Інфеністи: Пробудження

Анна бігла, не оглядаючись. Опинившись на головній вулиці, вона дещо зменшила темп. «Як вийшло, що гіпноз не подіяв? Невже ця жінка була інфеністом?» ― Анна озирнулася в сторону парку, яким і дісталася головної дороги. Та відповіді на це питання вона не дізнається ніколи. Добігши до лікарні, Анна вирішила провести ніч там. Та це виявилося не так вже й просто, адже в інфекційному відділенні вона наткнулася на професорку Рінне, котра тієї ночі якраз була на чергуванні. Жінка окинула дівчину здивованим поглядом, наче не очікувала бачити її в лікарні взагалі, ні зараз, ні наступного ранку.

― Чого ж ти прийшла? Твій батько дозволив тобі не ходити. Я б нічого не сказала. І «зарах» в тебе вже по практиці стоїть. Найвищий бал.

«Нічого собі, він і Рінне мізки промив», ― подумала Анна, ніяково дивлячись на професорку.

― Професорко, але я терміново хочу залишитися на нічне чергування! ― пропищала дівчина.

«Мені ж немає куди іти. А тут цей тип навряд чи стане мене шукати», ― пронеслося в голові Анни.

― Терміново хочеш? ― підняла брову Рінне. ― Ну, якщо терміново, то гаразд. Ходи в ординаторську, я дам тобі халат.

Вони пройшли в приміщення і після того, як Анна одягнулася, Рінне запитала:

― Як твоя мама?

«Що? О ні, це, мабуть, чергова брехня, яку наплів Грегорі, аби все тут зам’яти. Чорт, не здивуюсь, якщо він і диплом мені вже зробив. Чорт, треба вести себе природно. Але як, якщо я гадки не маю, що він їй наплів?!»

― А що з нею не так? ― промовила Анна дещо зніяковілим тоном.

― Ой, ну, я не так висловилася. Просто твій батько сказав, що Глорія взяла відгули через те, що твій дідусь серйозно захворів.

«Мій дід мертвий. Що в біса цей тип намолов?!» ― шоковано подумала Анна.

― О, так, знаєте, моя мама дуже засмучена. За дідусем треба постійно доглядати і… ― Анна розуміла, що все це звучить не надто переконливо, але ж вона не володіла гіпнозом. ― Коротше, повернеться вона не скоро.

― А ти як? ― не вгавала Рінне.

«З чого б це їй цікавитися моїм станом? Вона відкрито ненавиділа мене! Що змінилося? О, Боже, невже цей тип змусив її повірити, що я найкраща студентка в школі?!»

― Погано, ― зронила Анна, намагаючись здаватись переконливою. Було важко різко переключитися із зніяковілого вигляду на справді засмучений. Дівчина намагалася згадати, як почувалася, коли у бабусі Розалі був кір (який проходив дуже важко). ― Тому я й прийшла сюди, аби трохи розвіятися.

― Розвіятися у лікарні? Знаєш, ти станеш чудовим спеціалістом, ― всміхнулася Рінне.

Нарешті, після усіх цих раптових розпитувань, професорка повела Анну у відділення і дала їй роботу ― спостерігати за одною із важких пацієнток, стан якої міг погіршитися в любу мить. Щойно Рінне вийшла із палати, дівчина полегшено видихнула. «Знала б, що ця жінка просто хоче спілкування, раніше б почала з нею говорити. Прокляття! І це ж треба було перед цим так знущатися з мене?» ― подумала Анна, спостерігаючи за пацієнткою.

В лікарні стояла приємна тишина, яку час від часу порушувало монотонне пікання приліжкового монітора пацієнта. Вперше за довгий час Анна відчула спокій. Звичайно, не було стовідсоткової гарантії, що Грегорі не стане шукати її тут, але чомусь в дівчини виникло враження, що ця старушка з вулиці просто так його не відпустить. Всміхнувшись, Анна подумала, що ця жінка точно викличе всіх поліцейських міста, навіть якщо Грегорі загіпнотизує тих, що якраз під’їхали. «Тут так спокійно, ― Анна прислухалася до серцебиття і дихання жінки завдяки суперслуху. ― Дивовижно. Я володію надзвичайними здібностями, що можуть значно полегшити діагностику. Та окрім того я володію іще й здатністю знайти якусь Браму в потойбічний світ, в якому живуть демони. І не лише демони. Зрештою, так, я стикалась із скверною, але це була легкотня. За словами Джо у Тартарі скверна та злі духи володіють набагато більшою силою. Що ж тоді буде, якщо я відчиню Браму і вони проникнуть сюди? Грегорі цілковито мав рацію. Я не можу відчиняти Браму. Це призведе до катастрофи. Я повинна врятувати маму і розібратися з Віспою. А це… зрештою, це має бути неважко. Віспа ― демон, а я інфеніст. Це моє призначення».

