Перший поцілунок - гра починається!

- Алло! – швидко піднімаю слухавку.

- Яне, - прозвучав хриплий голос друга, - ти де?

- Їду, - коротко відповідаю та чую втомлене позіхання.

- Добре. Давай швидше. Звісно, мертвим нема куди поспішати, а от нашим хлопцям – є.

- Саво, дідько забирай! Я не володію здібністю телепортації! Хто вже там?

- Весь СОГ, окрім тебе.

- Зрозуміло! Скоро буду! - кладу слухавку.

Сава – мій друг дитинства й напарник. Разом ми проводимо основну частину дня: їмо, працюємо, збираємо матеріали, витрачаємо гроші, розважаємося. Знаю про нього все, як і він про мене. Для повної ідилії не вистачає – спати вдвох, не дай Боже!

Через декілька хвилин дістаюся готелю, де був скоєний злочин, паркуюся та піднімаюся сходами на п'ятий поверх. Мої лінивці, стовідсотково ліфтом користувалися, а тут можуть бути якісь зачіпки. Інтуїція не підвела! Між 3-ім та 4-им поверхом, знаходжу зіжмаканий папірець. Це чек на придбання помади. Спочатку хотів викинути, але за професійною звичкою упакував у пакетик.

Опиняюся в просторому номері "люкс" з гарною панорамою на місто, але дешевим ремонтом. Власники цієї будівлі, явно економлять на клієнтах. Орли вже працюють, метушаться над тілом, фотографують, шукають відбитки, пишуть протоколи. (Останнє ненавиджу робити!).

- Доброго ранку, СОГ! - урочисто привітався.

- О! Габончик! Ми вже засумували, - белькоче дільничий – Валентин!

- Валю, я просив тебе не використовувати прізвиська.

- Я ж не ображаюся, коли ти мене бабським іменем називаєш. А Габончик тобі підходить.

- Лагідно від "Габонської гадюки", що славиться своїм нюхом. І комплімент, і образа в одному флаконі, - штовхнув мене в плече напарник. - Інспекторе, досить влучно про Яна! – підморгує останньому.

- Зрадник! – відштовхую його від себе. – Так! Що у нас тут?

Швидко одягаю рукавички та розшукую трупа.

- У ванній, - підказує Сава, поки читаю протокол.

- Помер близько трьох, може чотирьох годин тому, - доповідає молодший криміналіст Діма, - відправимо до Лізи, вона покопирсається і скаже точно.

- Господи! - вигукую, коли бачу мертвого. Чоловік, на вигляд 30-35 років, прикований до табуретки, з зав'язаними очима, абсолютно голий, із багатьма різаними ранами. Його руки опущенні вниз, щоб кров повільно стікала у підготовлені тазики з водою.

- Порізи зроблені дуже акуратно, вени ледь-ледь зачеплені. Але часу було вдосталь, аби він пішов на той світ, стікаючи кров'ю.

- Це не так, - перебив я, - чоловік помер не від знекровлення, а від страху. - Здивований погляд хлопця змусив розкласти все по полицях. - Чуєш, яке тут ехо? Навіщо злочинець йому очі зав'язав?! Притупивши один з органів чуття, гострішає інший. - Наче вчитель на уроці терпляче пояснюю.

- Стоп! Ти хочеш сказати, що цей бідолаха загинув від звуків крові, що стікає? Але ж, рани не настільки глибокі, щоб чітко їх було чути. Нехай тут і миски з водою для підсилення ефекту, та все ж…

- Сава написав, що кран у душі був не до кінця закритий і там ще одна посудина. От і роби висновки.

- Тобто, не важливо, чи чув він краплі крові, чи ні. Вода у душі, що падала з висоти, голосно вдарялася об дно. Оскільки він нічого не бачив, то вірив звукам і помирав від надлишкового викиду адреналіну, викликаного страхом. Ух! Моторошно! Вбивця – геній!

- Не геній, такий спосіб вбивства існує давно, як один з видів тортур. Що у нього на обличчі?

На лівій щоці відбиток жіночих губ, жовтою помадою, а нижче вишкрябана двійка. Це особистий підпис злочинця? Стоп!

- Вбивця – жінка?

- 100%! - приєднався Сава. - Я переглянув відео з коридору, ось. - Всовує планшет, де чоловік із жінкою палко цілуються, жадібно обіймаються та заходять у номер. Погана якість не дає змогу розгледіти деталі.

- Перекинь нашому комп'ютерному генію Нео, нехай спробує витягнути обличчя цієї коханки. Вдалося ідентифікувати труп?

- Ще ні, - відповідають обидва одночасно.

- Добре. Говорили з персоналом, сусідами?

- Та коли? - запитує напарник.

- Тоді пішли.

Наступні два дні вся група працювала над збиранням матеріалів, оскільки зачіпок вкрай мало. Номер знятий на ім'я жертви – Вільговича Богдана. Синка депутата Верховної Ради, й власник того готелю, як не парадоксально.

Вбивця вміло продумала свої дії. Прослідковувалася на камерах, але не засвітила обличчя. Після скоєного, спокійно спустилася на стоянку та зникла. З автопортрета, можемо лише сказати – худа, приблизно 165 см росту, руде волосся (але не точно, я впевнений, що то перука). Досить скупо, погодьтеся? Переглядаючи фотокартки з місця подій, вдумуюся, де б ще взяти речових доказів. Оком зачепився за відбиток губ і цифру "2". Це ж не просто так зроблено? Точно, помада. І тут згадую про знайдений чек. На ньому вказаний магазин з датою покупки та касиром. Вирушив туди.

Як не дивно, та крамниця розташована зовсім поруч з моєю квартирою. Я б сказав, маленьке приміщення з косметичними штучками для бідних.

- Добрий день!

- Добрий! Чим можу допомогти? - запитує молода панянка.

- Ви – Дарина?

- Так, а що?

- Я слідчий з місцевого відділку. Думаю, ви вже чули по телебаченню про вбивство сина депутата?

- Господи! Та чула.

- Погляньте, будь ласка, – протягую жінці папірець. - Це з вашого магазину?

- Угу. Хвилинку! - Зігнулася, щоб дістати олівець? - Ось вона, помада з чеку. Вона не дуже продається, колір ядерний. Я замовила 5 таких, ще пів року тому. Ця остання залишилася.

- Тут написано - 12 жовтня. Вбивство відбулося з 19 на 20. Пригадайте, кому ви продавали її?

- Ох, спробую! – важко зітхає. - Точно! Погода була сонячна, але покупців того дня мало заходило. Я вже збиралася закриватися на обід, як зайшла дівчина. Вона шукала шпильку з метеликом, і… Спочатку я продала прикрасу. А потім запропонувала яскраві помади, якраз під сьогоднішній тренд. Та не зацікавлено глянула, але побачивши цю "соковитий лимон", відразу купила.

- А як виглядала дівчина?

- Невисока, струнка панянка, - заплющює очі, щоб краще згадати, - з коротким, світлим волосся в облягаючих джинсах, блакитній блузі та кросівках. І родимка! Родимка на вусі. Я ще запитала у неї, що це за сережка, а вона посміхнулася і розповіла, що народилася з цією плямкою. Тому вуха у неї не проколоті.

- Це все? Більше нічого не пригадуєте?

- Вибачте, але ні.

- Зрозуміло. Дякую! Ось моя візитівка, якщо ще щось згадаєте - зателефонуйте.

Тільки вимовив останнє слово, як мобільний у кишені заграв. Вийшовши з крамниці, поспішно беру слухавку. Хмм. Ще одне вбивство. Схоже, натрапили на серійника.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.