Сага про Похований Твір

В стайнях було гучно. Грала весела музика. Дзвеніли келихи та діжки. Чувся сміх та іржання. Нічого надзвичайного! Зазвичай так і проходив час у конячих стайнях. Але сьогодні привід для гуляння був особливим: шалена Коняка зібрала подружок на дівич-вечір. Бо вже за добу мала стати дружинонькою сина сторожа…

Білка та Гарбуз сиділи мовчки, поки Коняка розповідала захопливу історію про знайомство з нареченим. І що, що ті вже знали початок її лав-сторі, бо були присутніми при цьому та бачили все на власні очі? Коняці на це наржати: хоче – розповідає.

Їх було всього троє, бо більшість знайомих нареченої – чоловіки. А колишніх та недоколишніх запрошувати недоречно. Таким типам на дівич-вечері робити нічого. Хіба що вони… стриптизери! В Коняки було лише дві подруги: Білка та Гарбуз. Так, Гарбуз, виявляється, теж дівчина! А ви що подумали? Якщо овоч чоловічого роду, то і Гарбуз – хлопець? Ні, він – дівчина. Тобто вона – дівчина. Ох, як все складно в цих овочів. Коротше кажучи, Гарбуз-дівчина був присутнім на вечірці Коняки.

–Ох, дівчаточка, бажаю і вам знайти такого ж мужнього, гарного й талановитого чоловіка. Але вже не мого! – закінчила наречена свою розповідь.

Білка натягнуто всміхнулася. Такого точно їй не хотілося знаходити. Смаки Коняки були для неї анти-смаками. А Гарбуз просто пропустив побажання повз неіснуючі вуха. Він ще досі радів свободі від грядки. Нащо йому знаходити нову неволю?

–Нумо вип’ємо за нареченого і наречену! – проголосила Білка, піднімаючи келих Мерло 1880 року (вони відкоркували найстаріше й найдорожче вино з такої нагоди).

Коняка задоволено зітхнула та занурила морду в діжку. Гарбуз інтелігентно підняв келих кришталевої роси. Всі випили. А Білка вже спішила підкинути нормальну тему, поки наречена не почала свої непристойні розпитування. Але не встигла.

–Дівчаточка, ви колись робили це зі справжнім жеребцем? – поцікавилася Коняка.

Білка з Гарбузом округлили очі та мовчки похитали головами з боку в бік.

–Ну, як так? Жодного жеребчика не підчепили за все життя? Ох, яка прикрість, – продовжувала Коняка, – Нічого-нічого, все ще попереду!

Наречена заіржала та ткнула подруг копитом у плече.

–А я у свій час… О-о-о! Це так чарівно! В мене був і вороний, і гнідий, і навіть рудий. В плямки чи без. Молоді та не дуже. З до-о-овгою…

Білка та Гарбуз ахнули. Навіщо такі інтимні подробиці?

–…гривою чи короткою, – закінчила Коняка, – Хіба що поні ніколи не було. Я кажу, що вони до мене ще не доросли. Несправжні жеребці!

Морда нареченої знову занурилася в діжку. «Ну от, після цього точно почне розпитувати про наших кавалерів. Куди від цього дітися?» – боязко думала Білка.

–А ви що, дорогенькі подружки? Я поділилася майже повним списком своїх залицяльників. Ну, точніше, не зовсім повним, а офіційним. Про іншу половину моєму нареченому знати не обов’язково. Хі-хі! Ви ж розумієте? Тепер ваша черга розповідати про кавалерів! – промовила Коняка, виринувши з діжки Мерло.

«От і настав цей незручний момент!» – пронеслося в голові Білки, а після цього вона почала зізнання:

–Колись до мене залицявся єдиноріг…

В цю ж мить двері в стайні відчинилися. До них ввалився жеребець із блискучою чорною гривою, що підсвічувалася місячним сяйвом з вулиці. М’язисті ноги й круп наливалися силою.

–Хто ви? – заверещала Коняка, – Невже єдиноріг з її розповіді?

