Інша реальність

Я знала, що цей час колись таки наступить, але не думала що так швидко, і що так хвилюватимуся стоячи на порозі школи в перший день останнього навчального року.

Тоді здавалося, що скінчивши школу врешті стягну ярмо з шиї, і вдихну свободу на повні груди. Віднайду себе, і зможу перевернути світ.

Мені було майже шістнадцять - я пізно пішла в школу, чи то батьки змилостивилися, чи то просто в мене була двоюрідна сестра Катя, трохи молодша, і наші батьки вирішили, що буде краще якщо ми ходитимемо в один клас. Катюша до речі й по нині моя найкраща подруга, вона і вислухає, і втішить і ляпаса дасть якщо треба. Але на той час найважливіше було те, вона шарила в гуманітарії, в якому я геть була не бу-бу. Ми так якоюсь мірою допомагали одне одному. Вона мені - писати твори та списувати українську, а я їй - розв'язувати задачі та формули списувати.

На вулиці падав дощ, а в повітрі пахло квітами, батьківськими парфумами та цигарками з м'ятною жуйкою від хлопців та трудовика Івана Пилиповича. Від нього ще завжди пахло перегаром, але сьогодні навіть він був урочисто вбраним, хоча баньки вже встиг залити. Я знала, що то був мій останній рік в школі - потім училище. Була готова вступати будь куди, лишень щоб більше не просиджувати штани в тій клятій школі, а ще хотілося свободи та відриву. Тоді я вважала що світ цілком безпечний, і ніхто не скривдить мене, чи тому що ангел - охоронець в мене особливий, чи тому, що світ прекрасний, а повітрі було передчуття чогось нового. Яка ж нерозумна я була тоді, як по дитячому мислила і дарма, що і сіська і піська виросли.

Ось на шкільному дворику вишикувалися святково вбрані вчителі, учні та їх батьки, а директорка, як ми її звали “чорна ворона” строгим поглядом оглянула усіх присутніх, і ледь помітним кивком голови дала зрозуміти Юрасику - місцевому діджею, щоб він клав музику на павзу - пора починати. А далі все як завжди, нудьга та нетерплячка - бажання, щоб все це дійство якнайшвидше закінчилося. Пам'ятаю чорт мене вудив одягнути чорну сукню та червоні босоніжки на підборі, і все було б добре... Але я ще напередодні ввечері подумала про те, що не вистою в них півтори години, і знала ж що тиснуть, і що мозолі будуть. Але як хтось сказав “краса страшна сила”.

Двадцять хвилин я героїчно стояла, час від часу переминаючись з ноги на ногу. А потім страх закортіло в туалет - цигарку запалити і просто попісяти.

Я вже розвернулася, щоб непомітно вислизнути з натовпу, коли за руку вхопили.

-Ань, ти куди, - ні це не мама. Вона на перші і останні дзвінки не ходить ще з п'ятого класу. Це була Катя, і погляд вона мала занадто серйозний, отже не стверджує.

- Я пісяти я йду, пісяти!

Поки курила в туалеті паралельно гортала сторінку в інстаграм, але нічого не привертало уваги. З вулиці доносилися голоси педагогів, що вітали першачків, з початком цього нелегкого шляху, і випускників, які лише після школи дізнаються, яка справжня доля білки в колесі.

Тож виклала кілька свіжих селфі, з подругою, зроблених якихось пів години тому, і пішла до інших.

Вечір був куди приємніший, ми з Катею та ще кількома однокласниками, переважно хлопцями пішли до місцевого нічного клубу. Отже, завтра на першому уроці присутніми будуть не всі. І хоч подія була урочиста та в той період до алкоголю я ставилася все ще підозріло, тому намагалася не вживати його, за винятком банки пива за будинком з хлопцями з двору, чи келиху вина на церковні свята з батьками - бо то ж традиція! Тому після дванадцятої я поверталася до дому пішки ще й на своїх двох. На щастя розуму вистачило забігти до дому та перевзутися в куди зручніші кеди.

На розі ми розпрощалися з Катрею - що жила через два під'їзди з іншого боку вулиці, і я пішла спати. Батьки може й чекали мого приходу, але точно не на кухні з вимкненим світлом. Вони давали мені вдосталь свободи, шкода що я зрозуміла це запізно, бо ж тоді так не вважала. Тому я тихо зайшла до квартири, прийняла душ та залізла під ковдру. Вже задрімала коли телефон завібрував, спочатку хотіла проігнорувати та залишити це до ранку, але ще хвилину повагавшись взяла телефон до рук - певно це і зветься залежністю від гаджетів та соцмереж, але тоді у 2015 році мало хто переймався такими речами.

На екрані висвітлився один новий запит на повідомлення, я розблокувала екран та з цікавістю перейшла в інстаграм. Повідомлення. В друзі просився такий собі Володимир Андрієнко. Я погортала його стрічку, де було купа фото природи, розумних цитат, фото керма і фото чоловічої спини. Я і зараз не візьмуся стверджувати чия то була спина. Мить вагалася, але врешті додала до друзів, і таки перейшла до непрочитаного повідомлення.

-Привіт, бачив тебе сьогодні в клубі, круто танцюєш.

Знову в середині вагання чи відповідати, але таки відписала,

Дякую! А ми знайомі?

-Ні, але можемо це виправити, якщо ти не проти!

-А як ти знайшов мій профіль в інстаграм, як дізнався як я записана?

-Я давно спостерігаю за тобою, але до сьогодні не наважувався розповісти тобі про це.

Смс шокувала, і трохи злякала, але тоді я вважала себе надто розумною, щоб припустити, що це не є нормою.

-Ти дивак! Хочу фото, - попросила.

-Вибач, лише кілька днів тому змінив телефон, фото поки нема - відписали мені.

-Лади, ще спишемося, йду спати, завтра важкий день.

-Бай! Солодких снів моя принцесо!

Останнє його смс збентежило, але все ж змусило посміхнутися.