ЕКЗАТРОН І

Я розплющив очі… Прокляття. Це знов повторилося! Я дивився на чорного кольору стелю, на темні полоси, на іржаві плями та тріщини. Відвівши голову на те місце, де повинна бути інтерактивна стіна, я побачив темно-зелене полотно, що неохайно звисало до плитчастої підлоги із сірого матеріалу. Всі шафи, всі тумби, ліжко, на якому я лежав, прийняли якусь невідому мені форму. Вони стали бридкими та чорними. Єдине, що лишилося незмінним, – срібна кулька у стелі, котра блимала білим.

На мене знов накинулася паніка. Я не міг повірити у цю… бридку ілюзію, глюк імпланта! Серце розпочало інтенсивне колотіння. Наче у мене всередині бився об ребра молоток, котрий не знайде собі спокою, поки не відшукає дорогу назовні. Я підняв руки, щоб закрити ними обличчя, але вони так дрижали, що майже не слухались команд. Це все ілюзія… Це все ілюзія… Це все ілюзія! Я в це не вірю, яким би воно реальним не здавалося. Це збій в роботі імпланта. Не вірю! Не вірю!

Заплющивши очі, я мав надію побачити будь-що, але не такі видовища, котрі викликають у мене приступ нудоти та паніки. У мене вийшло підкріпити темряву долонями, які я щільно притиснув до обличчя. Все це ілюзія… Все це ілюзія… Я вирішив голосно це промовити, щоб розігнати хмари:

- Все це ілюзія! Воно несправжнє! Все це ілюзія! Все це ілюзія! Воно несправжнє! – Я говорив так швидко та безперервно, що сам не міг розібрати слів. – Воно несправжнє! Ілюзія! Ілюзія! Ілюзія! Збій! Збій! Збій у імпланті! Все це ілюзія! Все це ілюзія!

Віки піднялися, я прибрав руки. Я не знав, кому мені дякувати, що все знов стало на свої місця. Знов все стало білим та прекрасним. Нудота та паніка відступили через хвилину. Я починав заспокоюватися, налаштовувати себе на те, що вже саме час доповісти у центр обслуговування. От тільки я боявся підводитися з ліжка. Раптом знову розпочнеться ця гра у ілюзії. Я не знав, що збуджує імплант на несправні роботи. Для мене стало зрозумілим одне: все розпочинається з імпульсивної, неймовірно страшної головної болі. І як з цим боротися я до кінця не второпав. Лише знаю, що треба кричати та доказувати собі, що все це ілюзії та збої.

Як мені діяти? Як доповісти? Як мені дістатися до інформаційного девайсу, коли в будь-яку мить можуть розпочатися жахи? Я міг би попросити допомоги у штучного інтелекту, але він чомусь мовчав. Вся система взагалі якось припинила працювати та допомагати мені. Невже ніхто не стежить за моїм станом? Можливо, зараз у мене щось вийде:

- Мені негайно потрібна допомога, - хрипів я. Мій голос був побитий страшенними муками. – Негайно виклич спеціалістів з центру обслуговування.

Він мовчав. Секунду, дві, три. Він мовчав та не відповідав. Лише блимав у відповідні для цього секунди. Я так зрозумів, що імплант постійно показує нормальні показники. Тому допомога не приїде, поки я не викличу їх. Треба підійматися. Треба негайно вставати та шукати інформаційний девайс.

Віднявши голову від м’якого матрацу, я усвідомив, що це не буде так легко, як мені здавалося. Щойно я змінив положення з лежачого на сидяче, як все навколо заблимало. Все біле почало танути. Ніби бензину налили у воду. Все попливло, почало кривитися та зникати. На місці білого повільно проявлялися елементи чорного. Ні-ні-ні-ні-ні! Ні! НІ! НІ! Не може бути! У мене ж навіть голова не заболіла! Я заплющив очі. Вдихнув, видихнув. Вдихнув носом та відчув щось гидке, якийсь нудотний аромат, присмак заліза у роті. Та годі! Я не бажаю так жити! Не бажаю лишатися у світі галюцинацій! Я впевнений, що є якийсь вихід. Він є! Він існує!

О, диво! Коли я розплющив в черговий раз очі, то все стало на свої місця, все стало білим. Тепер я вже боявся не тільки темряви та того морока, котрий ховається за збоєм, а ще й зробити якийсь невірний рух чи помислити якось не так, щоб не збудити повтор справжніх жахіть. Якийсь час я сидів непорушно на краєчку ліжка та дивився на срібну кульку під стелею в сподіванні, що він нарешті щось мені скаже, що звернеться до мене штучний інтелект. Ну, скажи мені щось!

- Скажи мені щось! Ти що не бачиш, що мені погано?! Допоможи! Допоможи мені! У мене збої у імпланті! Допоможи!

Він мовчить! Він підступно мовчить! Мені так не вистачає зараз його допомоги! Його слів! ТАУ, де же ви?! Де же керівництво з Ромбу?!

- Допоможи мені, будь ласка! Я вже не можу! Якби ж це був одиничний випадок, я б змирився з цим! Але ж воно мене переслідує з вчорашнього вечора! Ти мене чуєш? – Я вже не міг голосно розмовляти. Знов заболіла голова, а разом з новою хвилею болі кудись зник голос. Я не говорив…

Знов я відчув присмак металу, гидкий сморід. Знов біле почало повільно зникати під різнокольорові барви, знов капнули бензином… Проступали чорні металеві листи, бруд, іржа, тріщини. Вони наповзали з усіх сторін одночасно та неспинно. Мені страшно. Мені так страшно, що я не керував тілом, не міг здвинутися з місця, очі завмерли на срібній кульці.

- Будь ласка, - пошепки благав я у штучного інтелекту про допомогу. – Будь ласка, допоможи мені. Я ж нічого не скоїв такого, щоб терпіти такі знущання. Нащо мені таке покарання? За що?..

Хвилина. Можливо, більше пройшло від тієї миті, коли галюцинації стали перемагати над тверезістю розуму. Та ні. Точно більше. Я сидів, не ворушився, дивився на кульку, намагаючись не відриватися на інші предмети, щоб мені не стало гірше. Поки я перебував в такому положенні, паніка та серцебиття не нарощувалися, а ховалися десь в глибині підсвідомих страхів. Та у мене виникло інше дивне спостереження: моя пустота та втома знов виникли невідомо звідки. Щойно я вирішив, що у мене вийде з усім цим впоратися, як ще й це додалося до кризи. Тепер у мене розпочалося інтенсивне серцебиття, нахлинула паніка, пустота роз’їдала мене зсередини, а втома затискала разом з головною біллю рота.

