ЕКЗАТРОН І

Руки відривали залізні голови. Це був я, але себе не контролював. Це не був сон. Я не спав. Я відривав голову бойовому роботу голими руками. Від тіла, котре вже не мало процесору, я відірвав руку з вмонтованою у неї гвинтівкою. Розпочалася стрілянина. Та не я першим її розпочав. Я лише приєднався. Чому це зараз відбувається? Чому я не контролюю свої дії? Це нагадало мені ситуацію з Хаттером. Я не міг впоратися з невідомою для мене силою. Я просто обстрілював фотонною гвинтівкою роботів та їхні укриття. Справа та зліва були біженці-ретрони. Вони були загнані у пастку. Я знав, що їм важко буде. Я знав, що маю їм допомогти. Але я не хотів допомагати… Не хотів! Не хотів! Чому ж я раптом вирішив допомогти?! Що такого трапилося?! Що?!

Щоб відшукати відповідь на це питання, я почав углиблюватися у спогади. Це єдине, що було мені доступним зараз. Нехай платформа собі воює, а я тим часом постараюся вернути собі контроль, пригадавши, як його втратив.

Я прокинувся рано. Принаймні мені так здалося. Ніякого руху ще не фіксувалося навколо. Було темно, але через секунди зір адаптувався. Все ще та розмальована кімната. Я був один? Сівши на край металевого ліжка, мені довелося в цьому переконатися. Аліси поруч не було. Не ввійшов в продовж декількох хвилин Омега. Я один. У мене ще є якийсь час для розміркування. Треба швидко пробігтися по минулим дням, щоб я міг зрозуміти, як діяти після втечі. Якщо ця втеча буде вдалою…

Здається, той день, коли почалися перші збої у роботі імпланта та препарату “AURORA”, був цілу вічність тому. Якщо не вічність – то більше року. Мене викрали троє ретронів-біженців, зламали мені мозок, прочистили його. Мені хотілося вірити, що то була нескінченна черга днів та тижнів, коли я лежав у камері та страждав від дарованого мені дару бачити реальність. Бажання вмерти постійно супроводжувало мене нестерпними приступами фізичної та психологічної болі. Я витримав це, я витерпів. Потім ми намагалися пробратися до притулку. Погоня ОКГ, втеча, пастка у коридорі, вбивство Хаттера, втеча, роботи, тупик, стрибок. Тунель. Біль. Розкаяння. Бажання вмерти, що звикла парою бути для душевної агонії та фізичної болі. Мене знов врятувала Аліса. Вони з Марчем привели мене до притулку, познайомили з таємничим Омегою. Я ще не мав удачі зустрітися з групою біженців, але відчуваю, що їхнє відношення буде кепським, неприємним, супроводжуватиметься конфліктами. Омега для них не являється абсолютним лідером, за яким залишається останнє слово. Ні. Він для них вчитель. Аліса теж немає досить високого авторитету серед групи, але без неї вони будуть відчувати себе невпевнено через глюки та нестачу пам’яті. Але на їхню допомогу я не можу розраховувати, коли нам вдасться втекти. Мені і справді потрібно буде відокремитися та шукати свій шлях. Рішення знайдено: якщо нам вдасться втекти, то я покину групу біженців.

У металеві двері постукали. Це або Омега, або Аліса. Не вгадав. Вони вдвох. На Алісі був її плащ, на плечі ретрон тримала невеличку похідну сумку. Омега був у тому одязі, в котрому я застав його вчора. З собою у нього більше нічого не було.

- Ти готовий? – спитала Аліса. Я готовий? Мені і готуватися не потрібно було.

- Так, готовий. – Я зістрибнув з ліжка, підійшов до них.

Мене поранили. Голка пробила наскрізь ногу та встряла у стіну. Пучок холодної болі пронісся по ікрі. Я знав, хто у мене влучив, направив у його сторону зброю. Стрілянина продовжилася. З усіх сторін на нас кидалися бойові роботи. Один за одним ми їх вбивали, знищували. Декілька ретронів-бійців падали зі зброєю в руках. Ніхто з них ще не бачив такого кровопролитного бою. Вони відчували страх. Та не за себе. За решту біженців, котрі стали позаду, котрі ховалися за спинами.

- Даніелю! – почув я крізь бій скриплячий голос. – Даніелю! Ти потрібен тут!

