Перерва
Женева дісталася столиці Індонезії і ступила на поверхню острова Ява вранці за місцевим часом.
За певний час агент опинилася на шумній вулиці – всі кудись поспішали, комусь дзвонили. Від перехожих Женева дізналася, що до центру столиці треба проїхати ще три години автобусом.
- Та скільки вже можна?! – жінка витерла з чола піт та сказала собі:
- Все, перерва. – вона подивилася навколо себе та окликала першого перехожого:
- Шановний! Що у вашій Джакарті є такого, що можна подивитися?
Перехожий на ім’я Лютфі вказав на безоплатні (та дешеві) місця та навіть пообіцяв дати їй місце для ночівлі, якщо вони знову тут зустрінуться.
Вдосталь нагулявшись, Женева повернулася о сьомій вечора на цю саму вулицю, на те саме місце.
- Тільки я вас попереджаю, пані, - сказав до Женеви Лютфі. – я живу з сестрою, а вона не дуже любить непроханих гостей, тим паче іноземців.
- Нічого. Я стану виключенням.
- Подивимось.
Йти довелося недалеко; квартира була розташована у п’ятиповерховому будинку на третьому поверсі. Всередині де-не-де були залишки сміття.
Судячи з буркотіння, сестра Лютфі й справді не любила незнайомців. Оглянувши Женеву з ніг до голови, дівчина щось сказала до брата. Той підійшов до сестри та прошепотів щось їй у вушко. Дівчина ще раз подивилася на Женеву, але вже по-іншому, якось… більш м’яко?
- Вітати у Джакарті! Я - Рату, а Ви? – вона почала говорити ломаною англійською, та Женева все одно її зрозуміла. Попивши чай, Лютфі та Рату облаштували кімнату для гості: це було маленьке, але чисте приміщення. Власники квартири вийшли й гостя з полегшенням прилегла на ліжко. Рація Женеви мовчала, що навіть занепокоїло жінку.
- Ну може трохи… - тут почувся гудок.
- Ну от! Слухаю!
- Женево! Аш помічений у твоєму районі, ти де?!
- Біжу! – але двері кімнати були зачинені.
- Лютфі! Рату! – аж раптом Женева все усвідомила:
- То от чому вона так різко стала добрішою до мене! Ці двоє змовилися з Ашем!
Тут двері заскрипіли і всередину ввійшов Лютфі, озброєний гілкою дерева.
- Не поріжешся, любчику?
Вмить нога жінки вибила зброю. Обличчя Лютфі лишалося непорушним; руки хлопця замахнулися на її шию, але хлопець впав від вдару у власні груди. Жінка почула, як хтось з дверима почав бігати з місця на місце та щось збирати. Сповнена люті, Женева вдарила дерев’янкою об двері і побачила там Рату. По її очах було видно, що вона нервує.
Женева вийшла з кімнати, косо дивлячись на індонезійку; і неї все ще була в руках дерев’янка.
- Дивись мені! – крикнула жінка, перш ніж зачинити двері.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!