Із такими думками Анна навіть не помітила, як заснула на ліжку недалеко від пацієнтки. Пікання приліжкового монітора не заважало погрузитися в сон, навіть будучи підсиленим завдяки суперслуху, який не подавляла Анна. Та в якусь мить її безтурботного сну пікання стало настільки сильним, що почало давити на голову. Але прокинутись дівчина не змогла.

Вона стояла посеред закинутої будівлі, явно якогось заводу. Картинка перед очима була нечіткою, що явно вказувало на те, що усе довкола ― частина сну.

Та тоді все почало відбуватися надто швидко. Дівчина почула жіночі крики поверхом вище і погнала туди. Вона володіла надзвичайною швидкістю і за мить вже стояла в центрі подій. Жінка із коротким волоссям, одягнена у вишукану блузу і чорні костюмні штани, різко схопила маму Анни, Глорію, за горло і припнула до стіни.

Глорія пручалась, намагалась звільнитись, але жінка явно була сильнішою. Анна закричала. Вона хотіла допомогти мамі, але в ту мить явно не володіла здатністю торкатись до кого-небудь із присутніх. Обличчя атакуючої виглядало надто жахаючим… воно було покрите жахливими пустулами із цятками всередині, а очі здавалися темнішими за ніч. На руках у жінки виднілися гнилі довгі кігті.

«Віспа», ― подумала Анна.

Тоді демон почав інтенсивніше душити Глорію. Вона пручалась, кричала…

― Анно! АННО! ― зненацька звернулась вона до доньки, дивлячись благаючим поглядом.

Дівчину неначе пронизало струмом і вона прокинулась.

― Анно! ― прозвучав невдоволений голос Рінне.

Анна тільки зараз чітко побачила професорку. У палаті було світло, що означало одне ― наступив ранок. Дівчина здивовано поглянула у вікно і обвела поглядом палату.

― Ей! Ти чого спала на підлозі? Та ще й так близько до пацієнтки з важкою пневмонією!

Анна відчувала себе надто подавленою, щоб вислуховувати докори Рінне. Голова пульсувала так, наче мала вибухнути.

― Не бійтеся, в мене хороший імунітет, ― підвелася Анна із підлоги.

― А у неї ні! ― загриміла Рінне, поглядом показавши на пацієнтку. ― Ти могла заразити її! Геть звідси. Пішла, пішла…

Та голос Рінне не був злий. Вона скоріше звучала так, як любляча бабуся, яка свариться на внучку, котру любить більше за всіх. Вигнавши Анну в коридор, Рінне пішла по своїх справах. «Звичайно, заразити, угу… та в моїй крові жодна бацила не живе. Я стерильніша за будь-яку операційну в цій лікарні і… стерильніша, ніж автоклав! Прокляття, чому так болить голова?» ― Анна покачала головою в сторони, підійшовши до вікна у перпендикулярному коридорі. Небо виглядало затягнутим. «Цей сон… Віспа… прокляття!» ― подумала Анна і зірвалась з місця.

Вона вибігла у коридор якраз в ту мить, коли з ординаторської виглянув не хто інший, як Джуліан Розенбаум. «О, Господи! ― злякалась Анна й інстинктивно, на швидкості інфеністів, забігла назад за стіну. ― Ху-ух… здається, не помітив». Та тоді спіймала на собі погляд медсестри, котра явно бачила, як швидко Анна забігла за стіну. Дівчина зніяковіло відвела погляд вбік і наштовхнулася на Ребекку, котра взагалі невідомо звідки тут узялася.

― Оце так зустріч! ― захоплено промовила Бек, тримаючи в руках пробірки із кров’ю.

― Бек! Звідки ти тут?

― З цієї палати вийшла, ― здивовано озвалась дівчина, показавши на двері поруч. Анна мимоволі поглянула на те місце, де щойно стояла шокована медсестра і могла спокійно видихнути, адже її вже там не було. ― Слухай! Коли ти прийшла? Чому я тебе не бачила? В мене до тебе є розмова! ― тон Ребекки змінювався блискавично. ― Ти чого ігнорувала мої дзвінки?!

Анна поволі виглянула в коридор, аби впевнитися, що там немає Джуліана.

― Що ти робиш? ― здивувалася Ребекка.