Не можу я їх покинути. Здається, я втратив єдиного друга, що був колись у мене. Здається, я втрачав сенс буття. Здається, я боровся просто так. Тепер нам судилося лишитися та померти на Тера-Редіта. За ідею лишитися живими та втекти, котрі щойно почали в мені горіти; за народ, котрий мене ненавидів та ненавидітиме, якби я не допомагав їм; за своє існування, що повільно втрачало сенс…

- Даніелю! – скриплячий крик пролунав голосніше. – У нас немає часу!..

Я йшов попереду, поруч з Омегою та Алісою. Десь за нами плівся Марч, за ним решта бійців, біженці, діти, пастир, жінки, чоловіки, навіть старі були. Ланцюг замикали бойові платформи ретронів. Коридори зміями велися від одного перехрестя до іншого. По гвинтовим драбинам, по сходинам, ми плавно підіймалися до поверхні табору по переробці андроїдів. Прохід ставав то ширше, то вужче. Одне ніколи не змінювалося: навколо був сірий, непривітний, холодний, мовчазний бетон, котрий луною розсилав переживання групи.

Хтось з них не вірив у перемогу над ТАУ. Яка ж тут перемога? Вони тут десь бій або війну побачили? Про що вони взагалі? Ми втікаємо від могутньої міжзоряної держави, котра має поки що нескінченний запас ресурсів. І навіть якщо ми втечемо, вони зможуть спокійно реабілітувати втрати. Тому це не перемога. Ми нікого не перемогли. Ми лише тікаємо. І я радий, що у них немає безумної думки боротися з ТАУ. Я радий, що ми просто тікаємо, що ми звичайні біженці, втікачі.

Аліса та я поки що справлялися зі своєю роботою. Чим ближче було до поверхні та космопорту, тим більше було різноманітних захисних систем: дверей з кодовими замками, пасток з турелями, бойовими дронами та роботами, лазерними сітками, кріогенними контейнерами,анігіляторними камерами. Все вдавалося обійти з малим ризиком і без втрат, що поки втішало мене та надавало надію для всіх, хто розумів, що відбувається, - план може спрацювати.

Та нащо такий захист? Ніби ОКГ та Ромб знають, що хтось із ретронів намагатиметься вдатися до втечі. Це точно не ті міри, які були внесені через те, що мене викрали. Замало часу пройшло. Або ж це і є ті міри. Звідки мені знати? Стільки пасток, стільки способів знищити кого-небудь, хто б то не був. Будь-яке живе створіння одразу б перетворилося тут у купку атомів. Можливо, місце, яке всі називають “космопортом”, насправді дещо інше. Всі дані, інформація, стеження Омеги мають низьку ймовірність стати правдою. Або ж це просто параноя. У мене і так досить багато переживань, а я ще до них підкидую здогадки, котрі просто анулюють план ретронів.

Даніелю! Даніелю! Я намагався до себе докричатися разом із скриплячим голосом. Я усвідомлював, що хтось потребує моєї допомоги, але тіло, моя платформа, не реагувало на команди! Воно просто нищило ворогів, не звертаючи уваги на поранення! Та чому ж стільки бойових роботів?! Звідки вони тут?! Чому нападають – мені зрозуміло! Чому ми не покидаємо космопорт?! Хто відповідає за запуск корабля?! Аліса… Чому вона не виконує свою частину плану?! І чому хтось безупинно викликає мене?! Чому?!

Вибух плазменної гранати. Трьох бійців-ретронів розплавило у мене на очах. Бойові роботи не повинні оснащатися такою зброєю. Платформа різко повернулася у бік, де повинен бути супротивник. Це був непростий ворог. Екзатрон. Він стояв у чорному екзоскелеті, з шолом-маскою, гострі форми якої впивалися у очі. Мало було бойових роботів, ще й андроїд-вбивця приєднався до них. Ми одразу ж кинулися одне на одного. Спочатку в хід пішла зброя дальнього бою, але як тільки я зменшив між нами відстань, розпочалася рукопашна. Ні він, ні я, не поступалися у спритності та бойовим навичкам. Протягом двох десятків ударів ні один з них не влучив у ціль. Кожен був блокований, відбитий. Після нього наступала контратака.

