось про ненажерливість та неправедні способи видобутку їжі. А потім ще й прийшли студенти на чолі з Ясом-провідником та з рибою в якості багажу. Загальний інтерес відразу ж переключився на них, навіть Лесі, забувши, як виглядає і чим пахне, миттю помчала доводити, що її молодому організму життєво необхідна риба, можна навіть у сирому вигляді.

Студенти, щоправда, не розгубилися. Вони кинули частину улову на полі битви, як відволікаючий маневр, а решту пішли ховати, клятвенно запевнивши Роана, що хтось там уміє створювати лід і риба не зіпсується, а тим більше не пропаде. Загроза харчуватися однією кашею виявилася досить дієвою. І Роан був упевнений, що навіть якщо творити лід ніхто не вміє, вони обов'язково щось вигадають, навчаться, а то й додумаються рибу засолити. Благо, там десь тиняється хлопчик з таким потрібним, як виявилося, товаром.

Взагалі, з постачанням продовольства до школи трапилося якесь дивне лихо. Гаразд, Мартек, незрозуміло чому призначений завгоспом, який жодного разу до цього ні в які експедиції не їздив, вичитав у якійсь багатомудрій праці, що з собою слід брати зерно, воно добре зберігається і досить ситне. Тому він це одне зерно і взяв. Добре хоч різне: пшеницю, гречку та ячмінь. Причому його в такому меню все влаштовувало, ця людина чимось захопившись могла навіть підсунуті недоброзичливцями камінці згризти. А решта про що думали і чому не проконтролювали? І чому ніхто досі не поїхав до портальної пошти, щоб вимагати надіслати бодай сушеного м'яса, не кажучи вже про овочі? Бояться, що без них знайдуть якісь скарби?

Дивні люди загалом. Вони на Шеллу за її спосіб риболовлі повинні молитися за такого підходу. А натомість пограбували і накричали.

Поділивши рибу, частина присутніх відразу помчала її готувати. Мабуть, боялися, що хтось відбере. Інша частина залишилася, і пахучі маги нарешті змогли дорозповісти, чим закінчилася спроба дізнатися, що шуршить за стіною.

— Точно дракон? — якось підозріло зацікавився Мартек, який до цього ні крапельки не вразився ні тим, що десь накопичується вода, ні тим, що школа може провалитися під землю.

— Точно, — підтвердив Сані.

Мартек підскочив і велів:

— Ведіть.

І пригодники повели.

Втім, видовище, повзавшого в брудній воді Мартека, котрий обіймав ледь не кожну кісточку дракона, того вартувало. Навіть звірки, що знову розбіглися по щілинах і норах, виглянули, щоб помилуватися.

— Ви знайшли музей! Я давно підозрював, що його не пограбували, а просто замаскували! — нарешті заволав маг і від повноти почуттів обійняв ще й Адьяра, Лесі вчасно вивернулася.

Роан із сумнівом подивився на склепіння.

— Так! Нам негайно потрібні будівельники! — радісно закричав Мартек. — Цієї ж секунди, поки інші скарби не впали. Вони можуть пошкодитися!

— Ненормальний, — у тихому захваті сказала Лесі.

— Ну, хоч відремонтують і очистять, — оптимістично сказав Сані.

— Головне, відправити когось з ним, аби про їжу написав. А то в мене гроші закінчилися. А селяни за нещасну картоплю стільки просять, наче золотом її удобрюють, — озвався Адьяр.

— Коли вони ще стільки зароблять? — філософськи сказала людинолюбка Лесі.

І Роан зрозумів, що дарма так поспішав. Треба було ще тиждень провести в дорозі, а там дивишся, і практика б закінчилася. А записки та звіти він би написав. У дорозі стільки було пригод, що ніхто б не сказав, що студенти даремно витратили час.

Будівельники, два інженери та п'ять магів, що спеціалізуються на порожнинах у породі, водовідведенні та інших потрібних речах, з'явилися вже надвечір. Немов увесь той час, що маги-дослідники знаходилися в школі, вони сиділи в засідці десь недалеко, будучи впевненими, що без них точно не обійдуться.

