Ліс тисячі тіней

Хто показав тобі сюди дорогу?

Хіба не знаєш ти, що ліс цей згубний?

Веде у морок стежка ненадійна,

У ті місця, де владарює страх.

Старі дерева, сиві й незворушні,

Гіллям задушать сонячне проміння,

Вода холодна зі струмків грайливих

Сп’янить дурманом твою душу враз.

Краса навкруг манитиме ще далі,

У тиші ти відчуєш часу подих,

А схаменешся – буде надто пізно,

Бо жодна стежка не веде назад.

Тут кожен корінь пнеться вгору хижо,

Травою котиться чаклунський шепіт,

Лунає музика, журлива, щира,

Із потаємних лісових глибин.

Пронизує до серця гілки дотик,

У власних кроках чуєш голос смерті,

І божеволієш, бо раптом розумієш,

Що шепіт той складається в слова.

Тут на галявинах танцюють нявки,

Немов зірки, що щойно впали з неба,

І досі сяють, а чорти сміються

І грають на сопілках кістяних.

Як підійти наважишся до нявок,

То спів і танці – все одразу вщухне,

А ти потрапиш до чортів у лапи,

Ховайся, не ховайся – все дарма.

На світі білім десь настане ранок,

Розвіє морок і страхи притлумить,

Тебе, мій друже, вже ніхто не знайде,

Та стежка знову приведе когось.