ЕКЗАТРОН І

Мережа спогадів. Мережа забутих хвилин. Мережа почуттів. Мережа втрачених мить. Мережа снів. Мережа стертих наносекунд. Мережа родин. Мережа дітей. Мережа онуків. Мережа небес. Мережа життя. Мережа мене. Мережа. Я. Мережа. Я. Мережа. Хто? Мережа. Мережа спогадів. Мережа забутих років. Мережа почуттів. Мережа втрачених днів. Мережа мрій. Мережа фантазій. Мережа стертих годин. Мережа бажань. Мережа мотивацій. Мережа стимулу. Мережа мене. Мережа. Я. Мережа. Я. Мережа. Де? Мережа спогадів. Мережу не пам’ятаю. Мережа почуттів. Мережу не відчуваю. Мережа снів. Мережа вбитих сновидінь. Мережа життя. Мережа десятиліть. Мережа років. Мережа днів. Мережа годин. Мережа хвилин. Мережа секунд. Мережа миті. Мережа мене. Мережа. Я. Мережа. Я. Мережа. Коли? Я? Спогади? Почуття? Сни? Родина? Діти? Онуки? Небеса? Життя? Я? Я? Я? Хто? Спогади? Роки? Почуття? Дні? Мрії? Фантазії? Години? Бажання? Мотивація? Стимул? Я? Я? Я? Де? Спогади? Почуття? Сни? Сновидіння? Життя? Десятиліття? Роки? Дні? Години? Хвилини? Секунди? Миті? Я?! Я?! Я?! Коли?!

Ідентифікація спогадів. Ідентифікація почуттів. Ідентифікація снів. Ідентифікація генеалогічних  зв’язків. Ідентифікація життєвого шляху. Ідентифікація мрій. Ідентифікація фантазій. Ідентифікація мотивацій. Ідентифікація стимулу. Ідентифікація…

Синхронізація… Синхронізація… Синхронізація…

МЕРЕЖА

ІДЕНТИФІКАЦІЯ

СИНХРОНІЗАЦІЯ

ОНОВЛЕННЯ

ПРОБУДЖЕННЯ

Я розплющив очі. Аерокар. Білий салон. Приємна обстановка. Я не один. Я сиджу на передньому місці пасажира. Геслер сидить на місці пілота. Напарник дивиться у вікно, потім переводить погляд на інформаційний девайс. Він там щось перевіряє. Потім Геслер переводить погляд на мене:

- Знов засумували, детективе? – спитав він з усмішкою.

- Я заснув? – поцікавився я у нього, намагаючись згадати, як я провів ранок. – Ми на патрулюванні?

- Так, детективе, - кивав напарник. – Схоже, вам зле. Приймали вранці препарат?

- Звісно, приймав, - відповідав я. Згадав! Я вранці дивився на пейзажі 44-го району, любувався красою. Потім відправився у дільницю, потім зустрівся з Геслером, ми пройшли на нараду. Лейтенант поставив купу завдань. Нагадав про те, що нам потрібно перевірити картки ретронів. Сьогодні вівторок. Нарада у вівторок? Я втомився, схоже. Тому і заснув під час патрулювання. – Так, приймав, - через десять секунд повторив я.

- Ви аж занадто солодко спали, детективе. – Напарник знов відволікся на інформаційний девайс. – Я вам заздрю. Але смію нагадати, що вчора ви ледве встигли передивитися всі картки, а сьогодні ще жодної не глянули.

- Знаю, Геслере. – У мене чомусь болить голова. Я не можу зрозуміти чому. Раніше на таке ніколи не скаржився. А зараз пульсує десь у потилиці. – Я пам’ятаю. Я вже приступаю.

Так, це перша точка маршруту. Я звірився з годинником. 09: 35. Я спав більше півгодини, якщо все вірно підрахував. Скільки я встигну передивитися карток ретронів за двадцять п’ять хвилин? Мабуть, не дуже багато. Мені заважатиме біль в голові, котра змушує час від часу заплющувати майже на хвилину очі. Вони у мене пекли, сльози виступали. Краєм ока я дивився на Геслера. Схоже, він не помічає, що мені зле. Чому мені зле? Невже я захворів? Радіаційна чума? Ні! Нею ніхто не хворів за останню тисячу років. Забудь про це! Забудь! Тоді що ж це? Можливо, тиск підвищений. Можливо…

- З вами все добре, детективе? – поцікавився у мене Геслер. – Щось ви мене сьогодні лякаєте.

- Схоже, - голос мій був слабкий та неспроможній говорити, - я вчора десь простудився на патрулюванні.

- А імплант? – продовжував розмовляти зі мною напарник. – Він мав би в такому випадку вам повідомити, що ваш стан погіршився.

- Мав би. – Я взяв у руки інформаційний девайс. Відкрив силою думки вкладку “AURORA”. Начебто… все добре. Всі показники сині, морально-психологічний стан у срібній смужці. – Все гаразд, - прокоментував я побачене Геслеру.

- Але щось вас все рівно турбує, детективе, - відмічав мій вираз на обличчі напарник. – Можливо, з імплантом щось трапилося?

- Та ні. Якби щось було не так, я б побачив інші показники на інформаційному девайсі. Скоріш за все, я втомився. Напевно, вже час відправлятися у відпустку.

- А ви ще не були в цьому півріччі, детективе, так?

- Не пам’ятаю, щоб я колись згадував про відпустку. Тепер вже точно треба. І куди ж ти мені порекомендуєш відправитися?

- У дільниці сьогодні казали, що на Тера-Секунда збудували новий обсерваторій, з якого відкривається вид на всю галактику. При ньому є розважальний комплекс з усім потрібним для вдалого відпочинку, детективе. Я впевнений, що вам там сподобається.

- Хм. – Я замислився на хвилину. Тера-Секунда. Це не так вже й далеко від Тера-Редіта. Але чомусь я все рівно відчував дискомфорт від думки про відпочинок за межами рідного світу. – А щось про місцеві курорти чув?