Дівчата застигли, роздивляючись незнайомця.

–Ні. Я Жеребчик. Стриптизер. Замовляли? – промовив він.

Білка зітхнула з полегшенням. Свою історію про невдалого єдинорога можна вже не розповідати. Раптовий майстер оголеного танцю врятував ситуацію. Всі почали готуватися до шоу! Гарбуз всівся зручніше, щоб дивитися виставу. А Коняка крутилася навколо Жеребчика, ледь не кусаючи стриптизера.

–Я професіонал своєї справи, – розповідав він, ставлячи касетний магнітофон на підлогу, – Організую вам шикарне свято. Таке ж шикарне, як і мої сідниці…

–О-о-о! Як ти здогадався, що я люблю саме сідниці? І коли ж ти ними вже потрусиш? – фанатіла Коняка.

–Спокійно, леді, – підморгнув Жеребчик, – Зараз все побачиш.

Він натиснув кнопку на магнітофоні. В стайнях заграла класична мелодія для стриптизу. Білка закотила очі. «Ще цієї банальщини не вистачало! Чому дівич-вечір не може проходити просто в дівочому колі? Нащо ці стриптизери потрібні? Тільки псують усе! Але не для Коняки!» – подумала вона. Гарбуз тихесенько сидів на своєму місці, недвозначно закусивши губу. Його погляд був спрямований на стриптизера Жеребчика. А Коняка… Коняка ніяк не могла відірватися від свого «дорогесенького». Майстер танцю справді був дорогесеньким: подружки скинулися пристойною сумою, щоб найняти саме те, що хотіла бачити наречена. І поки він уміло відпрацьовував свої гроші.

–О, так, потряси ще! – іржала Коняка, розриваючись між діжкою Мерло та Жеребчиком (а й справді – тяжкий вибір!).

Музика скінчилася. І почалася наново. Стриптизер без упину трусив дупою прямо перед мордою нареченої. Та була в захваті! Її зуби вже тяглися, щоб вкусити. Але Коняка поки могла себе стримувати. Вино не до кінця розплавило її мозок. Наречена все ще пам’ятала про свого нареченого…

–Так, Білко, ти там щось почала розповідати про те, як до тебе підкочував кінь з одним рогом… І що далі? – згадала Коняка.

Білка заклякла. Як же їй розповісти про те, що цей невдалий залицяльник так і не зміг дотягтися до неї своїм рогом? Бо Білка була проти того, щоб до неї подкочували свої рога якісь незрозумілі типи! Ні, Коняка такого не переживе. Їй потрібні роги. Та побільше. І щоб дотягувалися, а не оце все…

–Колись давно... – почала Білка, втискаючись усім тілом у місце, на якому сиділа.

В цю секунду музика змінилася. Стриптизер Жеребчик став на задні копита. Почалися нові рухи.

–О-о-о! Він і так вміє! – вигукнула Коняка, забуваючи про допит подруги.

Білка зітхнула з полегшенням. Вже вкотре вправний танцівник рятував її від незручної ситуації. Історія про єдинорога залишалася нерозказаною.

Тим часом Жеребчик рухав дупою, ніби закликаючи дівчат. Коняка вже була прикута до рухливого об’єкту. Білка відвертала очі, щоб не бачити такого. А Гарбуз усміхався та питав:

–А куди йому гроші пхати. Трусів коні не носять, то може…

–Ні! Тільки не туди! – заволав Жеребчик, хапаючись за дупу, – Дивитися можна, хапати – ні! А сувати… взагалі ні! Поки що…

Білка не знала, куди їй подітися, щоб не брати участі в цьому геть розпусному дійстві. Коняка облизувалася та тягнула зуби до стриптизера. Гарбуз розкидувався грошима та не міг дочекатися, коли ж дозволять ляскати по оголених місцях. А Жеребчик… просто робив свою справу!

