Сага про Похований Твір

Білка не знала, як почати твір. Вона сиділа за столом, дивлячись на чистісінький аркуш паперу. Слова та речення не з’являлися самі собою. Треба писати. Але авторка була пригнічена думками про те, як читачі сприймуть її твір. Сподобається? Ні, мабуть, що ні. От була б вона, як той старий та поважний письменник, якого всі люблять…

Ці думки навели Білку на давні спогади про себе. Вона завжди хотіла здаватися старшою. Адже до стариганів зазвичай ставляться з повагою. А дарма, бо інколи вони гірше малих дітей. Білці не завжди вдавалося нести образ древнього мудреця. Як би їй не хотілося здаватися старшою, одяг, куплений у дитячому відділі, видавав у ній маленького шпендика. От всі й не сприймають її серйозно. Думають: та що ця дрібна малявка може написати? Але та писала. Зазвичай її вистачало на це. Але зараз щось ішло не за планом…

Білий аркуш лякав усе більше. Білка відвертала від нього очі, бо ті починали сльозитися. Ніби вона дивилася не на чистий шматочок паперу, а на яскраве сонце. Але нічого сонячного там так і не з’являлося. Та й не напише вона твір, що, мов діамант, буде сяяти яскравими барвами. Все нудне та похмуре – ось її жанр. Ні, треба перепочити! Бо далі діла не буде.

Білка підвелася. Невеличка пауза мала б додати їй сил для подальшого написання. Чим би таким її розбавити? В роті пересохло. Очі злипалися. А серце почало вповільнюватися до нормального людського ритму. Неподобство! Треба це виправляти. Білка побігла на кухню в пошуках ріднесенького каво-кайфового пального. Де ж бездонний термос, повний чорного блаженства? Білка вже давно збиралася забрати його з кухні у свою кімнату. Покласти під подушку та дудлити кавоньку навіть уночі, щоб ніхто не бачив. Їй же це необхідно для творчих темно-натхненних ночей. Але на кухні вона побачила щось таке, що її серденько взагалі не очікувало побачити.

–Так, звісно, забирай! – казав Гарбуз, пританцьовуючи на одній ніжці, – Ми все одно вже майже не користуємося.

На порозі дому стояв Вухастий Лис, що позичив їм дещо в лісі. Мабуть, забіг до них, щоб повернути своє. Він задоволено всміхнувся, коли Гарбуз простягнув йому гасовий ліхтар і безцінний, дорогесенький, наймиліший термос із кавою. В Білки очі вилізли аж на потилицю. Як так?

–Ні-і-і! – протягнула вона, вражено хапаючись за голову.

Забирали її останню надію. Каву! Її безцінне та дорогесеньке паливо для натхнення. Що ж це коїться, люди добрі? Тепер, без чорної рідини, що давала енергію втомленому тілу, твір Білки взагалі ніколи не напишеться. І авторка поринула в розпач.

–Так, звісно, забирай. Треба віддавати те, що я позичила, – спокійним тоном промовила вона, прийшовши до тями.

Але її кавофільне серце підказувало зовсім інші слова. Воно стукотіло в шаленому ритмі, не бажаючи прощатися з дорогоцінним термосом. Як можна цьому завадити? Вкрасти бездонний казанок чорної насолоди? Випросити? Викупити за поганенькі твори власного написання?

–Ох, Лисе, а може, ти залишишся? Вип’єш чаю чи… кави. Ми і самі залюбки зробимо невеличку паузу для смачних напоїв – запропонувала Білка, підморгуючи Гарбузу, щоб ставив чайник і діставав старезне печиво, яке дивом завалялося на кухні (стратегічний запас?).

Гарбуз нічого не зрозумів. Йому додавали енергії не кава чи чай, а сонце. І танці. І гарний настрій. Гарбуз сам по собі був ще тією батарейкою. Тому кавові відхилення Білки йому невтямки.

–О, ні, дякую! – всміхнувся Лис, ховаючи термос від маніакального погляду кавової фанатки у внутрішню кишеню, – Змушений відмовитися від пропозиції. Каву я краще наодинці поп’ю. А то бачу, що вам, шановна Білко, не можна її пити.

–Що-о-о? Як же так? – скрикнула та, налякано притискаючи волохаті вуха до голови, – В лісі ти казав зовсім інше… Що мені необхідно її пити! Що без кави я не зможу жити! Що вона – моя кров! А тепер?

–Так то в лісі було. Темно. Нічого не видно. В тебе ще й лапа була нездорова. Як не прописати чашечку лікувальної кави? А зараз я бачу твої скажені очі, тремор рук, голос, що зривається у відчаї… Ні-ні, кава під забороною! Точно! Це вам лікар Лис каже.

Білка не знала, куди себе подіти. Весь світ руйнувався на її очах. Таке горе! Зловити творчу кризу, а потім ще втратити чарівне горнятко кави… Останній промінчик сонця в темному житті! Як далі бути?

–До побачення! – попрощався Лис, зачиняючи за собою двері.

Запала німа пауза. «І нащо він приходив, цей рудий гад? Повернути свої речі? Що ж, нехай!» – розмірковувала Білка. Вона невдоволено зиркнула на Гарбуза. Варто було б нагримати на нього, щоб не роздавав дорогоцінні дари туди-сюди. Але в Білки не було на це сил. Вона хотіла залишитися на самоті зі своєю кавовою залежністю. Сьогодні явно не її день. Не її тиждень та місяць. Не її рік. А може, навіть не її життя.

