Сага про Похований Твір

Давним-давно, коли небо було яснішим, а трава – зеленішою, з’явився самотній Гарбуз. Він повстав нізвідки. Ніби сам собою, без чужої допомоги. Гуркотів грім, блискали блискавки, йшла сильна злива. А Гарбуз стояв посеред дороги, сумно ковтаючи великі краплі дощу. Він не плакав. Але вигляд був таким, ніби овоч у розпачі. Куди йому подітися? Як тепер жити?

Білка перечікувала зливу в хатинці. Там було тепло й сухо. На вулицю не хотілося показувати навіть кінчик носика. Але щось таке сталося, що Білка вирішила визирнути у вікно. Грім жахливо торохкотів. Відчувалося, що на вулиці діється якийсь екшн. І от Білка поглянула, що ж там коїться…

А там був Гарбуз. Самотній. Промоклий. Відчайдушний. Білка не могла цього так залишити. Вона побігла крізь негоду, щоб запросити загубленого овоча на чашку гарячої кави. Гарбуз від кави відмовився. Але зайшов у хату, щоб зігрітися. Так і залишився там жити.

Білка була рада новому сусіду: мешкати самій їй здавалося нудним заняттям. А з Гарбузом, який відійшов від стресу та почав танцювати, це було весело. Щодня вони вигадували нові забави. То випікали невдале печиво, то варили глінтвейн, то виходили гуляти на природу. Гарбуз обожнював осінь. І Білка теж. Кожна осінь приносила їм ідеальний час для того, щоб насолоджуватися спокійним життям. Але так було не завжди. І одна осінь принесла тривожні новини…

Останнім часом Білка помічала, що з Гарбузом відбувалося дещо дивне. Він більше не всміхався. Не танцював. Не радів життю. Дивна поведінка, як на помаранчевого овоча-батарейку. Друг більшу частину часу мовчав і супився. «Ніби заразився нудьгою від Джо Слоу. Але того ми вже закопали» – розмірковувала Білка. На дворі буяла осінь, але Гарбуз не надихався навіть улюбленою порою року.

–Що сталося? – прямо запитала Білка.

Гарбуз зітхнув і почав пояснювати:

–Мене не відпускає грядка!

–Яка ще грядка? Ти вже не маєш коріння, яке б прикріплювало тебе до землі. Може, колись воно в тебе і було, але зараз нема. Ти ж живеш у хаті з фундаментом і паркетом! Тому… Яка ще грядка?

–Воно то так. Але є нюанс. Я зміг відірватися від грядки, але грядка від мене – ні. Тепер вони хочуть, щоб я повернувся.

–Хто «вони»?

–Всі! І фермери, і овочі, і верховні овочі…

–Верховні овочі? Слухай, Гарбузику, ти випадково не вступив у якусь секту, щось у стилі «Свідків сінабонів»?

–Та я з неї ледь втік!

Білка шоковано схопилася за голову.

–Колись давно я ріс на грядці, – продовжував розповідь Гарбуз, – З одного боку, все круто: тебе поливають, годують сонцем, ще й добрива приносять. Але з іншого… Мені не вистачало свободи! Міцні корені приковували мене до землі, немов кайдани. Я хотів звільнитися. І я це зробив. Але всі інші були проти мого вчинку…

–Так от чому ти був таким розгубленим у день нашої першої зустрічі! Розумію. А що від тебе хочуть ті… верховні овочі зараз? Ти ж ніби відділився від них. Чому тебе просто не відпустити?

–Ох, це дуже важко. Але можливо! Я маю пройти через всі кола пекла, щоб мені оформили документи на свободу.

«Документи? В овочів? А я і не знала, що так буває» – подумала про себе Білка.

–Я можу тобі чимось допомогти? – поцікавилася вона в друга.

–Так. Можеш сходити зі мною. Для моральної підтримки. Заодно глянеш, як я жив до нашої зустрічі. Город – це не просто грядки та свіжі овочі. Город – це ще те пекло…

Білка побачила все на власні очі. Здригнулася. Вкрилася холодним потом. «А я завжди думала, що город і ферма – це весело. Виявляється, це ще той квест!» – пронеслося в голові. Гарбуз стояв поруч. Він виглядав знесиленим, але не розгубленим. Мабуть, вже знав, що й як. Бо той, хто опинявся тут уперше, точно загубився б у вирі незрозумілостей.

Всюди були овочі. Не тільки гарбузи, але й буряки, картоплі, моркви. Всі вони об’єднувалися в черги. Але не в одну, а у багато черг, яких була незліченна кількість. Та так, що вже нікому не ясно, де починається одна та закінчується інша. Всі черги спліталися у вузли, де вони заплутувалися ще більше. Ніхто з овочів не розумів, хто за ким і куди йому взагалі треба.

