Фарбовані уламки

Ранкове сонце дуже обережно тицялося своїми променями в крони дерев, і лише дуже слабкі відблиски досягали землі. Повітря ж стояло важке, задушливе через спеку, яка тривала вже не перший день. Чорне безкрає небо поволі наповнювалося кольорами: слабким жовтим і червоним, яскравим синім і мерехтливим білим, рожеві та фіолетові сміги їх хаотично обплітали. Виглядало це дуже дивно, ніби природа добряче напилася та зараз вирішила виплеснути свої емоції на мольберт-небо.

Унизу ж було темно-сіро, і Мар’яну лише рятував котячий зір. Жінка просувалася дуже обережно вглиб лісу, здригаючись від кожного поруху повітря, який міг означати, що знову летить ракета. Сорочка липла від поту до тіла, а волосся остаточно затверділо, і одне пасмо лише час від часу боляче било по щоці.

Нарешті Мар’яна помітила бляшанку під зів’ялим листям. Вона лежала так невинно й спокійно, що можна було прийняти її за стару консерву, яку забув тут турист, а не смерть, чим вона насправді була.

Жінка дуже обережно опустилася перед нею та почала повільно обплітали бляшанку чарами. Вона випускала їх дуже повільно, крихітними струмочками, бо розуміла, що “перезаряджатися” доведеться довго. Джерел звісно в лісі була купа – достатньо просто дотягнутися до дерева віком декілька десятків років, але Мар’яна розуміла, що цим тільки пришвидшить прихід смерті.

Бляшанка тремтіла, але, схоже, ще трошки і вона стане “заблокованою”. Жінка потягнула на себе сильніше… і тоді раптом почувся гучний “клац”. Мар’яна застигнула налякана, земля в неї пішла з–під ніг.

Жінка підскочила. Зробила декілька рішучих кроків уперед. Вона розуміла, що це кінець. Водночас усе одно робила останню спробу.

У наступну секунду почулося клацання з усіх боків. Мар’яна кинулася вперед, сама не знаючи, на що сподівається.

Не варто було заходити так глибоко в Лісопарк. Але ж це був її дім до початку вторгнення. Що ж, схоже, помре вона все ж на своїй землі.

Жінка лежала на землі, тремтячи, ослабла й не здатна ворухнутися. Вона прокручувала в голові хаотично найкращі спогади, готуючись уже померти.

І тоді відчула, що над нею хтось нависає. Мар’яна повільно підняла голову, а тоді зіткнулася поглядом з двома напівпрозорими, ніби зробленими зі скла, очима. Химерниця в вільній темно–синій одежі завмерла над нею, стискаючи в руці годинник.

Мар’яна схлипнула, а тоді спробувала піднятися – ноги її не слухалися, підгиналися, а по щоках почали текти сльози. У наступну секунду вона відчула міцну руку в себе на плечі, яка підняла її вгору. Жінка дивилася на неї без жодних емоцій, лише безбарвні очі ніби стали ще більшими. Мар’яна оперлася на неї, переводячи подих, вона хотіла б щось сказати, але єдине, що могла – голосно дихати.

Химерниця зиркнула на годинник, який тепер зависнув у повітрі. Він мав тринадцять довгих рисок, і зараз рухався якраз між дванадцятою й останньою. Циферблат сяяв м’яким білим сяйвом, розбиваючи пітьму, а найменша стрілка на ньому зараз шалено крутилася.

Мар’яна затамувала подих, уже знаючи, що буде далі. Її очікування виправдалися – жінка рушила вперед і до того ж дуже швидко, тягнучи її безвольне тіло за собою. Годинник затріпотів, а тоді розлетів на міліард маленьких скелець, змушуючи простір піти брижжами. Прямо перед ними ж відчинилися червоні двері, а за ними сині. Мар’яна ледь змушувала себе не дивитися вниз, знаючи, що не побачить там нічого.

Двері ж усе розчинялися та розчинялися, стаючи то меншими, то більшими. Мар’яна закрила очі й дозволила собі просто розслабитися. Це тягнулося довго, настільки, що вона встигла задрімати.

Тоді ж раптом вона відчула сильний вітер, який бив їй в обличчя. Мар’яна розчахнула очі й ледь стримала крик. Унизу виднілися шпилі залізних гігантів, до яких вони наближалися на неймовірній швидкості. Химерниця ж навпаки закрила очі, складалося враження, що вона збирається пірнути під воду.

Мар’яна дивилася на шпилі, комок у горлі застряг достатньо міцно, тому вона не видала ні звуку. Гострі пазурі промайнули в декількох сантиметрах від них, а потім вони почали знижуватися повільніше.

Химерниця розтулила очі й скоса на неї зиркнула. Не отримавши ж відповіді, знову поринула в сон.

Вони пролетіли трохи над Сумською, а тоді звернули злегка ліворуч, від чого Мар’яна відчула трепет. Вона була вже зовсім близько від сховку, що придавало сил, але водночас і страху, бо зі завданням–то не впоралася зовсім.

Вони м’яко спустилися на землю, і жінка тоді нарешті відпустили Мар’яну. Вона притулилася до стінки, глибоко вдихаючи повітря.

Сонце висунуло свого носу з–за обрію, а небо стояло вже синє, скинувши нічні шати. Слабкий вітерець тріпав волосся, але тіло вже ставало липким, літня спека не думала нікуди йти.

– Дякую,– витиснула з себе Мар’яна. Химерниця навпроти стояла ж стовпом, не розплющуючи очей.

– Гей, ти мене чуєш?

Жінка нарешті їх розчахнула й втомлено подивилася на неї.

– Вітаю з Днем міста.

Мар’яна проводила її здивованим поглядом, а тоді нервово реготнула.

– І справді. Сьогодні вже День міста…

Химерниця зникла, а вона продовжувала стояти. Лише через декілька хвилин опритомніла й поспішно рушила вулицею вниз. Шмигнула в найнепримітніший із поворотів і почала спускатися сходам униз.

Мар’яна слабко, але всміхалася – нарешті вона вдома.