Шибеник

Кажуть, з того світу не повертаються. Та що вони знають про той світ? І чи це світ насправді?

Бажай майже нічого не запам'ятав, та й не дивно, із зашморгом на шиї.

— Ну, як тобі спалося, сучий сину?

Били його недовго, але від душі — куди попаде, по голові, по спині, у живіт, так що коли він побачив мигцем чиюсь фігуру серед смерек — думав, привиділося. Навіть не став кликати на поміч — хіба хто допоможе? Якщо жива людина — навряд чи полізе в саму колотнечу, а як примара — тим паче, чого від неї чекати.

— Тримай ‘го, Петре. Затягуй.

— Трохи повисиш, знатимеш, як бабів переманювати.

— Ну як, вільно дихається?

Дихалося важкувато, шию здавило різко та безжально, так, що здалося, зараз відпаде голова. Навіть борсатися не виходило, і майже одразу звук голосів витончився, віддалився та став схожий на ледь чутний скрегіт.

Залишок свідомості лишався зовсім недовго, тільки щоб почути, як ламається ребро. Хруп!

І все.

Прямо поперед нього стояв чорний ліс. Поле закінчувалося, і починалася вузька стежка, що вела у хащі. Він озирнувся й одразу ж про це пошкодував, бо позаду було ніщо, навіть гірше за таємничу темряву лісової стежини. Тому він пішов уперед. Дерева, здавалося, злилися в одне непролазне плетиво, таке густе, що навіть думки не було зійти вбік.

Дорога м'яко вкладалася під ноги, вела крізь чорнильну ніч, несла його, як ріка. Бажаю здавалося, що він іде багато, багато днів поспіль, коли з-за дерев з'явилося та стало наближатися мерехтливе світіння. Десь там був дім, і скоро можна буде відпочити.

Але, мабуть, не судилося. Чиясь рука лягла йому на плече та одним рухом вирвала з цього лісу та викинула у зле яскраве світло.

— Е, ні, хлопче. А ну, дихай мені.

Легко сказати – дихай. А як в грудях горить та пече, та ще і язик став схожий на шмат м’яса – великий та неповороткий?

— От і добре, от і молодець.

Хтось підійняв його та, притримуючи голову, підніс до губ води. Ковтати було майже неможливо, в горлі щось безсило та боляче смикалося, не давало проштовхнути воду, і вона стікала по підборіддю, але після першого ж разу справа пішла легше.

Він пив так жадібно, що захлинувся та закашлявся, і, здавалося, з кожним рухом в нього рипіло та скрипіло всередині, з боку зламаного ребра.

— Зараз полегшає, чекай.

Так, мабуть, почувається риба із гачком у зябрах, що впала під ноги рибалки та б'ється, осліпла та приречена. Бажай відчував цей гачок — він повертався глибоко у грудях, поки не втих мало-помалу.

Коли вдалося проморгатися, він побачив свого рятівника. Той був хоч старий, але кремезний та міцний, як ведмідь, з широчезними плечима. Довге волосся, сиве з прозеленню, спадало долі та змішувалося зі срібною бородою.

Людина це чи примара?

— Ти хто? — спитав Бажай, але голос був більш схожий на скрипіння воза.

Дід приклав вологу ганчірку йому до горла, і Бажай смикнувся, але стерпів. Від ганчірки пахло пряним зіллям і ще чимось різким, схожим на брагу.

Людина.

Але коли Бажай придивився пильніше, зрозумів, що таки не зовсім.

— Бабця мені казали, що є у світі лісовики, але я не вірив. Думав, то старечі байки.

— Надто ти говіркий для повішеного.

Бажай насупився, а дід щось зашепотів, повільно повів рукою. Від його долоні хвилями йшло тепло, і Бажаєві справді потроху ставало легше.

— Прокльон наводиш? — незграбно пожартував він.

Лісовик зиркнув так, що хлопець одразу замовк.

Око в Лісовика було одне-єдине. Світле та страшне, воно пронизливо поблискувало крізь пасма, що закривали обличчя, майже світилося. А замість другого ока одразу під бровою починався шрам — давній, побілілий — та йшов через всю щоку.

— Навіщо мені? — неквапливо вимовив Лісовик. — Ти свій прокльон на собі носиш.

Он як. Все бачить, нечисть. Все знає.

Але сил на сварки зараз не було, та ще й чомусь почали злипатися очі.

— Коли поздоровшаєш — поговоримо, — почув він. — Спи.

Його притиснуло до лави, і наче щось важке опустилося на повіки.

— Сон-дрімото, приходь, в нашу хату заходь.

