Фарбовані уламки

Вони вибралися на невеличку зелену галявинку, хрущовки стояли від них трохи поодаль, тому тут було вдосталь сонця. Хмар тут неочікувано не було - схоже, Химерія посунулася. Мар’яна розчаровано зітхнула - тепер ніхто не зможе їй допомогти, якщо втрапить у чергову халепу.

Хлопчик тягнув же її все далі та далі від будинків, дуже вперто, не зупиняючись. Жінка ледь стримувалася від позіхань - сонце пригріло її тіло, від чого воно стало в’ялим. Це було погано, бо робило її легкою мішенню… Але як же водночас було добре. Мар’яна із задоволенням підставляла щоки під нього, насолоджуючись цими хвилинами спокою та тепла.

Дорога поволі почала підійматися, ведучи на пагорб. Жінка хотіла сповільнитися, але хлопець їй цього не дав, на що Мар’яна лише розчаровано цокнула. Цей малюк був дуже впертим, що водночас захоплювало та дратувало.

Трава тут уже була висока, зовсім некошена. Якби жінка була не в штанах, а в шортах або спідниці, то зараз би мала всі ноги посічені. Дивно, що хлопця ця доля оминала, він же був нижчим і трава била його по руках… Хоча він же чаклунчик, явно не з простої сім’ї, таким часто щастить.

Мар’яна насправді любила та вміла бігати, просто зараз була надто втомлена. На вершечок пагорбу вони видерлися доволі швидко, і жінка не була запихана чи мокра, але водночас її почало ще більше хилити в сон і вона не могла зосередитися ні на чому чітко.

- Ми на місці,- раптом сказав хлопчик.

Мар’яна розгублено роззирнулася - тут не було жодного будинку чи навіть дерева, в якому вигадливі чаклуни могли облаштувати своє помешкання.

- Унизу.

Жінка повільно опустила погляд униз, а тоді здригнулася.

Два надгробки осудливо на неї витріщалися. Горло стиснуло, у шлунку закрутило від сорому - найгірше її передчуття збулося. Мар’яна скоса зиркнула на хлопчика, не знаючи, що робити.

По-хорошому, зараз потрібно взяти його за руку та повернутися додому, щоб там знайти чаклунів, які знають цього хлопця… Але жінка пам’ятала досі про свою обіцянку. Чи мала вона щось сказати заспокійливе? Але, схоже, чаклунчик чудово розумів, що сталося.

- Мені шкода…

Пусті слова, але Мар’яна не вигадала нічого кращого. Хлопчик дивився на неї дуже уважно.

- Тепер ви мені допоможете?

Жінка прикусила губу, не знаючи, що відповідати. Ситуація виявилася найгіршою з очікуваних… Вона має терміново повідомити в (центр захисту чаклунів із паралельних світів?), інакше її можуть ще звинуватити в викраденні цього хлопчика. Але вона при цьому обіцяла.

— Я відведу тебе до того, хто знає, що з цим робити.

— Добре, — його обличчя так щасливо просяяло, що Мар’яні стало соромно. Але так було правильніше.

***

Стіни кімнати виблискували чорним камінням, ніби вони знаходилися всередині печери чи вишуканого готелю, а не стандартної хрущовки. Мар’яна ледь стримувалася від того, щоб не почати шипіти на келихи, що кружляли тут спіралями — усі чарівники такі позери, не розуміють, що ці дешеві понти ні краплі не вражають.

Жінка міцно стиснула руку хлопчика та рушила залою в кінець до диванчиків, на яких розліглася вся Харківська рада чаклунів. Жирують, шикують, коли навколо помирають їхні ж люди.

Це була явно танцювальна зала, але зараз вона пустувала, усім було не до танців, окрім цієї купки лінивих бюрократів. Здається, вони навіть ведуть активні дебати.

Коли вони вже майже наближилися, раптом одна людина підскочила. Чоловік, невисокий, із чорним волоссям, яке було затягнуто в тугий хвіст на потилиці. На ньому був чорний шкіряний костюм, черевики з загостреними кінцями та капелюх.

Очі, в яких крутилися вихром усі кольори веселки, зло виблискували. Він учепився пальцями в оббивку крісла так, що його кісточки побіліли.

— Якщо ви не виділите нам, *****, ******, хоч ***овенький ангар, я рознесу тут усе к **** та запхаю вам ваші ж **** в роти. Ви, ****, почули?

Мар’яна поспішно затулила вуха хлопчику та сама спробувала відморозитися. Схоже, це прийшов хтось із верхнього світу, щоб допомогти, а ці скотиняки не можуть навіть виділити тимчасове приміщення для людей. Але навіщо ж так лихословити… Хоча певно військові постійно бачать таке, що цензурних слів уже не вистачає, щоб це описати.

— Пане Чорний кіт, ви не нервуйте так, — підскочив один із чаклунів. Худощавий хлопчина з водястими очима спробував загладити конфлікт.

— Виділіть нам ****ське приміщення.

Усі м’ялися, не бажали щось казати. Чоловік стиснув щелепи, а тоді раптом крісло під його рукою почало скукожуватися, вигинатися, ніби його помістили під неймовірний тиск з усіх боків.

Чаклунчики зблідли, попідскакували та сахнулися назад.

— У нас є на околиці старий ангар, він не в надто придатному стані, тому не хотіли вам пропонувати…

— Підійде, координати.