–Ви були за мною! Куди поперлися? – волала ображена Морква.

–Це я в тій черзі був за вами. А в цій я перед, – пояснював Дайкон.

–В якій ще «цій»? Є ще одна черга? І мені туди треба! Хто останній? – схопилася за зелений хвіст Морква.

Здавалося, що всім треба всюди. Але Гарбуз був розумним. Він намагався відстояти лише одну чергу, щоб там йому сказали, куди рухатися далі.

–Це перший пункт. Найлегший! Далі почнеться квест, – прошепотів він Білці.

–А надовго це? – поцікавилася вона.

Гарбуз не відповів. Але його похмурий погляд видавав увесь сум ситуації. Білка зчепила зуби. Вона обіцяла допомогти другові? Тоді треба йти до кінця!

За якихось дві години Гарбуз відійшов з грядки, куди відстоював чергу.

–Ні, поки нічого не зрозуміло. Їм потрібні мої документи, – зітхнув він.

–Які ще документи?

–Корінець або якась його частина, щоб довести, що я ріс саме на цій фермі!

–Сміхота! Але ж вони не можуть тебе відпустити, бо ти в них досі записаний…

–Так, знаю! Але нічого не можу вдіяти. Просто так піти і забути не вдасться. Дістануть! Ходімо шукати!

За три години Гарбуз і Білка зрозуміли, що корінець загубився. Його так і не знайшли, отже, варто намагатися робити справи і без нього. А як? Після ще декількох черг серйозна пані Капуста пояснила, що без корінця треба пройти додатковий квест. Написати заяву, понести на підпис, сфотографуватися з усіх боків (добре, що Гарбуз полюбляв зйомки та мав усі сторони за робочі). І ще відстояти велику чергу. Без цього не виписали б потрібний папірець. А потім… треба було йти за ще одним папірцем. І ще. І ще…

–Папірці, папірці, папірці… Чи не забагато їх? – обурювалася Білка.

–Це ще нічого. Далі буде ще більше плутанини з ними, – зітхнув Гарбуз.

Якраз підходила їхня черга до грядки, де їм мали видати листочок, який тимчасово мав замінити корінець. А далі починався марафон збору сотні підписів…

–Не штовхайтеся! – запищала маленька Редиска.

–Я не штовхався, – знизав неіснуючими плечима Гарбуз.

–А він вліз переді мною! Що ж це коїться, люди добрі? Нехай іде в кінець черги! – голосила та.

Гарбуз вирішив не випробовувати долю, а протиснувся ближче до грядки, щоб не проґавити свій шанс. Там сиділа ошатно вдягнена Цибулина, яка кидала потрібні листочки ледь не в обличчя. На щастя, Гарбуз встиг вхопити один з них та побіг далі.

–Тепер мені треба віднести це ось туди, – пояснив він, вказуючи на найдовшу чергу.

Білка застогнала. Вона не думала, що на ці гарбузові справи піде більше однієї години. Але вони вже провели на фермі не менше шести. Чи впораються вони за день?

Гарбуз став останнім у черзі. Перед ним було не менше сотні овочів. У маленьких ручках він стискав дуже-дуже важливий листочок. Той нагадував лист червоного дуба. Всі інші папери вже були складені в спеціальну книжку, щоб не загубити.

Глянувши на годинник, Білка закотила очі. Скоро вечір. Чи встигнуть вони закінчити все сьогодні. «Сумніваюся» – прогудів внутрішній голос.

Черга ледь рухалася. Але рухалася. Гарбуз мало не танцював від того, що наступним до грядки має підходити він. Але сталося дещо непередбачуване. Всі овочі з потрібної грядки пішли.

–Стійте! А як же я? – закричав Гарбуз.

–Наш робочий час скінчився. Приходьте завтра.

–Але ж я… Я відстояв чергу за декілька годин… Хіба ви не можете прийняти всього одного, малесенького гарбуза сьогодні?

–Ні!

Гарбуз зітхнув. Утомлена Білка, втішаючи, повела його додому. Спати.

Наступного дня все продовжилося. Точніше, почалося з самого початку. Гарбуз не встиг зайняти чергу о четвертій ранку, тому знову відстоював її п’ять годин. Білка була з ним. Не можна кидати друзів у біді!

–Ну, нічого. Зараз ми віднесемо всі документи сюди, а далі все просто, – заспокоював сам себе Гарбуз.

–Справді? Після цього тебе одразу звільнять? Не треба буде стояти в іще одній черзі? – нила Білка.