Першим пропустив я. Удар ребра долоні прийшовся у шию, потім аперкот та удар ногою у стрибку. Я відлетів від противника метра на три, вдарився спиною та головою об поліметалевий каркас корабля. Ще відійти не встиг та повернутися у бій, як екзатрон наніс черговий удар, але мені вдалося увернутися. Він вдарив жезлом-шокером прямісінько у те місце, де секунду назад була моя голова. Наша сутичка…

Ми були на місці. По часу теж встигали. Майже шоста година ранку. Досить скоро повинна відбутися зміна екзатронів, під час якої цих андроїдів не буде у космопорті. У нас буде шанс на протязі п’ятнадцяти хвилин проникнути, відшукати корабель та на ньому втекти. У нас є шанс! Аліса жестом показала, що я повинен підійти. Здоровенний шлюз над нами охоронявся терміналом. Своїм пристроєм жінка приєднала мене до мережі та почала працювати.

- Зараз ми вийдемо у технічній зоні, - пояснювала Аліса, - звідкіля, по ідеї, вивозять відпрацюванняплазменного палива. Якщо охоронна система не мала якихось додаткових непомітних пасток, тоді нам вдасться непоміченими пройти до посадочної зони. А там ми відшукаємо потрібний мені термінал, потрібний нам корабель та полетимо.

Омега, котрий стояв поруч і мовчав, похвально кивнув та передав по колоні біженців, щоб готувалися до висування. Також він нагадав їм, щоб ті не забували про план та свою поведінку у космопорті. Інакше доведеться заплатити велику ціну за порятунок.

- Ходімо, - вимовила Аліса.

Шлюз відчинився, і я першим став підійматися по драбині. Щойно ми блукали у темних коридорах, освітлення котрих складалося з аварійних маячків, кислотних труб та батарей, а тепер очі різало яскраве світло. Зараз я побачу частку реального світу. Я вже давно налаштовував себе, що він не буде білим та прекрасним. Дивом для мене не були темно-сірі височенні колони, такого ж кольору металеві листи, що слугували стінами для космопорту. Ми вибралися на першому рівні гігантського атріуму. Навколо було досить багато брудних цистерн з різноманітними написами на кшталт: “НЕБЕЗПЕЧНО!”. Над головою нависали десятки рівнів, до яких були закріплені колоніальні кораблі. Я помилявся – це місце і справді космопорт, але не у тому уявленні, яке колись у мене існувало. Ця колосальна будівля не використовується для подорожей по галактиці. Тут просто сортирують екзатронів та відправляють для експансії нових світів.

На колонах висіли прожектори, що освітлювали навколишній простір. Я помітив невеличкі зграї технічних дронів. Тут, певно, тисяча сенсорів, сканерів, камер, аналізаторів, але вони нас не повинні бачити якийсь час, бо Аліса відімкнула їх, поки відбувається зміна. Знизу, біля гігантських отворів, зачинених товстою решіткою, ходили групи бойових роботів. Патрулі. Навіть якщо систему охорони вдалося зламати, то автономні платформи цих машин дистанційно не відімкнеш. Лише безпосередньо. Тому нам треба буде крастися до потрібного корабля. Але як провести непоміченими три десятки ретронів?

Аліса постукала мене по плечу, відволікаючи від доволі неприємного інтер’єру космопорту. Вона показувала рукою вгору:

- Нам с тобою треба відшукати термінал керування та організації польотів. Решта біженців почекає внизу. Як тільки я відшукаю потрібний нам корабель, то подам їм сигнал, і Омега разом з бійцями проведе їх.

Розуміючи, що часу у нас зовсім мало, я не став задавати якісь питання по організації плану. Хоча у мене вже виникли деякі. Я просто прослідував за Алісою до чорної драбини з блакитними діодними маячками, котрі мерехтіли знизу вгору. Ми піднялися на два рівні, моя напарниця уважно обдивлялася написи на стінах. Потім ми піднялися ще на рівень, і вона зійшла з драбини та, не чекаючи на мене, направилася бігом до темно-сірих дверей. Їй довелося чекати на мене всього-на-всього дві секунди. Знов її пристрій, знов зламування охоронної панелі.

Раз, два, і ми всередині. Я злякався, коли побачив чотири турелі, які звисали зі стелі. Вони вертілися повільно у різні сторони, але на нас не звертали уваги. Аліса доторкнулася до долоні та повела мене до терміналу. Свій апарат для злому систем ТАУ вона не відпускала з рук ні на мить. Один кабель у мене, інший у панель керування під терміналом. Мені довелося присісти, поки вона щось натискала на сенсорних екранах, поки вона шукала потрібний нам корабель. Я побачив дивовижну, теплу усмішку на білому, покритому шрамами обличчі. Аліса повернулася до мене та радо промовила:

- Тут більше, - ледве говорила вона від захвату, - ніж один корабель. По даним терміналу всі шість зараз вільні. Ми можемо зайняти будь-який з них.

