Ніч

Ніч для Лісовика — неспокійний час.

Бажай тихо лежить на лаві, дивиться напівприкритими очима у теплу, мерехтливу напівтьму, чекає, доки прийде сон. Над його кучерявою головою висить ледь помітна розмита пляма прокляття — за літо вона помітно зблідла та витончилась, але ніколи не зникає повністю. Засинає він довго, і хазяїн лісової хатинки вже звик до цього погляду, сторожкого та цікавого водночас, тож хлопець йому майже не заважає.

— Ехе-хе…

Лісовик потягся, покрутив головою, розім'яв плечі.

В хаті було душно, натоплено, і тільки від дверей тривожно віяло холодком. Вдалині раптом розлився одинокий вовчий вий, а за мить до нього доєдналося ще кілька голосів, і Лісовик рішучо піднявся.

Час йти.

Він згорбився, розкинув руки, різко хитнувся уперед, наче збирався впасти носом прямо на чисто вискоблену підлогу — але так до неї й не торкнувся. Ледь чутно плеснули строкаті крила, і до вікна метнувся великий, бровастий пугач. Скрипнула хвіртка, розкрилася та одразу захлопнулася, залишаючи позаду дрімотне тепло, а попереду була прохолодна вереснева північ, осяяна червоною половинкою місяця.

— Пу-гу! — закричав він, не в змозі стримати радість від знайомого відчуття вітру під крилами.

Ватажок вовчої зграї підвів морду та прослідкував поглядом за птахом, а потім побіг за ним. Лісовик зробив над зграєю коло та схилив вухату голову, щоб привітатися, а потім повів їх за собою, вказуючи шлях до того місця, де вдень зустрів старого та хворого сохатого. Той вже давно готовий був покинути світ живих, часу в нього лишалося зовсім мало, а вовчата, що підросли за літо, повинні були їсти та набиратися сил перед зимою.

Лісовик впевнився, що вовки взяли слід та повернув до річки.

Він спустився у комиші на м’яких крилах, а підвівся з колін вже у звичайному своєму вигляді.

Місяць потроху втрачав кривавий відтінок та світлішав, але його слабого, невпевненого сяйва було замало, щоб освітити переплетіння трав та старі, напівзруйновані містки, що видавалися у чорну річкову гладінь, як остов мертвої тварини.

— Дядьку… — пролунав з-за спини, прямо над вухом, ніжний дівочий голос. — Дядьку, ходи зі мною.

Він повернувся, але поруч нікого вже не було, тільки холодом мазнуло по щоці, як поцілунком. Хтось засміявся, віддаляючись.

З іншого боку зашепотіли на різні голоси:

— Ходи, ходи, дядьку. Потанцюємо!

— Потанцюємо, поворкуємо.

Легкі пальці, у пітьми схожі більше на швидких срібних рибок, лягли йому на плече та потягли, здавалося, ледь-ледь, але йому насилу вдалося встояти. Ноги йшли самі, заплутувалися та несли його до містків, не слухаючись хазяїна.

— Ходи, випий річкової водиці. Солоденька!

В горлі пересохло, і дуже хотілося піти за ними до води, до дзеркала з місячною стежкою, щоб скоріше втамувати жорстоку спрагу, а потім можна й станцювати до впаду, чом би й ні?

З усіх боків до нього потяглися бліді долоні, обійняли, ухопили за боки.

— Лоскоту не боїшся? Зараз подивимось!

— Цур вам та дзусь, — сказав Лісовик, уперся і став, як укопаний. — Бешкетниці!

Поруч у пітьмі розчаровано зітхнули, і морок розвіявся.

— Оце ти й нудний, дядьку!

— Завжди все зіпсуєш, шкарбун одноокий!

Розсердилися дівки, образилися.

То й зрозуміло — нудно їм, мало хто забрідає на річку зараз, інша справа — влітку. Але сьогодні Лісовикові не до танців.

Він пригладив бороду, оправив та обсмикнув свитку.

— Я до вас у справах, дівчата. От-от настануть холоди. Час вам на зимування збиратися.

Круг нього зашипіли, загомоніли.

— Як, вже на зимування?

— Чи не зарано?

Лісовик знизав плечима.

— Моя справа — попередити, а там — робіть, як знаєте.

Він подивився на небо. До світанку ще було далеко, але й справ лишалося аж до горла, і треба встигнути до того, як на сході з'явиться бліда смуга досвітку.

— Прощавайте, баламутні.

— Прощавай, дядьку.

Підіймаючись над лісом, він чув, як по воді плеснуло раз і ще другий раз, наче велика рибина вдарила хвостом, а потім дівочі голоси неголосно заговорили хором, співучо повторюючи лічилку.

— Раз-два, очерет-трава.

— Два-три, тихо завмри.

— Три-чотири, кігті-сокири.

— Чотири-п'ять, час танцювать.

А потім вони залишилися далеко позаду, та решту пісні проковтнув вітер.

Лісовик вже майже закінчував свій щонічний дозор, коли зачепився поглядом за невпевнене світло багаття, що ледь жевріло крізь дерева.

Це ще хто?

Він спустився нижче та облетів галявину, на якій щосили хропіли двоє бовдурів, вдягнених у простий сільський одяг, а потім усівся на гілці. Здоровенна пляшка із залишками каламутного самогону валялася посеред їх пожитків — саме тому вони зовсім недалеко забралися від рідного села.

Лісовик насупився, і прямо під деревом миттєво зародився крихітний, непосидючий смерчик. Спочатку просто вітер загуснув та пішов по колу, все швидше та швидше, підіймаючи у повітря опад та соснові голки, руді від сухості. Тоді смерчик начебто наситився, зміцнів та змужнів, і от вже від розкиданих головешок здійнявся цілий сніп іскор. Соньки поскакували, як ужалені, розмахуючи руками, витрясаючи з-за коміра дрібне вугілля, яке бог знає як туди потрапило, та приглушено лаючись.

Саме це остаточно розлютило Лісовика.

Раптовий шквал рвонув верхівки дерев та посипав на лихословів шишки та уламки гілля. Багаття зовсім погасло, і галявину затягло димом, що крутився у повітряній воронці, яка збирала із вологої землі лісове сміття та кидала його людям в обличчя. Вони вже ледь-ледь трималися на ногах під поривами вітру та брели із заплющеними очима, простягаючи перед собою руки.

— Куме, де ти є? — гукнув один, але інший йому не відповів.

З кожним кроком вони віддалялися одне від одного, аж поки не розійшлися в різні сторони, і слідом за кожним з них тепер йшов свій, окремий смерчик.

Вий вітру послужливо заглушував їх голоси, і вони, хоч як старалися, не могли докричатися одне до одного.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.