–Не знаю. Просто далі шлях один – до директора.

–А це не туди, куди черга взагалі не рухається, бо його ніби і немає на місці?

–Саме туди!

Білка голосно зітхнула. Гарбуз теж. Залишалося лише чекати…

Очікування вбивало. Вбивало здоровий глузд. І нерви. Город ніби став полем нестерпного очікування. Тут кожен нудьгував і нив, кричав і плакав. Всі відчували, що розумного в цьому очікуванні немає нічого. Тож власний розум також давав слабину. Після такого довгого часу без дії мозок просто вимикався і не хотів працювати.

Черга підійшла. Але Гарбуз цього не помітив. Він сидів, спершись на Білку, та ледь не спав. Атмосфера безкінечного очікування приспала його уважність і активність.

–А? Що? Вже час? – переполошився він, швидесенько забігаючи на грядку.

Там сиділа велика стара Картопля в оточенні молодих Картоплин. Усі вони невдоволено зиркали на Гарбуза своїми мерзенними оченятами. Той розпереживався та кинув їм всі зібрані документи.

–Ось, – промовив він, – Прошу вас мене звільнити.

Стара картопля підняла очі. Опустила їх. Знову підняла. Хмикнула прямо в обличчя Гарбуза. Опустила. Потім почала перебирати всі папірці, що він встиг зібрати. Картопля слинявила пальці, щоб перегортати їх. Весь цей час вона казала «угу» або зиркала на «жертву» та промовляла: «І чого це ви надумали нас залишати? Потім не пожалієте? Черенки свої кусати будете!». За декілька хвилин, після того, як вона продивилася документи та достатньо повозбухала на нього, Картопля вирекла:

–Не можу вас відпустити! Залишаєтеся з нами!

–Що? – не повірив Гарбуз, – Я ж зібрав усе, що треба було! Ось, за списком, що мені дала пані Капуста.

–Ви не маєте підпису ось на цьому бланку. Треба йти ще раз до пана Укропа, щоб він вам підписав. А ось на цьому аркуші не вистачає вологої печатки з секретаріату Моркви. Замість корінця в нас видають кленовий листок, а ви чомусь приперли мені дубовий. Мабуть, в комісії щось переплутали, йдіть туди і розбирайтеся…

–Ні-і-і! – заволав Гарбуз, розуміючи, що йому доведеться перепроходити все заново.

Білка почула його крики. «Це не добре!» – зробила вона висновок. Але бігти додому, щоб не провести ще один день на городі, було неможливо. Гарбуз вже нісся до неї, розмахуючи новим списком папірцевих квестів…

Так чи інакше, а наступного дня вони встигли обійти всі грядки та взяти всі необхідні листочки. Пані Картопля видала останній та найважливіший документ. Його мав підписати сам директор. Але, здається, його не було на місці.

–Ми сидимо тут вже дві години. Директор точно з’явиться? – питав Гарбуз у всіх, хто його оточував.

–Шановний, читайте уважніше графік роботи, – з кислою міною виступала Слива, секретарка директора, – Понеділок, середа, п’ятниця, тільки непарні числа місяців, у яких є літера «р»!

–Поки все сходиться: сьогодні п’ятниця, тринадцяте вересня…

–Часи роботи, – продовжувала вона, – З тринадцятої до шістнадцятої!

–Зараз якраз чотирнадцята тридцять!

–І… – не вгавала Слива, – З чотирнадцятої до п’ятнадцятої обід!

–Тобто він працює дві години на день, але не кожен день, навіть не кожен місяць? – здивувався Гарбуз.

–Дуже зручний графік! – пробубоніла Білка.

Вони чекали далі. Чекали ще й ще… Поки їм не остогидло! Тоді Гарбуз і Білка вирішили діяти. Вони підгадали момент, коли ніхто не дивитиметься. А тоді протислися до грядки, щоб подивитися, чи цей рідкісний директор взагалі існує.

Там на них чекав сюрприз. Біля таблички «Директор пан Буряк» лежало щось незрозуміле. Купа чогось слизького та смердючого. Самого директора не було. Але на його місці… Стривайте! Це ж не можу бути він сам?

–Що воно таке? – поморщилася Білка.

–Думаю, це і є… пан Буряк! – відповів Гарбуз.

–Директор? Але ж він… не в кондиції, м’яко кажучи!

–Ось, що робить хабарницький коньяк із директорами!

Білка спробувала підняти Буряка за сухе бадилля. Він тільки розплився ще більше. Овоч був гнилим і зіпсованим. Мабуть, вимагав забагато хабарів, от вони і довели його…

–Я так і не зрозумів. Невже він помер? – замислився Гарбуз.