Куди діватися? Я не зможу ось так просидіти тут… Він мені не допоможе. Я лишився один на один з цією страшенною проблемою. В пошуках порятунку мені доведеться піднятися з ліжка та пошукати інформаційний девайс. Він повинен буде себе видати, коли я думкою викличу його. У спальні пристрою однозначно не було – я з десятка разів благав його підсвітитися, випустити голограмний шар, але нічого не вийшло. У ванну кімнату я боявся входити. Настільки там темно було та потворно, що я лише зазирнув у щілину та викликав пристрій. Нічого. Тиша. Я вийшов у коридор. Усі мої рухи були сковані страхом. Я йшов повільно та невпевнено, тримався рукою за чорну металеву стіну, щоб не впасти на брудну підлогу від нестачі сил та енергії. Він має бути у їдальні, але вчорашній приступ галюцинацій відштовхував мене звідти ударом панічного страху. Так, я зараз знаходжусь у ілюзіях, але мені боязко було глянути у вікно на 44-й район. Таке відчуття народжувалося від цієї думки, що я падаю у нескінченну прірву проклять та смерті.

І як би мене не гнало від їдальні та вікон, я все рівно ввійшов туди. Картина від вчорашнього зовсім не змінилася. Я викликав інформаційний девайс, але він мовчав, сховався десь. Страх перед жахливими пейзажами вмирав від запальної цікавості, котра вимощувалася на попелі пустоти та втоми. Зазвичай крізь скло проходить сяйво сонячних променів, але зараз у їдальні було темно, моторошно, гидко. Цей потворний сморід, цей нудотний присмак. Якби ж я встиг поснідати, тоді б все було ззовні. Крок за кроком я підійшов до вікон, які були обрамлені темним металевим каркасом. Ось воно… викривлене зображення прекрасного 44-го району. Калейдоскоп болі, пустоти, втоми вирували у голові, змушуючи серце стискатися все міцніше і міцніше всередині грудної клітки.

Сліпнули мої очі, коли бачили пречудовий, прекрасний, неймовірно гарний пейзаж білих квартирних блоків. Зараз же я пропускав зір по темним закуткам кубічних структур, чорним вежам з незрозумілими білими написами, страшенними низинами під будівлями, що більше походили на смітник, ніж вулиці. Темно-синє небо прикрашали якісь літальні апарати з прожекторами, що знижали смертельно болюче світло прямо на будівлі ілюзії. Я не бачив там людей, я не бачив аерокарів у повітряних коридорах. Ні, зачекайте, там щось літало. Щось таке, що майже не відрізнялося від попелових хмар на фоні непрозорого, темного неба.

Дуже реалістичні галюцинації, але я в них все рівно не збираюся вірити. Це все гра зламаного імпланта. Це все не може бути справжнім…

- Невже? – пролунав в голові незнайомий жіночій голос. – Невже ти вважаєш, що це – несправжнє, а те, що тебе оточує повсякденно, – справжнє?

- Хто?.. – ледь вийшло з вуст. – Хто ти?

- Я – справжня. Все, що ти зараз бачиш, найбільша правда в твоєму житті. І я допоможу тобі в це повірити, якщо ти прислухаєшся до моїх слів.

- Ні, - відмахнувся я, відступаючи від вікна. – Ні! Йди геть з голови! Це все збій у роботі імпланта! Твого голосу теж не повинно існувати! Це все ілюзія! Ілюзія! Ілюзія!

- Тоді це найреальніша ілюзія з усіх, що ти бачив, Даніелю. Мені якийсь час вдавалося приховувати твій стан від “AURORA”, але твої ж дії та крики все рівно привернуть їхню увагу. Скоро може об’явитися ОКГ. Їхня поява буде найменшою твоєю проблемою. Якщо вони зрозуміють…

- Зачекай! – швидко шепнув я, впавши на підлогу та підпершись до вікна. – Зачекай-зачекай! Це все ілюзія! Ніколи до мене не навідається ОКГ. Я – примірний працівник правоохоронних органів, котрі контролюють…

- Контролюють що, Даніелю? – перебив мене жіночий голос. – Я поки що не маю часу на переконання. Зараз тобі у двері постукають двоє чоловіків. Йди за ними.

- Ілюзія…

Я хотів було ще раз вимовити “ілюзія”, але в цей час хтось справді постукав у двері. Аби ж це було не насправді! Аби ж все це було жахливим сном! Сон! Страшний сон! В двері ще раз постукали! Сильніше та інтенсивніше! Раптом це з центру обслуговування! Раптом це техніки! Тільки через ці два ймовірних варіанта я направився назад у коридор та пройшов до дверей. Не знаю, чому я не подивився у вічко, але замок відчинив я для зовсім несхожих на персонал центру обслуговування людей. Вони мене налякали ще більше, ніж був у мене стан до цього. Я відступив від них. Двоє чоловіків у брудному старинному одязі штовхнули двері та пройшли у мою домівку. Чого їм від мене потрібно? Хто вони такі? Невже той голос у голові був справжнім? Ні!

- Ні! – крикнув я їм в обличчя та побіг до дверей, паралельних цій, у іншому кінці коридору. – Не зможе мене схопити навіть ілюзія!

Щойно я вирішив, що мені вдасться втекти від жахіть моєї фантазії на аерокарі, як у гаражі очі мої злякані побачили зовсім інший транспортний засіб за той, на якому я звик літати. Чорний, з гострими частинами та деталями. Мене це ввело у ступор. Я встав на місці наче вкопаний, навіть не звертаючи уваги на тупотіння позаду. Якийсь знайомий та неприємний звук. Біль у спині, біль по всьому тілу. Біль від п’ят до голови, котра пролетіла по хребту. Спалахи в очах, спалахи у м’язах. Темрява. Темрява. Нескінченна темрява.

