Містика забуття: слідуючи за потойбічним

Вечір після школи. На дворі осінь, а тому темніє швидко. Дві дівчини гуляють по вулиці. Вони сміються, теревенять про школу, про своїх вчителів, про нові улюблені пісні. Їх розмови перериваються, коли проходять повз групи людей, котрі голосно обговорюють якісь чутки.

— Чула, що трапилося сьогодні вночі? — запитала одна жіночка і, не дочекавшись відповіді, продовжила, — на вулиці Соснова, де згорілий гуртожиток, знаєш? Декілька людей скаржились, що хтось ходить, і ніби носить з собою свічку.

— Напевно школярі розважаються, — обурилася друга жінка, — людей, це от, лякають. А батьки куди дивляться?

Дівчата завмерли, у них перехопило подих. Вони не могли повірити, що таке бува. Подруги ще трохи постояли, раптом почують ще якісь подробиці. Однак, жіночки швиденько переключилися на побутову тему та як їм осточортіла їх робота. Дівчата продовжили прогулянку, розмовляючи про своє.

— Як вважаєш, — змінила тему розмови Лаор, — у тому гуртожитку справді є дещо паранормальне, чи то хтось з місцевих лазить?

— Я не вірю у містику. — спокійно відповіла Сай, та й діалог міг би закінчитись, — проте ми можемо дізнатись. Від нас всього на всього 20 хвилин.

— Тоді давай ближче ночі. Тихенько втечем з дому.

— Добре.

Дівчата зустрілися у декількох кроках від покинутої території. Чомусь стояти поодинці, біля темної, згорівшої будівлі, їм було на багато страшніше, аніж побоюватися, так званих, покидьків суспільства.

Дерев’яний паркан, загороджуючи периметр колишнього гуртожитка, давно зламаний. Вхід вільний, ніякої потреби в охороні для такого покинутого місця. У першу чергу перевірили околиці, раптом тут хтось живе і у майбутньому принесе неприємності. Сміття і ще раз сміття, жодних ознак життя, лише докази, що це місце помалу люди перетворюють у звалище.

Через деякий час Сай побачила те саме сяйво у вікні. Смикнула подругу за рукав, ткнула пальцем у вікно і подивилася на неї, «— Здається, про це говорили ті жінки», — сказала вона пошепки.

Дівчата стояли тихо, у надії почути кроки чи шарудіння. То одразу дало б зрозуміти, що по будинку ходить людина і тут немає жодної містики. Проте, тільки блукаючий вогник від вікна до вікна подавав ознаки активності, а в кінці повільно зник.

— Будемо перевіряти? — перервала мовчання Сай.

— Якщо ми на когось натрапимо — нам буде непереливки. Ти ж то розумієш?

Лаор наче ослухалась свого ж попередження і попрямувала до входу, Сай слідувала. Всередині гуртожитку відсутні 3-й та 4-й поверхи, але було декілька кімнат, розташовані в різних кутках будинку. Ще не було даху, а 2-й поверх частково завалений горілими дошками. Дівчата оглянули декілька проходів, куди досі можна безпечно ступати. Світло від ліхтариків кружляли по стінах та підлозі у пошуках не звичайного. Лаор збиралась розвернутися до виходу, як з однієї дальньої кімнати долинув чи то стогін, чи то плач і одразу ж вщухнув.

— Що це було? — прошептали дівчата в один голос, а Лаор ввімкнула запис відео на телефоні.

Тремтячими ногами вони рушали вперед. Нехай то буде що завгодно: хоч вітер, хоч звір, тільки не найкошмарніше. У камері пропливали рештки стін та чудом вціліла підлога. Подолавши кілька метрів, дівчата зупинилися, завмерли. Телефон намагався сфокусуватися, йому заважав пил та легко тремтячі руки господарки. Плач знову повторився, розлітаючись луною між стінами, та знову припинився як першого разу.

— Нумо підем звідси… — прошепотіла Лаор. Сай мовчки кивнула.

Тільки їм вдалося рушити з місця, у темній частині коридору з’явилося якесь сяйво. Воно наближалося до дівчат зовсім тихо і більшало у розмірі, видовжуючись угору. Лаор направила ліхтарик у бік блідого вогника. Промінь світла знайшов босі ноги, котрі легко прикриває пошматована спідниця. Промінь рухався вище і будь то людина — затулила би лице рукою. Це дещо у жоден спосіб не відреагувало і наближалося. Все чіткіше виднішала бліда шкіра, покрита темними плямами. Розтріпане волосся звисало з опущеної голови, ледве прикриваючи непривабливе видовище — замість очей і носу тільки контури, та зашитий закривавлений рот.

Дихання пришвидшилось, здоровий глузд намагався переконати, що то лишень гра тіней або чийсь поганий жарт. Однак, промінь ліхтаря наскрізь проходив силует та освітлював простір, наче нічого іншого нема. Камера телефону згубила фокус, невдовзі телефон вимкнувся, забравши з собою світло.

Дівчата навіть не встигли закричати, їх ноги зреагували машинально, ведучи до виходу. Вони бігли до самих домівок, не знижуючи темп. Як добре, що вони живуть поруч, не так страшно добиратися.

Після таких пригод їм геть близько не хотілося проходити повз тієї покинутої території. Дівчата боялись побачити сяйво у вікні.