- Давай поквапимося. – Я підвівся, жінка-ретрон від’єднала від мене кабель свого пристрою. Після я потягнув її до дверей.

- Ні, зачекай, - витягнула свою руку Аліса. – Я повинна лишитися тут та відчинити брами ангару, коли ви прийдете до кораблю. Даніелю, рівень третій, посадочна платформа тридцять один. Мені звідси буде видно, чи дісталися ви неї. Як тільки ви будете там, я відчиню ангар. Це, безумовно, приверне до нас уваги. Немало уваги. Тому я побіжу до вас. Часу на злом у мене буде мало, а ТАУ відправить перевірити, що трапилося роботів. Приготуйтеся мене зустріти. Краще передай мої слова Омезі, бо решта тебе не послухається. Запам’ятав?

- Так. Третій рівень, тридцять перша посадочна платформа. Швидко прийти туди та приготуватися до зустрічі з тобою.

- Вірно. – Аліса повернулася назад до терміналу. – Поки я в мережі, то перевірю, чи не скоро ввімкнуться охоронні системи. Давай, Даніелю…

Бій явно був нерівним. Перевага завжди знаходилася на стороні екзатрона у екзоскелеті. І його броня була основною причиною, чому я програвав. Я міг витримати декілька серій ударів, але коли раптово у нього матеріалізувалася невідомо звідки наплічна рушниця, мені довелося на собі відчути, наскільки ж він сильніший від мене. Купа маленьких ромбовидних уламків впилися мені у плече. Біль пробивалася до мозку. Я її відчував. Я хотів кричати! Кричати! Але не кричав!

Платформа зовсім ніяк не відреагувала на постріл. Здавалося, що не було ніякого пострілу. Здавалося, що і другого не було, котрий мав знести мені голову, але дріб полетіла повз. Я увернувся, прийняв необхідну позу та кинув через себе противника на підлогу. Здорова рука швидко нанесла чотири удари у голову, закутану у шолом-маску. Тією ж рукою я відірвав з плеча рушницю та, користуючись шансом, хотів відстрелити йому голову. Не вдалося. Він увернувся, зробив перекат. Я відбив рукою удар ноги, спрямований мені у поранене плече, а потім вдарив його головою у шолом. Тріщини від потужного удару сіткою наринулися на масці.

З лоба у мене йшла кров. Вона у мене звідусіль йшла. Я весь був у ранах, але впевнено продовжував бій. Я, мій розум, розуміли, що скоро я програю. Це лише питання часу. Наша сутичка триває трішки більше хвилини. Зараз сюди мчаться інші екзатрони. Навіть якщо чудом мені вдасться перемогти цього андроїда-вбивцю, то з іншими все зрозуміло.

Я передав слово у слово Омезі. Він вже шепотом передав слова Аліси авторитетним бійцям-ретронам, котрі були явними лідерами групи. На диво, всі вони погодилися зі змінами у плані. Вони поділилися на дві групи, в кожній з яких було по однаковій кількості бойових платформ. Омега вийшов разом із першою групою. Мене лишили у другій. Чому? Не знаю… Таке рішення було прийнято лідерами, і мені не кортіло виясняти, де тут логіка.

Поки перша група просувалася, за її рухом стежив ретрон на драбині, котрий мав подати сигнал спостерігачеві біля шлюзу. Таким чином друга команда мала зрозуміти, коли їй розпочинати рух. Я сидів внизу, біля всіх біженців. У темряві тунелю (так, у порівняні зі станом освітлення у космопорті, тут була неймовірно непроглядна темрява) на мене направилися десятки пар очей. Я бачив різні погляди. Недовірливі, налякані, розгнівані. Довелося чекати не більше трьох хвилин, але для мене здалося, ніби пройшло ціле століття у полум’ї думок, що мене проклинали.

- Вперед! – досить голосно крикнув спостерігач біля шлюзу.

Біженці, як стадо тварин диких, підвелися та всі разом почали лізти на драбину. Хаос призупинив ретрон-боєць, котрий охолодив всіх лайкою. І жінки, і чоловіки, і діти, і старі прислухалися до нього. І це їх Омега звільнив від мережі? Навіщо? Вони зараз не розуміють, як треба себе поводитися? Я впевнений, що їхній вчитель неодноразово розповідав про те, як слід діяти у космопорті! Але вони поводяться як справжні тварини! Штовхаються, лаються, кричать. Таким чином легко привернути до себе немало інтересу! Я вже не звертаю уваги, що до мене, єдиного, без кого їм би не вдалося врятуватися, ставляться як до потвори. Хоча я ніяк взагалі не реагую на біженців. Мене вже давно від’єднали від мережі! І я вже не екзатрон! Не андроїд-вбивця! Проте я все рівно не заслуговую нормального відношення! Взагалі!