Десь за годину, коли стриптизер виконував приватний танець прямо перед наклюканою Конякою, Білка сподівалася вислизнути зі стаєнь. Але її підловили.

–Ти куди, подруго? – закричав Гарбуз, – Ми ще навіть у караоке не починали співати!

–Караоке?

Точно. І як Білка могла про це забути? Караоке! Коняка завжди закликала їх погорланити п’яні пісенькі. Треба вибиратися ще швидше! Поки не встромили мікрофона в…

Але було запізно. Наречена дістала з-за стогу сіна колонки. Намічалося щось жахливо веселе! Гарбуз вже волав у мікрофон якусь осіннє-гарбузову пісеньку. Коняка сплелася з Жеребчиком у пристрасному танці під співи. Білка зрозуміла, що не втече. Варто хоч пісню нормальну для себе вибрати. А то змусять співати щось тематичне. Про весілля та гулянки. В Пердючки багато таких пісень.

–Донт стап мі на-а-ау! – вже через десять хвилин горланила Білка, пританцьовуючи під власний голос, що не попадав у ноти.

Треба було більше пити. На тверезу голову подібні вечори взагалі не заходять. Але куди ще більше вина? Білка і так ледь на ногах стояла. А завтра їй доведеться ще й на самому весіллі гуляти, випивати, торгувати мордою біля вівтаря... Жесть!

Ранок був недобрим. Голова розколювалася. Тіло боліло. А голос… Білка відчувала, що вже може підпрацьовувати водієм маршрутки та заодно підспівувати виконавцям, яких так полюбляють ставити водії маршруток. Або підміняти цих виконавців на концертах. Або ж податися в бандюки. В тому місці, звідки походила Білка, всі мешканці небезпечні. Вона б впоралася. Ех, такий бандюк пропадає!

Стайні виглядали так, ніби ними пройшовся землетрус. Білка б подумала, що землетрус на ім’я Коняка. Але ні. Вони всі пристойно настрибалися вночі. Та так, що й у сусідньому лісі було чутно. Не дивно, якщо виявиться, що клієнти Некроманта повставали самі собою від цих звуків. Навіть мертвих розбудили! Стайні потребували генерального прибирання. Розкидане сіно. Розлите вино (Білка сподівалася, що то не дорогущий скарб Мерло 1880 року, бо Коняка б таке влаштувала). Але центральної фігури, стриптизера на прізвисько Жеребчик, ніде не було.

–Куди ж він подівся? Втік так рано? А я ж навіть не встигла вкусити його за… – плакалася Коняка.

–Заспокойся. На нього можна лише дивитися. Кусатися – ні! Я це добре вивчив! – сказав Гарбуз, підіймаючи важку голову.

–Для кусань у тебе буде син сторожа. До кінця життя! – нагадала Білка.

–Що? До кінця життя кусати лише свого чоловіка? – хмикнула Коняка, – Це не в моїй компетенції! Кого хочу – того і кусаю! Я ж коняка! Зуби не ті, що в людей. І потребують… більшої кількості вкушених задів за день. Так що наречений мені про це нічого не скаже! Сам собі обрав не просто жінку, а… Коняку! Музу! Богиню…

Далі її слухати не мало сенсу. Треба збиратися на весілля! Але як одягти у весільну сукню наречену, що плачеться за втраченим холостяцьким життям? Ще й таку нестримну, наклюкану, норовливу!

–Гарбузику, план такий, – почала Білка, – Тобі треба прибратися в стайнях. І сховай ось те розлите вино! Якщо Коняка побачить, що розлилося Мерло, її схопить конячий напад. А я тим часом намагатимуся вмовити її влізти у вбрання, дійти до вівтаря і… сказати «так»! Більшого від неї зараз не можна очікувати.

–Так. Бо вона зовсім п’яна, – шепотів Гарбуз, – Ти ба! Я гадав, що в Коняки немає дози, від якої вона б охмеліла. А виявляється, що є!

