Інфеністи: Пробудження

Одночасно із вбивством Малярії зникли усі її ілюзії, а також перестали з’являтись нові обвуглені. А ті, що залишились, втратили основну частину своєї сили й інфеністи могли з легкістю із ними розправитися. Та це ще був не кінець. Основна ілюзія продовжувала існувати навіть після смерті її творця.

Завод, у якому перебували Джуліан та Анна був неначе паралельним світом, у який могли потрапити лише ті, кого там хотіли бачити. Ієн Адлер, провалившись крізь дірку в підлозі другого поверху, упав на перший поверх, але абсолютно не на тому заводі, де перебували Хантер та Аннабель. Він опинився просто під ногами у Лети.

― Містере Адлер? ― здивовано пробурмотіла дівчина. ― Що ви тут робите?

Він поволі піднявся, стряхнув із себе порох і поглянув угору, на діру. Лета зробила те ж саме…

Діра служила переходом між справжнім заводом і ілюзійним, в якому зараз перебували новоспечені інфеністи. Анна і Джуліан, почувши загадковий голос із темряви, суттєво насторожилися. Неочікувано з-за стіни показалася та, кого Анна так боялася побачити…

― Мамо?! ― подиву Джуліана не було меж.

Та Деніс Кінг уже давно не була тією жінкою-поліцейською, якою пам’ятав її Джуліан. Анна ошелешено поглядала то на неї, то на хлопця, гадки не маючи, чого очікувати далі. Вони мовчали найімовірніше тому, що обоє уявляли цю зустріч зовсім не так. Однак вибору в Деніс не було ― зараз її тілом повністю управляв Віспа, а його узагалі не цікавило, хто чий син чи донька. Він брав з цього лише власну вигоду.

Віспа в тілі Деніс уважно прислухався. Анна рефлекторно зробила те ж саме, але навіть з допомогою суперслуху не могла нічого почути.

― Малярія загинула, ― сказав Віспа таким голосом, наче не відчував жодної жалості з приводу смерті своєї соратниці. ― А це означає, що у нас не так багато часу, поки інфеністи розберуться, як сюди пробратись. Та зрештою… ― інтонація Віспи миттєво змінилась. Він звучав так, наче мав іще сто запасних планів і був точно впевнений у власній перевазі. ― Вони гадки не мають, з чим зіткнуться, коли потраплять сюди. Мої мішки з енергією значно сильніші, хоч і не здатні створювати ілюзії. Буде краще, якщо ваші соратники з ними не зіткнуться. Тож… перейдемо до суті.

Джуліан насупився.

― Що ти зробив із моєю матір’ю?! ― проричав він.

― Ох, ― протягнув Віспа. ― Я знав, що посипляться питання такого роду. Тож я скажу тобі правду, юний інфеністе. Та, боюся, твої уявлення про все після цього суттєво зміняться… ― при цьому він підозріло поглянув на Анну.

― Джуліане, не слухай його! Він скаже усе, аби…

― Чш-ш, ― крикнув Хантер, навіть не глянувши на Анну. ― Я розберуся. Якщо треба буде, просто скористаюсь плазмою.

― Плазма не подіє, ― хмикнув Віспа. ― Я в тілі інфеніста! Невже не бачиш? Ми ― одне ціле! Її плазма не сприймає мене як щось чуже… ех, які ж все-таки унікальні організми інфеністів! Одне лиш бажання здатне докорінно змінювати їхні властивості…

― Про що ти кажеш?! ― проричав Джуліан.

Віспа широко і єхидно всміхнувся, ставши в дурну позу. Та при цьому обличчя Деніс виглядало достатньо таки стервозно.

― Я нечутливий до плазми інфеністів! Ваш традиційний спосіб убивства на мені не спрацює. Аби позбутися мене, доведеться убити нас двох, ― сказавши це, він зайшовся таким задоволеним реготом, що в Анни виникло дике бажання врізати йому по обличчю і байдуже, що це тіло матері Джуліана.

