Ми можемо

На похорон Степанича зібралося все село. Веселий був дядько, у нього на будь-який випадок завжди був готовий жарт або анекдот. Проте любили його односельці не за це. А за готовність завжди всім допомогти. Вдень чи вночі, тверезий чи п'яний, Степанич готовий був кинути все і котити на велосипеді лагодити комусь дах, будувати літню кухню, обрізати вишню або копати картоплю. На всі руки був майстер.

І зараз його відсутність особливо тиснула на всіх присутніх. На багатьох обличчях помітні були не лише смуток і гіркота втрати, а й ледь стримувана лють.

– Напевно, моя черга сказати кілька слів, – Андрій Ковальчук піднявся з-за столу і постукав виделкою по склянці, щоб привернути увагу.

І варто зазначити, що не всі спрямовані на нього погляди були добрими. Були й ті, хто звинувачував його у смерті Степанича. Адже навесні всі поля перевіряли, і здавалося, що знешкодили все, що можна. Фермер запевняв, що сапери все зачистили, і тепер працювати в полі безпечно.

– Знаєте, мені особливо важко зараз говорити це, бо в глибині душі я відчуваю частку своєї провини. Євген Степанович був нашим найкращим комбайнером, і я як його роботодавець відповідав за його безпеку. Що б хто не говорив, але це моє поле...

– Але це не твої міни, Петровичу! – вдарив кулаком по столу сільський голова. – І досить уже жувати ці соплі! Женя знав, що завжди був ризик, що сапери щось пропустили. Усі знали.

Дехто з присутніх ніяково опустив погляди, знаючи, що це був камінь у їхній город. І тільки Сергій із викликом подивився в очі голові й, не чекаючи, поки всі зберуться закінчувати тост, випив сам.

– Так, ми знали, – неохоче кивнув Ковальчук, – Але ось так... Несподівано... Я хочу піднести цей тост за Євгена Степановича, який був душею нашого колективу. Та що вже там, усього села. Він би не схвалив наші кислі пики. Якби він сьогодні був із нами, вже давно розповів би нам про той випадок якусь байку, від якої ми всі сміялися б до сліз. Але його з нами немає, і його жартів теж. Одні тільки сльози. Нам тебе не вистачає, Степаничу. Спочивай з миром, старий друже.

Михайло допив і перевернув чарку, щоб йому більше не наливали. Він поклав собі ще трохи картоплі зі шкварками та смаженою цибулею, щоб заїсти. І прикрив очі, намагаючись угамувати внутрішнє тремтіння. Десь глибоко всередині піднімалася паніка.

Степанич був його вчителем, наставником, та й просто другом. І його смерть зовсім вибила Михайла з колії. Коли він почув страшну новину і приїхав на поле, його вкотре накрило. Понівечений метал, пшениця у вогні, усюди дим. Відблиски мигалок пожежних машин, швидкої та поліції.

Він тоді впав на коліна, і його знудило. У голові набатом бився пульс. Постріли, вибухи, крики, гуркіт, смерть, кров, жах і біль. Михайло задихався від спогадів, що накотилися, лежачи на землі в калюжі власного блювотиння.

А коли чиїсь міцні руки спробували заспокоїти його і підняти, він із криками накинувся на тих, хто підійшов, намагаючись вирватися і відповзти від них геть.

Зараз йому було соромно за те, що він зірвався тоді, пару днів тому. Зараз би випити ще. Але він знав, що ПТСР цим не заглушиш, стане лише гірше. Та й завтра зранку була його зміна.

– Гей, Мишко, ти чого? – гукнув його через стіл Сергій, простягаючи пляшку із самогоном. – Вісім тостів же ще ж не випили. За упокій і за здоров'я.

– Ні, Серьога, я все на сьогодні, – Михайло відставив перевернуту чарку вбік і схрещеними перед собою руками показав, що закінчив пити. – Мені зранку в поле.

– У поле? Ти зовсім здурів? Яке поле, хлопче? Хочеш закінчити, як Степанич?

– Серьога, вгамуйся, – спробував заспокоїти товариша Михайло, але той тільки ще сильніше розпалювався.

– Що Серьога? Що, дідько, Серьога? Що ти тут починаєш – Серьога, Серьога? Я не стану мовчати, – він налив собі в склянку ще самогону й одним духом випив, недобре подивившись на Ковальчука. – Домовчалися вже, трясця. Тепер ховаємо Степанича. Я не вийду в поле, і все тут. А раптом сапери ще щось провтикали, а? Ні, вже. До біса це. Я пас.

– Я розумію тебе, Сергію, – спокійно відповів комбайнеру Андрій Петрович. – Ми всі розуміємо. І хоч урожай збирати треба, я не маю права тебе змушувати після того, що сталося...