Часом я бачив декількох людей, що тягнуть мене по коридорам невідомого простору. Я не міг усвідомити, чи то реальність оточує мене, чи то ілюзія так знущається. Я то прокидався, то засинав. Оніміле тіло не було здатним ні на які дії. Вони мене несли за руки та ноги у якийсь елеватор, потім знов у неприємні, моторошні та темні коридори. Усюди були труби, я чув шипіння пару, роботу якихось механізмів, я чув їхні розмови, але розібрати слів не міг. Один із чоловіків перекинув мене через плечі; вони побігли кудись по лабіринтам коридорів. Наче за ними йде скажена погоня.

Хто вони такі? Нащо викрали мене? Чим довше все це відбувалося, тим ясніше для мене ставало, що двоє чоловіків явно не з ілюзії. Той голос у голові… Та жінка… Вона зламала імплант, вона знущалася наді мною та змушувала дивитися на страшенні речі. Завдяки їй їм вдалося так легко викрасти мене. Саме вона стала причиною усіх моїх нещасть. Це для мене зрозуміло. А от питання: “Навіщо вони мене викрали і хто вони такі?” – лишається нерозкритим.

Як взагалі змогло допуститися таке, що мене викрали? На планетарній столиці, у одному із центральних районів, де повним-повно поліцейських, співпрацівників ОКГ… Як ТАУ допустила подібний вчинок? Вони люди? Можливо, вони ретрони… Мені страшно. Мабуть, вперше за все життя.

Вони застосували до мене шокер. Наслідки його дії ще довго будуть мене переслідувати. На протязі довгих годин я не зможу ворушитися, я буду засинати та прокидатися. Я не зможу сказати ні слова. Я не зможу вирватися з їхніх рук. Я заснув, а коли прокинувся, то побачив зміну у обстановці: ми перебували у якомусь транспорті, що рухався по темному, страшенному тунелю. Лише єдиний здоровенний прожектор попереду освітлює морок. Я чув стукіт коліс. Моє тіло кинули на заднє сидіння, а двоє чоловіків, відповідно, зайняли свої місця попереду. За кожною десятою секундою почали мелькати над нами ліхтарі з темно-червоними лампами, котрі ледь-ледь освітлювали шлях у холодній пітьмі.

Щойно я мислив, як мені набридла робота поліцейського, яка зв’язана лише з канцелярською працею. Я мріяв про якусь справу, про щось більш серйозне, ніж перегляд справ ретронів. Тепер я хочу назад у дільницю, хочу сидіти у кабінеті та виконувати нікому непотрібну роботу. Ситуація, у котру я потрапив, не була схожа ні на що. Навіть у навчальних симуляторах ми не відпрацьовували подібного. Це щось незвичне, але більш за це воно було страшним. Мені було страшно, дуже страшно. Якщо до ігор з моєю свідомістю, зі сприйняттям реального і нереального, я помалу звикав, розуміючи, що це можливо виправити, то до незнайомців я не знав, які переживати почуття.

Ліхтарі невідомо куди подівалися, настала прохолодна темрява. Транспорт повільно знижував швидкість, спинявся. Прожектор погаснув. Настала непроглядна темрява. Звідкілясь чувся скрип, начебто чимось терли об металеві колеса. Хід повністю припинився. Незнайомці покинули машину, не сказавши ні слова. Куди вони? Недалеко. Один із них схопив за ноги та потягнув на себе. Коли мене підняли на плечі, то я відчув, що руки закуті у наручники. Так, я починав відчувати; ворушитися ще не міг, але вже хоч дотики сприймаю як належить. Вони понесли мене вниз по якимось тунелям. Вузький бетонний прохід з маленькими сходами. Я зачіплявся руками та ногами за сирі, холодні стіни. До вух доносилися тихі переговори:

- Дідькові виродки встановили сенсори у старих тунелях, - пролунав голос незнайомця, котрий йшов попереду. – Якби ж ми самі були, то ще б майже ніяких проблем не трапилося, але з цією, нашпигованою імплантами недолюдиною, ми… вимушені… - Він чомусь запинався. Скоріш за все, пригинався та обминав щось. Я був правий. Мій носій теж пригнувся. Так низько, що я навіть не зачепив, будучи у нього на плечах, труби наді мною. – Ми вимушені ходити старими технічними тунелями.

- Якби Аліса могла дистанційно відімкнути всі пристрої в його голові… - заговорив мій носій, але той, що йшов попереду змусив його замовкнути.

- Тихіше ти. Нащо імена вимовляєш? Він же все транслює. Якщо нам і вдалося приглушити засоби відстеження, то прослуховування та запису так просто не відімкнеш. Через те, що ми йдемо пішки, у них буде більше часу, щоб відстежити його та повернути у мережу. Тому нам потрібно йти швидше. Все стане нормально, як тільки вона попрацює над ним.

- Буде теж колупатися у мозку? З останнім нічого не вийшло…

- Знов ти за своє. Він же все чує. Помовчи.

Що?! Хто вони такі?! Що зібралися зі мною робити?! “Нашпигована імплантами недолюдина”?! Аліса?! Колупання у мозку?! У мене і до цього були проблеми з приступом паніки та боротьбою зі страхом, але тепер це вже переросло у фобію! Негайно відпустіть мене! Я співробітник поліції! Я детектив Даніель Хоуп! Відпустіть мене негайно! Відпустіть!

Не існує ніякого сенсу кричати їм… Я все рівно не можу розмовляти. Я у пастці. У мене зібралися колупатися у мозку. У декого попереднього колупалися, і з ним відбулися якісь страшенні речі. “З останнім нічого не вийшло”! Я розумію: вони навмисно мене залякують. Що ж ви за люди такі? Все ж таки ретрони? Якась організована банда ретронів, котрі викрадають громадян ТАУ. Що ж ви робите з нами? До мене тільки зараз дійшло, що ми знаходимося на технічних рівнях. Я ж неодноразово чув від незнайомців, що ми йдемо у старих технічних тунелях, коридори котрих простягаються на мільйони кілометрів глибоко під землею. Куди вони мене тягнуть? Я підозрюю, що кудись під ізоляційний купол, де мешкають ретрони.

