Контакт (ІІ)

На горизонті нечіткою тінню проглядалося селище аборигенів. Зусібіч воно було оточене пагорбами, що здавалось дивним, оскільки промені світла натикалися на круті схили і ніяк не могли потрапити всередину «кратера».

Наблизившись трохи до поселення, Рейн переконався у тому, що воно й справді відрізане від світла й мешканцям доводиться жити у постійних сутінках.

- Як же вони господарюють, чорт забирай? У такій темряві жодна рослина плодів не дасть! – капітан був дійсно вражений і навіть роздратований.

- Не те що плодів – самі рослини навіть прорости не зможуть! Здається, що зараз ніч! – один із десантників задер голову догори, але так і не зміг побачити небесне світило, натомість височезні схили пагорбів нависали над поселенням, наче прадавні сторожі.

За кілька годин солдати підійшли до входу в чудернацьке лігвище аборигенів, їм назустріч виступила «делегація» на чолі з чи то шаманом, чи то вождем. Ці гуманоїдні істоти із великими коричневими горбами на спинах повільно і вкрай незграбно рухалися у напрямку прибульців. Їхній ватажок вирізнявся дещо вищим зростом і, як не дивно, хоч якимсь одягом. Мешканці Сахумінекти-Х33 лише обрисами тіла нагадували людей: крім вже названого горба, вони мали короткі й товсті ноги, укриті панцерними пластинами, їхні тіла мали темно-коричневе забарвлення, а пальці на руках скидалися на оболонки мідій. Одягу вони не носили, натомість використовували зв’язані між собою шматки алмазної породи, видовбаної з поверхні планети, як стегнові пов’язки. Лише їхній ватажок мав на собі якусь білу, схожу на подерте плаття шматину.

Наблизившись, сахумінектці шанобливо вклонилися десантникам, склавши руки на грудях, що неабияк здивувало Рейна. Більше того, гуманоїд із білою шматиною заговорив до капітана:

- Вітаємо у нашому скромному світі, відважні шукачі пригод! Боги древніх жуків давно пророкували ваш прихід, - його голос був м’яким і привітним.

Рейна аж струсонуло від несподіванки, та й не тільки його одного – увесь загін не очікував почути рідну мову на Богом забутій планеті. Тубілець продовжив:

- Вони сказали, що пагорби ніколи не будуть голодними після приходу Дітей Голубої Планети, тож ми вітаємо вас у нашій скромній оселі, - закінчивши, він поклонився і зробив крок назад.

- Д-дякуємо звісно, але звідки ви знаєте нашу мову? – Рейн досі не міг оговтатись.

- О, це просто, - тубілець розплився в посмішці, - цієї мови нас навчила Велика посудина, що спустилась з небес тисячі років тому. З її залізного нутра вирвалась блакитна гадюка із безліччю символів, а далі, як переказують предки, пролунав голос і став навчати.

- Нічого не розумію…

- Ми покажемо вам її, ходіть за нами, ви – наші шановані гості, - тубілець вказав рукою на поселення.

Капітан, врешті зібравшись з думками, глянув на своїх підопічних і крикнув:

- Ходімо, хлопці! Схоже, нам тут справді раді!

Солдати повеселішали й рушили за сахумінектцями до чудернацької брами, за якою починалося сутінкове поселення.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.