Акт 7: Давай зведемо їх?

- Я бачив... Шарлатана.- промовив Ной, все ще тремтячи від жаху. Він дістав блокнот і почав малювати, кажучи: - Не знаю, чи це був сон чи реальність... Але... Без сумнівів, саме ця істота... Спотворила справжнє ім'я мадмуазель Амелії! - він віддав малюнок Ванітасу.

- Це жахливо. Зізнатися, художник з тебе паршивий, - ну куди не без його сарказму.

- Зараз не час для жартів, Ванітасе! - відповів на підкол біловолосий. - Я абсолютно серйозний, чорт забирай! Якщо ... Якщо ця чорна істота є відповідальною за появу носіїв прокляття... Я ніколи не пробачу його. НІКОЛИ!

– Хех! Хех! Я все чула, джентльмени! - вишукано увірвалася чорнява дівчина. Волосся довге, швидше до попереку чи навіть до середини стегон, бурштинові очі та форма... Військова чи мушкетерська? Я в цьому не розуміюся, але їй вона йде. Всі в шоці озирнулися, здавалося, я одна не була здивована. Воно й очевидне. Знаючи те, що станеться, дивуватися складно.

- Домі! - звернувся до брюнетки Ной.

- Ну привіт. Я так сумувала, мій любий. Моя назва Домінік де Сад. Я наречена Ноя - все ще не припиняючи посміхатися, сказала вона. Я ж спробувала не засміятися від такої ситуації. Коли я читала, то була трохи спантеличена, але потім дізнався, що це жарт, не могла не перестати сміятися. Я пригадую, як моя колишня однокласниця пожартувала над другом. Але все обернулося тим, що вона стала його нареченою. Часом доля може пожартувати куди гірше за нас.

- Наречена? - Усі хором запитали присутні. Я вже сиділа вся червона від стримування сміху.

- Ні! - відповів Ной. Все ж таки він не помічає спроб Домі.

- Ну, Ной! Зовсім невесело, коли ти так реагуєш! - похлопала вона його по плечу.

- Це була брехня?! - Запитала покоївка.

- Не злиться, мадмуазель. Ви зіпсуєте ваше чудове обличчя ❤️, - Взявши ту за талію сказала Домінік.

І тут мене розірвало. Замість звичайного сміху я залилася кінським іржачем. Намагалася зупинити, прикриваючи долонями рота, але погано виходило. Сльози від сміху струмком течуть, щелепа та живіт від сміху болять. Якщо зараз не перестану, то й помру зі сміху. Всі дивилися на мене, як на дурня. Лише Домі трохи посміювалася разом зі мною.

– Це Домінік де Сад. І вона мій друг дитинства, а не наречена. Пристрій біля її ноги - автоматизований супутник, крайслер, - почав пояснювати Ной, але далі я вже не слухала. Налинула нова хвиля сміху, тільки згадавши, що сталося буквально секунду тому.

- Може вистачить уже сміятися, ясновидця? У нас тут взагалі важлива справа. І хто мені тут десять хвилин тому розповідав про важливість завдання? - все ж таки вирішив перервати мою секунду слабкості Ванітас.

Я встала з підлоги, впала, коли сміялася, обтрусила неіснуючий пил, адже тут був ідеальний порядок.

- Кхм, перепрошую за такий невихований вчинок з мого боку, - і на знак вибачень злегка вклонилася.

- Та гаразд. У цьому нічого такого немає. І тим більше, ви перша, хто так відреагував на мій жарт, - вже до мене зверталася Домі. - Та й це мені потрібно вибачатися за такий раптовий візит.

- Неважливо. Рід де Сад був грубим ще задовго до твоєї появи, - вирішив заспокоїти ситуацію граф Орлок.

- Ах, у мене вуха горять! У такому разі... Ще дещо, поки я груба. - Вона підійшла до Ноя і одягла на нього залізний нашийник. - Дозвольте мені запозичити Ноя, якщо ви не проти. - І потягла його на вихід. Мені навіть шкода його стало, напевно почувається, як собака на ланцюзі.

- Домі, почекай! Будь ласка! Цей ... Цей нашийник ... навіщо? - вже кричав питав Ной у дівчини.

Подальшої розмови ми не чули. Я доторкнулася до плеча Ванітаса і запитала:

- Простежимо? - І підморгнула, не знаю навіщо.

- Ти зараз серйозно? - запитально він вийняв брову. - Звичайно, навіщо питати.

І тут він кулею вискочив із кабінету. Я побігла за ним, сказавши графу Орлоку, що все поясню пізніше. Ми стежили за "парочкою", але не чули їхню розмову. Коли дісталися бібліотеки, то в мене виникло питання, як ми пройдемо. Але Ванітас просто прослизнув, а я пішла за ним. Шпигуни, їй богу. Коли ми вже дійшли до "кордону", Чорниш окрикнув Ноя, схопив мене за руку і ми стрибнули. Було відчуття, що стрибаю в чорну прірву, але я знала, що Ной нас зловить і ми вдало опинимося у світі вампірів. І він встиг. Яскраве світло, і ми всі на підлозі. Мене та Ванітаса Ной тримає за руки.

- Заради всього... Про що ви тільки думали?! - зійшов на крик Ной. -А якби я не схопив ваших рук!

- Ми не могли б повернутися в цей світ... Правильно? - вирішив роз'яснити ситуацію блакитноокий. - Це не перший мій візит до Альтуса. Я знаю, що можу перетинати кордон, торкаючись одного з вас. Та й ясновидиця не стала зупиняти мене. Вона знала, що ти схопиш когось за руку. Значить, у нас там є справи.