А Роан нарешті зміг піти з смердючого грота до своїх студентів. У гроті він знаходився тому, що Мартек, оглянувши натовп магів і не знайшовши нікого серйознішого за новоприбулого аспіранта, відразу призначив його захисником драконячих кісток. І голова експедиції його підтримав у цьому. Захищати кістки Роан мав від звірків, яким до скелета не було жодної справи. І взагалі, якби не рудий Ясів кіт, який вирішив познайомитися з шуршалками, Роан мав усі шанси так і заснути, сидячи на сходах. А ось кіт і звірята, що спочатку шипіли один на одного, а потім вирішили обнюхатися, хоч трохи, та розважили. Особливо Роану сподобалося, що на честь знайомства коту притягли досить велику рибину. Чи то він їм так сподобався, чи просто традиція така. І, можливо, в шуршалчиних головах навіть якісь зачатки розуму водилися.

Охороняти скелет від будівельників Мартек Роану вже не довірив, вирішивши цією необхідною для науки справою зайнятися самостійно.

Аспірант, звісно, не заперечував. Ще й тихенько побажав відсидіти п'яту точку, не забувши забрати з собою купу старого ганчір'я, що використовувалася як підстилка і подушка, принесеного жалісливою і дуже розумною Йядою.

Що за його відсутності встигли наробити студенти, Роан навіть думати боявся. Дивитись за ними було нікому. Йяду майже одразу забрали якісь колеги, які намагалися вирахувати за одними їм відомими ознаками, буде завтра шторм чи ні. Хнесь так і залишився в оранжереї, нібито слідкувати за буркетом. На тихе створіння і Руміна взагалі ніякої надії не було, перша сама боялася студентів, другого вони не стали б слухатися, ще б і на зло щось наробили, як Роан свого часу. Залишався один тільки Росно, та й той носився з планами школи і, схоже, шукав чи прохід до музею, чи таємні ходи в принципі.

На превеликий подив Роана, нічого страшного студенти не наробили. Вони остаточно здружилися з воїнами, що відлинювали від обов'язків, і запікали у дворі рибу, закопавши її, попередньо обернувши якимось листям, і розвівши зверху багаття. Роан вголос понадіявшись, що листя не отруйне, сів на колоду і задумався, навіщо студенти взагалі потрібні в цій школі.

По всьому виходило, що вони тут потрібні не більше, ніж у лабораторії магістра Лєски. І головне, щоб вони ні в кого під ногами не плуталися, а так... А так Роану доведеться вигадувати для них дуже важливі справи, інакше доведеться виловлювати з моря, шукати у підвалах, покинутих коридорах і приміщеннях, про які досі ніхто навіть не підозрює. А скільки вони дивних відкриттів попутно зроблять… Роану дуже хотілося обійтися без цього.

А нормальної їжі магам привезти пообіцяли. Тільки чомусь не поспішали із цією справою. І коли голодна Лесі прийшла на запах відкопаної риби, у неї вже була готова теорія про змову. Про змову селян із найближчого села та когось, хто заплющив очі на запроси Мартека, готового цілорічно харчуватися одними кашками та бажаючого колег теж долучити до цієї дієти.

Студенти її промовою перейнялися. І Роан зовсім не здивувався, коли Малак і Яс вночі кудись вирушили, в компанії з іржавою, але гострою лопатою. Навіть якщо ця парочка викопає всі овочі на всіх городах, селяни точно не збідніють. Судячи з того, скільки їм уже заплатили, виручки вистачить на найближчі п'ять років, навіть якщо ці роки будуть на диво неврожайні.

Ідея сходити в село і накопати десь картоплі була спонтанною і спала на думку студентам здебільшого тому, що ніхто з опитаних магів не вірив у щасливий порятунок від кашної дієти. А коли ці маги озвучили, скільки бідні і нещасні селяни просять за овочі... Малакові довелося б на дві морквини половину заробленого витратити.

А потім Ольда ще й дику цибулю знайшла і розповіла, яка чудова страва виходить із неї та банальної картоплі. Тож долю сільських городів було вирішено. І копати вирушили Малак, як експерт у тому, чим відрізняється закопана в землю картопля від банального бур'яну, і Яс — визнаний фахівець у справі: «щось накоїти і не попастися».

