Фарбовані уламки

Повернення тихими вуличками в катакомби пройшов у мовчанці. У Мар'яни не було ні бажання, ні сил розмовляти або щось пояснювати хлопчику.

Коли вони спускалися донизу в темряву, хлопчик схопив її за руку. Жінка ж надто була занурена у важкі думки, щоб реагувати. Так вони й пройшли аж до самої її хатинки в кінці одного з тунелів.

Очі хлопця впродовж їхньої прогулянки підземним містом-ринком постійно округлювалися.

— Усі ці будинки такі яскраві!

Він був у чистому захваті. Мар'яна потиснула плечима, відчуваючи водночас здивування — вона бачила вицвілі, старі кольори. Може, це в неї вже просто перевтома.

Приклавши печатку до дверей, клацнув замок — і вони ввійшли всередину. Мар’яні насправді належала лише невеличка кімнатка на другому поверсі, але половина її співмешканців зникли безвісти, а інша постійно працювала, тому вона, можна сказати, володіла всім цим.

Хлопчик застрибав по мозаїці на підлозі, зачудовано закрутився, роздивлячись чарівні картини, на яких рухалися елементи.

— У нас теж був такий водоспад, — тицьнув він у бік однієї з них.

Мар'яна лише втомлено кивнула, розмірковуючи, яку кімнату краще віддати хлопцю — певно власну, щоб до нього ніхто не зайшов і не налякав.

— Пішли, — поманила вона його, повільно підіймаючись сходами.

Нагорі все було набагато скромніше, але на стінах продовжували рясніти яскраві малюнки, але вже просто на шпалерах.

Жінка штовхнула двері, прикрашені яскравим квітковим орнаментом і журавлями. Усередині ж її кімнатки все було в зелених і синіх відтінків.

Хлопчик зазирнув, зачаровано роззираючись.

— Ти тут живеш?

— Так, це моя кімната, сьогодні поспиш у ній.

— Вау, — очі хлопця засяяли, але тоді через секунду він різко спохмурнів. — А ти де?

— Внизу на дивані.

Хлопчик подивився на неї із жалістю.

— Там же певно незручно…

— Краще, ніж на сирій землі.

Мар'яна надто була втомлена та неналаштована сперечатися:

— Відпочивай, побалакаємо завтра вранці.

— Добраніч… — пробурмотів він на прощання.

Мар'яна ж швидко спустилася та впала на диван, відразу вимикаючись. На свіжу голову вона явно зможе щось краще вигадати.

***

Якесь дивне стукотіння розбудило жінку. Вона спочатку здивувалася, що не бачить сонячного проміння, але коли повністю оговталася, згадала, що зараз живе в катакомбах. Мар’яна запустила руку в волосся, ще сильніше його розтріпуючи, та солодко позіхаючи. Вставати їй зовсім не хотілося.

Але тоді знову почувся якийсь стукіт і гуркіт на кухні. Жінка підскочила та швидко кинулася туди.

Там стояв хлопчик, весь у муці та тихенько тамував схлипи, стискаючи сковорідку, з якої перевернув на себе щось гливке-рідке.

Мар’яна обережно підійшла до нього та поклала руку на плече.

— Так, нумо тебе переодягнемо, а тоді я допоможу? Добре?

Хлопчик закивав головою та зашморгав носом. Принісши досить серветок і ганчірок, жінка хутко витерла стіл і підлогу. У цю мить раптом вона усвідомила, що не знає як звати цього малого чаклуна. Жінка застигнула, декілька секунд розмірковуючи над цим, а тоді вирішила, що спочатку варто розібратися зі сніданком, а тоді з усім іншим.

Хлопчик уже переодягнувся, поки вона копирсалася з прибиранням, і сидів собі сумний на дивані у вітальній.

— Пробачте… я не хотів…

— А що ти хотів? — Мар’яна запустила руку в волосся, почісуючи. Воші вже завелися, чи, що, так чешеться?

— Млинців, — тихенько буркнув він.

— Добре, будуть тобі млинці.

Жінка зітхнула та пішла на кухню. Готувати вона не надто любила, але необхідність себе прогодувати вимагала. Хлопчика ж зараз хотілося потішити.

Взяла два яйця, трохи молока, а тоді гречаного борошна — усе максимально звично. Мар'яна збила все це вінчиком, а тоді витягнула з шафки невеличкий пакетик. У ньому був порошок, який мав робити їжу “живою”, тобто вона рухатиметься сама по собі. Місцеві діти це обожнювали, тому Мар’яна вирішила додати, сподіваючись, що хлопчик не злякається.

Той сидів же собі на стільчику, погладжуючи рожевого слона на столі з неймовірно великими вухами. Він занурював пальчики в виємку і щось бурмотів собі під ніс. Жінка слідкувала за ним краєм ока, наливаючи маслянисту масу на пательню. Та відразу зафуркотіла і вигнулася. Мар’яна вдарила її дерев’яною лопаткою, і та перестала намагатися вилізти, але продовжувала незадоволено вовтузитися.

Скидання цих млинців на тарілку було не менш втомливим процесом. Вони вовтузилися, чіплялися за краї сковорідки, не бажаючи бути викинутими. Відлупцювавши їх добряче, Мар’яна нарешті вклала їх на тарілку, а потім, діставши банку варення, принесла хлопчику.

