Потяг

Розмова заводиться зовсім раптово,

З перетину сигаретним димом особистих кордонів.

З перетину спітнілим поглядом чорного неба.

І запала пекельно-довга тиша.

Його голос стривожений осіннім снігом

І занепалим опівнічним криком

(посеред цілодобового кафетерію)

Промовляє до мене з материнською любов'ю

Промовляє з питанням: "Що сталось з тобою?",

А потім зникає між чорних ребер.

Потяг рушив приблизно о другій годині

Він каже: "Ти тут, ніби в другій родині"

І знову ж тупиться порожнє вікно,

Проїжджаємо чорний перон.

Ти, – каже, – зовсім не знаєш як тут в санаторії.

Як правила мають тут вигляд пародії,

частіше пласкої демагогії.,

Паралізованої жовчу суспільства.

Ти знаєш, – каже, – як світ з тонкої ілюзії,

Набрав силу у реальні інклюзії,

А потім спалах.

Холодна сталь дзвенить у жилах,

Вимальовуючись в стислий шарж.

І замовкає.

Не говорить до мене годину,

А потім очима дитини

Слідкує за моїми діями.

І відчуваю як дещо тисне у грудях,

Перетинається в тихі ілюзії.

А потім, як санаторійний дурень

Я кричу на весь потяг "О!".

Відчуття, що його існування жахливе,

А навіть дещо неможливе,

Паралізує у скронях дух.

А розум, як серце людини,

Натякає, що це тільки фантом.

Ну і сон. НУ І СОН!

Це ж все не правда, а я просто сплю.

Напевно я знову заснув у тривозі,

А це просто сон, розділений з подорожнім.