Чоловік зсунув капелюх донизу, прикриваючи обличчя так, що очі, що шалено крутилися, небезпечно виблискували. Фарс, але красивий. Судячи з неймовірної швидкості крутіння кольорів, він дуже і дуже сильний, можливо навіть просторовик. Навіть дивно, що такому дозволили спуститися в саме жерло війни. Хоча, судячи з важкого погляду, він тут уже давно.

Мар’яна відійшла осторонь, трохи заспокоївшись(її теж дії цього чаклуна налякали), і почала шукати поглядом потрібного їй — Григора Нечуйбия. Через приглушене світло це було складне. Хлопчик біля неї раптом почав хникати.

— Тшш, скоро ми зустрінемося з потрібним чоловіком, і вийдемо звідси.

На них у цю мить звернула увагу висока жінка в крислатому синьому капелюшку, прикрашену великим павичевим пером.

— Вам що потрібно?

— Я до пана Нечуйбия, тут ця дитина…

Жінка окинула хлопця напруженим поглядом.

— Ти з верхнього світу? Тебе ця жінка шантажує?

Хлопець розгублено на неї захлопав очима. Мар’яні хотілося побитися головою об стінку… її через це ще посадять?

І тут саме вчасно виринув Нечуйбий зовсім поруч.

— Катерино, в чому проблема?

— Та от відьма притягнула чаклуна. Вона певно його шантажувала, а тепер…

— Пані Вербена? Ви щось хотіли?

Мар’яна схилила голову та вже відкрила рота, щоб пояснити, коли раптом втрутився хлопчик:

— Ви допоможете мені відновити чари?

Нечуйбий окинув його поглядом, натягнуто всміхнувся, явно розуміючи, що розмова буде довгою, а тоді сказав:

— Почекайте в мене в кабінеті, він тут, по коридору ліворуч.

Мар’яна кивнула, а тоді, схопивши хлопця за руку, пішла поспішно геть.

Вичурна зала змінилася звичайним сірим коридором без вікон, що жінка відчула страх — ніби опинилася в пастці. Швиденько пробігла ним, і нарешті вони опинилися в кабінеті.

Він теж був більше схожим на коридор, ніж на залу — темні дерев'яні половиці, класичний стіл перед вікном і з десяток стільців вишукалися по його боках, ніби солдати, що чекають на наказ.

— Мені сподобався той чоловік, — раптом сказав хлопчик.

— Хто? Нечуйбий? Так, він гарна людина, — відьма втомлено потерла скроні. Швидше б це завершилося, і вона повернулася до свого звичного життя. Повернеться в свою квартиру, відіспиться, а тоді знову працювати.

— Ні.

Мар'яна зморгнула здивовано, про кого він тоді балакав?

— Он той чаклун у чорному капелюсі, думаю, міг би мені допомогти… Але він виглядає дуже зайнятим, — хлопчик засмучено підійшов до вікна.

— Нечуйбий нічим не гірший…

— Ні він, ні ти ж насправді не можуть допомогти? — хлопчик обернувся та подивився на неї сумними, але водночас неочікувано розумними очима. — Ти привела мене сюди, щоб відправили назад, нагору? Але в мене там нікого нема…

Мар'яна не знала, що сказати та як його втішити.

— У нас тут війна, там тобі буде безпечніше.

Хлопчик стиснув губи та відвернувся. Запала незручна, важка мовчанка.

Мар'яна втупилася на свої руки, з болем усвідомлюючи, що хлопчик вірогідно зараз опиняється сам по собі. Бо в горішньому світі рідко, коли приймали дітей до себе, роди, які це робили, забили, заборонили подібним займатися. А всім іншим однаково.

Але вона не може ним опікуватися, надто небезпечні ті вилазки, куди ходить. А залишити хлопця знову сиротою — це безсердечно.

Скрипнули двері, нарешті прийшов Нечуйбий. Він виглядав напруженим і явно чимось незадоволеним.

— Я могла б чимось допомогти? — обережно запитала Мар’яна.

— Чим? У цього горішнього клепки в голові нема — притягнув купу своїх загонів і тепер чекає, що ми виділимо йому місце для штабу. Звідки стільки нахабства? Він на чужій землі, це не його рідна домівка. Нехай повертається у свої вершечки та грається там у ігри!

— Він привів підмогу, а не притягнув свої загони, — голос відьми раптом став жорстоким. Вона піднялася та нависла над Нечуйбиєм, що той навіть сахнувся назад.

— Я довго мовчала з поваги до вас, але це вже остання крапля. Сидите тут, жируєте, а звичайні люди, відьми чаклуни мають гинути за вас? Ви, виродки…

Чоловік почав поспішно відступати, а потім, вискакуючи з дверей, уже буркнув:

— Що ж, цей хлопчик на тобі. Якщо з ним щось станеться, відповідатимеш сама.

Мар’яна ж стояла та тремтіла від злості. Хлопець обнадійливо на неї подивився.

— То ви візьмете мене до себе?

Жінка скоса на нього зиркнула.

— Тимчасово.

Хлопець просяяв. А Мар’яна стояла та ламала голову, куди ж його можна прилаштувати. Бо Нечуйбий був правий, якщо помирав хтось із горішніх, а тим більше дитина, ті здіймали шалений хай(хоча дивно, що зникнення батьків хлопчика не помітила).