- Гей! – звернувся до мене ретрон, котрий стояв біля драбини. – Наздоганяй! Інакше лишишся тут!

Звісно ж лишусь… І що тоді ви будете робити? Як тоді ви здійсните свій план? Аж ніяк. Вас переб’ють на посадочній платформі та відправлять на переробку. Я заліз на драбину, вибрався на перший рівень, потім до іншої драбини, на третій рівень. Ланцюгом, напівсидячи ми покралися між контейнерами та цистернами до кораблю.

І навіть тут вони штовхалися та намагалися випередити один одного. Авторитетні ретрони одразу ж заспокоювали їх. Жалюгідні ляльки, що тільки намагаються походити на людей. І це вони називають мене потворою, залізякою, нікчемою?! На себе подивіться! Вам надали лише частку людяності. Людяності… Звідки ми взагалі знаємо, хто з нас більше походить на людей, якщо ми їх ні разу не бачили. Так, я неодноразово вже задавав собі це питання. Але зараз… Зараз я бачу, що я на голову вище від них, а отже, логічно буде розмірковувати, більше походжу на людину. Чи я в чомусь помиляюсь? Невже люди, під час таких важливих операцій, теж вели себе наче тварини? Самих тварин я ніколи не бачив… Не знаю, як вони себе поводять, але десь в голові відклалася інформація, завдяки якій я провів таке зрівняння. Ретрони дужче схожі на тварин, ніж на людей.

Я припинив відчувати біль. Вона зникла разом із усвідомленням ситуації. Я переміг екзатрона. Але якою ціною? Коли у нього не лишилося вогнепальної зброї, то він застосував проти мене холодну… Він встромив мені у живіт довжелезний ніж. Вибивши його з рук та відступивши від противника на два кроки, я схопився за рукоятку, висмикнув залізо із себе та жбурнув у голову, що ховалася за розбитою шолом-маскою. Це була кінцева зупинка для андроїда-вбивці, для мисливця, котрий був призваний знищувати все живе.

Ще ті дві секунди, що так повільно плинули, я дивився на тіло, що ніяк не хотіло падати. Але як тільки життєві сили покинули платформу, як тільки свідомість вивільнилася з-під гніту ТАУ, ноги підкосилися, ворог приземлився на спину. Це перемога? Я переміг свого брата чи сестру? Мені вдалося довести, що екзатрон зможе перемогти екзатрона? Чи я в чомусь помиляюся? Хоч ворог і був повержений, але ті десятки бойових роботів, що наближалися до посадочної зони, все ще загрожували життю біженців. Які б вони тварини не були, але їм теж страшно за свої життя. Ляльки, що бояться смерті.

- Даніелю! – знову і знов прорізався скриплячий голос Омеги крізь шум стрілянини. – Даніелю, мені не впоратися без тебе! Повернися!

Я майже згадав, що змусило мене стати таким! Я… Я… згадав.

Нарешті дві групи зібралися біля потрібної платформи. Один із цих кораблів-носіїв був прямо над нами. Темно-сірого кольору, з фіолетовим здоровенним ромбом на корпусі. Він був схожий на аерокар, який колись слугував мені транспортом у додатковій реальності. Але цей справді був на нього схожий, тільки в два десятки разів більший. У нього було чотири пар крил з неймовірно великими двигунами. Також на кожному крилі були оборонні комплекси: плазмові та ракетні. Такого човна вистачить, щоб збудувати ціле місто на іншій планеті. Цікаво, скільки знадобиться ресурсів, щоб відновитися після подібної втрати? У цьому гігантському кораблі зібралися, напевно, самі найпередовіші технології, про які я тільки чув. А якщо судити по тому, що мене все життя обманювали, тоді цей колонізаційний портативний комплекс ще набагато краще. І досить скоро ми полетимо на ньому до іншого, вільного світу. Ретрони збудують там своє поселення, я віддалюся від них в пошуках свого шляху. Скоро я побачу істину реальність.