– Ви не праві, Петровичу, – заперечив Михайло, відчуваючи, що від зростання емоцій його знову накриває. – Ми втратили найдосвідченішого комбайнера і комбайн. У вас залишився останній комбайн і два комбайнери.

– Я вже сказав, що я не вийду в поле, – підвищив голос Сергій, перегнувшись через стіл.

– Отже, залишився один комбайнер, – незворушно констатував Михайло, дивлячись в очі напарникові, а потім знову переключившись на Ковальчука. – Цього недостатньо, щоб зібрати все, Петровичу. Я можу взяти дві зміни, я впораюся, але я не можу сидіти в комбайні цілодобово. А по-іншому нам не встигнути.

Фермер подивився на нього із вдячністю і нервово почухав вуса.

– Одну зміну я беру на себе. Я в цьому не настільки гарний, як ви, хлопці, але розбираюся в комбайнах, впораюся.

Михайло з розумінням кивнув начальнику, який тепер став ще його новим змінником.

– Та ви хворі на голову, – буркнув Сергій, переводячи погляд з одного на іншого. – Жодне зерно не варте того, щоб за нього помирати. Але це ваша справа, а я звільняюся, Петровичу.

– Гаразд, – кивнув Ковальчук, усе ще не відводячи погляду від Михайла.

А той раптом відпустив стільницю, розслаблено видихнув і встав з-за столу, повернувшись до Сергія.

– Знаєш, Сірий, чому ти не правий? Це не просто зерно. Раніше ми виходили в поле тому, що нам за це платили гроші. Але не зараз. Зараз усе по-іншому.

– Так, снаряди й міни на полях, – знов буркотнув Сергій, хлюпнувши собі ще самогону.

Насправді в районі їхнього села не було бойових дій. Пощастило, напевно, що орки втекли на лівий берег раніше, ніж лінія фронту дійшла сюди. Але, як і багато де на Херсонщині, тут час від часу прилітало. Від ворогів і від своїх, ніколи не будеш знати точно. Але після деокупації, на полях вистачало розкиданого металу, а подекуди траплялися снаряди й міни, що не розірвалися.

Сапери навесні пройшлися по всіх полях Ковальчука. І їм допомагало багато волонтерів. Фермер закупив для цього десяток міношукачів і металодетекторів. Усе здавалося чистим, і весь сезон вони відпрацювали без проблем, орючи поля, засіваючи, удобрюючи, поливаючи... Доки Степанич не наїхав на цю кляту міну.

– Можливо, – кивнув Михайло, знизуючи плечима. – Або вже ні. Але це не має значення. Ми виходимо в поле не заради грошей, друже. Ми виходимо туди, бо можемо, розумієш?

Він вдивився в обличчя товариша, на якому читалося відверте нерозуміння.

– Це не просто зерно. Це хліб, який потрібен людям в інших куточках країни. Це не просто зерно, це шанс, що десь там, в Африці хтось не помре від голоду. Це шматочок експорту, який, можливо, не дасть нашій економіці згинути, але дасть шанс протриматися до перемоги над москальськими покидьками.

У сільському кафе, де проходили поминки Степанича, повисла напружена тиша. Усі погляди були спрямовані на Михайла, який височів над застіллям, немов політик, що розташувався на трибуні.

– Ми виходимо в поле, адже можемо, – повторив він, дивлячись на Сергія. – Є регіони, де війна не дає людям продовжувати вирощувати хліб. Вони не можуть, але ми можемо. А відтак мусимо. Хай би чого нам це коштувало.

Здавалося, він уже обертався, щоб піти, але змінив думку.

– Знаєш, у сусідньому селі не можуть зібрати врожай, бо двох комбайнерів мобілізували. Один не може вийти в поле, бо сидить зараз в окопі. А другий не може вийти в поле, бо два місяці тому його привезли додому в мішку двохсотим. Ось вони не можуть вийти в поле. А ми з тобою можемо.

У тій самій незатишній і незручній тиші він повернувся до дверей і покрокував геть, спираючись на палицю і трохи припадаючи на ногу із протезом.

Сергій дивився йому вслід і не помічав поглядів односельців, які перебігали з одного комбайнера на іншого. Він дивився на двері, що зачинилися за Михайлом, а рука нервово стискала порожню склянку від самогону.

Мишко його часом неабияк розлючував. Своєю зарозумілою правильністю і вмінням кількома фразами змусити співрозмовника почуватися останнім лайном. І ось знову, ця його пихата промова, про те, що він, бачте, може. А ось Степанич уже не може. І ніколи вже не зможе, бодай йому! Ніколи! Немає більше Степанича! Немає!

Степанич не зможе. Вже не зможе. Сергій опустив очі і з подивом побачив, що його рука перевертає склянку і ставить її догори дном.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.