Той мав би значно занудьгувати, але натомість сидів і тер чомусь зображення, дихаючи на нього. Жінка придивилася на нього і застигнула. Колір слона ставав все насиченішим, сині очі почали грайливо виблискувати, а він крутив хвостом.

Вона зробила інтуїтивно крок назад, хоча й чарів не відчувала… Але це виглядало цим і небезпечніше.

Хлопчик підняв погляд на неї і всміхнувся.

— Він став яскравішим, чи не так? Фарби тут кращі, ніж я бачив на вулиці… — він похитав головою спочатку задоволено, а потім вже сумніше.

Мар’яна зітхнула, а тоді все ж ризикнула підсунути йому під ніс тарілку. Найвищий млинець якраз у цю мить вирішив піднятися і підскочити. Він вдарив хлопчика в ніс, і той трохи відсахнувся, округливши очі.

— Тримай міцно, бо можуть втекти.

Жінка поставила на стіл поруч банку варення, а потім подумала і вирішила відкрутити і кришку з нього, бо ручки в хлопчика були тоненькі.

Той уже невпевнено взяв цього неслухняного млинця і підніс його до себе, роздивляючись.

— Їж і підемо поспілкуюся ще з одним знайомим. Можливо, він більше допоможе…

Хлопчик завагався, а тоді кивнув і потягнувся до варення. Він так залив млинці, що все навколо теж опинилося в смородині. На моську дитини взагалі краще було не дивитися.

Мар’яна пішла за ганчіркою, готуючись відтерти все навколо. Але коли вона повернулася, раптом усе було навколо чистим, а хлопчик сидів за столом, погладжуючи животик.

— Дякую вам, пані…

— Мар’яна, — коротко буркнула жінка, застібуючи куртку, а тоді простягнула хлопчику руку. Той взяв її і слухняно пішов за нею.

***

Мар’яна трохи сумнівалася, чи варто йти до цього чаклуна, але варіантів у неї було мало. Хлопчику було тут надто небезпечно знаходитися, і чим швидше його вдасться відіслати, тим краще. І хоча Величар був із приколом, він ніколи б не нашкодив дитині.

Тунелі крутилися зміями, ведучи їх під містом. Вибухів, на щастя, не було зараз чути, але жінка чітко розуміла, що це могло завершитися в будь-яку мить, тому поспішала.

Нарешті вони вилізли на поверхню. Нову плитку, покладену на прихований вихід, довелося зідрати, над чим Мар’яна добряче попихтіла.

Хлопчик, опинившись нагорі, із сумом роззирнувся, а тоді підійшов до стіни будинку і приклав руку, ніби щось слухаючи. Жінку це страшно роздратувало і вона схопила його за руку і потягнула за собою.

— Нема часу на ігри, — буркнула вона різко.

— Це не ігри, — пробурмотів чаклунчик, але все ж пішов слухняно за нею.

Вони обійшли будинок колом, і Мар’яна постукала в двері кладовки поруч із входом у під’їзд.

Величар був прибиральником, що вважалося небаченим вже для чаклунів, більшість із яких у цьому “безчарівному” світі займали високі посади.

Хлопчик трохи відступив раптом за неї. Жінка здивовано на нього обернулася, а тоді двері нарешті відчинилися.

З них вийшов високий чоловік із кошлатим волоссям, яке струмені в усі боки, чорними очами — це були безумовно лінзи, бо він був не зі слабких, і в високих синіх чоботах.

— О, Мар’яна… Давно не бачилися. Якими вітрами? — протягнув він, побачивши її. Усмішка в нього стала широка-широка як у крокодила. Жінка підтиснула вуста, бачачи, що він продовжує її жадібно оглядає, попри те, що вони про це багато разів розмовляли.

— Ця дитина… — чарівник, — вона висунула хлопчика поперед себе, який явно цьому був не радий. — Його батьки загинули, а зв’язок із горішнім світом дуже нестабільний, тому ми не знаємо, куди і як його відправити…

Хлопчик подивився на неї із розчаруванням. Жінка мовчки проігнорувала його. Вона не збиралася розповідати його дитячі вигадки про фарби.

— Я тобі, що, нянька? — вибухнув миттєво Величар.

— Ти проводиш більшу частину часу в своєму підвалі, можеш трохи прослідкувати, поки не вигадаємо щось краще!

— Ну от і вигадуй зараз, — фиркнув він і відступив вглиб, тягнучи на себе двері. Мар’яна вчепилася в них.

— Величаре… Не примушуй мені розповідати Нечуйбию про тебе…

Обличчя чоловіка перекосилося, але тоді він усе ж буркнув:

— Добре.

Мар’яна вже видихнула і обернулася до хлопчика… а того ніби вітром здуло.

— От і все, — розсміявся чаклун. — Заходь, любий хлопчику, розташовуйся…

Обличчя жінки перекосилося, вона зробила декілька кроків уперед і почала шалено роззиратися. Як на зло, вона не знала й імені дитини, тому не могла його покликати.

Двері позаду застукнулися. Мар’яна різко обернулася, а тоді сплюнула роздратовано.

— Ти за це заплатиш… — зашипіла вона, а тоді поспішила з двору, шалено роззираючись.

— Чаклунчику? Ти де?

І тут вона зупинилася посеред дороги, і її серце зупинилося. Вона почула жужання зовсім близько, схоже на великого комара. Жінка обернулася і помітила двома будинками далі великий шахед, який прямував на них.

Вона кинулася відчайдушно вперед, кличучи хлопчика.