Омега щось проскреготів металевим голосом, що пройшло вже десять хвилин, як ми проникли у космопорт. Лишилося обмаль часу. Ще не встиг він висказати свою думку, як заревіли десь вгорі монстри-двигуни. Брами ангару почали роз’єднуватися на вісім шматочків, котрі по дузі ховалися у стелі. Я дивився вгору, але нічого не побачив в отворі, що утворився по волі Аліси. Темрява. Хоч би як рано не було, але я ніколи не пам’ятав, щоб на Тера-Редіта була така темрява та морок. Так, я вже у хаосі всіх подій позабув, що то була ілюзія, і мені ще тільки належитьдізнатися, що з себе представляє справжній планетарний поліс ТАУ.

- Чого стоїте? – ледь змогла спитати Аліса, котра примчалася до нас від центру керування за якихось двадцять секунд. – Ходімо, Даніелю, треба спустити трап.

Я прослідував за тією, що звільнила мій розум. З усіх ретронів, лише вона імпонувала мені. Ще ні разу я не почув від неї лайки у мій бік. Вона завжди звертається до мене по імені, ставиться як до товариша, допомагає та підказує. Можливо, мені це лише уявляється, але я відчуваю якийсь зв'язок між нею та мною. Симпатія? Чи можуть андроїди закохуватися? Так, ретрони можуть. Вони ж якимось чином займаються репродукцією. А чи можуть екзатрони кохати когось? Чим це взагалі викликається? Які біопроцесори дозволяють зародитися таким почуттям? Не знаю… Може, знати би не захотів, але все-таки я щось відчуваю до Аліси, тому і задаю собі таке питання.

- Не спи, Даніелю, - відволікла мене від міркування вона. – Нахилися трішки. Тут панель біля самого низу.

Я присів. Не звернув уваги на процедури, що стали досить звичними для мене. Замислився. Такі літаючі міста призначені, щоб переправляти величезні партії екзатронів на потенційно придатні світи. Він оснащений важкою зброєю, дорогоцінними колонізаційними системами. Тут таких човнів з десяток, але охорона досить слабка. Або у Аліси дуже гарні навички по злому, або Ромб допустив страшенну помилку, лишивши без охорони космопорт. Хоча, як я бачив раніше, не так вже й він слабо захищений. Але не може ж все закінчуватися автоматизацією. Навіть ті патрулі роботів нам вдавалося спритно обминути. Навіщо такий розрив у охороні космопортуекзатронами? Що відбувається на протязі цих п’ятнадцяти хвилин. Щось я не пам’ятаю, щоб у мене таке відбувалося вранці. Хоча звідки мені знати, що взагалі зі мною відбувалося? Я ж існував у ілюзорному середовищі. Мені брехали.

- Є! – радісно вигукнула Аліса. Трап повільно опустився, з грохотом зіштовхнувся з темною бетонною поверхнею посадочної платформи. – Давайте, всередину. Тільки нічого не торкайтеся. Зайшли і спинилися у вантажному відсіку, зрозуміло?

Найближчий авторитетний ретрон-боєць кивнув та окликнув всіх, щоб підіймалися по трапу. Біженці, які ховалися серед бочок, цистерн, контейнерів, напівпрозорих ємкостей, посадочного модуля кораблю, стали зриватися зі своїх місць та знову ринулися наче тварини всередину. Це була чергова помилка, яку нажаль вже неможливо було виправити. Принаймні, я це усвідомив. Я усвідомив, коли побачив дозорного дрона, котрий пролітав над нами! Він одразу ж, не чекаючи, не скануючи, подав сигнал тривоги! По космопорту пронеслася громоподібна луна! Сигнал тривоги! Він тричі загудів високим, пронизливим, неприємним писком. Потім відбулася пауза на декілька секунд, і знов повторилося тріо сигналізації!

Тут я зрозумів, що до цього часу нам насправді лише щастило. На якомусь моменті часу програма вдачі зазнала критичної помилки.

- Швидше всередину! – крикнув один із бійців, коли на горизонті показалися перші патрулі бойових роботів.

Андроїди-воїни загнали всіх ретронів всередину, а самі зайняли позиції, щоб надати Алісі час на злом кораблю. І їхні старання не були б марними, якби десь за лінією оборони не зістрибнули літаючі роботи з вмонтованими гвинтівками у складні крила замість рук. Вони розпочали стрілянину по всім тим, що забиралися по трапу. Щойно воїни направили на них свій гнів та зброю, як машини встигли поранити і навіть вбити декількох біженців. В їх число ввійшла Аліса… Декілька голок пробили їй плече, живіт. Вона закривала руками рани, з яких капала червона рідина.