–Звісно, є! Ми ж вчора видудлили всі її запаси! Все! Винний льох накрився. Як і її холостяцьке життя з м’язистими задами. Головне, щоб вона про це поки… не сильно здогадувалася. А то подарунок на весілля такий собі: втратити все найцікавіше і найулюбленіше, що було в її одинокому житті… Погодься, це провал!

Білка та Гарбуз взялися за справу. Стайні потихеньку приходили в порядок. Залишки вина та розбиті пляшки йшли геть. Щоб не нагадувати господарці, що цей напій колись був присутнім в її житті. Чистота й аскетизм – от в якому стилі тепер виглядала домівка нареченої. Тим часом біла сукня ніяк не хотіла налізати на великий круп…

–Це тому що я жирна? – плакала Коняка.

–Ні, ти не жирна, – намагалася її заспокоїти Білка, натягаючи та застібаючи святковий наряд, – Ти просто м’язиста, накачана…

–Я гладка-а-а!

–Ти не гладка! Нормальна коняка!

–А чому ж тоді сукня не налізає? Я її замовляла всього два тижні тому. І з тих пір їла лише по травинці вдень. Зате пила…

«Як їй натякнути про те, що вино інколи розпирає краще, ніж їжа?» – розмірковувала Білка.

–Розумієш, Коняко, на дівич-вечорі ти добряче напилася…

–Тобто я не товста, а просто алкашка? І через спирт мені рознесло дупу? Бо спирт – це як дріжджі? А я тісто? Ти це хочеш сказати? – ревіла наречена.

–Ні. Зараз все натягнеться.

Білка намагалася перевершити себе і всі закони фізики. Тканина рипіла на швах. Ґудзики відлітали. Але Білка тягнула далі й далі. Нарешті вона змогла зав’язати сукню, а Коняка стала на задні лапи, щоб помилуватися собою в дзеркалі.

–Ах! Яка ж я гарна! І зовсім не товста! – змахнувши сльози, промовила вона.

–Так, гарна. Тільки одне застереження: постарайся не дихати, поки наречений тебе не поцілує. Бо сукня може не витримати і… А як поцілує – то потім вже не страшно показати себе… в усій красі!

–Якщо сукня не витримає, це весілля перетвориться на нудистське? – засміявся Гарбуз.

–Стривай! Тут чогось не вистачає! Наречена хоче ще…

Після цих слів Коняка вистрибнула зі стаєнь у поле. Там вона зібрала яскраві квіти та сплела собі віночок. Копитцями. Самостійно.

–Все! Тепер я не просто наречена, а богиня! Ви тільки подивіться! – раділа вона, кружляючи з квітковим віночком на голові.

–Так-так! Богиня! А тепер вам час на Олімп, шановна богине. Там ви скажете «так» і все… Справу зроблено! – казала Білка, підштовхуючи подругу до лісу, де мала відбутися весільна церемонія.

Свято було казковим. Лісові мешканці під командуванням вухастого Лиса прикрашали гілки дерев різнобарвними стрічками, а стежки та дубові столи – свічками й ліхтарями. Декорації й без того були чудовими. Осінь розписала природу в найгарячіші кольори. А вони якраз підкреслювали запал і вогонь пари, яка мала одружитися.

Білка та Гарбуз обережно вели Коняку до місця призначення. Наречена мовчала. Ледь не вперше за життя. В білій сукні, зробленій з тонких хмаринок і прозорих крапель роси. У віночку, що променів еустомами, волошками та коноплями. Образ гармонійно підкреслював природну красу Коняки. Син сторожа ледь не загубив щелепу. А наречена досі не могла повірити, що зараз відбуватиметься.

Гості розсілися на свої місця. Наречений вже стояв біля вівтаря. Білка та Лис, як дружка і друг, стали біля нього. Гарбуз повільно вів Коняку під романтичну музику. Він відвів її до сина сторожа та став збоку. В центрі вівтаря з’явився похмурий Некромант, що почав промову:

–Любі мої…

–Стоп! Я не зрозуміла, – прошепотіла Білка Гарбузу, прикриваючись букетом осінніх квітів, – Вони взяли замість священника… Некрончика?