На задньому дворику гуляв Джо Слоу. Білка спостерігала за ним. Вона тимчасово відклала роботу над рукописом (бо той не писався, тільки доводив її до сліз), а замість цього зайнялася вивченням власного персонажа. Хто він? Який він? Як поводитиметься в сюжеті? Необхідно було краще зрозуміти головного героя, а потім вже писати твір.

Проте з’явилася проблемка. Так, ще одна! Білці явно не щастило. Джо Слоу був занадто «ніякий», щоб з нього можна було щось списати. Авторка спостерігала, спостерігала, але нічого нового та цікавого персонаж не робив. Хоч би палкою його штурхнути, щоб заворушився! Але ні. Він весь час сидів на травичці та дивився в небо втомленими очима. Нічого захопливого. Щоправда, інколи згадував про сінабони. І це його добряче оживляло.

–Пані авторко! А чи немає на кухні чогось… солоденько-пухкенького? – запитав Слоу.

–Ні, – коротко відповіла Білка, відставляючи записник, в який і так нічого не записувала.

–А що, як я пошукаю і знайду?

–Ох, ну хоч щось! Записую: «Фрази як у гопника». Але це мені мало що дасть, – пробубоніла під ніс Білка, а потім звернулася до «вихованця», – Ти погано шукаєш у пам’яті інформацію про те, що булочки в нас просто так не водяться. Я тобі це казала вже сотню разів! Але ти недостатньо розумний, щоб це запам’ятати!

Після її слів Слоу похнюпився та продовжив флегматично спостерігати за хмарами на небі. Він ображено закусив губу. Мабуть, уявляв, що це сінабон. Ні, дивитися тут нема на що! Білка підвелася та зітхнула. Сьогодні нічого цікавого з нього не витрусиш. Поганий персонаж! Поганий! Ще й з нездоровим бажанням жерти булочки. Але що робити? Твір треба було якось писати. Чи не писати?

Білка аналізувала своє життя та робила висновок, наскільки ж воно нудне. От у Гарбуза життя веселе: танцює, радіє, гарбузиться осіннім настроєм. У Коняки теж все дуже файно, інакше не починала б вона свій день діжкою дорогого вина. Що Білка робить не так? У що б таке встряти, щоб життя стало цікавим? Чи варто видавлювати з себе вимучені рядки нового роману?

Ні, треба відволіктися від твору. Бо білизна чистого аркуша скоро випалить всі очі. Але не варто давати мозку розслаблятися, адже потім взагалі нічого не напишеться. Що б таке утнути? Білка дивилася на золоті листочки, які сипалися з гілок дерева. Це пробуджувало в ній старі рефлекси ще зі школи: розв’язувати задачки, читати книжки, навчатися…

Білка аж підстрибнула від думки, що осяяла її хвору голівоньку. І як вона могла забути? Некромант щось розповідав про битви мізків. Коли розумасті лицарі зіштовхуються на турнірі мудрості. Ось де можна розважитися та не дати голові заснути!

Зібравшись із духом, Білка вирушила полями та лісами до халупи Некроманта. Їй хотілося хоча б дізнатися деталі, як взяти участь у тих «іграх». Тож вона йшла назустріч пригодам! Але дорогою сталося дещо дивне. Білку настигла негода. Лунав грім. Небо блимало тривожним світлом. Проте дощу чи блискавок зовсім не видно. Як таке може бути? Земля ходила ходором. І, наближаючись до житла Некроманта, Білка відчувала сильніші поштовхи. Що відбувається?

Галявина посеред лісу освітилася вогнем ярості. Крихка хатинка Некроманта мала от-от розсипатися. Білка зрозуміла, що грім та землетрус принесла не негода. А Коняка! Вона гарцювала на невеличкому пагорбі й кричала:

–Як ти міг? Я так сподівалася на тебе! А ти…

В цей же час Некромант ховався за стінами власної халупи, інколи визираючи з вікна на загрозливу негоду на ім’я Коняка. Якщо ця негода надумає йти в бій, то нещасного Некроманта нічого не врятує. Навіть трухляві стіні хатинки. Ситуація для нього була тупиковою.

Побачивши у вікні бліде обличчя, Коняка не вгамувалася, а розлютилася ще більше. Вона підштовхнула до спуску велику діжку. Всередині явно щось було, бо діжка не виглядала легенькою. Притримуючи вантаж одним копитцем, Коняка заволала:

–Це тобі за наше дітище!

Після цього стукнула задньою підковою по дерев’яній діжці. Та так, що та покотилася з пагорба вниз. Прямісінько на Некроманта. Почувся гуркіт. Бах! Діжка докотилася до місця призначення. Розбилася. А з неї полилося червоне вино. На диво, хатинка Некроманта вистояла. Але ще більше обідралася та продірявилася. З вікна висунулася похмура голова, щоб оцінити масштаби руйнування.

–Що тут взагалі відбувається? Ти нормально себе почуваєш, Коняко? – перелякано запитала Білка, підбігаючи до подруги на пагорб.

–О, все нормально. Це було не улюблене Мерло, а якийсь несмачний шмурдяк. Тож можна його використати і не за призначенням.

–Я не про вино. І навіть не про діжку, яку ти котила на Некроманта. Що між вами сталося? Чому ти зчинила такий грім?

–О, це довга історія…

–Може, почнеш з дітища? У вас що, є спільна дитина?

Білка була вражена тим, наскільки далеко могли зайти міжвидові зв’язки. Коняка і Некромант! А казали, що всього лише друзі.