–Не знаю. Можливо, сильно п’яний. Але коньяк у таких кількостях точно колись погубить. І директор помре. Рано чи пізно. Але і його випадку рано – якраз той варіант, – відповіла Білка.

–І що нам тепер робити? Я маю отримати підпис пана Буряка! Як мені тоді звільнитися без підпису директора?

–Не панікуй. Щось вигадаємо. Слухай, ти ж овоч!

–Яке влучне спостереження! – ображено зітхнув Гарбуз.

–Ти маєш знати: у вас, рослин, є якийсь засіб проти похмілля та сп’яніння?

–Я ж не п’ю! В нас тільки Коняка п’є. Причому дуже активно.

–Але Коняка не овоч! А треба знайти щось дієве саме для буряків і гарбузів.

–А ти впевнена, що він просто п’яний. Може, вже того… цього… Відкинув бадилля?

–А з мертвими в нас працює лише….

–Ге-е-ей! Некрончику! – кричала Білка.

Вона залишила Гарбуза на грядці самого, щоб він приглядів за паном Буряком. А сама побігла шукати допомогу. Вдома Некроманта не було, тому Білка вирушила на цвинтар, де той навчав учнів азам своєї затхлої справи.

–От чому… чому кожного разу я? – заскиглив Некромант, зупиняючи лекцію.

–Тому що знову маємо справу з мертвими, – сказала Білка, а потім додала пошепки, – Або майже мертвими.

–Я не можу зараз зірватися і побігти! В мене урок!

–Але це терміново! Без твоєї допомоги Гарбуз не зможе звільнитися з грядки…

Поки Некромант свердлив її нерозуміючим поглядом, на цвинтар зайшла начальниця Смерть. У чорному плащі та з могильною блідістю. «Мабуть, це такий в них стиль, всі одягаються та доглядають за обличчям однаково» – пронеслося в голові Білки. Смерть мала при собі срібний серп. Тільки тим і виділялася від звичних рядових некромантів.

–А чого це ти встала, якщо не відповідаєш, ученице? Пустуєш? Нумо швидко сядь у свою могилку! Та слухай старших! – зарепетувала начальниця на Білку.

І до Білки дійшло. Ці довгі черги та квести, в яких вона допомагала Гарбузу, значно змінили її зовнішній вигляд. Бліда, худа, зі здоров’ям старенької бабці – от Смерть і подумала, що Білка вже все… Учениця Некроманта, яку той відкопав минулого тижня. «Круто! Тепер я можу брати участь у всяких гулянках для мертв’яків! Адже сама начальниця Смерть вважає мене хоч і свіжим, але трупачком!» – засміялася всередині себе Білка. Вона слухняно спустилася у вільну могилу, склала руки на сирій землі та стала уважно слухати Некроманта.

Коли урок скінчився, Білка все ж таки вмовила друга допомогти з іще одним мертв’яком. Вдвох вони непомітно (хоч у диких чергах це було складно) пробралися до грядки, де Гарбуз усе ще нудився над розквашеним тілом пана Буряка.

–Що це? – запитав Некромант.

–Це той, кого тобі треба оживити, – вигукнула Білка.

–Але ж це… овоч!

–Гей, попрохаю не обзивати овочів! – став руки в боки Гарбуз.

–Я не маю нічого проти овочів, – зітхнув Некромант, – Але як я зможу оживити овоча? До цього я тільки з людьми мав справу. Інколи з тваринами. Інколи з такими людьми, як тварини. А інколи навпаки – з розумними тваринами. А от з овочами – ніколи.

–Повір, деякі люди – ще ті овочі, – промовила Білка, згадуючи «ніякого» Джо Слоу.

–Але ж там зовсім інша система…

–Слухай, Некрончику! – взяв справи у свої лапки Гарбуз, – Мені треба отримати підпис від цього… дуже забродившого овоча! Він пересичений коньяком, як ми думаємо. Поки що не в змозі підписати мені документи. Але без його каракульки я не отримаю звільнення з грядки!

–Ну, то живи там!

–Ні-і-і! Нізащо!

–Я можу тобі зі всією впевненістю професіонала з оживлень сказати, – зітхнув Некромант, – Овоч неможливо оживити! Тільки закопати й забути.

–Бо закопати – це твоя відповідь на всі проблеми? – хмикнула Білка.

–Твоя, як я пам’ятаю, теж, – парирував Некромант.

–Годі! Перестаньте згадувати минуле! – верещав Гарбуз, – Нам треба якось привести до тями цього п’яного пана!