— Тут, — велично сказав Малак, потерши пальцями якесь сухе бадилля.

— Точно? — засумнівався Яс.

Створювати світляків вони не ризикнули. Раптом господарі городів не сплять? І взагалі, щоб якнайменше привертати увагу до своєї діяльності, вирішили копати посередині немаленьких грядок на різних городах, а потім ще й притоптати все і по можливості повтикати в землю бадилля. Ось господарі здивуються, коли намагатимуться викопати вже викопане.

Щоправда, Малак був упевнений, що першими підозрюваними все одно будуть кроти. А другими, швидше за все, сусідські діти, яким теж хотілося заробити, а мама копати на своєму городі не дозволяла.

Розкопки напрочуд пішли добре. Малак справді умів відрізняти картоплю від решти навіть на дотик. Ще він умів відрізняти моркву, буряк та квасолю. А капуста сама була винна, полізла під ноги.

Петрушку впізнав Яс, за запахом. Картоплі набралося вже півмішка. Решти овочів трохи менше, і хлопці зупинилися подумати, а чи варто йти далі?

З одного боку, ніч хороша, не дуже темна, але й не світла. Селяни мирно сплять. Навіть собаки не гавкають. А там хто знає, раптом, незважаючи на всю обережність, хтось помітить нестачу овочів та городи почнуть охороняти? Тоді більше нічого викопати не вдасться.

З іншого боку, мішки таки важкі. А якщо їх волочити, напевно залишаться характерні сліди, і все маскування виявиться марним. І охоронятимуть точно.

— Гаразд, ще кілька кущів і йдемо, — вирішив Яс, зваживши мішок на руці.

Малак згадав, які багаті кущі їм траплялися досі, і зрозумів, що мішки будуть майже повні. Тому тільки знизав плечима.

Вони обійшли сливові дерева, що росли на межі, і зупинилися, помітивши щось незрозуміле, яке копошилося посеред городу. Це щось найбільше було схоже на немертве, що тільки-но відкопалося, поки не зрозуміло, що більше копати не треба і не відчуло, що йому хочеться жерти. Воно якось дивно сіпалося, кланялося землі, і невідомо до чого б додумалися юні маги, якби з нього не впала велика ганчірка. Після чого немертве різко перетворилося на худого хлопця з мішком.

— Здається, конкурент, — пробурмотів Малак.

— А давай його налякаємо, — запропонував Яс просто тому, що сам встиг злякатися "немертвого".

Малак чомусь заперечувати не став. Щоправда, й лякати теж не кинувся, залишившись у компанії мішків біля слив.

— Бу! — голосно сказав Яс, підкравшись до пацана, який захоплено збирав картоплю.

— А-а-а-а! — заволав хлопчик, схопив свій мішок і кинувся навтьоки, причому в бік Малака і слив.

Собаки відгукнулися дружнім гавкотом.

А Яс, який чекав менш бурхливої реакції, кілька секунд постояв, а потім побіг слідом.

Десь недалеко став голосно лаятись чоловік, як на собак, так і на того ненормального пияка, який їх розтривожив. Принагідно чоловік обіцяв вирвати комусь ноги з руками та поміняти їх місцями. Потім взагалі щось почало гуркотіти.

Хлопчик промчав повз Малака як ошпарений. Яс зупинився, схопив один із мішків, з хеканням закинув його собі на спину і побіг слідом, розсудивши, що місцевий житель точно знає, де слід ховатися від інших місцевих жителів. Малак похитав головою і поспішив слідом, хоча послухати, що ще наобіцяє п'яницям невідомий чоловік дуже хотілося, дуже вже були різноманітні обіцянки. А ось закінчився забіг зовсім несподівано, причому в якомусь підозрілому яру, зарослому лопухами, під якими сором'язливо ховалися черепки та інше дрібне сміття.

— Ви хто? — спитав хлопчик, переконавшись, що бити його ніхто поки не збирається. Мішок він притискав себе так, що було зрозуміло, відібрати його тихо і безшумно точно не вийде.

Втім, маги і не збиралися.

— Твоє сумління, — похмуро мовив Малак.

Хлопчик недовірливо хмикнув, мабуть, роздивився, що мішки у втілень совісті не дуже відрізняються від його власного.