― Ох, тільки поглянь, Джуліане, твоя подружка, схоже, готова пожертвувати твоєю матір’ю, ― зобразив фальшивий подив Віспа.

― Джуліане, я не…

― Негайно вилазь із тіла моєї матері і розберемось! ― закричав Джуліан, піднявши меч.

― Е ні, так не піде, ― замахав пальцем Віспа. ― Умови тут ставитиму я. Гадаєте, я просто так вибрав це тіло? Я знав, що все так буде. Знав, що ви прийдете сюди разом. Мені потрібно було заручитися суттєвою перевагою і ось… усе йде саме так, як я і хотів. Та ми можемо розійтись з миром, ― раптом сказав Віспа, вирячивши очі. ― Для цього Аннабель доведеться піти зі мною. Обіцяю відпустити Глорію одразу ж!

Анна схопилась. Вона розуміла, що цей план, в принципі, саме це, за чим вона сюди йшла. Але Джуліан моментально схопив її за руку, не даючи ступити ні кроку. Віспа істерично зареготав.

― Я знав, що так буде. Ось і парадокс. Ти казав, що будь-що-будь, але допоможеш врятувати Глорію. Та ти аж ніяк не очікував побачити ось це, ― Віспа обвів руками тіло Деніс. ― Це суттєво міняє ситуацію, чи не так?

― Джуліане! ― кричала Анна.

Хлопець вагався. Він гадки не мав, як діяти.

― Дозволь, підкажу. Ніхто з вас не отримає все і зразу. Але ж це не проблема, чи не так? У вас, здається, все серйозно. Довіра і все таке. Як на рахунок того, аби Аннабель допомогла мені із відкриттям Брами, а тоді, коли це станеться і я здійсню свої плани, обіцяю відпустити Деніс… звичайно, Глорія буде на свободі, щойно Аннабель піде зі мною.

Анна боязко дивилась на Джуліана. Нутром відчувала, що нічого доброго не буде…

― Я не згоден з таким планом, ― відрубав хлопець, насупившись.

Анна навіть не помітила, як шоковано зітхнула.

― Чорт візьми, ― із деяким захопленням в голосі озвався Віспа. ― Що ж із коханням робить бажання знову возз’єднатися із матір’ю, яку востаннє бачив у вісім рочків! ― він сплеснув у долоні. ― Та знаєте, я не відпущу Глорію, якщо ви відмовитесь. І Деніс також. Довіра… що скажете? Джуліане, довіряєш Анні? Чи ти неготовий поставити життя матері на успіх новоспеченої інфеністки?

«Джуліан веде себе так, наче він і справді не готовий… але ж… я думала, ми разом і… чорт, це все обертається геть не так…» ― думала Анна. Та раптом Джуліан озвався холодним голосом:

― Ми не пристаємо на жодну із твоїх пропозицій. Усе те, що ти городиш ― повна маячня тисячолітнього психа, яким ти, до речі, і є. Я не збираюсь ризикувати життям моєї дівчини, а щодо мами… ти сам сказав, що вона потрібна тобі, аби мати перевагу. Я не бачив її шістнадцять років, тож, гадаю, іще трохи часу нічого не змінить.

Віспа шокувався.

― І не дивно тобі ось так розмовляти із матір’ю, в чиєму тілі сидить тисячолітній демон?

― Дивно, авжеж. Та краще так, аніж говорити із обліпленим пустулами живим трупом, ― криво всміхнувся Джуліан.

Анна відчула теплоту. «Він не збирався приставати на ту пропозицію. Цей хлопець… він відкрито насміхається над самим Віспою!»

― Деніс Кінг благала мене врятувати її! ― зненацька випалив Віспа. ― Її тіло було настільки понівечене вибухом, але вона не захотіла помирати, як герой, що врятував ваше кляте інфеністське кодло. Вона звернулася за поміччю до демона. Зрадила усім вашим цілям! Ось яка твоя мама, хлопче! Ти справді хочеш бачити її?!