- Ні, детективе, - відмахнувся напарник. – Я останню відпустку провів на космічному полісі біля кілець Сатурну. Збудували прекрасний комплекс. Побільше б таких. – Він помітив, що я найменше зацікавлений відпочинком поза Тера-Редіта. – Не знаю, детективе. У вас для цього є інформаційний девайс.

- Точно, - з усмішкою погодився я з його зауваженням. – Зараз подивлюся.

І що мені спитати у нього? У мене склалося таке відчуття, що я взагалі нікуди не літав у відпустках. А так воно і було. Я завжди проводив час вдома. Працював у спортзалі, літав навколо 44-го району, читав книжки. А тепер мені закортіло чогось іншого. Так, я знаю, яке питання задам: “Лікувально-відпочивальні заклади в межах 44-го району”. Хм. Досить багато результатів пошуку. Чого тут тільки не було… Різноманітні центри реабілітації, лікувальні профілакторії, кафедри морально-психологічного відновлення… Невже на все це люди витрачають свій час? Точніше, не так треба ставити запитання. Невже при таких соціальних умовах комусь потрібно відпочивати у подібних місцях? Зважаючи на мій стан, схоже, все таки є якийсь сенс від таких закладів.

Але чому ж у мене таке втомлене відчуття, ніби я роками працював без відпустки на технічних рівнях?.. Ще й порівняння невдале обрав: на технічних рівнях працюють лише роботи. За ними стежать інженери, котрі точно не втомлюються від свого завдання. Тоді… я втомився, наче зірка, котра мільярди років дарує нам тепло та світло. Точно. Як вона.

Я майже не відволікався від інформаційного девайсу, але все рівно помітив, що напарник запустив двигун аерокару, підняв його вгору та стромився у повітряний коридор. Він направив нас до наступної точки патрулювання.

Серед сотні запропонованих закладів я обрав реабілітаційний центр, назва котрого співпадає з назвою препарату, що рятує життя всіх громадян ТАУ. “AURORA” обіцяла мені тижневий цикл спілкування з психологами, довгі прогулянки віртуальними лісами, відпочинок, харчування, масажі, котрих не знало раніше людство. Дивно, але у всіх закладах, описи яких я подивився раніше, були точно такі ж обіцяння. Схоже, між ними немає ніякої різниці. Мене заволікла тільки назва. І все.

- Я знайшов, де буду відпочивати, - поділився я з Геслером. – Лишається лише підійти до лейтенанта після патрулювання.

- Впевнений, - напарник усміхнувся, повернувся до мене, - що він не буде заперечувати, детективе. Ви – один із найпродуктивніших поліцейських. Навіть вам потрібен відпочинок. Якщо вас не заохочувати, зникне мотивація, зникне бажання працювати. Тому для лейтенанта краще буде відпустити вас.

Слова його ковдрою тривоги накинулися на мене. Мотивація… Бажання… Продуктивність… Заохочування… Сукупність їх в одному тексті викликало якесь дивне відчуття пустоти. Відпустка. Невже вона -  єдиний варіант, що врятує мене від пустоти? Я на це дуже сподіваюся. Бо пустота виникла і не зникає. Вона супроводжувалася втомою, ледве помітною біллю в голові. Схоже, мені не стане гірше після відпочинку у реабілітаційному центрі.

Решту дня ми облетіли всі точки в маршруті патрулювання. Я не доторкнувся до карток ретронів взагалі. Жодної з них не відчинив на інформаційному девайсі. Пристрій пролежав весь день у кармані. Думки не вертілися навколо нього навіть тоді, коли поруч захоплено працював Геслер. Як у нього це вдається? Ні, треба вірно ставити запитання: де він бере мотивацію, щоб працювати? Під самий вечір, коли ми починали вертатися у дільницю, я чомусь взагалі вирішив, що робота поліцейського у ТАУ майже непотрібна. Вона не та, якою повинна бути. Раніше все було інакше. Хоча… Звідки мені знати, як повинна відрізнятися теперішня робота поліцейського від того, що було в минулому? Я не можу собі відповісти. Я навіть не знаю, як воно було раніше, але розуміння, що воно було інакше, вирувало бурею в голові. Наче якийсь дивний привид залишав мені уривки знань… Я знав, що раніше все було інакше, але яким воно було не міг розгледіти видіння.

Шлях у дільницю, як і завжди, пролягав над найпрекраснішими пейзажами рідної планети. Вона абсолютно усюди була прекрасною, гарною, чудовою, ідеальною. І я не просто так її опис вивів у абсолют. Немає у Всесвіті нічого більш ідеального за Тера-Редіта. Пропорційні, геометричні білі поверхні під променями зірки, котра повільно переповзає до іншої півкулі, сповнювали мене гармонійними заспокійливими хвилями насолоди. Головна біль притихла, пустота та втома замовкли. Я відпочивав. Або ж тіло та мозок вже налаштувалися на неминучу відпустку. Справа та зліва прямокутні вежі (квартирні блоки) здіймалися до неба, тягнулися до хмарок. Здавалося, що ті антени, котрі були в них встромлені, от-от доторкнуться до небосхилу, і розійдуться навколо маленькі, майже прозорі хвилі. Ще трішки. Але не зрівняються блоки з вежами, котрі закінчуються там, де починається безмежність. Ці вежі розкидані посеред кубів ідеально-білого. “Ми – свідки величі людського розуму!”, - відповідали б вони, якби хтось запитав. Я б теж так відповів, якби у мене якась інопланетна раса розпитувала про людство. Адже я пишаюсь нами, нашими досягненнями. Я пишаюсь тим, що мене оточує, що в майбутньому буде існувати, а в минулому ми пережили та перемогли. Я буду розповідати та пишатися.