― Ховаюся від Рінне, ― збрехала Анна. ― Я спала в палаті поруч із пацієнткою з важкою пневмонією. Вона щойно мене розбудила і явно хоче виписати мені…

― Ах, зрозуміло, ти лише прокинулась. Стоп, що? Ти була тут на чергуванні? Анно, чому мене не покликала?

«Чорт, тільки зустрілись, а в мене вже голова розколюється…» ― пронеслося в голові Анни і вони рушили в сторону лабораторії.

― Ой, пробач, я, мабуть, давлю на тебе, ― стишила тон Ребекка. ― Почекай тут, я віднесу кров.

І зникла за дверима лабораторії. Анна поглянула на годинник. «Я так довго спала?!» Ребекка вернулася неймовірно швидко.

― Послухай, я розумію, на тебе стільки всього навалилося. Я так на тебе налетіла, пробач, ― говорила Бек. ― Ходімо в їдальню. Жахливо хочу їсти.

***

За кавою Ребекка розповіла Анні про розпродаж в торговому центрі, наглу дівчину, що хотіла взяти її топ, і також про те, що Нейт із нею поцілувався. Анна спершу відчувала себе дещо напруженою, а тоді повністю погрузилась в розмову із подругою, на мить відчувши ту саму затишну атмосферу, що завжди оточувала їх, коли вони були разом.

― Це тому ти вирішила змінити зачіску і… ― Анна оглянула волосся Ребекки, котре сьогодні було вирівняне до останнього кучерика і зібране у високий хвіст. ― І цей макіяж… ― очі Ребекки були підведенні темними тінями. ― Такий виразний.

― Негарно? ― скривилася Бек.

― Ні-ні, що ти, ― замахала руками подруга. ― Просто… незвично.

― Звикла до Кучерявої-Бекки-Нахаби? ― засміялась Ребекка. ― Так от, відтепер можеш перейменовувати мене у своєму телефоні. Прямоволоса-Бекка-Нахаба до ваших послуг.

Подруги засміялися.

― То що, кажеш, Нейт цілувався із тією стервою?

― Взасос! Він такий бовдур, Анно, ― закотила очі Ребекка, вдаючи, що їй абсолютно байдуже на нього.

― Ага. І тому ти випрямила волосся і намалювалася темними тінями.

― А що такого? Я просто вирішила змінити імідж.

― «Просто»? «Вирішила»? ― засміялася Анна.

― Ой, не починай! Бо як я почну, то від мене не відвертишся… до речі, а це не твій красавчик на вході стоїть?

Від цих слів Анну аж перекосило. Вона зірвалася з місця і, вхопивши Бек за руку, потягла геть із їдальні через інший вхід. Ребекка була в шоці.

― Ти чого?!

― Як розкажу, ти вважатимеш мене невдахою.

― Розказуй!

― Ні, не розкажу. Бек, відволічи мене! Я не можу більше думати про цього придурка!

― Слухай, ― сказала Бек, коли вони поверталися в інфекційне відділення. ― Я недавно говорила із ним по телефону.

― З ким? З Нейтом?

― Ні! З твоїм телепнем же ж! Ти не брала трубки, то що я мала робити? Я думала, ви на Мальдіви полетіли!

«Ох, Бек… завжди вміє відволікти мене від думок про насущне… але… насущне не може чекати. Сьогодні я повернусь в Бункер і попрошу про допомогу. Я витягну маму, що б там не було. Той завод зі сну… я знаю це місце... коли Джо показував відео від Віспи, яке він надсилав, аби довести, що з мамою все гаразд… я зрозуміла це ще тоді, просто підсвідомо! Сон же ж склав все докупи. Я знаю, що це за завод», ― подумала Анна.

― Е-е-ей! Земля викликає Анну Уеллінг! Прийом! ― прозвучав голос Ребекки.

― Що? Ой…

― Ти якась збентежена, ― співчутливо поглянула на неї подруга.

― Голова болить, ― зронила Анна. ― Я спала всю ніч на підлозі. Це явно не до добра.

― Ага, поруч із пацієнткою з пневмонією. Ти, схоже, взагалі не дбаєш про свою безпеку, Анно Уеллінг. Точно. Забула сказати. Хантер думає, що ти з Адамом. І, схоже, він серйозно ревнує. Він був такий злий, що посмів покласти трубку! А ти знаєш, ніхто не сміє класти трубку, поки я не договорила!

«Ревнує? Цей телепень? Я бачила, як він ревнує! Розважається із дівчатами з цим типом Ліамом! Ревнує, ага, так і відразу», ― подумала Анна, але змушена була визнати, що в цю мить відчула на душі якусь надію у вигляді теплого проблиску.

