Пролог

Цього року осінь завітала без попередження та привела за собою холоди. Зимно та сиро в лісі, а темрява обвалюється несподівано, наче в небі свічу загасили. Тільки-но полум'яніло червоним — і раптом сірість та чорнота.

А разом із сутінками біля дверей з'являються вони — стоять за порогом, мнуться, а самі напівпрозорі та схожі на тіні. Наче мало Лісовику роботи вдень, навіть і ввечері не дадуть спокійно відпочити.

- Ну, здрастуй. Заходь, як прийшла.

Сьогодні це жінка, ще нестара, але з блідим, неживим обличчям та очима нерухомими та скляними, як у снулої рибини. Сама боса та вдягнена у рвання, з розпущеним волоссям, що липне до шиї, а в руках мокрий згорток, який вона тулить до себе так міцно, що в Лісовика болісно перевернулося нутро від поганого передчуття.

Але ж треба виконувати свої обов'язки, тут нічого не поробиш.

- Що там в тебе?

Лісовик неохоче потяг її за рукав, і вона заспішила, піднесла ближче, розгортаючи ганчір'я, щоб йому краще було видно.

- Хороша дитинка. Як звати?

Вона було відкрила рота, але перепнулася. Її погляд зупинився, втратив осмисленість, і тепер вона просто стояла, як статуя, що тримає немовля у простягнутих руках.

- Не встигла назвати, отже.

Жінка беззвучно поворушила губами, дивлячись прямо перед собою.

З її мокрої сукні стікали краплі, одна за одною, вже цілу калюжу налило. Лісовик зітхнув. Помічник його, норовливий хлоп, прибиратиме та бубонітиме, це точно.

- Чого ж від мене хочеш? Нащо принесла?

Вона мовчала, та Лісовик і не чекав на відповідь. Такі, як оця жінка, і за життя більш мовчать, ніж гомонять, а зараз, після смерті, і взагалі німіють від горя та провини. Може, то й на краще. В Лісовика досить співбесідників і без цих душ неприкаяних, що тиняються уночі.

Він знов зітхнув та поклав долоню на дитину.

- Маля твоє наречу Іванком. Нехай іде собі з миром.

Згорток ворухнувся та налився несильним, але рівним та теплим світлом, повільно піднявся у повітря з материних рук. На якусь мить здалося, що в променях цього світла до її обличчя знов повернулися живі кольори. Наче воно порожевіло, а в її очах знов з'явилася наївна дитяча блакить.

Світло стало різкішим, мигнуло, розширилося та осяяло всю хату наостанок, а потім зникло. В простягнуті руки жінки впало пусте ганчір'я.

Від дверей долинув різкий вдих. Краєм ока Лісовик побачив, що його помічник застиг на порозі — ані туди, ані сюди. Як ніс оберемок дров, так і встав стовпом, притискаючи липові полінця до грудей, наче вони йому рідні.

Та жіночка навіть не помітила його появи. Тепер від неї лишалася сама лиш тінь, оболонка, схожа на сухий лист: доторкнися — і розсиплеться.

— Пробач, мила моя, — сказав Лісовик. — Іванко твій був безгрішна душа, а от тобі я нічим вже допомогти не зможу.

Вона кивнула та повернулася до дверей. Хлопець шарахнувся убік, розсипаючи дрова. Вони відскакували з лунким стукотом від дощатої підлоги та падали їй під ноги, але вона й далі брела, не зачіпаючись. Її ноги все ще лишали мокрі сліди, але й вони танули, випаровувалися. А коли вона вийшла з хати, то й сама розчинилася, змішалася із сутінками та зникла з очей.

Хлопець ще деякий час вдивлявся у темряву, начебто сподівався, що вона повернеться, а потім повільно зачинив двері та заходився збирати поліна. Час від часу він поглядав на Лісовика, але той вдавав, ніби не помічає. Йому не хотілося зараз розмовляти, але було ясно, що хлопець от-от лусне від бажання розпитати про все та навряд чи довго протримається. Так і сталося.

— Дядьку!

— Михайло-шатун тобі дядько, — одрізав Лісовик, вкладаючись на лаву та влаштовуючись зручніше.

Хлопець ображено засопів, але не здавався:

— Що з нею буде тепер, дядьку?

Замість порожньої цікавості Лісовик почув у нього в голосі сильне хвилювання та пом'якшав.

— Лісом ходитиме. Тінню блукатиме, лякатиме дурних подорожніх, що залишаться ночувати на шляху.

— Довго?

Лісовик зітхнув.

— Довго. Аж доки не забуде, що накоїла.

— І тоді зовсім згине?

Лісовик не відповів.

Хлопець почекав, помаявся, але відповіді не отримав, тож пішов гриміти посудом та поратися біля печі, куховарити та прибирати калюжу, яку лишила по собі потопельниця.

Суворий вираз його обличчя показував, що він думає про щось своє, важке, і Лісовик вкотре вже несхвально примружив своє єдине око, розглядачи чорну примарну каламуть прокляття, що колихалася в хлопця над головою та слідувала за ним із кожним кроком, наче прив'язана.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.