–Не зовсім дитинка. Воно просто ще не народилося, – розвела копитцями Коняка, а потім додала криком, щоб у напівзруйнованій хатині теж почули, – Як воно народиться, якщо навіть не зачате? Хтось дуже лінивий у цій справі. Хоч сам викликався, пообіцяв, поклявся на могилоньці улюбленого цвинтаря, а потім… Зрадив! Не стримав обіцянок!

Коняка ледь не ковтала сльози, що котилися оксамитовими щічками. Білка навіть не знала, як реагувати на все це.

–Так, поклявся! – почувся втомлений стогін Некроманта, – Але в мене і так купа справ! В ордені некромантів суцільні перестановки, в мене тепер навантаження вдвічі більші: збільшили кількість мерців, що треба щомісячно відкопувати…

–Ой-ой, які ми бідні та нещасні, – схлипнула Коняка, відвертаючи морду від «зрадника», – А хто ж подумає про нашу дитиноньку?

–Все ж таки… дитиноньку? – знову нічого не розуміла Білка, – Коняко, ну, зізнайся сама собі: твої грубі методи та кусання за дупу не сприяють… лагідному зачаттю. Чи що ви там собі надумали?

–Та ні, до чого там укуси? – засміялася та, – Ми ніяк не можемо почати наш спільний творчий проект. А ти про що подумала?

«А й справді. Про що я подумала? Після слів про дитину та зачаття. Особливо, якщо їх казала Коняка. Дивно» – подумала про себе Білка. Подруга побігла галопом додому. Мабуть, спішила до свого ріднесенького Мерло після мстивого вибуху непотрібного шмурдяку. Вигляд у Коняки був сумненьким, але життєрадісним одночасно. Білка знала, що та точно щось вигадає. Творча енергія з Коняки б’є фонтаном. Фонтаном елітного вина!

Білка почовгала з пагорба до болота, на яке перетворився дворик та халупа Некроманта. Сам господар не показувався з дому. Боявся, що його ще хто-небудь діставати почне.

–Гей, Некрончику, – обережно гукнула Білка, щоб не відлякати, – Я прийшла допомогти…

–Чим ти зможеш мені допомогти? – почулося невдоволене бурмотіння.

–Ну, навіть не знаю… Ти там щось казав про турніри мозковитих лицарів? Приймайте! Мій мозок хоче взяти участь у чомусь подібному.

З вікна вилізло кістляве обличчя, оцінило її поглядом та з насмішкою фиркнуло:

–Це змагання для тих, хто вже все… Тойво! Мої клієнти! А ти ще занадто свіжа та молода для цього гімна.

–Я? – обурилася Білка, – Та я вже стара бабця, мені недовго лишилося. Візьми мене туди!

–Ні!

–Чому?

–Тебе комісія не допустить. Ти не схожа на стару бабцю, яку вже забрала моя начальниця Смерть.

–Але я почуваюся старою! Спину ломить, вуха не чують, а всі інші органи… Краще про це тобі не знати. Розмалюємо мене під скелетончика, комісія навіть не зрозуміє…

–Та ти ще зовсім дитина! Рано тобі!

–Ну… і що, що мій одяг з дитячого відділу? Каву та вино мені вже продають!

–Іди звідси! Мені ще прибирати болото з вина, яке мені наробила люба Коняка, а потім оживляти мерців, що мені наскладували на задньому дворі…

–Може, я прикинуся одним з них?

–Ні!

Нічого робити. Білка засмутилася через мозковий турнір. І чому в ньому можуть брати участь лише учні Некроманта? Може, цей конкурс влаштовували зомбі? А в них явний пунктик на трупаків і мізки.

Білка вже майже дійшла до свого дому, але почула радісний регіт зі стаєнь. Коняка! Швидко ж вона одужала після сварки з Некромантом. Вже біситься і дуріє. Ще один регіт. Коняка була не сама!

Відчинивши двері, Білка побачила подругу. Та жадібно пила Мерло прямо з діжки. Хоч би кришталевий келих взяла! Але як? В неї ж копитця. Разом з Конякою сидів вухастий Лис і потягував каву з бездонного термоса. «Ка-а-ава-а-а!» – промайнуло в голові. Але Білка себе стримувала. Не виривати ж бажану річ прямо з рудих лапок?

–А що ви тут робите? – спитала Білка, – Я не порушила ваше застілля?

–О, та ні, приєднуйся! – засміялася Коняка.

–Я бачу, ти швидко відійшла після… розриву з Некромантом?

–Та який там розрив? Я ще навіть не починала! З Некрончиком ми потім побалакаємо, я впевнена, він виправиться та таки здійснить обіцяне.

–А що ти тоді робиш з новим другом?

Лис задоволено всміхнувся, а потім зробив ковток кави. Білку це бісило та випробовувало на нерви. Хотілося. Пити. Каву!

–З Лисом у нас теж роман! – відповіла Коняка.

–Яка ти немоногамна, – зітхнула Білка, – І з тим, і з іншим…

–Я про творчий роман!

–А-а-а! А я знову подумала, що…

Коняка заіржала, розприскуючи ніздрями краплинки Мерло. А потім стала серйозною та промовила:

–Навіщо писати літературний роман, якщо можна пірнути в… любовний?

–Та я і сама не знаю. Літературний в мене не пишеться, а любовний… – Білка скривилася, згадуючи «ніякого» Джо Слоу, який їй ані в літературі нічим не допомагає, ані в іншому…

Раптом пролунали мелодійні звуки. Це була музика, повна пристрасті й натхнення. Вуха Коняки піднялися. Стали торчком. Та повернулися до джерела звуків.