— Я це… — задумливо протягнув пацан, а потім тоном професійної плакальниці почав скаржитися. — Нас у мами багато, а папка п'є, і вона його вигнала, а жити якось треба, а…

— Віримо, віримо, — добродушно сказав Яс. — Так, а маги добре платять. А на своєму городі багато не накопаєш. А погані сусіди не хочуть ділитися.

— Так воно і є, — сумно підтвердив хлопчик.

Собаки і чоловік, що лаявся, поступово затихли, але хлопчик вилазити з яру не поспішав. Чи йому так у ньому подобалося, чи підозрював, що параноїдально налаштовані власники городів можуть вирішити порахувати посеред ночі кількість морквин на грядці. Але селяни перевіряти як справи на городах чомусь не поспішали, а хлопчик продовжував сидіти обійнявшись з мішком.

— Може, розходимося? — нарешті, не витримавши, спитав Яс.

— Ні. — Хлопчик для більшої переконливості головою замотав. — Там зараз вони ходять. Шукають того, хто собак розбудив.

— Твої сусіди?

— Ні, злі люди. Я їх бачив, ледве сховався. А якби не сховався, то й пропав би, як Таськін чоловік чи стара Валарка. Ніч — їхній час. Кажуть, вони тих, кого зловлять уночі, кидають у глибоку яму і там їх пожирають чудовиська.

— Яка маячня, — пробурмотів Яс.

— Люди справді зникли, чи потім хтось знайшов кістки та уривки одягу? — серйозно спитав Малак.

— Пропали, — підтвердив хлопець. — І ніхто нічого не знайшов.

— Магам скаржилися?

— Вони також нічого не знайшли. Сказали, що, мабуть, розбійники. Тільки навіщо розбійникам Валарка? Що вони з нею робитимуть? Їй майже сто років було.

— А може, вона побачила, як вони закопують скарб, ось її й закопали разом із скарбом, — пробурчав розумний Малак, а Яс просто відмахнувся. Для розгулу немертвих мало було зниклих. А розбійники крадуть молодших жінок.

— Але ж я їх бачив. Вони нишпорили, і собаки від них у будки забивалися, навіть не гавкали, — сказав хлопець.

— Немертві собак теж жеруть, — сказав Яс.

— То вони були живі, просто страшні. Батько казав, що вони в старому кургані ховаються і щось погане там роблять. Тільки мамка йому не повірила, сказала, що треба пити менше, тоді й старі кургани бачити перестане.

— А що, старий курган тільки твій батько бачив? — зацікавився Яс.

— Ну ... — задумався пацан. — Дід ще казав, що він раніше був. Біля нього ще кози добре паслися, трава там якась особлива росла, корисна для них. А потім курган зник. Разом із травою. І там стало страшно ходити.

— Так, — сказав Яс. — А про зниклий курган ви магам говорили?

— Ні, а навіщо? — наївно здивувався хлопчик.

— Тобі точно нема для чого. А дорослі, ті, що цей курган застали і в нього вірять, мали поскаржитися на пропажу, — розважливо сказав Малак.

Пацан надовго замислився, а потім зізнався, що, здається, на цю пропажу ніхто і нікому не скаржився. Чи не до того було, чи почаклував хтось.

Ідея з «почаклував» Ясу дуже сподобалася, і він вирішив потурбувати нею друзів, і навіть Роана. Йому, напевно, теж буде дуже цікаво.

Не можуть просто так пропадати пагорби та кургани. Особливо ті, які потім бачать на нетверезу голову чиїсь татусі.

До будівельників, магів та інших фахівців шуршалки звикли швидко. А після того, як вони розчистили та розширили вихід із грота в море, навіть полюбили. Виражалася ця любов в тому, що вони поступалися дорогою, не плуталися під ногами і приносили рибу. Останню такі добрі люди оцінили майже одразу, як тільки отримали на обід підгорілу комковату кашу.