От тільки я розпочав мислити про наші досягнення, як у мене виникло чергове питання за сьогоднішній день: який вклад зробив я у все це? Я ж нічим не займався на протязі всього часу у поліції. Щодня якісь незрозумілі, непотрібні звіти; щодня перевірка карток, перегляд застарілої інформації та її оновлення. Я нічого вагомого не приніс для ТАУ. Та й решта таких самих як я теж нічого не зробили для людської цивілізації. Хто ж тоді здіймає нас? Кому дякувати за наш порятунок, за відбудовану планету, колонізацію інших світів? Якщо вірити Ромбу, то люди майже нічим небезпечним не займаються. Всю ризиковану, смертельну для нас роботу виконують роботи та спеціально підготовлені андроїди. Тоді чим займаємося ми? Сидимо у кабінетах та дивимося у вікна? Якщо так, тоді ми вже давно не вносимо ніяких елементів у розвиток людства. Всім цим займається автоматизація. Сподіваюсь, хоча б Ромб складається з людей.

Що у мене з думками? Я раніше не спостерігав за собою подібного! Так, мені однозначно потрібно у відпустку. Я себе ще таким чином не навішував.

- Детективе, - відволік мене Геслер, - щось ви на себе зовсім не схожі.

Я був безумно радий, що він відволік мене. Бо ці думки виникли зненацька та вчепилися у саме коріння мозку. Вони не збиралися мене відпускати, якби не втрутився Геслер.

- Все добре, - через мить повідомив я йому свій стан. – Вже не дочекаюся відпуски.

- Я за вас радий, детективе Хоуп. – Він знов усміхнувся. Чому він усміхається? Що він спостерігає такого життєрадісного в цій ситуації? Адже я йду у відпустку – не він. Чому радіти? – Розумію ваш сум, - продовжив Геслер, - я б теж не бажав розлучатися з роботою.

І от знову… Що його приваблює в нашій роботі? Настільки набридливої та нудотної роботи я не міг собі уявити, коли мене назначили у поліцейську дільницю. У навчальному центрі, де ми проходили підготовку громадян ТАУ, я не міг уявити, що у людей така доля: ходити на безглузду роботу та виконувати нісенітні функції. Це вже не дурні думки, котрі прийшли за втомою. Ні. Це вже щось інше. Адже і справді… що я такого роблю, перебуваючи на поліцейській службі? Що мені доводиться робити такого, щоб могло зберегти життя звичайному громадянину? Нічого. І це найвірніша відповідь. Я нічого не роблю, щоб якось захистити хоч когось у ТАУ.

Я зрозумів. Мені знов потрібно відволіктися на пейзажі 44-го району. Здоровенна біла вежа переді мною. Ми вже майже прилетіли. Котра година? Я подивився на панель керування аерокару. Інтерактивний годинник перегорнув хвилину, котра постаріла та загубилася десь у нескінченному минулому. Кігті часу прорвалися далі. 18:01. Наша зміна скінчилася. Робочий день лейтенанта закінчується через двадцять дев’ять хвилин.

Геслер ввійшов у тунель, проскочив крізь нього та припаркував авто у посадочній зоні на відповідній платформі. Першим вийшов я, після – напарник. Ми вирушили до елеваторів, до яких рухався весь персонал правоохоронного органу ТАУ. В одну із кабін. Дочекалися, поки спиниться на нашому рівні, вийшли. Через роздягальню, через білі коридори, повз сотню поліцейських. Геслер щось буркнув, пішов до нашого кабінету. Я промовчав. Ноги несли мене далі і далі. Прямісінько до кабінету начальства.

Ставши напроти білих широких дверей, я чекав поки сканер над ними розпізнає в мені детектива Даніеля Хоупа. Мікросекунда. Двері відчинились. Я увійшов. Кабінет майже не відрізнявся від нашого з Геслером. Хіба що трішки більше, трішки ширше. Рівнобедрений трикутний стіл стояв навпроти мене. Справа та зліва шафи з білими книжками. За ним, за лейтенантом та спинкою білого шкіряного крісла, виднівся 44-й район. Це і був найбільший плюс в його посаді – вікно з видом на місто. У нас з Геслером інтерактивне скло…

- Проходьте, детективе, - запросив мене басистим голосом лейтенант.

Я стояв майже у самих дверей. Біля кожного ребра столу знаходився стілець. Присівши за один із них, я зіштовхнувся з поглядом начальника, лейтенанта Кайлена Савольського. Він заговорив першим, навіть якщо не враховувати його запрошення:

- Є якісь питання, детективе Хоуп? Розповідайте. Службового або особистого характеру. Я постараюся відповісти на будь-яке з них.

- Я втомився, лейтенанте, - повільно відповідав я. – Можливо, мені потрібно у відпустку. В цьому півріччі я ще не був в ній.

- Секунду. – Лейтенант щось натиснув на інформаційному девайсі (прямокутному склі напроти себе). – Вірно, Хоуп. У вас двадцять п’ять діб. Якщо ви бажаєте піти у відпустку саме зараз, я не заперечую. Пишіть рапорт, я його підпишу. Ви гарний, продуктивний працівник. Без вас буде важко, але ми постараємося впоратися.

Чим я такий гарний? Я за вчора та сьогодні майже не перевіряв картки. Що з ними відбувається? Чому вони настільки сліпо та позитивно міркують, що мені аж бридко стає від цього? І чому мені раптово стало так бридко від цього? Адже раніше я зовсім не звертав на це уваги. Зовсім.

- Детективе, - звернувся лейтенант після хвилини мого мовчання, - тільки за вашим бажанням. Якщо ви і далі бажаєте працювати, я буду цьому радий. Але також я буду радий, якщо знатиму, що ви відпочили та прийшли на роботу з новими силами.

- Так, лейтенанте, - я кивнув йому у відповідь. – Я бажаю відправитися у відпустку. Мені потрібен цей відпочинок.

- От і добре, - Кайлен заусміхався. – Пишіть рапорт.

Ця процедура не зайняла у мене більше хвилини. Я дістав з карману піджака свій інформаційний девайс, розгорнув його до розмірів звичайного листа, відшукав зразок рапорту, змінив у ньому числа, вставив свою посаду та прізвище, поставив підпис, надіслав Кайлену. Я був готовий до відпустки. Буквально.