Хантер насупився. Анна чітко бачила, що слова Віспи зачепили його, хоч він і намагався це приховати що є сил.

― Джуліане, не слухай! Це все брехня! Він маніпулює нами! Він робить усе це, аби дочекатися, коли з’являться інфеністи й почати бійню! Він просто божевільний псих! ― закричала Анна.

Демон засміявся.

― Це абсолютна правда, ― зронив він, задерши голову і дивлячись звисока. Анна зненацька почала відчувати довкола присутність міазмів. Вона чітко усвідомлювала, що їх поступово оточують. ― Жоден демон ніколи не зрадить своїм принципам, навіть якщо йому загрожуватиме смерть! Я не поважаю вибору Деніс Кінг, але це лише мені на руку. А, зрештою, Аннабель була права. Я не збирався вирішувати все миром.

З-за стін стали з’являтися люди, практично повністю обліплені жахливими пустулами із гноєм. На відміну від обвуглених, що були мішками з енергією Малярії, ці виглядали набагато страшніше. Віспа мовби не звертав на це уваги:

― Деніс Кінг благала мене врятувати її життя. Зазвичай я благодійністю не займаюсь, але тоді подумав, а що, якщо спробувати залізти в її тіло? Вона була такою слабкою, практично обезкровленою… живучи на світі тисячу років, я навчився чинити опір плазмі інфеністів в невеликих кількостях… в оцих ваших шприциках… та цього разу мені потрібно було боротися із набагато більшою кількістю плазми. Я ризикнув і, зрештою, бажання Деніс Кінг зберегти своє життя дозволило мені зробитися повноцінним паразитом в її тілі.

― Іскорко, не відходь від мене, ― прошепотів Джуліан, узявши руку дівчини й озираючись довкола. Монстрів ставало все більше і більше.

― Та яким же був шок, коли я дізнався, що донька Глорії Уеллінг-Бредстоун, моя ціль, інфеністка, здатна віднайти Браму в Тартар, знайома із сином Деніс Кінг, ― сказавши це, Віспа моментально привернув увагу Анни. ― Все, що мені залишалося, це звести вас двох. Тож я забрався в тіло нещасного чоловіка і вчинив вам переполох у лікарні. От скажи, Аннабель… у моменті, коли Джуліан метнув скальпелем у мене… хіба ти не відчула чогось такого… ну, знаєш… пориву?

― ЗАМОВКНИ! Ти не зіграв жодної ролі у наших почуттях один до одного! ― закричала Анна.

― О ні, дорогенька, зіграв. І чи не найважливішу. Вмовити Сифіліса допомогти мені було непростим завданням. Я наобіцяв йому незримих висот в Тартарі і кучу жертв у світі живих, аби він знайшов тебе, Аннабель. О ні, в той момент я не мав жодного наміру викрадати тебе за допомогою Макса. Потрібно було лише влаштувати невеличкий збіг обставин… ― Анна шоковано дивилася на Віспу, згадуючи ту ніч. ― Я подбав про усе від найменших деталей. Я активував ваші інфеністські сутності, змусивши демонів регулярно перебувати у вашому житті. Тоді потрібно було, аби ти дізналась, що твоя мама інфеніст. Тут уже допоміг мій давній знайомий Адам, котрому аж ніяк не терпиться відчинити Браму… разом із дізнанням, що Адам тобі набрехав, ти зрозуміла, що від любові до ненависті не так вже й далеко і визнала, що кохаєш того, хто раніше над тобою просто насміхався… та це мені й було потрібно. Аби ви двоє стояли зараз тут!

― Ти просто божевільний!

― О ні, ― засміявся Віспа. ― Демони не підвладні людським психічним захворюванням. Мої причини наразі вас не обходять. А ти, Аннабель, іще недостатньо здібна, аби з’ясувати це самотужки.