–Що це таке? Хто так гарно грає? – відкрила вона пащу.

–Здається, з боку цвинтаря. Але звідки в мертвих музичні інструменти? – замислилася Білка.

–Ходімо подивимося! – підскочив Лис.

Коли трійця дійшла до цвинтаря, то одразу все зрозуміла. Син сторожа стояв під огорожею, розгорнувши м’язистий торс до тихого табору мертв’яків. Трупаки спали в своїх могилах, тож він думав, ніби його ніхто не чує. Але чули! Білка, Лис, а найголовніше – Коняка! Вони всі чули його. Син сторожа, що й без того мав купу талантів, грав на саксофоні. Він прилинув до мундштука жадібними губами, вдуваючи в інструмент всю душу. Його пальці ковзали по клапанах, ніби пестили кохану жінку. Час від часу саксофон торкався стегна музиканта…

–Так він іще й… Нічого собі! Скільки в нього вмінь! – здивувалася Білка.

–І не кажи! Не чоловік, а мрія! – хлопала копитцями Коняка, готуючи зуби для шалених кусань.

–Е-е-е… Я один тут нічого не розумію? Чому ми вп’ялися очима в якогось чолов’ягу, що грає романтичні балади мерцям? – чесав вуха Лис.

–Ні-ні, по мертв’якам у нас інший. Цей просто живе неподалік, от і обрав слухачами… мешканців могил, – пояснила Білка.

Коняка не чула, про що розмовляють друзі. Вона закоханими очима дивилася на сина сторожа, що був повернутий до неї задом, і облизувалася.

–А ви чуєте, що він грає? – спитала Коняка.

–Я впевнена, що це якась пристрасна мелодія відомого композитора. Десь я це вже чула…

–Ні! Ти тільки прислухайся! Він сам це написав! Хіба не чуєш? «Ко-ня-ка! Ко-ня-ка!»! Це пісня на мою честь! Всі ноти склалися, щоб прославити мою вроду! «Ко-о-о-ня-я-я-ка-а-а!».

–Ну… Ми так не думаємо, – похитали головами Білка та Лис.

–А я думаю! Все! Немає сил більше чекати! Я йду до нього!

Як би друзі не вмовляли, але Коняку не втримати. Вона зі всією самовіддачею пішла на зустріч лицареві. Слухати мелодії саксофона та надихати на нові. Білка поспішила додому. Згодом звуки музики замовкли. Не було сумнівів: Коняка таки дісталася зубами свого улюбленого місця на тілі сина сторожа. А після кусань грати дуже важко. От і запанувала тиша на цвинтарі.

Як би їй цього не хотілося, Білка продовжувала вивчати Джо Слоу. Бігала за ним із записником, щоб занотувати хоч щось цікавеньке. Без головного героя твору не вийде. «Твір маст гоу он!» – казали класики. От і Білка намагалася продовжувати збирати матеріали та писати попри все. Але якось… не йшло!

Джо Слоу можна було впевнено назвати королем «ніяковості». Байдужий. Похмурий. Так ще й нив кожні п’ять хвилин. То йому занадто хмарна погода. То йому сонце світить прямо в око. Але найчастіше він жалівся на те, що авторка не підгодовує його сінабонами.

–Я вже сотню разів казала: булочки в нас просто так не водяться! Зроби щось цікаве, наштовхни мене на неочікуваний поворот у сюжеті, надихни – тоді я віддячу тобі випічкою, – пояснювала Білка.

Але персонаж не наштовхував її ні на що, окрім нудьги. Цілими днями він дивився в небо, колупав у носі та скаржився на життя. Ну, хоч би щось зробив! Коли Слоу повільно почав перераховувати, за що він ненавидить своє життя, Білка збісилася. Вона кинула записник у кущі та пішла геть, залишивши героя на подвір’ї на самоті.

–Некромант був правий! Не варто оживляти того, хто весь час жаліється, як погано йому живеться! Нащо це все було? Ох, ну, нічого, я спробую щось з нього витиснути! – прокричала Білка собі під ніс та поквапилася в одне цікаве місце.

В пекарні на сусідній вулиці продавали сінабони. Білкина логіка спрацювала так: якщо сінабони не йдуть до неї та не печуться самі собою на кухні, то слід сходити до них у гості! Варто було спробувати розрадити Слоу єдиною річчю, що надихала його. Може, тоді він почне щось робити?

Привітна жіночка поклала чотири булочки в паперовий пакет. Білка розплатилася та понесла скарб додому. Запахи зводили її з розуму. Здавалося, що вона ось-ось зжере всі сінабони разом із пакетом. Це нічого. Папір не токсичний. І смачний. Якщо нафарширований здобою. А полірнути б це ще кавою… «Ох, ні, час спинитися!» – сказала Білка та взяла себе в лапки.

План був такий: заварити на кухні чай та пригостити смачними булочками персонажа, Гарбуза, Коняку і себе. Але Білка прорахувалася. Як тільки Джо Слоу відчув запах випічки, він налетів на неї, відібрав пакет і з’їв усе, що там було. Без пакету. Це добре.

–Я купляла на всіх, а ти з’їв цілих чотири штуки! – погрожувала пальчиком Білка.

–Цього мало, – облизуючись, пробубонів Слоу, – Хочу ще!

–Тоді сам і зроби! Я більше не буду твоїм сінабоновим дилером! Домовляйся з іншими булко-кур’єрами!

