Вогняний хвіст

Містечко Альбелан поринуло в нічний сон. Далеко внизу останні піщинки світла згасали в перині туману, і тільки Єлизаветова вежа часу ніби привид минулого бовваніла над занепадаючим людським поселенням. Переживши десятки тисячоліть та ядерну війну, вона перебудовувалась безліч разів. На честь кого була названа вежа та її початкова функція давно стерлись із пам’яті жителів планети. Залишилась лише тонка цівка річки, кілометровий шпиль та глибоко захований у ньому храм Культу Землі — його нечисленні відвідувачі вірили, ніби ця планета є колискою людства. Охоплена війнами та байдужістю галактика не замислювалась про її існування.

— Як тобі текст договору? — спираючись на поручні висотного оглядового майданчика, Рікаро поцікавився думкою єдиного друга. Після довгих місяців перемовин з міністром науки можна нарешті відпочити та коротко перемовитись — окрім друга, Кроу був за сумісництвом і імперським представником на Землі.

— Я вже казав, що все в порядку, — стомлено повернувся до нього той, всім виглядом показуючи, що не бажає більше чути згадок про злощасний документ. Лін приобняла його за широкий торс, без слів висловлюючи повну підтримку його точки зору. — Ти хоч із рідними бачишся?

Задумавшись над питанням, Рікаро поглянув у порожнечу внизу та машинально торкнувся долонею щоки. Шорсткість від шраму на обличчі привела його до тями, і зрештою він видав відповідь:

— Ну, ми з міністром Чанто узгоджували документ. Я щодня вичитував і указував їй, що нам не підходить… — остання піщинка світла у містечку неприродньо заблимала, вказуючи на черговий збій електропостачання. — Ти же знаєш, у голови сектора не може бути вільного часу.

— Невиправний ще з часів Академії, — констатував Кроу, приобнявши коханку у відповідь. Ниття в тілі від цілодобового сидіння та вдивляння в голографічний дисплей хотілось замінити чимось більш приємним.

— А як там на Новому Іо? — обережно перебила їх розмову Лін. Вона вдивлялась у зоряне небо, марно намагаючись вказати пальцем на п’яту планету. Навколо неї і обертався штучний супутник — столиця їхньої планетної системи, куди вони втрьох завтра полетять на підписання договору.

— Не краще місце для життя, — коротко Кроу відповів. — Просто не забувай дипломатичний протокол, і все пройде найкращим чином. Ти ж, як-не-як, представляєш Землю як перша леді, — ніжно він доповнив, обхопивши долоню коханки та легко поцілувавши в смужки на щоках.

Пальці Лін, якими вона ще мить тому намагалась знайти планету, зчепились із пальцями дорогої людини. Обидві долоні притислись до її серця, наповнюючи все тіло ніжним теплом.

Кроу міг легко вказати, де знаходиться та білява точка на небі, але його не цікавили зірки.

— Ось там, — показав Рікаро на край небосхилу. Яскрава плямка, помітно виразніша за звичайні зірки, з незапам’ятних часів освітлювала нічні краєвиди Землі. Як добре, що на цій планеті можна спостерігати нічне небо, не затьмарене світловим забрудненням!

Але Земля помирала. Тисячу років тому на ній відбулась ядерна війна. Через сто років, коли рівень радіації знизився до мінімального придатного для життя людини, потомки евакуйованих повернулись, щоби відбудувати втрачений дім. Вважалось, що рівень забруднення і далі знижуватиметься за експоненційним законом, але незрозуміле містичне явище продовжувало тримати його на однаковому рівні аж до цього дня. Рікаро як главі Північного сектора Землі було доручено укласти договір з міністерством науки, щоб дослідити причину та зрозуміти, як діяти далі.

Тривалість життя на Землі вдвічі нижча за середньогалактичну та складає всього сто років. Часті мутації, такі як незвичайні смужки на щоках Лін, ставили питання, чи не вироджується від життя на планеті людський рід. А низька народжуваність та острах туристів перед радіацією означали економічний занепад та опустіння. Ще два-три століття — і Землю так покине остання жива душа.

Навіть щоби вирішити цю проблему довелось укладати договір не із владою імперії напряму, а з місцевою владою зоряної системи. У тридцять сьомому тисячолітті до таких незначних планет як Земля просто нема нікому діла.

«Немов камінець у небі», — майже дослівно процитував Рікаро назву всіма забутої книжки.

— Ми не будемо заважати? — єдиний друг вивів його із роздумів. Рікаро вмить зрозумів натяк.

— Ні, не будете, — усміхнувся він у напівтемряві, але піднявся з поручнів. Не варто заважати єдиному другові та його коханці. — На добраніч, — ніхто не послав йому усмішки у відповідь.

Кроу розчинився у жаданому поцілунку. Тягуча втома після важкого робочого дня замінилась на приємний жар, що хвилями розливався по всьому тілу. Лін допомагала йому отримати насолоду, повільно звільняючи від ненависного ділового костюму та погладжуючи рельєфні м’язи. Він відповідав взаємністю, проникаючи міцними руками під її верхній одяг. Головне не втратити зараз контроль над собою та продовжити вдома — буде неприємно, якщо всі дізнаються, як імперський представник та його коханка займаються непристойностями понад храмом, що всередині вежі. Навіть якщо це храм диваків, які вірять у повну маячню.

Ніхто не помітив, як Рікаро міцно заплющив очі та, гучно видихнувши через ніс і стиснувши кулаки, тяжким кроком покинув оглядовий майданчик.

Ніхто не помітив, як холодний вітер підняв з підлоги помаранчеву куряву. Вона не розчинилась у повітрі, а попрямувала за Рікаро. Він виявився ідеальним кандидатом — варто тільки упевнитись у цьому, прослідкувавши за ним ще хоча би два дні.

Відсторонившись після полум'яного поцілунку, Лін зазирнула в очі коханого. Чомусь у погляді найдорожчої людини не читалось нічого, окрім хтивого бажання.

Спостерігаючи за людством від початку часів, демонічний лис давно зробив свій вибір.