- Вдалого та гарного відпочинку, - підписавши рапорт, відсалютував руками начальник. – Побачимося, детективе Хоуп, через двадцять п’ять діб.

Він протягнув над столом руку, я йому її потиснув. Після секундної паузи, як скінчилося потискання, я вирішив, що саме час підвестися, заправити стільця та покинути кабінет лейтенанта. Так я і вчинив, сказавши перед виходом:

- Дякую, - я низько кивнув Кайлену та вийшов з кабінету.

У слід мені лунали слова:

- Нехай щастить.

Дорога моя була мені відома. Я йшов звичними мені білими коридорами прямісінько у роздягальню. Нічого мені було заходити до себе. Я впевнений був у тому, що Геслер вже переодягається, якщо ще досі не покинув вежу.

Я втрачаю контроль над думками. Це було зрозуміло. Але чому? Що такого трапилося в моєму завжди стабільному, завжди спокійному житті, що слугує джерелом для пустоти та втрати контролю? Що трапилося? Тільки я зможу дати собі у цьому питанні відповідь і сподіваюся, у реабілітаційному центрі мені допоможуть.

У роздягальні напарника не було. Або він ще у кабінеті, або вже у аерокарі. Або я його зустріну через хвилину, або не встигаю за ним на хвилину. Я спинився біля шафи, сенсори підтвердили мою особистість. Замки відчинилися, я взяв рушника, зняв з себе службовий одяг та сунувся у білі капці. Повільними кроками я направився до душових кабінок, відчинив одну із двадцяти вільних, ввійшов всередину. Як тільки я зняв нижню білизну, повісив рушника, то натиснув на, мабуть, єдину механічну кнопку у всій вежі. Тепла вода полилася на мене, стискаючи у радісні обійми. З одного із кранів, я отримав індивідуальну порцію спеціального гелю, натиснув на кнопку керування розпилювачем та намилився. Секунд через десять змив з себе все, обсушився, витерся рушником, надягнув спідню білизну та вийшов з кабінки. Шафа знов відчинилася, коли я наблизився. З-під неї виїхав молочного кольору килимок, я по-черзі зняв капці та поклав їх разом з мокрим рушником у нижній відсік, де був контейнер просушки. Потім я одягнувся у повсякденний одяг: чорний зі срібними полосами костюм, темно-сіре пальто, капелюх.

Зачинивши шафу, я вийшов з роздягальні, пройшов камеру стерилізації, довгий коридор та у елеватор. Одразу за мною заскочив хлопець, обличчя якого мені здавалося дуже знайомим. Точно! Це новенький з колонії. Я не пам’ятаю його імені, але не привітатися з ним я не міг:

- Добрий день, - звернувся я до нього, намагаючись не видавати втомленого голосу.

- Доброго дня, - відповів мені хлопець.

- Подобається у нас? – продовжував я розмову, поки ми їхали до посадочної зони.

- Ще не до кінця адаптувався. – Його голос… Він був на диво байдужим. Вчора вранці він був дуже схожим, а зараз аж занадто. Можливо, він так-само втомився як і я. – Але тут набагато краще, ніж у колоніальному просторі. Скоро звикну.

Ліфт плавно зупинився, двері відчинилися. Ми вийшли у здоровенний хол, з тисячами колон та посадочних платформ.

- А де твій товариш? – запитав я у нього неподалік від елеваторів. – Ви ж повинні разом бути, так?

- Він трішки раніше вийшов, - слідкуючи за його емоціями, я став помічати якісь незвичні деталі, які б раніше (чомусь я дуже був впевнений в цьому) я не побачив. Щось в мені змінилося. Це через втому? Йому теж потрібно у відпустку! – Добре, детективе, - він протягнув руку, - я направлюся додому.

- Так, звісно, - я видавив з себе усмішку – він теж. – Нехай щастить.

- Доброго вечора вам. – Ми потиснули руки та розійшлися у різні боки.

Сподіваюсь, ззовні я не виглядаю так-само. Не хотілось би, щоб оточуючі спостерігали на мені сумний, втомлений, вираз обличчя. Про що я, взагалі, розмірковую? З чого я взяв, що той хлопець теж втомлений? Можливо, то у нього завжди такий вираз обличчя. А я тут собі вигадую незрозуміло що.

На посадочній платформі, єдиній зайнятій в окрузі, стояв мій аерокар. І моя впевненість виправдала себе, коли я підійшов ближче, а дверцята водія автоматично відчинилися. Я сів, зі мною привітався штучний інтелект:

- Добрий вечір, містере Хоуп, - розлетівся по салону металевий жіночий голос з нотками бадьорості.

- Добрий вечір, Клер.

- Бажаєте взяти керування транспортним засобом? Вечірній рух доволі розосереджений. Найбільш ризикована концентрація спостерігалася три хвилини тому, містере Хоуп.

- Не бажаю керувати. – Я кинув капелюха на сусіднє місце. – Передаю керування автопілоту. Зараз прямісінько додому. Бажаю відпочити.

- Так, містере Хоуп.

Двері зачинилися, аерокар піднявся над платформою. Клер направила його у тунель, який був подоланий досить швидко. Так швидко, що я до темряви не встиг звикнути навколо себе. Відчинився люк, мечі білого, яскраво-білого сонячного світла прорізали собі дорогу через тінь-царівну. Вони недоброзичливо розігнали чорні плями та опинилися майже всюди. Недовгим було їхнє правління – люк зачинився, темрява знов настала усюди.

Клер відправила мене у короткотривалу подорож по прекрасному 44-му району, по його чудовим видам, за які я готовий віддати всі хвилини, котрі були присвячені мені життям. Білі вежі, білі квартирні блоки, помаранчево-теплі промінці сонця, яке вже майже зникло з небокраю. Повітряні коридори пустували, але ж я затримався лише на декілька хвилин. Як швидко всі покинули роботу та направилися по домівкам. Та яка мені до них різниця – я вже обрав місце для відпочинку. З завтрашнього дня я буду реабілітуватися під час прогулянок по віртуальним вкрай рідким краєвидам, під час бесід з психологами, під час відпочинку від роботи… Якої роботи?! Це питання розпочиналося шепотом. Воно було насичене диву та незрозумілості. Яка робота? Я ж нічого на ній не роблю, крім як дивлюсь незрозумілі, непотрібні картки. Спокійно. Це і є моя робота. Від такої роботи я і втомлююсь. Якби у мене була трохи інша робота, при іншому оточенні, обставинах, я б не втомлювався настільки, щоб не розуміти, яку роботу я взагалі виконую.