Білка психувала. Вона зачинилася у своїй кімнаті та знову зі сльозами на очах дивилася на білий аркуш паперу. Твір там не з’являвся. Але в Білці ожила надія, що після поїдання такої кількості булочок Слоу нарешті заворушиться. Зробить хоч щось! А сюжет покотиться слідом за ним, як діжка кислякового шмурдяку.

Це справдилося. Герой заворушився. Але зовсім не так, як на це сподівалася авторка. Наступні декілька днів усі стали помічати, що Джо Слоу кудись пропадає. Він зникав, коли Білка ще спала. Повертався до моменту, як вона брала свій записник і прямувала до нього записувати ідеї. Поводився нудно, як і зазвичай. Але очі в нього горіли так, ніби всередині щось відбувалося. А коли Білка залишала вивчення персонажа та йшла спати, той знову кудись зникав.

–Він закохався! В нього з’явилася жінка! – радісно іржала Коняка.

–А може, він ходить на нічні дискотеки? – припустив Гарбуз.

–І на тих дискотеках знімає жінок! – знову подала голос Коняка.

Білка не знала, що їй думати. А що, як її герой і справді завів коханку? Чому тоді не показує? Приховує все за звичним похмурим обличчям? Білка має писати твір! А який у ньому буде сюжет, якщо все найцікавіше Слоу ховає від неї?

–Треба діяти! – сказала вона, – Я прослідкую за ним. Завтра. Коли він намилиться після наших із ним нудних посиденьок. Я побачу, куди він бігає від мене! І тоді напишу. Герой перестане бути «ніяким». Сюжет нарешті з’явиться. І все піде як по маслу…

–Ми тобі допоможемо! – заверещав Гарбуз.

Коняка закивала головою та заплескала в копита. Намічалося щось цікаве. Завтра важливий день, коли всі дізнаються правду про Джо Слоу. А Білка почне писати захопливу історію про свого героя. Навіть без допомоги кави!

В Білкиному домі сталося горе. Зник Джо Слоу. Так, він був ніяким і часто всіх бісив. Але це була справжня трагедія. Авторка ніяк не могла знайти свого персонажа. Шукала і під ліжком, і в саду, навіть на кухні в порожньому кошику для булочок… Немає! Зник! Гарбуз зголосився допомогти в пошуках. Разом вони перевернули весь будинок. Але Слоу так і не знайшовся.

–Може, він залишився у своєї коханки? – пристрасно проіржала Коняка, дивлячись на шукачів, що були в паніці.

–Яка коханка? – ледь не плакала Білка.

–Та, до якої він бігав уночі!

–Точно! – схопилася за вуха авторка, – Я ж хотіла за ним прослідкувати сьогодні. А він… зник!

–Недобре це все. Треба його знайти. Раптом із ним щось станеться! – стрибав Гарбуз.

–Це точно. Він такий невдалий, що з ним точно щось станеться. Так і шукає пригоди на свій м’язистий задок! – підтвердила Коняка.

–Шукає їх тільки тоді, коли я не бачу і не можу те все записати, – лютувала Білка над власною проблемою.

Вони втрьох стали шукати зачіпки. Слоу жив як справжній аскет. Мінімум речей. «Мінімум дій та емоцій» – невдоволено додавала Білка подумки. Знайти хоч щось важко. Але були й неочікувані знахідки. З-під його ліжка випав меч, голосно дзвякнувши.

–Не лук, а меч! О-о-о, а він стає цікавішим! Я б охоче подивилася, як він їм махає! – вигукнула Коняка.

–Звідки в нього меч? Ще й такий великий. Я не бачила Слоу зі зброєю. При мені він тільки пальцем орудував. Коли у носі колупався, – хмикнула Білка.

Далі стало ще цікавіше. Гарбуз дістав з-під подушки персонажа маленький шматочок паперу. Ніби якась реклама. Чи брошура.

–«Секта свідків Сінабонів»! – зачитав він, – Що це означає?

–Ні-і-і! Він собі не коханку завів, а вв’язався у якусь секту! – охнула Коняка.

–Не якусь, а сінабонову! – обурилася Білка, – І як він туди потрапив? Я ж нагодувала його сінабонами лише один раз… Невже ці запрошення запікають прямо в тісто?

Всі троє були шоковані та не знали, де шукати Слоу та як витягати нещасного героя з небезпечної секти, що поклоняється випічці.

–Я знаю, хто нам допоможе, – хитро прошепотіла Коняка, – Хтось, хто так само любить сінабони. Та має деякий вплив на нашого «ніяковенького» героя.

–Ге-е-ей! Некрончику! Відчиняй! – волала Коняка, вибиваючи копитами хиткі двері.

–Здається, в мене дежавю, – зітхнула Білка.

Коли стукіт підков замовкав, лунала тиша. Ніби в халупі справді нікого не було.

–А він точно вдома? – замислився Гарбуз.

–Як нам це дізнатися? Закинути рекламку «Свідків Сінабонів» у вікно? І чекати, поки він сам вибіжить? – розвела копитами Коняка.

Білка ляснула себе долонею по лобу.

–Я згадала, – промовила вона, – Він же тренував учнів… У них там турнір мозковитих мертв’яків!

І всі побігли на найближчий цвинтар.

Некромант відшукався не одразу. В натовпі скелетів та блідих зсохлих трупаків було важко відшукати знайомого, що ховався під чорним плащем. Просто якийсь парад однаково моторошних особистостей, схожих на Некроманта! І це було логічно: турнір проводився для тих, кого вже забрала начальниця Смерть. А на цілком живих Білку, Коняку та Гарбуза мертве товариство дивилося з подивом. «Не дарма мені відмовили в участі. Я справді ще не настільки пропаща, як вони» – думала Білка, заздрісно дивлячись на свіженьких трупачків з книжками.