Я її випустив з рук. Я втратив над собою контроль при виді крові та наповненого болю погляду Аліси. Я бачив, як Омега примчався до нас, перехопив жінку-ретрона та потягнув по трапу на корабель. Ось з цієї миті я втратив свідомий контроль над платформою. Даніель залишився за кулісами, а екзатрон-вбивця почав грати головну роль у виставі.

Я пригадав, чому саме так все відбулося… Пригадав.

- Даніелю! – пролунав скриплячий голос. Я обернувся йому на зустріч. Я обернувся! Я контролював себе! Я міг рухатися!

- Я, - ледь мовилися слова, - вже йду. Я йду.

І тільки тепер я відчув гостру біль по всьому тілу. Живіть, плечі, ноги. Усюди, де були плями крові на одязі, подаровані мені біженцями, мигала пульсуюча біль, нестерпна біль. Було таке відчуття, що дістатися до трапу, де були Омега та загнані воїни, зовсім важка, самовбивча місія. Навколо була стрілянина. Роботи застосовували проти нас свої гвинтівки, які безшумно випускають голки. Ретрони користувалися застарілими моделями імпульсних кулеметів. На шляху до кораблю – всього декілька метрів відділяли мене від них! – я отримав ще одну-дві голки в спину, але дістався до них.

- Ходімо! – гудів металевим голосом Омега. – Я допоможу. Аліса ледве тримається, але намагається зламати корабель. З тобою їй це вдасться швидше. Ходімо!

Він потягнув до мене руки, але я відмовився від допомоги. Я прекрасно і сам можу йти, не дивлячись на пошкодження та біль. Я хотів показати ретронам, що не так-то легко мене перемогти, і що зараз я для них єдиний шанс на порятунок. Той екзатрон, яких вони боялися, яких проклинали, з якими боролися, зараз намагається врятувати їх.

Доволі здоровенні об’єми були у колоніального літаючого містечка. Мені довелося прискорити рух до містка, про який мені неспинно розповідав Омега. Він казав, що Аліса зараз там, їй перев’язали рани, вона ледве тримається при розумі, але все рівно намагається взяти керування на себе. Їй потрібна моя допомога! Через те, що я прискорився, спазми посилилися, я почав кульгати на пробиту ногу. Біженці, наче пацюки, заховалися у кутки найвіддаленіші від вантажного відсіку, де йшов бій за їхнє життя. Я був впевнений, що бійців лишилися одиниці. Треба ще натиснути, прискоритися. Ми маємо обмаль часу. Щось мені підказує, що там вже і екзатрони підійшли. Якщо вони ще не знищили нас разом з кораблем, тоді він для них має досить велику стратегічну цінність. Вони просто зачистять від нас всі відсіки, рівні, секції, і на цьому війна скінчиться. Після буде посилено охорону у космопорті, і жоден ретрон не зможе втекти з Тера-Редіта.

Елеватор підняв нас із Омегою на найвищий рівень, де і був розміщений місток. Кров… Плями крові були на темно-сірій металевій підлозі. Це Аліси? Так це її. Жінка стояла біля панелі керування, спираючись на біженку. Ще одна така перев’язувала їй рану та намагалася зупинити кровотечу. Я підійшов ближче. Як тільки Аліса побачила мене, на її блідому, втомленому обличчі вискочила легенька усмішка:

- Ти прийшов, - крехтіла вона від болю. – Допоможеш? Я… хочу приєднатися до автоматичної… системи оборони, але це… у мене вийде не скоро.

- Звісно, - я кивнув. – Де пристрій?

Він лежав напроти. Я схопив його, не розбираючись, де який кабель, встромив їх у шию та у отвір під панеллю. Довелося чекати, поки жінка знов видавить з себе усмішкою. З краєчка губ у неї йшов тоненький струмок крові.

- Вийшло… - нарешті з неприхованим задоволенням вимовила вона. – У мене… вийшло.

З містка мені було видно, як наводяться плазмові та ракетні комплекси на бойових роботів, екзатронів, що намагалися штурмувати корабель. Цілими купами винищував їх кожний постріл. Ракети зносили контейнери. Окрім автоматичної системи наведення, Аліса задала озброєнню додаткові цілі: сусідні колоніальні кораблі, колони космопорту, центр керування. Згустки темно-зеленого кольору, здоровенні ракети почали винищувати все на своєму шляху. До того дійшло, що будівля, зазнавши жахливих пошкоджень, почала руйнуватися. Шматочки бетону сипалися на ізоляційне скло містку.