Аерокар підлетів до гладкої білої стіни, яка через секунду почала розрізатися. Гараж відчинився. Клер повільно влетіла, зупинилася та припаркувала машину. Двері відчинилися.

- Добрий вам вечір, містере Хоуп, - сказала мені Клер, коли я виходив. – Не забувайте капелюха.

- Дякую, Клер.

Схопивши головний убір, я вийшов з гаражу. Через білий коридор я пройшов до вітальні, зняв там плащ, капелюх. Одяг підхопив у мене спеціальний невеличкий дрон магнітною установкою та відправив його прямісінько до шафи-купе. Я обернувся та подивився на хребет моєї квартири, котрий з’єднував всі кімнати. Зліва від мене була скляна стіна з широкими дверима по середині. Там була їдальня, де я вранці пив біовітамінний напій. Справа – три двері: спальня, кухня, кімната для хобі. Прямо – гараж; позаду – вихід у коридор квартирного блоку.

Я одразу ж пішов у спальню. Широке двомісне ліжко, шафи у стіні, тумба. Неподалік від ліжка були двері у ванну кімнату. Роздягнувшись, я віддав костюм тому ж самому дрону, який полетів у спеціальну очисну камеру в одній із стінних шаф. Після змінив нижню білизну та ліг на ліжко. У дальньому лівому куті під стелею стирчала малесенька срібна кулька, котра інколи блимала білим.

- Через десять хвилин приготуй мені вечерю згідно меню, - звернувся я до штучного інтелекту квартири. – Підтверджувати виконання голосом не потрібно. Лише окликнеш мене до столу.

У відповідь я не почув ні слова. Від того навіть легше. Я все рівно знаю, що він виконає моє прохання. А зараз… Я бажаю лише одного:

- Покажи мені птахів, - тихо попросив я. Мій голос не був схожим на мій. Я не пам’ятав, щоб колись розмовляв так тихо та втомлено.

Від понурих думок про втому мене відволікли білі голограмні пташенятка, котрі перетинали спальню над ліжком. Вони пливли так повільно… повільно… Дуже повільно. Ніби їх заморозили в часі. Пурхання крил було сповнене болем, жалем до власного виду, котрий вимер і більше ніколи не з’явиться на Тера-Редіта. Троє крилатих зробили коло, і коли знов пролітали наді мною, майже завмерли на місці. Я відчував їхні погляди, котрі були спрямовані на мене. Ось-ось і з дзьобиків пролунає спів, який я мріяв почути все життя. Але ні… Вони знов набрали швидкість та продовжили мандри по спальні. Плавні, прекрасні.

- Покажи мені білі хмари, будь ласка.

Зліва від мене на інтерактивній стіні розрослася безкрайня блакить. Товсті, пухнасті білі плями завертілися навколо. Птахи синхронізувалися із виставою та прийнялися пірнати та виниряти у океані хмар. Все супроводжувалося звуками вітру, хмар, що повільно пересуваються за його волею.

- Будь ласка, вечір.

Синій край повільно змінив кольорову гамму. Він став помаранчевим з відтінком фіолетового. Хмари тепер виглядали шматочками чогось неймовірно смачного та солодкого. Пташки не просто літали крізь них, а повільно поїдали, насолоджуючись кожною краплинкою.

- Містере Хоуп, - холодний металевий голос відтягнув мене від мрій. – Час вечеряти.

Так, звісно. Час вечеряти. Я підвівся з ліжка, підійшов до стінної шафи та дістав звідти синтетичний молочно-білий комбінезон з моїм прізвищем на правому передпліччі. Одягнувшись, я відправився до їдальні через коридор, скляну стіну, до білого столу, на білий стілець. Я сів. Переді мною стояла срібна тарілка з блакитно-сірою рідиною, поруч – прозорий стакан з молоком, лівіше – шкатулка з вечірньою дозою препарату. Його треба вжити перед прийом їжі та запити молоком. Я зробив по стандартній схемі. Прилетів дрон-помічник, знов наповнив стакан молоком. Взявши у ліву руку ложку, я приступив до вживання біовітамінного супу. Він був дуже смачним, теплим та поживним. Я б з радістю з’їв ще одну порцію, але через ситість не мав на це шансів.

Вечеря була дуже смачною. Другий стакан молока я розтягував, смакував. І під останній ковток я тільки почав розуміти, що вікна у їдальні були зачиненими весь вечір. Мені кортіло зазирнути ще на декілька хвилин на чудові краєвиди, і я це зробив. Я підвівся зі стільця, заправив його під стіл та підійшов до білих ставень. Вони автоматично відчинилися, коли сенсори засвідчили моє наближення до вікон. Ось він. Переднічний 44-й район Тера-Редіта. Навіть в той час, коли промені сонячні знаходяться далеко від нас, тут все виглядає білим та прекрасним. Знизу горіли тисяча-тисяч яскравих ліхтарів, на квартирних блоках мерехтіли неонові маяки. На кожному поверсі горіли цифри, що вказують на рівень; на кожному блоці цифри побільше показували, який блок. Вежі – окрема тема для розмов. У їхнього підніжжя палали надпотужні прожектори, світло яких схоже на руки, що тягнуться до темного неба. Продовгуваті тіні тягнулися по ребрам, витягувалися дугою біля самого кінця. Неймовірно велика, незрима площа гладких стін градієнтом біло-молочного переливалася та грала з моїми очима. Прекрасний вид, чудовий пейзаж. Я захоплений ним.