Заспокойся, Даніелю, заспокойся… Як я можу заспокоїтися?! Мені збираюся забратися у голову, щоб щось зробити з імплантом! Вони і так довели його до такого стану, що навколо мене тепер усюди глюки! Як мені діяти?! Як?! Як?.. Не знаю, від чого (від страху, від дії шокеру, від шоку), але я втрачав свідомість. Мені все важче було спостерігати за тунелями, прислуховуватися до тихих розмов. Я… Я вимкнувся/

/Сліди від бурі… Поламані гілля думок. Рознесена домівка розуму. Підсвідомості хворої навколо прірва прірв. Свідомість знищених століть, забитих неправдою цеглин тисячоліть. Ми всі мертві. Мертві ми всі. Ми не живемо. Не живемо ми. Чи є у нас спогади? Спогадів немає. Спогадів не існує. Я задаю собі питання: “Чи живий я? Чи був колись живий? Чи буду жити хоч колись? Чи маю я на це право?” Я задаю собі питання, а відповідь дає метаморфоз моєї душі: “У прерії твоїх забутих снів життю справжньому немає місця. У пустирі несправжнього, у пустелі творіння думки ніколи ти не жив. На зелених пагорбах гармонії та спокою не жити тобі ніколи, ні секунди, ні миті. За право жити ти маєш боротися, відштовхуючи брехню, вбиваючи обман.” То ж існувати мені доведеться у боротьбі, не знатиму я іншого виходу, щоб здобути право на життя. Життя у мене не було, неживий я зараз. За нього мені доведеться пірнати у страждання, за нього мені доведеться стрибати у пекло замерзлих душ. Нехай так буде, я готовий/

/До мене повернулася пам'ять. Хтось моє тіло необережно поклав на крижаний бетон. Від цього я прокинувся. Секунди летіли, пірнали у вирій нескінченного хаосу. Переді мною розпливчатим зображенням, фрескою світла, тіней, предметів інтер’єру вимальовувалася невеличка кімнатка. Десь хтось балакав, десь хтось сперечався та гудів.

Я лежав вниз обличчям. Довелося постаратися, щоб повернути голову у бік викрадачів та ще однієї незнайомої мені особи, що зібралися неподалік. Зір ніяк не міг сфокусуватися, я не бачив, не міг розгледіти трійцю, але по голосам розумів, що до незнайомців приєдналася жінка. Через якусь мить я пригадав про якусь Алісу. Можливо, це і є та Аліса. Це вона розмовляла в моїй голові у квартирі? Якщо так, тоді вона цілком винна у тому, що мене викрали, у моїх стражданнях!

Намагаючись хоч якось поворушитися, до мене дійшли спогади, що руки мої були у наручниках. Вони були за спиною. Я рухав пальцями, щупав старинний металевий пристрій обмеження дій. Мало їм було застосувати до мене шокер, так вони ще й закували мене. Я досі не відчуваю ніг.

Як тільки вони припинили розмовляти, я відчув на собі погляди декількох пар очей. Від цього у мене промчалися холодні мурахи від шиї до п’ят. Мені зараз стало в сто разів страшніше, ніж коли у мене почалися галюцинації. Я підозрював, що скоро вони розпочнуть колупатися в моєму мозку. Ця клята Аліса розпочала робити це ще вчора вранці у аерокарі Геслера. Та то були лише іграшки, як я вже встиг зрозуміти. Надалі на мене чекатимуть речі, про які краще не думати. Але як про них не думати?! Я ж не перший, кого вони спіймали та збираються зробити щось страшне!

Чулося мені, що незнайомці з дикими намірами наближаються. У вухах розпочалося шалене биття барабанів. Один із чоловіків схопив мене за комбінезон, підняв, переніс через кімнату та посадив на прохолодний металевий стілець. Руки та ноги прикували ременями. Я й досі не розумів, нащо вони це роблять, адже паралітична дія шокера все ще не пройшла. Мені щось притиснули до шиї. Відчувши гострий дотик, я сіпнувся та викрикнув. В очах миттєво почало ясніти. Жінка заговорила, але не до мене:

- Тільки-но препарат розпочне діяти на імплант, - голос її був тихий та спокійний, але водночас і серйозним, - розпочнеться перенавантаження на нервову систему. Нейрони можуть не витримати. Тримайте його міцніше, поки я буду вимикати засоби стеження.

- Знов згорить? – поцікавився хтось із чоловіків. Мені поклали руки на плечі. – Я не хочу бачити, як очі розпливаються по підлозі…

- Не смішно, - підмітив його напарник. – Годі жартувати на цю тему. Вони коли нервують – їй важче працювати. Не розумієш цього?

Що ж вони замислили зі мною зробити? Ні! Заберіть від мене руки! Заберіть їх геть! Чому я не можу кричати?! Чому я не можу на них накричати?! Я… Я тільки зараз помітив, що поруч стоїть невеличкий стілець з якимось громіздким старинним пристроєм. Жінка приєднала якийсь кабель у отвір для налаштування імпланту, що зліва на шиї. Потім прикріпила якісь липучки на лоба. Жар. По всьому тілу почав наростати жар. В голові загуділо. Я почув верещання сталі об сталь. Вона щось натискала на портативній панелі, котра приєднувалася до пристрою тоненьким шнуром.

Як же болить! Як же болить голова… все тіло! Все болить! Я хочу стиснути собі зуби таким чином, щоб вони розкришилися!

- Кляп! – крикнула вона одному із помічників. Тиск на плечах зник, а через мить у мене в роті була холодна трубка.

Що ж вона робить зі мною?! Вона вже колупається у мозку?! Ні! Ні! У мене затряслися руки, ноги! Якби не ремені, вони б вже відірвалися та розпочали жити окремо від мене! Ні! Ні! Горіли очі! Я їх заплющив! Майже кип’ячені сльози потекли по щоках! Я намагався махати головою, щоб вони нарешті усвідомили, як мені боляче! Але ні, вони її стиснули таким чином, що я не міг зробити ані руху!  