Я лише схвально кивнула.

– Запис на поточний час. Ласкаво просимо, леді Домінік де Сад. Чи були якісь проблеми? - Запитав голос зверху.

- Ні, все в порядку. - відповіла де Сад. - Виходимо, Ной .... Чому ви пішли за нами, люди? - Це питання вже адресоване нам.

- Тому що ми знали, що ти хочеш розділити нас з Ноєм. - з страшною либою відповів Ванітас.- Вірно, мадемуазель ясновидиця.

На це я лише закотила очі. Серйозно хто дає такі прізвиська. Я знаю майбутнє, але не все. Знаю лише головних персонажів та деяких другорядних і все. А ясновидець знає долю кожного. Треба буде присвятити його в цю маленьку особливість. Коли я вийшла на вулицю, то побачила жваву вулицю. Наче зараз не ніч, а день. Високі будинки у характерному для цього часу стилі. На небі червоний повний місяць, а від нього відходить щось ніби павутиння. Сміливо це місце можна назвати казковим для мене. У мене аж очі спалахнули від однієї думки, що хочу побачити місто з найвищої точки і намалювати. Все ж таки, наживо все здається іншим. І походу не я сама захопилася оглядом.

- Два чоботи пари, - десь позаду мене сказав Ванітас.

- Вибач, що? - Вирішила включити режим дурника.

- Та ти з Ноєм реагуєте однаково. Гаразд ти не була тут раніше, але він, - блакитноокий глянув на біловолосого. Той стояв і оглядав усе із захопленням.

- Бачите, він жив глибоко в лісі. - вирішила прояснити для нас Домі. Точніше для Ванітаса, я знаю правду.

- Немає значення, коли я опиняюсь тут, це місто все одно не змінюється. Альтус Париж, інший Париж. - вирішив додати драматичності Чорниш. - Не заблукайтеся, Ной, ясновидиця.

- Він на повідку, - взагалі це має сказати Домі, але я її випередила.

- Оу, то ось навіщо він потрібен.

- А я тут до чого!?- запитала я. Але мене проігнорували.

- Неподалік є екіпаж, що вже чекає на нас. Слідуйте за мною, - повела нас за собою де Сад.

- Домінік. Ной сказав мені, що його вчитель-твій дідусь. Іншими словами ... - вирішив все ж таки влитися в ситуацію Ванітас.

У подальшу розмову я не втручалася та й не слухала. Я була зайнята оглядом визначних пам'яток вампірського світу. Толком він не відрізняється від людського, але тут є інша атмосфера. І я хочу пробратися нею. Відчути кожною своєю клітиною. Через те, що я літаю в хмарах, я вже врізалася у двох вампірів, мало не потрапила під карету, наступила на ногу якомусь аристократу-вампіру. Ванітасу довелося взяти мене за руку, щоб я більше не наробила діл. Ось ми дійшли до карети.

- Домі. Чи не надто екіпаж великий. Ти сказала, ми вирушаємо на бал, правильно? - Вирішив поцікавитися Ной.

Ной та Домі зайшли всередину, а я з Ванітасом залишилися зовні. Я ще не могла відірватися від огляду будівель. Дуже сильно я хотіла все оглянути ближче. Але чиясь рука не дозволяла мені цього зробити. І раптом він спитав:

– Навіщо ти допомагаєш? Яка твоя ціль?

- Я допомагаю лише з вигоди для себе, не більше. Ціль мою ти знаєш, - не дивлячись на нього відповіла я.

- Ти ж спочатку не хотіла допомагати, то чому зараз вирішила. Що сталося за той день, що ти змінила свою думку? - Він намагався налагодити зоровий контакт, але я відверталася.

- Так, трапилося, ти маєш рацію. Але я не можу тобі розповісти, цю таємницю судилося зберегти лише мені. Та чи не знав, що люди схильні змінюватись?

- Якщо хочеш так "допомогти" - останнє слово він виділив, - то чому одразу не розповіси про майбутнє? Адже тобі простіше.

- Все набагато складніше, ніж ти думаєш. Навіть якби не зміни, я б все одно не розкрила всі карти відразу. Мусить хоч трохи оригінал бути присутнім серед фальші.

- Ти кажеш загадками, мене це дратує, - він все ще не вгамовувався.

- Ти теж не подарунок, але я змушена тебе терпіти. Тож будь ласка, потерпи і ти мене.

- Гаразд, - нарешті він відв'язався, але це тільки я думала. - Як думаєш, між Ноєм і Домі щось є?

Від цього питання я мало не впала зі сміху. Заспокоївшись, я все ж таки відповіла:

- А ти що, ревнуєш?

- Чого?! Ти що, того, тютю? Я не з цих! Моє серце належить Жанні, - про його відповідь мене тільки більше рознесло. Якось придушивши бажання продовжувати сміятися, насилу відповіла:

- Не знаю. Домі давно в нього закохана, а Ной не помічає її спроби. Чому так, я не знаю, але думаю, з них би чудова пара вийшла. Точно, мене відвідала геніальна ідея, - тут я наблизилася до обличчя блакитноокого, що той повністю притиснувся до карети. - Давай зведемо їх? Як ідея? Як на мою думку, геніально!

Від цього він лише розсміявся. Я приєдналася до компанії. Ми б ще довго так сміялися, але нас покликала Домі.

"Може, він і не такий неприємний чоловік, як здається" - глянувши на червоний місяць, подумала про себе і зайшла в карету.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.