–Так він просто п’яний? Ну, то протверезіє…

–Ми не впевнені. Він міг так напиячитися, що більше ніколи не оклигає.

–Тоді закопайте. Я ж вам кажу. Земля – це не тільки про забути, але й дати шанс на життя чомусь новому. Закопайте цього гнилого Буряка. Почекайте. Колись з нього може прорости щось гарне, свіже, не таке заспиртоване. Паросток майбутнього! І цей овоч стане новим директором!

–А це справді цікава думка, – продовжила копати ідею Білка, – В овочів усе не так, як в інших. Можна закопати діда, а через якийсь час замість нього з’явиться онук. Дивна система розмноження! Ніби трупами. Але це цікаво. Ну, так що, спробуємо?

Гарбуз не знав, що відповідати. Чекати, поки проросте новий буряк-директор? Довго. Хотілося б відірватися від рідної грядки вже зараз!

Неочікувано до них зайшла секретарка Слива.

–Що тут робиться? Де директор? – заволала вона.

В її руках був стос із паперами. Мабуть, прийшов час підписувати документи від важливих овочів. Не те, що листочки про звільнення Гарбуза з грядки. Що робити? Гарбуз глянув на Білку. Білка глянула на Некроманта. Некромант покосився на заспиртоване тіло Буряка. Ні, цей «директор» точно нічого не зможе підписати. І як він усе підписував до цього? Чи замість нього це робив хтось інший?

–Я директор! – вигукнув Некромант.

Білка та Гарбуз ахнули. Як так? А Некромант сміливо всівся на грядку замість Буряка та почав приймати документи на підпис. Секретарка Слива ніби і не помітила підміну.

–Ось тут. І тут також, – бубоніла вона, простягаючи аркуші паперу для директорської закарлючки.

Здавалося, що Сливі байдуже, який похмурий дядько сидить на місці директора. Овоч чи не овоч. З коньяком чи без. Мертвий чи не дуже. Головне, щоб підписи ставив!

–Я маю підписати ще ось ці документи, – виголосив Некромант, вказуючи на Гарбуза.

Той швиденько підсунув потрібний листочок. Помах пера. Закарлюка. Все, справа зроблена. Гарбуз тепер вільний!

А що ж Некромант? Він підморгнув друзям та залишився на своєму місці, замість гнилого директора Буряка. Невже він завжди мріяв про те, щоб бути начальником? Чи просто спокусився на запах свіженької землі з городу, яка так нагадувала запахом його улюблені могилоньки? Відомо тільки те, що цей директор не буде брати коньяк за хабар і упиватися ним прямо на робочому місці. А це вже щось! Нехай заміняє овочів, поки новий онук-буряк не проросте з дідового заспиртованого й гнилого тільця.

Білка та Гарбуз бігли додому.

–Треба відзначити твоє звільнення! До Коняки на вино? Чи… ні, краще без алкоголю. Ми вже бачили, що він може наробити у великих кількостях, – запропонувала Білка.

–Гарбуз тепер вільний овоч! – кричав він, розмахуючи дорогоцінним листочком про свободу.

Не встигнувши дістатися хатинки, друзі зупинилися. Щось дивне відбувалося біля стаєнь. Хоча… А коли там відбувалося щось нормальне?

Коняка. Вона була не сама. А з сином сторожа! Талановитий художник, музикант, а також стрілець із лука відкрив у собі ще один талант. І знову натхненний Конякою, його вірною музою! Вони вдвох танцювали пристрасне танго прямо посеред поля з коноплями…

Крок, ще один крок. Син сторожа був справді дужим, якщо йому вдавалося вести кобилу, яка стала на задні копитця. Він майстерно рухався, а погляд його спрямовувався на неї. На Коняку! Вона почувалася неймовірно щасливою. Нарешті вони разом! Танцюють. Обіймаються. А в кінці вечора і до кусань дійде.

Білка та Гарбуз дивилися на це з подивом. До цього в усіх були сумніви, чи може чоловік, навіть дуже м’язистий, станцювати в парі з конем. Виявляється, що може. Якщо він без тями закоханий у Коняку! Друзі поквапилися додому, щоб не заважати парі в їхньому пристрасному танці. Раптом побачать щось таке, що їм би не хотілося бачити. Зуби в Коняки досі тягнулися до найпотаємніших місць чоловіка. Але тут сталося найцікавіше…

Син сторожа впав на одне коліно та протягнув Коняці золоту підкову. Вона прикрила копитами рота. А потім проіржала: «Так!». Білка та Гарбуз перезирнулися. Намічалося весілля. Та не просте. А Коняче!