Та біль була лише вершиною піку проблем… У мене розпочалися галюцинації! Ще гірше за нещодавні! Я бачив якихось тварин, мертвих тварин. Цілу гору вбитого рогатого скоту. Потім вбивства. Звірські вбивства. Здається, я вбивав людей і гуманоїдів. Я стріляв, я бив, я різав. Я вбивав жінок та дітей. Я калічив чоловіків. Що це таке? Звідки ці галюцинації, котрі мені здавалися до болі знайомими… Якийсь бій. Кривавий. Багато вибухів, стрілянина, темно-червоне небо, багрові ріки, відірвані кінцівки, розчленовані тіла, знищена техніка зі стовпами диму. Тисячі спалахів вибухали у зіниці! Вибух! Вибух! Спалах! Спалах! Білі геометричні будівлі! Білі височенні вежі! Помаранчеве небо! Аерокари… Це мій світ! Це моя реальність! Пустіть мене туди! Відпустіть! Відпустіть мене, кровожерливі вбивці! Що вони зі мною роблять?! Нащо вони зі мною це роблять?! Я звичайний поліцейський на службі у ТАУ! Що я зробив для ретронів таке, щоб мене так ненавидіти та знущатися наді мною?! Що?! За що?!

Темрява. Холодна темрява. Тиша. Навколо мільйони мелодій крижаної тиші.

Розплющивши очі, я ледь не розгубився у тому, що взагалі зі мною коїться… Я стояв один… у їдальні, напроти вікон та дивився на пейзажі 44-го району. Коли ж я все огледів, оцінив обстановку, то зрозумів, що це стандартний для мене ранок: біовітамінний напій у чашці, на мені костюм. Я насолоджуюся картиною, де пролітають десятки яскраво білих транспортних засобів у повітряному коридорі. Небо було захоплене сірими хмарами. Вони повільно несли себе по безкрайньому простору. Пішов дощ. Краплинки припадали до вікон та повільно тікали вниз. Від побаченого мені стало спокійно та легко. Я навіть… забув… Що забув? Що зі мною відбувалося? Я знаю, що я переживав якісь неприємності, але не можу пригадати які… Зовсім не пам’ятаю.

Повертаючись проти годинникової стрілки я вдивлявся у кожний елемент їдальні. Все на своїх місцях. Білий стіл, стільці. Срібні вази, абстрактна картина. Скляна стіна, вікна. Срібна кулька в стелі. Блимає собі білим, нікого не чіпає. А що якщо…

- Покажи мені птахів, будь ласка.

Мовчання. Ніякої реакції. Кулька і далі блимала, але не реагувала на мене. Чому? Що трапилося? Треба викликати техніків? Можливо, якісь неполадки у штучному інтелекті.

- Будь ласка, покажи мені птахів, - вдруге мені важко давалося вимовити прохання. Ніби щось заважало мені розмовляти. Ніби хтось долонею прикрив мені рота. Я ледь відрізняв слово від слова.

- Що він там верзе?! – почув я грубий чоловічий голос десь у голові. – Це нормально?!

- Покажи мені, будь ласка, птахів! – голосно попросив я у незнайомця, чий голос лунав у голові. – Покажи мені птахів, будь ласка! – кричав я. – Птахів покажи мені, будь ласка! Птахів! Птахів!

Mendacium! Veritas! Як?! Як мені зрозуміти, що відбувається зі мною?! Що відбувається?! Я просто хочу побачити птахів! Я не бажаю чути чиїсь розмови у голові! НЕ БАЖАЮ! Дайте мені спокій! Покажіть птахів! Дайте спокою! Їдальня… вона почала розпливатися, змінювати кольори. Все темніло навколо, абсолютно все переливалося з темними тонами. І через якусь нещасну мить я вже не спостерігав свою їдальню. Я був у кімнатці з бетонними поверхнями. Напроти стояла жінка, я не бачив її обличчя. В очах темнішало. Але жінку я бачив. Я чув розмови, чув слова, значення яких не міг ухопити. Я не розумів, на якій мові вони розмовляють. Я взагалі нічого не розумів. В голові морок та абсолютна темрява. Нічого не пригадую. Я вже забув, про що мислив хвилину тому. Я нічого не пам’ятав, крім жінки… Я пам’ятаю її слова, котрі вона вимовляє мені прямісінько в обличчя: “Я покажу тобі справжню реальність…”. Яку реальність? Про що вона? Про що?

- Покажіть мені птахів, - пошепки, ледь чудно промовив я. – Покажіть… птахів…

Я опустив голову. З очей бігли сльози; з рота – слина. Я чи вмирав, чи просто втрачав свідомість. Я не міг дійти до кінцевої думки, що зі мною відбудеться через хвилину. Мені було погано. Голова розходилася по шву. Ноги та руки оніміли. По кінцівкам повзли здоровенні змії, котрі скручували кістки та м’язи. А хребет… Мені зараз його було шкода більше від себе. Якби не він, я б зараз розплавився на стільці, та потік по бетонній підлозі. Ні, я вмираю. Я це знаю. Мене ще ніколи не покидали подібним чином сили. Я втрачав свідомість, а разом із нею і життя. За що мені таке? За що?..

- Колись я покажу тобі птахів, - почувся востаннє жіночий голос. – Ти лише розпочинаєш життя у реальному світі. Ти просто втомився, відпочинь.

І від цих слів мене наче покосило. Я втомився. Всередині мене пустота. Я втомився… Я пустий…

***

Рідкий червоний пісок обтікає мене. Повільно. Ніжно. Він ковзає по тілу, ковзає по обличчю, інколи доторкається до очей. Але мені не боляче. Я не плачу. Я не заплющую очей. Я відпочиваю. Він мене розслабляє. Він дає мені час помислити. Що може означати його нескінченний потік? Життєвий цикл? Що ж як не це? Хто мені пояснить? Творці? Хто мої творці? Час? Еволюція? Нескінченність?

Ні, він намагається донести до мене щось інше. Щось таке, що чіпляється до мене від початку мого існування і до теперішнього. Спогади? Які можуть у мене асоціюватися спогади з червоною піщаною річкою? Які?/

/Спалах. Нічне небо озорило сяйвом червоної сигнальної ракети. Навіщо? Засоби нічного бачення і без того відмінно дозволяють орієнтуватися на полі бою. Та то не наші запустили ракету. Біженці. Це якісь тактичні сигнали. Вони все рівно не встигнуть підготуватися до нашого наступу. Альфа-Корнея не стане їхньою колонією. Ніяка планета не стане їхнім притулком…/

/Піщане листя червоного кольору падає з темного неба прямісінько на мене. Що це за уривки? Звідкіля вони у мене? Чиї то думки? Чиї то переживання? Інколи здається, наче я присутній на чийомусь місці. Я бачу обличчя. Сотні очей. Наляканих очей. Вони страждають від болі, вони кричать та благають спинитися. Але той, від чийого імені я виступаю, зовсім не знає, що таке милосердя. Він вбиває та вбиває, не знаючи іншої цілі в своєму поході. Він калічить, він знущається. Жодної емоції в цей час не проскочить в голові. Жодної. Він виконує лише одну ціль – знищує ворогів людства. Навіть якщо сама людина повстала проти нього.