–Просто всі святоши злякалися та розбіглися, коли ми навідалися до «Секти свідків Сінабонів». А окрім мучних та коричних, у нас більше немає духовних лиць, – пояснив той.

–І вони найняли того, хто розкопує могили? Вдалий вибір!

Некромант продовжував:

–Ми зібралися сьогодні, щоб поєднати узами шлюбу два палких серця! Коняку і Хуана!

–То в нього ще й ім’я є? – знову зашепотіла Білка.

–Виявляється! – захихотів Гарбуз.

–Ще й яке: Хуан!

–Думаю, Коняка сама не в курсі, як звати її нареченого. Їй від нього тільки м’які місця треба, щоб кусати.

–Або тверді!

Білка та Гарбуз засміялися голосніше, чим накликали на себе невдоволений погляд Некроманта.

–Може, ви і нам розкажете? Всі разом посміємося! – гаркнув він, – Так, на чому я зупинився? Оживай-оживай! Хутко з мертвих повставай… Ой, не те! Поєднаймо коханням двох закоханих людей… Тобто, людину і коня…

–Я кобила! – проіржала Коняка.

–Вибачте. Цих двох… коханців. Хуане, чи береш ти за дружину цю… шкапу?

–Шкапу? – Коняка все ще була невдоволена.

–Та-а-ак! Беру! Мою музу! – промовив наречений.

–Добре, – кивнув Некромант, – А ти, Коняко, береш за чоловіка цього…

–…красеня? Так, звісно! – із запалом сказала Коняка.

–Тоді при світлі сінабонів оголошую вас чоловіком і дружиною! І нехай вас розлучить лише смерть! А після прийду я, оживлю вас, і ви знову будете щасливими та закоханими! О-о-ом-м-мій-сінабон! Можете поцілувати наречену!

Син сторожа (він же Хуан) потягнувся до Коняки. Їхні губи торкнулися на якусь мить і… Сталося диво! Навколо нареченої затанцювали вогники. Її огорнуло магічне сяйво. Та так, що ніхто не міг глянути, які ж метаморфози відбуваються з великим копитним тілом. Таке яскраве магічне світло лилося з неї! Всі повідкривали роти. Коняка підлетіла та зробила декілька обертів над вівтарем. Потім приземлилася. Світло згасло. Замість Коняки тепер стояла приваблива жіночка, у весільній сукні та квітчастому віночку. Вона всміхалася Хуану та дивилася на руки й ноги, які тепер не потребували підков.

–Моя муза! – вигукнув наречений, підхоплюючи Коняку на руки та цілуючи в усі місця, до яких міг дістатися.

–Так, це я, – трохи конячим голосом підтвердила жіночка, – Твоя любов зробила з мене справжню богиню! Людоподібну, але богиню! Хоч не все зміниться в мені на людське: пити Мерло прямо з діжки я не покину.

Білка та Гарбуз перезирнулися. А все могло скінчитися так добре, адже жінці не гоже жити в стайнях та пити вино конячими порціями. Могла б і забути! Але ні, згадала, винофільна її душа. Як тепер розповісти Коняці про те, що більше ніякого Мерло не лишилося?

–А чого ви всі стоїте? Все! Ми вже одружені! Прийшов час для вечірки! – проіржала наречена.

Лісові мешканці врубили музику. Гості одразу ж взялися танцювати. Хтось їв, хтось пив (щоправда, не вино, а просту воду). Коняка вперше танцювала з Хуаном, коли зайві підкови не заважають. Так вони стали ще ближчими одне одному.

Білка підійшла до столу, щоб відламати шмат святкового сінабону (замість торту на весільному столі все було в тематиці улюблених булочок). Те ж саме хотів зробити і Некромант. Однією рукою він намагався відірвати кусень від стокілограмового сінабона, а іншою обіймав якусь руду незнайомку. Білка одразу ж побігла до Гарбуза.