Та ще вище я міг спостерігати зірки… Вони виглядали з-під темно-синіх хмар, мигали вітання інших зоряних систем. Цікаво, а якби кут нашого зору не залежав від розмірів ока… Що якби ми були якимось ефемерним створінням, котре блукає між планетами та бачить все набагато краще від нас? Мені б було цікаво бачити в повнісіньких деталях різноманітне сяйво: від яскраво-білих і темно-червоних, блакитних і зелених, помаранчевих і жовтих до фіолетових і сірих, ультрамаринових і рожевих… Я б хотів бачити кожну піщинку їхньої величі. Але поки я звичайна людина – маю право мріяти лише про справжніх птахів, про їхні співи.

Знов заболіло в голові. У лобі, потім у потилиці. Наче щось могутнє стискало мені голову з двох сторін. Я ледве не впав на підлогу: мене врятувало те, що я оперся об вікно. Я заплющив очі, стиснув щелепи. Однією рукою тримався за скло, іншою намагався не розтиснути пустий стакан після молока. Не допомагало. Що ж це таке? Невже радіаційна чума? Я ж приймаю препарати! У мене ж справний імплант! Неймовірна біль пройшла через пару секунд… Очі я все ще боявся розплющити. Змінивши ролі для рук (ліва на вікно, права до стакану), я почав повільно вдихати, а потім видихати. Вдих… Видих… Вдих… Видих…

Я розплющив очі… Злякався! У мене під ногами було… щось іржаве… Ні! Це якийсь чорний, брудний метал! Обернувшись, я зрозумів, що це моя їдальня! Темні стіни, низька стеля! Замість скляного входу була якась неприємна на вигляд темно-зелена, брудна панель! Чорний стіл з іржавими плямами і такі ж самі стільці! Картини з абстрактним зображенням, срібних ваз я не спостерігав! Я повернувся до вікна… О, горе! Там… Це 44-й район?! Це якийсь страшний сон! Все таке темне, бридке та брудне! Замість звичних ідеально геометричних стін я побачив дещо зібране з тисячі кривих металевих листів. Височенні білі вежі перетворилися на чорні списи! А небо!.. Воно… Воно було чорним від диму та попелу, котрий насувався з якогось дуже далекого, невідомого краю! Що це таке?! Що?! Воно не може бути реальністю! Ні! Ні! Серце почало розриватися від скаженого ритму ударів! Удар-удар-удар! Удар-удар-удар! Воно збиралося розірватися від того, наскільки я був наляканий!

Спокійно. Даніелю, спокійно. Даніелю Хоуп, спокійно. Заплющ очі. Молодець. Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих… Я розплющив очі. Хвала ТАУ! Хвала людству! Це був збій у роботі імпланта. Все знов на своїх місцях. Білі вежі, геометричні квартирні блоки, чисте зоряне небо, темно-сині хмари, яскраві ліхтарі, прожектори, аерокари у повітряних коридорах. Щоб остаточно заспокоїти себе, я озирнувся та перевірив їдальню. Білі стіни, висока стеля, скляний перехід, білий стіл та стільці, вази та картина. Все на своїх місцях.

- Будь ласка, покажи мені птахів, - видихаючи, хриплим голосом попросив я.

Ціла голограмна зграя виникла невідомо звідки, пролетіла поруч зі мною та приземлилася на стіл. Вони клювали якесь незриме для мене насіння. Їх було більше десятка. Стрибали, раділи, гралися один з одним. Це мене майже заспокоїло. Серцебиття врівноважилося. Мігрень більше не проявлялася на протязі цих хвилин. Та я все рівно повинен замислитися над страшною подією…

Це – явна проблема у роботі імпланта. Спочатку виникла біль, потім візуальні галюцинації. У спальні я взяв інформаційний девайс, зробив його розміри зручним для долоні та прийнявся все перевіряти у вкладці “AURORA”. Це не можливо… Аналіз показує, що імплант працює відмінно, і ніяких збоїв не відбувалося від самого початку його роботи. Вискочило вікно з повідомленням: “Маєте скарги на стабільність роботи? Негайно повідомляйте у центр обслуговування!”. Я поки що не стану цього робити. Але мені вкрай потрібно потрапити під час відпустки у центр обслуговування. Якщо знов трапиться такий збій з галюцинаціями, і я не зможу з ним впоратися, – тоді мені доведеться жити у жахіттях та кошмарах.

Можливо, мені щось порекомендують у центрі обслуговування. Завтра негайно навідаюся до них. Я оформив заявку на десять днів у реабілітаційний центр, вказавши, що початок буде післязавтра, але навряд чи я витерплю цілий день самотності у квартирі. Геслер буде на роботі, інших товаришів і друзів у мене немає. Батьки… Живуть дуже далеко. У 1276-му районі. Вони в будь-якому випадку будуть мені раді, але від даної поїздки, котру збираюся вмістити в один день, я, скоріш за все, більше втомлюся, ніж відпочину. Тому краще мені відправитися у центр обслуговування завтра, післязавтра у реабілітаційний центр та дати відпочити своєму організму.

 - Котра година? – поцікавився я, лягаючи на ліжко.

- 20:16, містере Хоуп, - відповів штучний інтелект квартири.

Тільки-но розпочалася двадцята година доби, а я вже смертельно втомлений влігся на м’яке ліжко в сподіваннях, що дуже скоро до мене навідається солодкий та спокійний сон. У мене сил не було навіть піднятися та перевдягнутися, бо сьогодні в мене трапилося забагато подій, які не кожна людина зможе пережити так само врівноважено як я.

Я ліг набік. Очі були спрямовані на інтерактивну стіну. Я хочу побачити щось дивне та надзвичайне. Нехай це буде…

- Покажи мені, будь ласка, хвойний ліс.