***

Анна останок робочого дня допомагала професорові Лейдену розібратися зі старими моніторами та іншим медичним приладдям. «Хтозна, як обернеться зустріч із Віспою. Раптом я більше не повернусь сюди. Я повинна сповна насолодитись усім цим», ― думала дівчина, випробовуючи черговий прилад.

― Начебто працює, ― зронила Анна.

Лейден підійшов, щось налаштував, ще щось перевірив і в кінці кінців виніс вердикт:

― Ні, це вже не годиться.

Анна зітхнула.

― Схоже, ми перевірили всі, ― сказала вона.

― Так, всі справні, крім ось цього.

― Мені віднести його в палату з неробочими приладами?

― Він важкий, Анно…

Але дівчина вже тримала прилад на руках. Лейден не став заперечувати, розуміючи, що дівчина тримає його без зайвих труднощів. Анна вийшла і направилась по темному коридору до тієї частини лікарні поруч з інфекційним відділенням, що доволі давно не експлуатувалася. Тут тримали різні прилади, що вийшли з ладу, а також поламані ліжка й інші лікарняні меблі. Час від часу це все вивозилося, але все ж, зручніше назбирати велику кількість такого габаритного сміття і вивезти за раз, аніж щоразу таскати їх по одному. Анна зайшла всередину й поставила неробочий прилад скраю і вже зібралась іти, як наткнулась на когось високого і надто знайомого…

Підвела очі й побачила перед собою як завжди нахмуреного Джуліана. Якась частинка її говорила утікати зараз же, а інша змушувала залишатись на місці. І, схоже, Анна більше схилялась до другого варіанту, бо заклякла, не рухаючись.

― Ти чого застрягла? ― буркнув Джуліан своїм звичним нахабним тоном.

― Дай мені пройти, ― тихо пробурмотіла Анна. Але в цьому голосі все ж звучала нотка чогось схожого на «не слухай, що я говорю».

― А я що заважаю? ― пхикнув хлопець, повернувшись боком, аби вона могла пройти.

Анна мовчки рушила вперед, але в ту ж мить хлопець схопив її за руку. Дівчині довелось повернутись до нього обличчям. Вона явно хотіла щось сказати, дорікнути йому, але вуста немовби спеціально не ворушились. Наче щось зсередини змушувало її стулити їх і дивитись хлопцеві просто в очі…

В голові Джуліана пробігли спогади із недавнього вечора.

«Бім-бам», ― роздався дзвінок у двері. Ліам поспішив відчинити їх. На вході стояла дівчина низького зросту, одягнена у червоне елегантне і явно дороге плаття.

― Воу, ― протягнув Ліам, оцінюючи красуню. ― А ти нічого така.

Джуліан опинився поруч із ним неочікувано:

― Це моя подружанька, ― протягнув Хантер, різко схопивши Рейчел за руку.

Ліам лиш здивовано дивився їм услід. За мить вони вже сиділи на дивані й пили шампанське. Ліам танцював з іншими дівчатами в іншій частині величезної вітальні.

― Не думав, що ти прийдеш, ― сказав Джуліан, легенько крутячи бокал в руці.

― Ей, ― поглянула йому в очі Рейчел. ― Ти сказав прийти. Я спершу вагалась, а тоді подумала, чому б ні. В такого красеня, схоже, і друг мусить бути нічого таким. Ішла я сюди з цією метою…

― Але второпала, що Ліам далеко не красавчик? ― підсміхнувся Хантер.

― Не в цьому діло. Я зіткнулась в ліфті з… ― вона прикусила губу. ― Іскоркою.

Джуліан помітно спохмурнів. Рейчел не стала тягнути кота за хвіст:

― Вона плакала, Хантере. І я абсолютно точно впевнена, що це пов’язано із візитом сюди, ― в голосі Рейчел чулося щось подібне на тон розгніваної матері. Джуліан все ще мовчав. Але погляд його був явно неспокійний, як би хлопець не старався це приховати. ― Вона вибігла із ліфта і поїхала геть, не озираючись. В такому стані сідати за кермо вкрай небезпечно. Хантере, що ти їй сказав?

― А чому ти звинувачуєш мене?! ― огризнувся хлопець, поглянувши на Рейчел. ― Вона мене навіть не бачила! Вона говорила з Ліамом!

Рейчел осудливо оглянулася довкола. В кількох метрах від них танцювало щонайменше п’ятеро красивих дівчат у відвертих нарядах. Ліам обіймав двох за талії, танцюючи посередині із пляшкою в руці.

― Для чого це все?

― Що? ― нахабно прозвучав Хантер. ― Це вечірка. Для чого ще їх влаштовують? Щоб повеселитися.