Справи з водою, що накопичилася десь за стіною, були гірші. Як вона раніше потрапляла у море, не зрозуміли навіть фахівці. Плани підземель скільки не шукали, так ніде й не знайшли. Вивчити їх заново через ту саму застояну воду було неможливо. Тому нещасні фахівці почали її вичерпувати, за допомогою магії, ледь не по чайній ложці, побоюючись, що інакше все почне руйнуватися. Помічники, а тим більше любителі завадити їм у цій справі були не потрібні. Чого не розумів Мартек.

Цей діяч спочатку бігав по гроту, розлякуючи шуршалок і, двічі посковзнувшись на рибі, вимагав негайно зміцнити склепіння, щоб його дорогоцінний музей не впав. Любителя музеїв запевнили, що все зміцнили достатньо і нічого не звалиться. Він трохи подумав і став бігати з вимогами зробити у склепінні дірку і допомогти йому залізти до музею. Мартеку терміново знадобилося переконатися, що там усе гаразд. Його послали настільки поганими словами, що вражена Джульєтта, яка саме ходила помилуватися незвичайними звірами і забрати кота, швидко злетіла сходами і потім довго не наважувалася знову піти до грота.

Кіт, до речі, до шуршалок тікав постійно, Яс навіть запідозрив, що він намагається сколотити з них армію для боротьби з свавіллям. Втім, заважати своєму коту будь-що сколочувати він не збирався.

Всі інші вважали, що кіт, як і сам Яс, просто дуркує. Тому що вже на третій день стало зрозуміло, що студенти у цій школі поки що не потрібні. Їх зрідка намагалися змусити зайнятися прибиранням, але розуміли безперспективність цього заняття і відпускали. Важко прибирати, коли бажаючі прибирання самі не знають, що можна викинути, а що слід для початку роздивитися та вивчити. До бібліотеки студентів взагалі пускати не захотіли. Як і в оранжерею до того, як буркет зжере всю небезпечну і некорисну траву. Маги чомусь вважали, що студенти натягають насіння і розсіють його на найближчому полі. Після чого прийдуть розлючені селяни та влаштують пожежу.

Про зниклий пагорб Яс розповів усім охочим слухати під час приготування супу з викрадених овочів та сушеного м'яса, яке знайшлося в сумці запасливої Ольди. Охочі слухали з великим інтересом. Лесі, яка крутилася навколо практикантів через те, що вони примудрялися непогано харчуватися і охоче ділилися цим харчуванням, трохи подумала і висловила припущення, що там, напевно, ілюзія. Така сама, як була в підвалі. З чим і пішла відпрошуватися у когось заради дослідження аномалії.

Утримувати Лесі чомусь не стали.

Так і вийшло, що відразу після обіду майже половина студентів, Лесі, Роан і Йяда вирушили шукати загадково зниклий курган.

Ні, для початку вони вирішили пошукати злодійкуватого хлопця. Але через те, що в яру було темно, і співрозмовника що Яс, що Малак роздивились погано, довелося задовольнятися в якості провідника підсліпуватим дідком, що прагнув пригод, але був не здатним дійти до них самостійно.

— Чуєте, який жах? — загробним голосом спитав дід, довівши компанію до нічим не примітного поля, майже круглого і зарослого кропивою впереміж з полином.

Маги відразу зрозуміли, чому нікому не хочеться ходити на це поле, але про всяк випадок прислухалися до відчуттів.

Жодного остраху ніхто так і не відчув. Декому знову хотілося їсти, водив дід магів по полях, луках і ярах досить довго. У Ольди свербіла лопатка, її туди вчора комар вкусив. Джульєтту взагалі потягнуло на романтику, і вона заявила, що в подібних місцях обов'язково має бути прохід у інший, казковий світ.

— І хто туди полізе перевіряти? — спитала Лесі таким тоном, що зразу ставало зрозуміло — вона лізти в кропиву не стане. У жодному разі. Навіть якщо там десь валяється скриня з дорогоцінним камінням, все одно не полізе.

— А може, вона ілюзорна? — несміливо спитав Яс, і його одразу визначили в добровольці. Ніхто інший перевіряти цю теорію не захотів.

Кропива виявилася справжнісінькою, Яс це відчував навіть крізь одяг. Хлопець із превеликим задоволенням описував усі свої відчуття і йшов уперед. А потім у якийсь момент круто повернув праворуч, не помічаючи цього. Його змусили змінити напрямок і йти далі. Але у Яса знову не вийшло.