Він миттєво виконав моє прохання. Звукове супроводження додавало ще більшого задоволення від спостерігання за монументальними товстими стовбурами. Вітер блукав серед них, колихав верхівки. Вітер ковзав серед них, зривав сухі голки. Вітер вив, навивав свою віковічну, незмінно чудову мелодію. Я вдивлявся у даль, котра розпливчатими фресками тікала від фокусу. Якийсь важкий багаж наліз мені на віки. Вони повільно заплющувалися. Я різко їх розплющував, протирав пальцями, якусь секунду дивився на дерева, а потім знов, невладний що-небудь з ними поробити, здавався. Віки заплющувалися. Я втомився… Я дуже втомився… Сон. Блаженний сон.

Темна кімната. Два стільця. Стіл поміж ними. Свіча з ледве палаючим вогнем. Він та Вона. Погляди зчепилися. Губи розплющені. Вона говорить. Тихенький, холодний, лагідний голос:

- Яскравий супутник над планетою, поверхня якої повністю скляна. Під склом приховані очі. Мільярди різнокольорових очей, носіїв котрих не видно через морок. Вони дивляться далеко, але не бачать того, що є правдивою правдою. Вони бачать, але не те, що є істиною. І Він серед них. Він теж там, внизу! Він нічого не бачить, не в змозі порозуміти, що коїться навколо. Він бачить вуаль, а не те, що під нею.

Вона на мить замовкає, ніби намагаючись схопити кисню, якого їй не вистачає. Вона жадібно ковтає його ротом, поглинає у легені, набирається сил. Вона продовжує розмову, а Він мовчить:

- Проміння супутника охоплюють планету, пожирають її, намагаючись стиснути у міцних обіймах. Скло тріщить, скло рветься по швам. Скоро все стане явним. Скоро все стане зрозумілим. Але тільки йому. Більше нікому. Дивись же на страшний сон, насолоджуйся ним, поки явне не отримало матеріальну форму.

Їхні погляди на долю секунди розірвалися. Він дивиться на вогонь та свічку, Вона дивиться йому у серце. Не замовкне Вона, а продовжить мову, привертаючи його увагу до себе:

- Він повинен зрозуміти справжню людську природу. Він повинен бачити те, на що був приречений, що йому було приписано іншими, а не ним самим. І Він побачить, Він розплющить вічі, отримає багато болю, нестерпного болю, але зрозуміє, де реальне, а де за біллю приховується брехня.

Вона знов замовкла, піднялася зі стільця, протягнула руку по столу, ближче до свічки та вогню. Він трохи нервує, не знає, чого від нього чекають, що йому робити. Не знає Він, яких дій робити, але повторює все за Нею. Він теж відривається від стільця, тягне руку до її руки, доторкається пальцями до пальців. Спочатку холодний дотик, потім воно переростає у полум’я сотень пожарів. Гаряче. Вона подає обличчя вперед, над свічкою; на тоненьких губах танцює танок тіней. Він нахиляється до Неї. Тепле, вологе доторкання губ. Спочатку легеньке. Він на міліметр відштовхується, боїться, але Вона сама наближається до Нього. Вогонь свічки палає все яскравіше, підігріваючи їхні шиї, даруючи жар невідомого для Нього, надію на народження Їй.

Поцілунок. Палкий поцілунок. Він відчуває, що під долонями щось горить, але відірватися від Неї Він не може. Очі їхні зчепилися у двобої. Свіча горить яскравіше. Горить стіл під Її долонями. Вогонь крадеться до Нього. Чим довше триває поцілунок, тим більшу площу охоплює вогонь. Вже не тільки стіл, а й кімната палає. Палає все навколо, але ні Він, ні Вона, не зачеплені вогнем. Вони лише отримують його жар та тепло, але болю немає.

Прекрасна мить переривається, коли Вона повільно відводить від Нього губи та мовить останнє слово:

- Скло має силу, щоб утримати реальність, але не надовго…

Я прокинувся. Сам. Без будильника. В кімнаті було досить темно. Лампи під стелею налаштували яскравість таким чином, щоб не заважати мені відпочивати. Я пам’ятаю ліс на інтерактивній стіні перед сном, тепер його там немає. Біла стіна. Срібна кулька у стелі на своєму місці. Раз в п’ять секунд ледь помітно проскакує білий спалах. Штучний інтелект стежить за мною, піклується.

Дивно. Зазвичай я забуваю свої сни. Не зазвичай, а завжди. А тут таке дивне наснилося, і я досі пам’ятаю в кожній деталі цей сон. Не просто деталі, а відчуття, емоції, тепло вогню, доторкання, погляди, поцілунок. Для мене вперше, щоб наснилося ось таке. Можливо, це було пов’язане з тим… що у мене давно був контакт з жінкою. Дуже давно. Я настільки був захоплений роботою, що забув, як воно спілкуватися з жінками. Можливо, організм мені натякає, що потрібно відкритися іншій…

- Котра година? – відштовхнувши думки, запитав я у штучного інтелекту.

- 06:23, містере Хоуп, - відповідав він. – Рік: 3120; день: вісімнадцятий дев’ятого місяця.

- Дякую. На котру годину у мене стоїть будильник?

- Сьогодні: вівторок. Робочий статус: відпустка. Будильник: 07:00. Перенести будильник, містере Хоуп?

- Ні, дякую. Я просто полежу. Будильник нехай заграє о сьомій, добре?

- Звісно, містере Хоуп.

- Покажи мені птахів над океаном, будь ласка.

- Звісно, містере Хоуп.

Не знаю, що то були за птахи… Їхні крила були здоровенними, змах широченний. Вони літали над тихими хвилями невідомого, вигаданого симуляцією океану. Літали, переверталися, пірнали та виниряли з рибою в довгих дзьобах. Це було чудово… Прекрасно…

Я знов заснув під супровід інтерактивної стіни. Точніше, задрімав. Не встиг я заплющити очей, як заграв будильник, і під супровід мелодії заговорив до мене штучний інтелект:

- Містере Хоуп, сьома ранку. Радий вітати вас з пробудженням.

- Так, дякую.