Турнір відбувався в декілька етапів. Спочатку учасники розсаджувалися в могили та самостійно писали щось на довжелезних пергаментах. Потім професори некромантії зачитували їхні відповіді на складні філософські проблеми (мабуть, в стилі «Жити чи не жити? Ось у чому питання!»). А далі починалися виступи, дебати, гарячі суперечки. Білка спостерігала, як старезний скелет, плюючись якимось чарівним чином слиною, доводив молодому, ще не підгнилому трупаку, як правильно підбирати гроб, щоб спина не боліла. Два майстра в темних каптурах проводили майстер-клас для невдалих студентів, як оживляти тіло, що встигло повністю розкластися. А молоденькі мертв’ячки виступали на даху склепу, що слугував сценою, з підготовленими докладами.

–Здається, я бачу нашого знайомого, – скрикнула Коняка, застукотівши копитами в напрямку «закулісся».

За склепом справді стояв Некромант. Він підказував учням, що говорити. Але виступ скінчився, тож раптові друзі сміливо напали на нього з розпитуваннями.

–В мене немає часу. Я змушений іти та готувати нових ораторів, – пробубонів він, прямуючи кудись у бік могил.

В руках Некроманта був стос із книгами та гримуарами. Коняка хотіла перегородити йому шлях, щоб він не втік, але копито втрапило якраз у ношу. Книги попадали на землю, розлітаючись на пожовклі сторінки.

–Та що б тебе… Коняко! То діжку з вином котиш, то книги псуєш! – лютував Некромант.

–Ой, вибачте! Я випадково, – винувато захлопала оченятами Коняка.

Білка стала допомагати підіймати розкидані книжки. Одна з них, дуже схожа на звичайний дівочий щоденник (тільки не рожевий, а чорного кольору), розгорнулася на сторінці з купою червоних сердечок та цілуночків. В центрі розташовувалося зображення рудої дівчини, що була доволі симпатичною, хоч і з причмеленим поглядом.

–А це ще хто? – запитала Білка.

–Це особисте! – проскреготів крізь зуби Некромант, забираючи з її рук щоденник.

–Вже не дуже, – хитро засміявся Гарбуз.

–А-а-а! Здається, я здогадуюся! – заіржала Коняка, – Це таємна пасія нашого Некрончика! І-го-го-хі-хі!

–Я так і зрозуміла. Зважаючи на примальовані до неї сердечка та поцілуночки, – всміхнулася Білка.

–Що вам треба? Питайте швидко і вимітайтеся! Ця вечірка тільки для таких, як я! – ображено забелькотів Некромант.

–Ми шукаємо ось це. Ти знаєш, де розташовується їхня церква чи… що б там в них не було? – запитала Білка, простягаючи аркуш із «Сектою свідків Сінабонів».

–Звісно, що знає! Сам сектант іще той! І мертв’ячків відкопує, і на булки пухкі молиться! – махнула копитом Коняка.

–Близько двох кілометрів на північ. Стара діброва. Галявина, яку оточують дуби. Зазвичай вони збираються там, – коротко й по справі відповів Некромант.

–Дякую! – промовила Білка, – Гарного турніру! А ми… Гайда рятувати Слоу з липких лап солодких сектантів!

Шукачі персонажа дісталися потрібного місця. Сутеніло. На небі з’явилося кругле око місяця. Але темний шлях підсвічували бліки від яскравого багаття.

–Це вони! Розпалили вогонь, щоб підігріти свої булочки, – прошепотіла Білка.

–Які саме? Здобні чи… цікавіші булочки? – облизнулася Коняка.

–Ви відчуваєте цей запах? Аромат кориці. Секта свідків Сінабонів близько! – виголосила Білка.

Гарбуз втягував повітря вирізаною трикутною дірочкою, що заміняла ніс. Коняка гарцювала навшпиньки в напрямку вогнищі. А Білка думала про те, як же краще схопити Слоу та віднести додому? Він точно буде брикатися.

На галявині зібралися дивні люди. І не тільки люди. Серед кола зосереджених і дивакуватих сектантів сидів… вухастий Лис! Всі вони були одягнені в довгі балахони кольору кориці. В руках кожний тримав рогалика з прянощами. Утворювалося рівне геометричне кільце навколо вогнища. Сектанти підіймали булки до неба, промовляючи: «О-о-ом-м-мій-сінабон!». Так повторювалося декілька разів. Шукачі просто спостерігали за дивним дійством, повідкривавши роти. Всі мовчали. Звучали тільки монотонні співи сектантів. Але… В одну мить Коняка зірвалася з місця та вибігла на середину галявини.

–І ти, Лисе? – прокричала вона.

Сектанти переполошилися. На землю полетіло найсвятіше – маленькі здобні божества, яким вони поклонялися. Цікаво, чи простять собі це в майбутньому вірні свідки сінабонів? Фігури бігали навколо вогнища, гомоніли та роздратовано позіхали. Мабуть, це вперше розкрили місце розташування їхнього мучного табору. Але сектанти не нападали на гостей з хрестами, вилами чи булками. Вигляд їхній був винувато-сором’язливим.

–Я не зробив нічого такого! – верещав Лис, коли Коняка потягнула його за довгий балахон.

–А що ж тоді забув у цій секті? – поцікавилася Білка.