–Ти це бачив? Здається, Некромант прийшов на весілля не сам. А з тією дамою, що ми бачили в його щоденнику! – прошепотіла Білка.

Гарбуз став вглядатися туди, де стояв гігантський сінабон. До них підскочила Коняка з тією ж новиною.

–А ви бачили? Бачили? – голосила вона.

–Так!

–Ти ба! А я думала, що він казав «прийду не один» тільки тому, що хотів приперти на моє свято свіжовикопаного мертв’яка. Чи куму, яка нічого не їсть (дуже економно). А тут… Така новина! Дівчина!

–Ще й симпатична! Руда! Та я б сама з нею позажигала! – ляпнула Білка, – Ой, тобто…

–Мені здалося, що на зображенні в щоденнику вона була дещо інша, – сміявся Гарбуз.

–Може, просто погано виходить на картинах? А в житті вона… Ох! – облизнулася Коняка.

–Це дуже дивно! – продовжувала Білка, – Я думала, що Некромант… нічого не знає! Прямо як мій персонаж Джо Слоу!

–Але виявилося, що Некрочник не такий «слоу»! Встиг полонити руду панянку! Молодець!

Коняка дудлила вино прямо з пляшки, яку дістала з панчохи. Ну, це вже щось! Не з діжки сьорбає. Але до маленького келиха їй доведеться ще довго звикати. Тим часом Некромант, взявши руду гостю за руку, направлявся прямо до них.

–Вітаю! – промовив він, – Це моя дівчина. Руда Відьма. Знайомтеся!

–А ми вже… майже знайомі! Хе-хе! – захихотів Гарбуз.

–У щоденнику бачили, – зізналася Білка.

–О, це там, де в мене погляд причмелений? – усміхнулася Відьма, – Той портрет мені Лісовик малював олійними фарбами. Вважаю, що я там не дуже вдало вийшла. Бо перед тим об’їлася мухоморів, які були вже не дуже свіжими! А зазвичай мухомори смачні! Я їх дуже люблю! Хоч всі кажуть, що вони отруйні.

–Та й справді, – підморгнула Коняка, – В житті ти більш приваблива, ніж на тому портреті.

–Знаю! – вигукнула Відьма, – Але Некрончику той портрет чомусь подобається найбільше! Він всюди таскає його з собою! Мабуть, щоб бісити мене цим!

Дівчата засміялися. Некромант закотив очі. Так, на жаль, партнери завжди обирають найневдаліше фото дами найулюбленішим для себе.

Вони гуляли весь вечір. Співали. Танцювали. Допивали останні залишки дорогого Мерло, яке Коняка дальноглядно сховала у власній білизні. Їли гігантський сінабон, розділяючи його між всіма гостями. Наречена, хоч вже не була на копитах, гучно стрибала та іржала. Здавалося, що від таких веселощів повстають навіть мертві з могил. І теж завітають на свято. Білка чекала, що от-от до неї заявиться Джо Слоу. Але він закопався назавжди. Час було забувати невдалого героя. А писати про нових.

Коли Білка повернулася додому, їй не хотілося спати. Вона згадувала всі свої пригоди, нових та старих друзів, смаколики та каву. Ідеї приходили самі собою. І просилися на папір!

Забувши, що працює виключно на чорному ароматному паливі, Білка взялася писати. Без кави. Тільки з легким похміллям, що не проходило ще з попереднього вечора. Новий твір з’являвся слово за словом, розділ за розділом. Не вистачало паперу. Білка почала записувати на старих нотатках. А потім і просто у своїй голові. Не варто відпускати ідеї! Бо потім забудуться, заблукають у сірих лабіринтах пам’яті, закопаються у землю. Звісно, їх ще можна буде оживити за допомогою вірних друзів. Але навіщо відтягувати момент? Пиши, Білко, пиши! Про нові проблеми та пригоди! Нехай жодна творча криза не стане перешкодою. А лише новим натхненням на шляху до шедевру!