Через секунду Аліса відпустила панель наведення та з допомогою біженців перейшла до навігаційної панелі. Схоже, я міг не відходити зі свого місця. Я вже у системі кораблю і неважливо, з якого терміналу я у нього ввійшов. Жінка попередила всіх через вузол зв’язку, що розпочинається запуск двигунів. Трап піднято, шлюз у вантажному відсіку зачинено. Підйом був легким та м’яким. Моїм дивуванням не було краю та кінця. Звідки Аліса знає, як керувати таким кораблем? Звідки?!

- Ти вмієш цим керувати? – не витримавши від здивування, спитав я.

- Ні, - важко відповідала вона. – Це автоматичний протокол старту. Я нічого не зробила, крім як запустила його у небо. Я… потім введу координати, котрі дав Омега… Корабель перейде у просторовий коридор… І все… Ми будемо вдома.

Омега стояв поруч з нею та дивився за процесом запуску. Ніхто не всмілився, окрім мене, задати хоча б одне питання, сказати хоча б одне слово. Всі завмерли, затримали дихання, мовчали. Я впевнений був, що навіть ті пацюки, що поховалися по кораблю, зараз прикинулися мертвими. Всі одночасно боялися, раділи, сподівалися, що втеча вже не за горами, що їхнє існування скоро зазнає перемін. Поки корабель наближався до відчинених брам космопорту, котрий розвалювався по шматкам, навіть я припинив звертати увагу на рани, пошкодження, біль. Я сфокусувався на думках, котрі від самого звільнення не давала мені спокою: що буде далі; як виглядає реальний світ; чи зможу я втекти від ТАУ?

Темрява, котра була ззовні, не стала світлом, як тільки ніс корабля вийшов за межі напівзруйнованого космопорту. Темрява не стала світло, після того як мій розум прояснився та побачив реальність. Темрява лишилася тим, що поглинає світло. Білі вежі, білі квартирні блоки, білі аерокари, прекрасні пейзажі… Все було темрявою, котра поглинала світло. А тепер я бачу справжнє світло, котре виявилося темрявою, мороком. Здоровенна планета смерті насправді мала відповідний вигляд до такого титулу. Темна, страшна. Як тільки мені став доступним вид, то я зрозумів, наскільки потужною була додаткова реальність. Насправді… воно ніколи не мало ідеальної геометричності. Абсолютно ніколи. Підземний світ був набагато прекраснішим за це… звалище. Квартирні блоки, чи місце, в якому проживали екзатрони, ретрони, яких чомусь не заселили під куполи, були насправді якимось звалищем кубічних елементів. Вежі були на своїх місцях, мені так здавалося, але вони були кремезними, громіздкими. Усюди були гігантські колони чорного густого диму. Літали зграї якихось незграбних, неприємних літаючих транспортних засобів, вантажних. Це все було непривітним, визивало нудоту, різало очі.

До нас наближалися сотні бойових ботів з крилами. Половина з них не встигала долетіти, інша половина знищувалася автоматичними ледь помітними кулеметними турелями на корпусі кораблю. Летіли до нас й інші бойові засоби ТАУ, але тепер наш корабель-носій, винищував все, абсолютно все. Схоже, Аліса перестаралася з налаштуванням оборонної системи, і вона мітила усюди. Таким чином у нас скоро вичерпаються набої.

Та через це я майже не хвилювався. Так, нам наносилися пошкодження. Десь та щось диміло на корпусі. Всередині були пожежі, які тушилися системою життєзабезпечення. Попри всього цього ми неухильно прямували за межі атмосфери. Досить скоро нас не вдасться відшукати. Досить скоро ми назавжди втратимо спогади про ТАУ та їхні божевільні плани. Стряхнуло, біженці видали налякані видихи, крики. Аліса, мовчки, контролювала процес, не звертаючи уваги на смертельні рани. Омега оперся біля неї об навігаційну панель та чекав разом з усіма на чудо, що мало ось-ось трапитися.

Корабель нарешті покинув кордони планети. По нам стріляла планетарна протикосмічна оборона. Гул вибухів снарядів лунав по коридорам. Тріщало, трясло. Нас або розірве від стрілянини з планети, або ці фрегати, що були прямо по курсу, опустять нас назад. Вирішальний момент. Або загинемо, або врятуємося.

- Пірнаємо, - почув я слова Аліси крізь вибухи.

Міріади кольорів тоненькими стрічками почали мерехтіти перед очима. Ми у просторовому коридорі. Ми врятовані…