–Я просто… тортики люблю! – зізнався той, – З кремом, яблуками, гарбузами…

–Гей! Що-о-о? Ти їв моїх родичів? – розлютився Гарбуз.

Лис замовк. Коняка продовжувала жувати його сектантське вбрання. Хотіла позбавити балахону, бо без спеціального одягу Лиса одразу б виключили з ордену сінабоножерів. Хто ж знає їхні правила?

Білка вдивлялася в обличчя під каптурами, щоб знайти Слоу. І знайшла! Зірвавши з персонажа накидку, авторка нагородила його незадоволеним поглядом.

–Сінабон мені в голову! – перелякано вилаявся Джо Слоу.

–Та був уже в твоїй голові сінабон! І ти тільки подивися, скільки шкоди він наробив! Ти вже в секті, дорогенький! Ось, до чого ваші булочки доводять, – зітхнула Білка.

–Я просто хотів віддаватися тому єдиному, що мене запалює! – виправдовувався персонаж.

–І чому ж тебе запалює не жіноча любов, га? – змахнула копитом Коняка.

–Чи величні подвиги, – перераховував далі Гарбуз, – До речі, ми знайшли твій меч. Нащо він тобі?

–І чому тебе не запалюють цікаві дії, з яких можна написати захопливий роман? – плакалася Білка, – Ти головний герой чи хто?

–Ну-у-у, – протягнув Слоу, – Те, що я вступив у секту сінабонофілів хіба… не цікава дія?

Білка розчаровано зітхнула, а інші сектанти знову протягнули: «О-о-ом-м-мій-сінабон!». Коняка продовжувала жувати одяг Лиса, підбираючись вже до його особистого вбрання. Не в змозі її зупинити, той тільки вигукував «Сінабон мені в голову», коли ненаситна підбиралася до улюблених місць для кусання. Робити було нічого. Джо Слоу сумно пошкандибав за авторкою додому, ніби школяр, що отримав двійку та очікує покарання від батьків. І яким же буде його покарання? Цілодобовий нагляд, щоб знову не втік? Чи видавлювання подвигів з «ніякого» персонажа?

–Світ змінився! – шепотіла Білка, вражено спостерігаючи за героєм, – І все тому, що Слоу змінився!

Після пригод зі свідками сінабонів справді відбулися деякі зміни в персонажі. Він погодився готувати собі булочки самостійно, чим невимовно розрадив усіх мешканців будинку. Білка, що сама не дуже вміла куховарити, об’їдалася кулінарними шедеврами свого «вихованця». А той більше не бігав до небезпечних сектантів. Натомість віддавався здобній пристрасті прямо вдома, під наглядом авторки. Від цього настрій героя покращився…

І його потягнуло на подвиги. Слоу хапав свій великий меч і йшов до лісу. Що він там робив? Ніхто не знав. Ворогів чи пришелепкуватих заблудлих лицарів там не водилося. Рубав дерева? Тренувався сам із собою? Чіплявся до лісових дикунок? Неясно. Але всі щиро переживали, щоб той не вляпався в якусь біду. Пальця собі не відрізав чи ще щось.

Білка чекала персонажа кожного вечора. Той приходив пізно. Вона записувала його характерні ознаки, повадки, зміни в апетиті, ніби той був піддослідним песиком. Можна було графіки й таблиці малювати. Настільки багато даних зібралося. Слоу оживав, але разом із тим оживала його тяга до пригод на дупу. Білка вже скучила за колишнім Слоу, який нічого не робив. Хоч ні. Її бісили обидва варіанти. «А можна мені нормального персонажа?» – жалілася вона.

Разом із тим Джо Слоу змінювався і зовнішньо. Погляд ставав ще більш похмурим. Кучері спадали меланхолійними локонами. А обличчя схудло настільки, що вже нагадувало череп.

–Вам не здається, що наш Слоу дещо змінився? – підняла тему Білка.

–Еге ж! Змінився! – хмикнув Гарбуз, – Раніше тихесенько собі сидів у куточку, про сінабони нив, а тепер… Бігає, розмахує мечем, дістає пригод на дупу, а потім все одно ниє та плачеться. Що за персонаж такий?

–Мені здається, чи зовні він теж змінився? На когось став схожим, не розумію, на кого саме…

–Так, щось не те з ним! – підтвердила Коняка, – Весь худесенький, блідесенький, хоч сінабони їсть, ніби не в себе. Як він ще меча того підіймає?

У цей момент до них забіг Слоу. Він із серйозним і бундючним обличчям розмахував двуручником, весь час промовляючи: «За сінабони! За сінабони!».

–Дорогесенький, у нас немає твоїх улюблених булочок, – промовила Коняка.

–От приготував би їх сам – тоді були б! – підтвердила Білка.

–Нічого розмахувати мечем, коли ворогів немає поруч! – пискнув Гарбуз.

Слоу зупинився на мить, розчаровано опустив плечі та почовгав геть з кухні. Що це за кухня, на якій немає булочок?

–Щось він мені зовсім не подобається, – проголосила Білка, – Бачу, треба знову йому змінити налаштування. Ну, як це Некромант тоді робив. Прибрати зайве геройство, додати більше відповідальності. Нехай він слово своє тримає! Бо поклявся, негідник, що буде мені підказки давати для сюжету, але не виконує обіцянок! Все в ліс бігає. Каже, що якусь руду дикунку там зустрів. Взагалі розпоясався! І ще я б зменшила його похмурість. Хоч це, знаєте, мені вже почало подобатися.

