Пекельна меланхолія

Вічний смуток, могильний вітер,

З землі виринає кістлява рука.

Крові згусток, сліз тропинка,

До життя обителі вертає вона.

Це все на що ти спроможна, кістяна неробо?

Дай вдихнути запах відмерлих лугів.

Відчуттів темниця, байдужості склеп,

Лиш голос доносить слово наверх!

Іскриться душа, затьмарена совість,

Сумнів у серці зі мною говорить!

Серця удар, коло навколо шиї,

Сутність жевріла у тілі донині.

Декаданс передсмертний охолодить мерця,

Кристали печалі заселять око вразливе,

Клітка відкрилась? Чи початок кінця?

Спокусило дух те діло знадливе.

Вирвавсь із плоті клаптик надії.

Хапає промінь він, рине до лона месії.

Воля єства! Скінчились життєві мемуари!

Душа тоне! Лине в обійми підлої сансари!

Горять! Горять і тут, і там світи!

Вверху на небі чи на непрощенній землі.

Зріклись тебе царі одвічні, коханця зміїної петлі.

А суть безсмертна марно тліє в апогеї самоти.