Бажай чув цей голос дуже давно, навіть дивно, що пізнав. Та, правду кажучи, краще б йому забути, бо нащо за собою тягати всілякий мотлох.

Та пам’ять не так працює, як хочеться.

Коли він чує цей голос, він бачить ворону. Але не птаха, що сидить на дереві чи кружляє в небі, а чорну фігуру в кутку, розпатлану та вдягнену у лахміття. В неї довгі руки і ноги та гострі кігті, що можуть подряпати чи подерти до крові чи щипнути так, що лишиться синець.

Іноді вона розгойдує його та співає ламким, зірваним голосом.

— Казочку, розповім тобі казочку на ніч. Спи, дитинко, засинай…

Її так називали у селі — вороною. А ще навіженою.

— Лісовику! — хотів закричати Бажай. — Нащо ти мені це показуєш?

Але не міг поворухнутися. Та Лісовик наче почув, бо крізь важкий полог забуття Бажай розібрав його шепіт, і видіння щезло, як рукою зняло.

Зранку вони про це не згадували, але в наступні кілька днів Бажай не раз ловив чіпкий погляд свого рятівника — той дивився скоса, кудись над його, Бажаєвою, головою.

— Часто ти отак у халепу потрапляєш? — спитав Лісовик під час чергової перев'язки, простягаючи йому пляшку зі свіжим зіллям та стопку ганчірок.

Бажай коротко кивнув.

Цього разу він справді думав, що все, відмучився. І навіть не міг згадати обличчя баби, через яку все це сталося.

***

— Звідки ти, красунчику? — спитав низький жіночий голос, і перед ним на стіл, прикрашений плямами усіх кольорів та розмірів, зі стуком опустився кухоль пива, за яке він не платив. Бажай підняв очі, щоб подивитися на благодійницю. Він не вперше приймав дрібні дарунки — скільки він себе пам'ятав, жінки тяглися до нього, наче медом помазано. Шинкарка без запрошення сіла поруч та присунулася так близько, що він відчував її туге тепле стегно.

Він вдячно посміхнувся та ковтнув пінний напій.

— Працюю тут неподалік.

— Батрачиш? — її погляд з явним розчаруванням ковзнув по простому одягу та старим розношеним чоботам Бажая. Але одразу ж знов потеплішав. — Що ж ти вмієш, хлопчику?

— Зараз доп'ю, — в тон їй відповів Бажай, — І гайда — покажу, якщо хочеш.

Вона засміялася грудним сміхом. Мужик, що сидів коло вікна перед штофом із залишками горілки на дні, втупився в Бажая очима, налитими кров'ю. Його товариш по чарці продовжував похмуро длубати ножем тушковану яловичину в глиняній тарілці.

— Коханець твій? — спитав Бажай, вказуючи підборіддям на нього, і шинкарка сердито пирхнула.

— Хто, оцей? — вона презирливо повела плечем, і мужик почервонів та, похитуючись, скочив та рвонувся було, але супутник вхопив його за край свитки, і він повільно опустився на лаву.

Точно, коханець.

На тверезу голову Бажай, певно, остерігся б та не став відверто глузувати з розбійного на вигляд чолов'яги. Але розум в нього вже трохи помутився від випитого, та ще й жіночка так до нього тулилася, що вся обережність кудись поділася, а в голову вдарила ні на чому не заснована молодецька відвага.

Отак і вийшло, що заснув він у теплій компанії на сіннику, а прокинувся сам-саменький у мішку з мотузкою на шиї.

***

Смужка шкіри від підборіддя до вуха все ще свербіла та палала, хоча пройшло вже достатньо часу, і навіть ребра майже не тривожили, а синці почали сходити потроху, перецвітати з чорного на жовтий.

— І кожного разу через дівок?

Бажай неохоче кивнув, і Лісовик похитав головою.

— Добряче тебе приклала відьма. Що ж ти такого їй зробив?

Бажай не відповів, і Лісовик рішучо хлопнув себе по колінах долонями та підвівся.

— Так чи інакше, треба цьому зарадити. Бо наступного разу мене може не бути поруч.

Лісовик взявся за ніж та відрізав у себе пасмо волосся, закрутив ниткою та щось пошепотів над ним. Бажаєві привиділося, наче на мить його око спалахнуло зеленим, але це сталося так швидко, що важко було розібрати, чи правда, чи то просто вогонь з пічки зблиснув та освітив Лісовикове обличчя.

— Ось. Тримай при собі.

Бажай узяв оберіг та повісив на шию.

— Повністю прокльон не зніме, надто він вже злий та застарілий. Але хоч трохи дасть сил набратися. А там подивимось.

Авжеж, подивимось.

Як доживемо.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.