–І як це зробити? – запитав Гарбуз.

–Ге-е-ей! Некрончику! – заволала Коняка, та так, що той точно все почув за кілометри.

В кімнаті зібралися всі, хто був присутнім під час першого воскресіння Слоу. А Слоу поки ні про що не здогадувався. Про те, що його смерть вже переступила поріг…

–І як ти це собі уявляєш? – зітхнув Некромант.

–Так, що ти зміниш його, але не вбиватимеш. І без сінабонів, будь ласка, – пояснила Білка.

Некромант знову зітхнув. Він розвалився в кріслі та спостерігав за персонажем, що кружляв кімнатою, дурнувато розмахуючи мечем із діловою пикою. Некромант замислився, потираючи голову кістлявими пальцями.

–Легше просто вбити і не мучитися, – вирік він, – Не подобається мені цей ваш… Слоу!

–Ні-і-і! – закричала Білка.

Некромант підвівся та підійшов до «клієнта». Слоу кинув меча та вп’явся поглядом у незнайомця. Вони дивилися один на одного хвилину. Не відводячи очей. Близько. Один навпроти одного.

Білка протерла власні очі. «Не може бути! Це дзеркало чи я марю?» – подумала вона. Джо Слоу та Некромант були ідентичними. Мов близнюки. Мов відображення одного героя. Білка покопалася в пам’яті. «Поводяться вони теж однаково! І характери, і смаки – немов одна персона!» – пронеслося в голові. Білка стала штурхати Коняку ліктем, а та вже тормошила копитом Гарбуза.

–Ви теж це бачите? – прокричав Гарбуз.

–Не може бути! – шоковано іржала Коняка.

–Наш Некромант – це і є… мій Джо Слоу? – все ще не вірила Білка.

Вона звірила факти. Небажання оживляти та оживати. Похмурість. Вічне невдоволення. Скиглення. Невиконання обіцянок. Любов до рудих. І скажене бажання їсти сінабони. Погляд на Некроманта. Погляд на Слоу. Однакові!

–Так ось чому він не хотів відкопувати мого персонажа та оживляти його! Щоб ми не побачили його! І він сам не побачив! Бо в інших нас бісить тільки те, що притаманно нам самим. А це… навіть ще більш яскрава ситуація. Адже Слоу – дзеркало нашого Некроманта! – видихнула Білка.

Некромант все чув. Він зрозумів, що його таємницю розкрили. Діватися нікуди. А куди тоді дівати Джо Слоу? Некромант провів рукою перед очима героя – і той заснув вічним сном.

–Ні-і-і! – закричали Білка, Коняка та Гарбуз, – Нащо ти його знову вбив?

–Бо має бути лише один «ніякий» у нашій компанії! І це буду я! Єдиний і неповторний! А не моя бліда копія з минулого, – проскреготів Некромант і побіг геть з будинку.

Всі пішли за ним. Не було сумнівів: Слоу вже нічого не допоможе. Хай лежить. Залишилося тільки закопати його в ту ж саму могилу під трояндовим кущем, де його вперше поховала Білка. А от витрусити якусь інформацію з Некроманта – це ще можна встигнути.

–Зупинися, ненормальний! – волала Коняка, – Може, ти нам все поясниш? Ти ревнував нас до Джо Слоу? Чи чому так ненавидів його?

Некромант зупинився біля стаєнь. Він хотів якнайшвидше забратися геть до своєї халупи. Але знав, що друзі від нього не відстануть так просто.

–Не зовсім, – відповів він, – Я не ревнував до Слоу. Бо він і є я. Ну, коли я був іще живим…

–Тобто замість того, щоб вигадати нового героя, я несвідомо відкопала минуле Некроманта? Як таке можливо? – хапалася за голову Білка.

–І що нам робити тепер? Без дурнуватого сінабонолюба, що завжди нудить, життя вже не те, – сумно схлипнув Гарбуз.

–У вас ще є я. Звертайтеся. Але краще не треба. До побачення, – Некромант змахнув темним плащем та зник у лісових хащах.

Всі інші стояли та не могли поворушитися. Всіх охопив шок.

–Гей, Коняко! Треба випити, – прошепотіла Білка.

–Кави?

–Ні. Щось міцніше є?

–В мене цілий винний льох з улюбленим Мерло! Хочеш?

Звісно, що Білка хотіла хряпнути. І Гарбуз теж. Настав час. Не хряпнути в той вечір було злочином. Варто хоч якось відійти від стресу, що вони всі зазнали. Такий поворот! Такий удар! А тільце Джо Слоу ще досі лежало в хатинці на підлозі. Нічого. Потім закопають. Білка майстер закопувати щось непотрібне в глибини пам’яті. А Слоу тепер точно був непотрібним. Варто шукати нових жертв для пера…

Солідно наклюкавшись, Білка прийшла до своєї кімнати спати. Але сон не йшов до неї. Вона сіла навпроти чистого аркуша, на якому колись мав з’явитися її твір. Білизна паперу більше не виїдала очі. Яким тепер буде твір, якщо в ньому не буде Джо Слоу? Мабуть, що цікавим. Не «ніяким». І це добре. Але ким же замінити похмурого героя?

«Тільки іншим похмурим героєм!» – зрозуміла Білка. Їй пригадалися останні слова Некроманта. Якщо так хотів позбавитися Слоу, нехай віддувається тепер за двох. Та-а-ак! Пішло планування. Посипалися ідеї. Про Некроманта. Про Коняку та Гарбуза. Про неї саму. Давай, Білко, жгі!