Я розплющив заспані очі, протер їх долонею, перевернувся на спину та потягнувся. Я знов звернув увагу на те, що я улігся спати вдягненим, бо був втомленим. Синтетичний комбінезон видавав декілька незвичні звуки, коли я прокручувався по ліжку, намагаючись привести всі м’язи та кістки у робочий стан. Нарешті я був готовий підвестися з ліжка. Щойно я встав, як мене оточило почуття, що незвичним мені здавалося: я вперше за півріччя прокинувся у вівторок о сьомій ранку. Я зазвичай все робив по наміченому собі плану, якомусь розпорядку, а зараз я не знаю, чим зайнятися. Ну, відправлюся у ванну, поголюся, почищу зуби, вмиюся, а потім що? Одразу їхати у центр обслуговування? У вихідний день я вранці відправлявся у центр спортивного розвитку, потім прогулювався по різним культуро-виховним виставкам, потім займався вдома своїми справами, але у відпустці… Якщо бути чесним – я не пам’ятаю, як проводив останні відпустки. Здається, у мене їх взагалі не було.

З чого розпочати? Глобальне питання все ж таки. Я вирішив сходити у ванну кімнату, прийняти ранковий душ, поголитися та почистити зуби. Так і вчиню. Знявши комбінезон, я обрав із шафи тоненький синтетичний халат, накинув його та пройшов у двері поруч з ліжком. Спочатку мене потягнуло до унітазу, вже потім я стрибнув у душову кабінку, махнув перед сенсором долонею, тепла, приємна вода полилася мені на голову. Гель для тіла, намилився. Махнув ще раз рукою, почав змивати з себе піну, котра швиденько зникала у отворі під ногами. Потім просушка. Потім я провів розумним-рушником по сухому тілу, він ввів у шкіру заспокійливий бальзам. Ступивши п’ятами на ледь теплу білу плитку, я підійшов до раковини і зазирнув у дзеркало над нею… Я себе не впізнавав. Звідки у мене під очима мішки? Звідки там синяки? Звернувши увагу на те, що решта рис мого обличчя майже не змінилися від останнього разу, як я дивився у дзеркало, мені довелося якийсь час придивлятися до себе: темне, майже чорне коротке волосся, зелено-карі очі, тоненькі, майже відсутні брова, худий з крючком ніс, маленькі губи, високі скули, вузенька нижня щелепа та невеличке підборіддя.

Якщо я брився вчора вранці, тоді я не можу пояснити, звідкіля у мене на щоках стільки волосся. Скоріш за все, я забув вчора поголитися. Але як?.. Чому?.. Я кожного ранку голюся! Так, я дійсно занадто сильно втомився. Я вже не маю владу над тим, щоб стежити за своїми діями. Невже так на мене діє робота, на якій я, по суті, нічого важливого та надважкого не роблю? Ох. Вдихнувши та видихнувши порядком десяти разів, я все таки зміг змусити себе поголитися, почистити зуби магнітною щіточкою та вмитися.

- Містере Хоуп, - заговорив до мене штучний інтелект. Я одразу спрямував погляд на маленьку кульку під стелею ванної, - на вас чекає сніданок. Також за розпорядком вихідного дню вже час приймати препарат.

- Дякую, - відповів я з натягнутою усмішкою. – Вже йду.

З ванної кімнати до спальні. Стінна шафа, білий синтетичний комбінезон. Халат на його місце. Мої рухи були занадто розміреними, щоб їх назвати справжніми, реальними. Вони здавалися мені такими повільними, а такими вони стали рівно в ту секунду, коли я подивився на себе в дзеркало. Якась нісенітниця! Невже я захворів?! Чому ні імплант, ні препарат не виконують свою роботу? Чому нічого на цій клятій планеті не виконує свою роботу?!

Я підвів ближче до обличчя ліву долоню. Вона так повільно рухалася, що я бачив її одночасно у двох місцях: у початковому положенні та кінцевому. Я бачив, як вона повільно пливе між ними. Та що ж таке?! Іншою рукою я оперся об стіну, намагаючись заспокоїтись. Усі звуки навколо були дуже натягнутими. Я чув, як говорить штучний інтелект, але я не міг розібрати слів. Я сам намагався щось промовити, але…

… - що відбувається? – нарешті вивільнилися слова. – Я… Я…

- Містере Хоуп, вас щось турбує?

- Ти синхронізований з моїм імплантом? Скажи, які у мене показники?

- Все у межах норми, містере Хоуп. Аномальної активності не помічено. Скажіть, що вас турбує, містере Хоуп. Ваше бажання одразу буде передано у відповідну службу.

- Ні, дякую. Все гаразд. Я просто голодний.

- Імплант показує, що цей показник перебуває у положенні нижче середнього. Містере Хоуп, скажіть, що вас турбує?

- Вже нічого. Я просто втомився…

- Імплант… - Він різко замовкнув. Нібито йому обірвали там якийсь кабель. Він заглух. Я підняв очі на кульку в стелі. Вона блимнула через декілька секунд білим.

- Що ти хотів сказати? – Він мовчав. Що це з ним таке? Що це відбувається, взагалі, у мене вдома таке? Що це зі мною відбувається? – Що ти хотів сказати про імплант?

І знов тиша… Так, потрібно негайно викликати техніків, звернутися у центр обслуговування “AURORA”, а вже потім йти у реабілітаційний центр. Казна що коїться навколо мене. І я не можу дати цьому логічного пояснення. Це мене лякає більше за те… за те, що відбувається.

Тільки-но я зібрався підійти до дверей, щоб перейти у коридор, як у мене знову заболіла голова. Цей спалах був найпотужнішим з тих, що у мене проскакували раніше. Біль пролетіла від п’ят до потилиці. Ще спалах. Ще один спалах. Ще спалах! Спалах! Спалах! Я відійшов від дверей, покосився та впав поруч з ліжком. Я приклав неймовірних зусиль, щоб заповзти на матрац… Обличчям я сховався серед подушок, сподіваючись, що біль відступить, і мені не доведеться знов побачити ту картину, що я спостерігав вчора… Не хочу, не бажаю. Не можу. Мені було страшно, дуже страшно вчора. Ще один раз я не витерплю подібного! Біль відступила, я ліг на спину та розплющив очі. Прокляття…