― Не бачу, щоб тобі було весело, ― промовила Рейчел, не відводячи від нього погляду.

― То все ти! Ти прийшла і зіпсула мені настрій! ― закричав хлопець, зіскочивши з дивану. ― Чого прийшла і відчитуєш мене?!

― Я не збиралась цього робити. Всього лиш дала тобі знати про те, що бачила, ― твердо відповіла Рейчел.

― Ні! Ти дивишся на мене так, наче я щойно пограбував банк! Але… Рейчел, я не збираюсь іти в поліцію! Я знав, на що йду!

― Тобто… ти виправдовуєш свій вчинок?

― Який вчинок?! Я нічого не зробив… ― але погляд свідчив явно про інше ― Джуліан боровся із власною совістю не на життя, а на смерть.

― Ти сказав, що не бачився з нею. Але іноді дівчині достатньо просто почути те, що не варто, ― зронила Рейчел і в ту ж мить підійшов дуже п’яний Ліам.

― Що у вас тут? Чого такі перекошені і насуплені лиця? Гайда танцювати! Красунечко, приєднуйся! ― протягнув він, закинувши руку на плече Рейчел.

― Ні, дякую, ― ввічливо відмовилась Рейчел, присівши, аби позбутись його руки. ― Я вже піду.

― Що? Не залишишся розважити двох красунчиків? Двох одиноких красунчиків? ― Ліам був дуже п’яний і ледве тримався на ногах.

Рейчел обвела Джуліана осудливим поглядом і направилась до дверей. Хлопець лиш дивився їй услід…

Погляд Джуліана був сповнений почуттям провини. Анна щосили намагалася не дивитися в ці сповнені тугою сині очі, але просто не могла боротися із внутрішньою тягою. «Він такий придурок, але до біса сексуальний і… я не можу перестати дивитися в ці очі, на це тіло, а ці руки… вони такі теплі і мужні. Я не хочу ні на мить відпускати їх», ― прозвучало в її голові.

― Іскорко, я… ― Джуліан безсумнівно хотів попросити пробачення, але Анна чітко усвідомлювала, що пробачила йому іще тоді, як тільки наткнулась на нього, виходячи із приміщення із неробочим медичним обладнанням.

Джуліан дивився на неї так, наче хотів, аби цей момент тривав вічність. Та тоді Анна на швидкості інфеністів опинилася впритул до нього, не відпустивши руки. В той момент нею володіли лише бажання, пристрасть і непереборна тяга… вона ніжно торкнулась кінчиком вказівного пальця його губ і прошепотіла:

― Не треба слів… просто поцілуй мене.

Джуліанові не потрібно було повторювати двічі. Їхні губи миттєво розпливлися в пристрасному поцілунку, якого кожен із них бажав уже так давно. Рука Анни потягнулася до його потилиці, а хлопець ніжно обвів руками талію дівчини, притискаючи до себе. Тоді вона почала цілувати йому шию, а він, користуючись швидкістю інфеністів, перевернув її довкола себе і припнув до стіни. Однією рукою підняв її руки догори і всього лиш на мить поглянув в очі. Дівчина дихала рівномірно, повільно, а очі тримала ледь розплющеними. Тоді Джуліан різко розстібнув на ній халат, зробивши це за допомогою швидкості інфеністів. Дівчина моментально позбулася його, швирнувши на кушетку поруч. Хлопець ніжно торкнувся губами її шиї і почав поволі розстібати ґудзики блузки. Анна обхопила руками його голову, ніжно пестячи волосся. Розстібнувши блузку, хлопець допоміг Анні її позбутися. Одночасно вона поволі стягнула із нього верх медичного костюму. Побачивши рельєфний прес, Анна більше не змогла стримуватися. Вона провела тендітною рукою по його грудях, зокрема по мітці інфеніста, що красувалася на правому грудному м’язі і, всього лиш на мить подивившись в очі красеня, чиє волосся ефектно затуляло брови і частину очей, дівчина повністю розслабилась. Він продовжив цілувати їй шию, поволі опускаючись нижче. Анна відчувала неймовірну насолоду і розслабилась, повністю довіряючи Джуліанові. Тоді він неочікувано схопив її на руки і дівчина, всміхнувшись, продовжила цілувати його плечі.

Хлопець буквально за мить опинився разом із нею перед однією із кушеток. Одним помахом руки скинув клейонку і під поривом пристрасті кинув дівчину на кушетку. Сам опинився зверху. Анна знову розплющила очі, аби поглянути на свого партнера ― хлопця, про якого вона вже так давно мріяла. А тоді просто розслабилась і ввійшла в порив насолоди…