Чому він це робить так бездушно? І найголовніше: чому я спостерігаю за цим? Яким чином? Хтось змушує мене це бачити. Але навіщо? Що я маю зрозуміти? Це спогади? Чиї?/

/Спалахи імпульсної зброї. Гігантський кратер. Тут під прямим кутом ввійшов у планету космічний фрегат. Навколо залишки. Навколо вогонь. Все палає яскравіше за день, котрий панує на поверхні планети. Десь крики. Десь вигуки. Я сам. Я поранений. Я не можу вступити у бій. Мені потрібна медична допомога. Мені потрібна допомога. Нарешті хтось відгукнувся. Підійшли до мене. Троє. Один із них медик. Надає мені допомогу. Через дві хвилини я вже стою на ногах. Я вже готовий йти у бій проти тих, хто зрадив нас, хто відвернувся від людства. Я несусь поміж уламків, я рвусь до фронту. Я рвусь знищувати всіх, хто не прийняв наші ліки…/

/Червоні краплини. Повільно падають на мене. Обіймають. Їх так багато, що вони починають збиратися навколо, утворювати море з кривавих сліз. Рівень потроху підіймається Мене окутує. Я лишаюся на твердій поверхні, тону. Простір так швидко заповнюється, що я не встиг вдихнути, як наді мною зібрався стометровий морок кривавого моря. Я не задихаюся. Я далі вільно дихаю в цьому середовищі. Чому? Що відбувається зі мною? Що все це повинно означати? Хто надсилає мені ці видіння? Чи потрібні вони мені?

Потрібні чи ні, але мені все більш цікавіше стає, за ким я стежу, хто він? Чим більше я бачу його спогадів – чи що воно таке? – тим більше я його ненавиджу. Він мені не подобається. Зовсім не подобається./

/Довжелезні коридори квартирного блоку. Тут немає кордонів, немає меж для агресії. Ми загнали їх у пастку. Тепер вони будуть боротися наче дикі тварини. Це остання межа, останнє сховище, де б вони могли прикритися. Я та ще десяток штурмовиків зайняли позицію у посадочній площадці, перед коридором з квартирами. Далі барикади, далі темрява. Ми чуємо, як вони шепочуть, як готують очікувану засідку. Ми просуваємося, розпочинається стрілянина. Вони палять по нам з усього, що мають. Броня на екзоскелетах все поглинає. Ми впевнено та повільно йдемо їм на зустріч, поражаючи кожного, хто не встиг сховатися. Та навіть тих, хто сховався, чекатиме неминуча смерть. Кожного. Ніхто не втече від правосуддя.

Відчиняються двері, залп із плазм-рушниці. Роздрібнені металеві шматочки, розпечені плазмою, прийшлися на шолом. Я цілий, але система життєзабезпечення вимагає, щоб я відступив. Я не відступлю, поки не зроблю постріл у відповідь. Дуло гаус-кулемета наводиться у квартиру. Залп. Я навіть не розгледів обличчя, бо від нападника розкидалися усюди лише атоми. Тіло, точніше те, що від нього лишилося, припало до підлоги. Я ввійшов у квартиру. Ще двоє порушників стояли далі по коридору зі зброєю наготові. Це була жінка та хлопчина-підліток, що встав перед нею. Я не вагався ні секунди. Коротка черга – два трупи. Справу зроблено, я продовжую зачистку квартирного блоку…/

/Я знов лежу на піску, котрий обтікає мене. Він став темно-червоним. Наче та кров, що по венам біжить. Він не просто обтікає мене, він поглинає. Мене повільно затягує вниз. Не просто затягує, а всмоктує у… У що?.. У спогади? Невже це мої спогади? Невже той, за ким я спостерігав, насправді ніхто інший як я? То ж це мої спогади? Мої криваві походи? Мої безжальні вбивства та розправи? Невже? Якщо то був я, тоді чому нічого не відчував під час вбивств? Чому зараз мені так боляче, так нестерпно, що я не можу спокійно спостерігати за спогадами? Чому тоді нічого не відчував? Це точно не я… Я в цьому впевнений. Якби то був я, я б не знав, як мені діяти в бою. Я ніколи не приймав участі у них… Та й… Які бої? Хіба ж людство знає, що таке війна? Ні, не знає. Їх вже давно не було, давно не існує, ніколи не буде. Це забутий термін по історії, забуте поняття Проклятого тисячоліття. Це все ілюзія. Як і сон, в якому я застряг. Це ж сон, вірно? Сон. Звичайний сон…

***

Сон… Це був сон. Так, це був лише сон, навіяний мені знущаннями Аліси та її помічників. Страшний сон, жахлива ілюзія та обман, в котрі я ніколи не повірю. Хоч які б вони зображення мені не показували, які б думки не засовували у голову, я не збираюся в них та з ними залишатися.

Та мене зараз турбувало не те, що стало нереальним, а те, що відбувається насправді. А насправді у мене розривається голова. Очі я не можу розплющити, бо тільки-но я починаю підіймати віки, як одразу ріже зіницю яскраве біле світло, починають йти сльози. Хтось наче пісок мені посипав на них. Ні, я не можу очі поки що розплющити. Руки вже не в наручниках, ноги теж вільні, але у мене так болять м’язи, що я ледве ворушу пальцями на кінцівках. До мене щойно дійшло, що я зараз лежу. Я перебуваю в горизонтальному положенні. На якомусь твердому ліжку з незрозуміло яким матрацом піді мною.