— Так, — задумливо сказала Лесі. — А я, як і раніше, нічого не відчуваю. Ту ілюзію я бодай відчувала, хоч і не могла пройти. А цю…

— Може вона сильніша... ну, або вища за ступенем захисту, — припустив Роан, який теж нічого не відчував. — Або більш чужа, ніж та. Її створили ще дивнішим способом.

— Нелюдським, — життєрадісно сказала Джульєтта, яка, мабуть, остаточно повірила, що серед кропиви ховається прохід у казковий світ.

— Може, й нелюдським, — не заперечував Роан.

Щоправда, ділитись припущенням, що творці ілюзії можуть ховатися з поганими намірами, він не став. Спробуй про це скажи і ця компанія знову почне шукати чорну траву, немертвих, драконів та інші дивні речі. Краще відкриттям потурбувати когось іншого. Написати, наприклад, до столиці. Хоч би магістру Лєсці, а він вирішить, з ким про це поговорити.

І цілком може виявитися, що ілюзія звичайна, просто ні в нього, ні у Лесі та Йяди не вистачає умінь та сили дару, щоб її побачити. Хоча що, а ілюзії давно не були для Роана проблемою.

— Гаразд, — сказав Роан. — Повертаємось. Пройти ми тут не зможемо. Краще пошукаємо інформацію в бібліотеці та архіві. Може, ніякої загадки взагалі немає, просто якась природна аномалія, яка згадується у хроніках.

— І з моїм учителем можна порадитися, — сказала Лесі.

Сперечатися з ними, як не дивно, ніхто не став. Навіть спраглий пригод дідусь вгамувався. Дуже кропива була розлога і соковита.

Школа зустріла компанію тишею та спокоєм. Троє хоробрих воїнів спали під стіною. Кіт, зрадивши шуршалкам, грівся на сонечку на кам'яних перилах, звісивши лапи по обидва боки. На подвір'ї звідкись узялася ще одна купа сміття, вже третя. Біля неї стояв похмурий, зарослий бородою чоловік і нетерпляче притупував ногою.

— Напевно, виявили зникнення картоплі, — сказав Яс, і Роан тяжко зітхнув.

Платити за цю картоплю він у жодному разі не збирався, але з чоловіком слід поговорити, поки він не привернув до себе увагу зайве діяльного Мартека.

А виявилося, чоловік прийшов зовсім не через картоплю. У нього сталася пропажа страшніша — кудись поділася улюблена дочка. І чоловік не придумав нічого кращого, ніж зайнятися її пошуком серед молодих та симпатичних магів. Чомусь він був впевнений, що вони її заманили і зачарували.

— Третя зникла, — пробурмотів Яс, але на нього ніхто не звернув уваги.

Чоловік якраз розглядав Роана і намагався зрозуміти, чи годиться він під визначення «мерзенний спокусник невинних дівчат». Йяда готувалася про всяк випадок захищати честь коханого чоловіка від інсинуацій тата, який бажає видати заміж давно і міцно засидівшуся в наречених дочку. Інші готувалися дивитися виставу. Але скандалу так і не сталося. Чоловік тільки відкрив рота, як його донька тут же знайшлася.

Дівчина забігла на подвір'я, знайшла поглядом батька і кинулася до нього, вголос вмовляючи не ганьбити ні її, ні мамку з її дивними ідеями.

— А ні, не пропала, — сказав Яс, але його знову проігнорували.

Чоловіка врешті-решт вдалося випровадити.

Вчителя Лесі знайшли і розповіли йому про зниклий курган, кропиву і Яса, у якого не виходило йти туди, куди хотілося. На що він тільки махнув рукою і сказав, що, мабуть, це дурний жарт. Силових петель у тій кропиві хтось намалював, ось вони й кружляють бажаючих там пройтися. А це не страшно, ці петлі самі по собі через пару днів розсіються.

А жвавого діда він взагалі проігнорував, хоча той і доводив, що курган раніше був. Ще й натякнув на хворобу, що плутає спогади не гірше від тих самих силових петель.

Вчитель Лесі взагалі був напрочуд розумним магом, і шукати самому собі проблеми він явно не збирався.