Що я пам’ятаю з останніх хвилин мого прокляття? Я пам’ятаю страшенну спазматичну біль, судоми, гортанний крик, розмови людей. Я пригадую дивний пристрій, жінку та двох чоловіків… Кімнату з бетонними стінами, підлогою та стелею. Тунелі, дивний транспортний засіб. Шокер. Квартира. Галюцинації. Головна біль. Деформація сприйняття реальності. Замість прекрасного 44-го району – бридка його варіація через призму брехні. Робота. Лейтенант. Відпустка. Реабілітаційний центр. Я мав туди відправитися. Патрулювання. Геслер. Білий салон аерокару. Головна біль. Важкий та нестерпний сон. Я пам’ятаю ще якісь фрагменти. Дивний пристрій, котрий світив мені в обличчя. Я лежав на металевому столі, в голові лунали незрозумілі слова, що були складовою мого життя, моїм програмним кодом. Я пам’ятаю квартиру, акт самогубства цілої родини, підрозділ ОКГ. Писк у вухах. Падіння у прірву. Я все це пригадав. Що це?.. Звідки у мене ці спогади?

Де ті, хто наді мною познущався? Куди вони зникли? Я сам у кімнаті? Я наодинці? Як це зрозуміти? Треба розплющити очі, не зважаючи на гостру біль. Треба відвернутися від світла та постаратися прикритися якось тінню… тінню мого обличчя. Для цього потрібно перевернутися зі спини на живіт, але… все тіло сльозами укривається, коли я лише у думку проковзаю, що пов’язана з будь-якими діями. Лишаються неторканими лише розум. І то я не до кінця впевнений, що з ним зараз теж немає проблем. Лишалося лише слухати. Я слухав аж надто уважно. Для цього не довелося прикласти зусиль. Я був сам. Скоріш за все. Навколо була тиша і тільки вона. Зовсім тихе. Лише моє хрипле, уривчасте дихання. Можливо, хтось мовчки сидів поруч та спостерігав за мною. Тому я на декілька секунд набрав повітря в легені, прислухався. Ні, ніхто навіть не дихав поруч. Було чутно лише одне. Монотонне, постійне падіння крапель прямісінько на бетонну підлогу. Кап. Потім проходив цілий натовп секунд. Кап. Вони зіштовхувалися. Холодна підлога і рідина, що є основою життя. Кап. Лише сльози чиїсь, котрі йдуть до підлоги та яскраве біле світло.

Як би мені боляче не було… Як би не стогнали м’язи, кістки, шкіра, мозок… Я все ж таки зміг перевернутися. Обличчям я вперся у ковдру, чи щось схоже на неї, а потім відвів носа у сторону. Я сховався в тіні, у мене це вийшло. Один… Два… Три… Занадто важкі віки підіймалися, розплющувалися. Вони зліпилися сльозами, пилом, брудом. Перша спроба розпочалася з неприємного звуку розривання липкої субстанції. Мені на декілька міліметрів вдалося розняти половинки. З другого разу я зміг їх розплющити. Так, нарешті! Я розплющив очі, але не надовго. На дві секунди, бо вони одразу ж завили, одразу ж сльози пішли. Руки були вільними; я підняв їх до обличчя з трудом, котрий прикладав для розплющування очей, а потім витер пальцями сльози. І вдруге відродженні зіниці завмерли на темно-сірій стіні, на якій запікалася тінь мого обличчя. Піднявши голову, я побачив ще одну стіну. Я лежав у кутку кімнати. Знизу, під ногами, я бачив товсті чорні труби… Наскільки глибоко вони спустилися по технічним рівням? І що більш важливо – скільки я вже тут пробув? Я міг проспати після пережитого цілі дні, а можливо, пройшли лише години.

Я так зациклився над міркуванням часу, що навіть трішки злякався, почувши різкий металевий шум позаду. Я сіпнувся, був готовий підірватися з ганчір’я та кинутися на будь-якого бідолашного, хто стояв там. Але я знав, що то були мої викрадачі, і ще я знав, що не зможу підірватися. Тільки-но я приклав зусиль, щоб підняти ногу, як у неї вчепилися судоми. Болючі та нестерпні, але я не зміг викрикнути від болі. Не зміг. Я лише прохрипів, вигинаючись так, що ледве хребет не зламав собі.

Цей невідомий швидко наблизився до мене. Холодний дотик до шиї. Щось запекло, але мені вмить стало легше. Судоми повільно зникли, м’язи плавно розслабилися. Приємне тепло прокотилося по організму. Я… Я відчував себе майже прекрасно, якщо не враховувати того, що зі мною відбувається на протязі доби. Прилив сил. Я захотів побачити того, хто позбавив мене страждань, і, можливо, подякувати йому. Але, перевернувшись назад на спину, я побачив незнайому мені жінку з маленьким пристроєм в руці. Незнайому лише візуально. Я знав, хто вона така. Чудово знав…

- Ну як? – тихо запитала вона. – Ти знаєш, що ти у нас особливий, Даніелю? – продовжувала вона задавати питання.

Я на них не звертав уваги. Я вперше зміг усвідомлено побачити її. Раніше моїм бідним очам траплялися лише болючі образи невідомої примари, якоїсь страшенної потвори, котра ображала мене, знущалася, намагалася вбити. Але ні… Вона зовсім інша від тих хворих фантазій, котрі проникали у мене в недалекому минулому. Вона була вище від мене. Принаймні так мені здавалося. Чорний синтетичний плащ з синіми неоновими полосами, які переливалися темно-зеленим, коли вона хиталася під світлом лампи. Під плащем, що торкався підлоги та ховав знизу чоботи, я побачив гольф з дуже високим горлом, котре впиралося в пази для шолом-маски. Нарешті я спинився на майже білому обличчі. Одразу кидалися увазі три шрами, два з яких невеликих розмірів були прямісінько на лівій брові; третій був нижче губ, йшов до підборіддя. Вони одразу відштовхували мене, але її… її мрійливий та сповнений невідомих мені почуттів погляд зачепився та не відпускав. Сірі, кришталеві очі. Маленькі, майже непомітні брова. Світлий волос, що не доходив до плечей. Тонесенький ніс, родинка-цяточка справа від нього.

- Схоже, - вона нахилилася до мене, відчувши, що я не слухав її, - пошкодився слуховий модуль, коли я відімкнула імплант. Зачекай тут, поки я сходжу за інструментом. Зараз ми все налаштуємо…

- Ні, - хрипло відповів їй я, - я тебе відмінно чую.

- Чому ж тоді не відповідав на елементарні запитання? Розумово-обчислювальний модуль замкнуло? Або ж глючить біопроцесор. Та яка різниця? Це ми можемо виправити, адже ти перший з екзатронів, якого нам вдалося перепрограмувати.

- Хто? – намагаючись вникнути в хід її думок, поцікавився я. – Ти про кого? Чому це я “екзатрон”?

- Я могла б тобі зараз пояснити, Даніелю – добре, що вони почали вам імена прививати! – але не зараз. Тобі потрібно звикнути до нового образу оточуючого світу, а вже потім задавати питання та слухати на них відповіді.

Від її розмов мені знову стало страшно. Привабливу зовнішність з думок виштовхнуло нагадування про нанесену мені шкоду. Ці мерзотники спіймали мене, а перед цим знущалися над моєю свідомістю! Ганебні виродки викрали мене! Викрали та знущалися! Щось робили у голові! Щось зі мною зробили! Вони могли мене вбити! Вбити! Але вони цього не зробили… Я їм для чогось потрібен! Напевно, будуть скоро продовжувати знущатися! Вони ще не закінчили! Це вже точно! Мене б так просто не лишили живим!

З проходу повіяло свіжим повітрям. Я тільки зараз зрозумів, що двері лишилися відчиненими. Ця Аліса помітила мій погляд, спрямований на вихід. В ньому жінка прочитала бажання вирватися та втекти звідси, від них. Вона протягнула руки до мене з жестом “зупинись, не думай про це”:

- Що ти задумав, Даніелю? – тихо питала вона. – Заспокойся. Про що б ти зараз не розмірковував, ти повинен знати, що тобі нічого не загрожує. Ми допоможемо.

Звісно допоможете! Ще й як допоможете! Але без моєї участі! Дарма ти ввела мені цей препарат! Я сам собі допоможу! Сам! Я різко підвівся та відштовхнув її! Відштовхнув з такою силою, що вона полетіла у інший кінець кімнати! Як у мене це вийшло?! Як?! Трьома майже стрибками я вилетів з в’язниці та помчався через здоровенну кімнату до єдиної двері, що я помітив у першу мілісекунду. Двоє чоловіків сиділи на своїх місцях, а коли я вскочив у двері, вони перелякано озирнулися. Один побіг до мене, а інший за зброєю, напевно. Я не став чекати та побіг далі. Від першого довелося ухильнутися, бо він був досить близько і ледь не схопив мене за плече, коли я відстрибував за подраний диван. Першочерговий план провалився: мені не вдалося уникнути сутички. Другий чоловік, як я і вважав, десь взяв шокер та намагався ним націлитися на мене. Врятуватися від удару допоміг інший нападник, що підійшов до мене та замахнувся рукою. Не знаю, звідки у мене такі сили, але дуже легким рухом мені вдалося відбити удар, захопити його та кинути у його товариша з шокером.

Я вже біг до наступних дверей, коли позаду пролунав жіночий крик:

- Стій! – Я не обернувся, але спинився, схопившись пальцями за металевий клапан, що мав відчинити товсті іржаві двері. – Даніелю, стій! Ти собі так нашкодиш! Ми лише бажаємо допомогти!

Ну, звісно! Ще нащо було мене викрадати?! Щоб допомогти?! Ось таким чином?! Ні! Я відмовлюся від вашої допомоги! Краще мені тікати звідси, бо ті двоє вже приходять у себе. Я смикнув за клапан. Стара пневматика зашипіла, заскрипіла. Я ледве встиг ковзнути у щілину, щоб не потрапити під удар шокеру або хватку рук іншого чоловіка.

Попереду була темрява, ледве пронизана світлом старої аварійної лампи під стелею. По довгому коридору з трубами, кабелями, сенсорами та консолями я добіг до металевих сходин. Вниз… Вгору…. Куди? Позаду доносилося тупотіння ніг. Вниз! Я скочив на першу сходину, а за нею перестрибував одразу через чотири. Прольотів шість я спускався до невідомої темряви. Лише інколи на стінах маячили неонові цифри темно-червоного кольору. Їх світла мені вистачало, щоб зрозуміти – ніяких дверей поблизу немає. На сьомому прольоті я спинився перед відчиненим шлюзом. Далі був короткий металевий міст над глибоченною прірвою. Що там внизу? Я бачив лише морок, котрий тягнеться до ядра планети. На чорних стінах, далеко одна від одної, були розміщені майже кривавого кольору кислотні лампи.

Я хотів стрибнути туди, знаючи, що все це ілюзія та обман, навіяні мені цими злодіями. Страшенний сон, кошмар та жахіття. Я не заслуговую цього. Але щось мене спинило. Якийсь внутрішній шепіт сказав мені: “Ні, біжи далі! Біжи! Не спиняйся!”. Я побіг, поза спиною хтось вигукнув:

- Стій, виродку металевий! Стій, інакше я прикінчу тебе!

Найвірнішим для мене та найочевиднішим вибором було бігти далі. Через міст. Через довгий темний коридор. До темряви додавалися неприємний сморід та металевий присмак у роті. Розвилка. Я побіг прямо. Ще одна розвилка. Я знов побіг прямо. Коридор перпендикулярно уперся в інший. Я звернув наліво. Побіг цією дорогою. Подеколи над головою мелькали довгі ліхтарі з блідим синім світлом. Інколи я зустрічав світлодіодні цифри, літери. Решту часу лише темрява.

Я прислухався до дихання, до серцевого ритму. Я ледве не вмирав від напруги та втоми. Схоже, дія препарату скінчувалася. З кожним кроком, з кожним новим поворотом мені було все важче бігти. Все важче та важче… Коли ж все це скінчиться? Коли я добіжу до елеватора, що веде на поверхню? Я хочу до білих веж, до прекрасного 44-го району. Я не бажаю бігати по темним коридорам кимось давно забутого підземного міста. Не хочу…

- Ну що, паскудо, - раптом поперед мене з одного із поворотів вискочив темний силует. По голосу я розпізнав одного із викрадачів, не того, що ніс мене. В руках у нього був шокер, він видавав низький гул. – Я тобі казав, що прикінчу тебе?! Казав. Аліса тобі не розповіла, що замість одного маячка ми в тебе вчепили інший! Тепер ти від нас не втечеш! Отримуй, виродку!

Він направив на мене шокер. Спазматична біль у грудях, легені та вени набиралися вогнем. В очах потемніло. М’язи скрутило, а кістки роздробило. Я впав на занадто холодну бетонну підлогу та відімкнувся.