«Виходить, Віспа влаштував усе це спеціально?! Він хотів, аби ми з Джуліаном почали зустрічатись, аби поставити нас зараз перед вибором?! Але що він мав на увазі під останнім… я ж не… я ж не вмію залазити демонам в голову! Та й… яка різниця взагалі, які причини. Він просто псих!» ― з острахом подумала Анна. Обліплені пустулами стояли буквально в метрі від них з усіх сторін, тільки очікуючи вказівки свого хазяїна.

― Тож запитаю вдруге… Джуліане, чи готовий ти… ― почав було Віспа, але зненацька в його плече влучила стріла.

Він широко вирячив очі від шоку і повалився на землю.

***

Ребекка отямилася поруч із обламками супермаркету. Вона лежала в одній із машин швидкої допомоги і до неї одразу ж звернулася лікар:

― Ти в порядку? Нічого не болить?

В ту ж мить дівчина немовби відділилася від тіла маленької себе і отримала можливість спостерігати за усім збоку. Довкола розвалин вибухлого супермаркету зібралося чимало автомобілів та людей. Мигалки дратували, навіть незважаючи на доволі ясний день. Дівчина прислухалася до розмови себе із лікарем:

― Ти точно нічого не відчуваєш? Ніде не болить? ― перепитувала жінка у червоному медичному костюмі і в гумових рукавичках фіолетового кольору. Її обличчя здавалося вкрай шокованим.

Підійшла медсестра.

― Я зробила ЕКГ, виміряла пульс та оглянула її на наявність поранень… ніяких порушень. Вона пробула у відключці всього декілька хвилин.

Лікарка насупилася. «Ось воно що. Лікарі гадки не мають, як я вижила», ― пронеслося в голові Ребекки.

― Ти пам’ятаєш, як вибралася із супермаркету? ― запитала лікар.

Мала Бек захитала головою.

«Я цілковито забула про це. Момент із лікаркою наче вивітрився із голови… я завжди була впевнена, що мене просто хтось витягнув. Що мені просто пощастило», ― подумала Ребекка.

«Ти вижила не просто так. Ніхто тебе не витягував. Вони усі загинули там. Задихнулися іще до появи полум’я чи обвалу. Хочеш знати, як ти вижила?» ― зненацька в голові Бек прозвучав потойбічний голос. Дівчина сполохнулася, але погляд її зафіксувався на кисневій масці та балоні, що валялися недалеко від машини швидкої допомоги. Ребекка нагнулася над ними і подумала: «Не може бути… я…»

Голова зненацька заболіла так сильно, що довелося заплющити очі. Вона немовби перенеслася на декілька хвилин назад, коли все ще знаходилась у будівлі. Ребекка не пам’ятала цього і не могла повірити, що бачить усе перед своїми очима зараз, через сімнадцять років після усього… на аварійних сходах усе було в диму. Перекриття другого поверху обвалилося. За стіною бушувала пожежа. Люди задихалися один за одним, кашляючи і, зрештою, роблячи останній вдих в агонії. Маленька Ребекка, второпавши, що мама із татом більше не ворушаться, повзла вперед, хапаючи останні ковтки кисню. Було неймовірно страшно спостерігати за усім збоку…

Тоді маленька Бек зупинилася і витягла з-під завалу кисневу маску. Ребекка була шокована ― звідки тут узявся балон із киснем?

«Потрібно чимале везіння, аби серед тотального хаосу знайти балон із киснем, при цьому абсолютно не шукаючи його. Та ти була достатньо везучою для цього, Ребекко. Мало того, що в той день у супермаркеті одночасно із тобою перебував чоловік із метастазами в легенях, тобі пощастило іще тому, що твоя бабуся мала таку ж проблему і ти чудово знала, як обходитися із балоном навіть у такому молодому віці», ― прозвучав потойбічний голос в голові Ребекки і її засліпило біле світло. Вона знову опинилася на вулиці, поруч із обламками супермаркету і величезною кількістю нажаханих рятувальників і медиків.

«Не може бути… я не могла… ні… я не пам’ятаю цього! Абсолютно!» Дівчина роззиралася по сторонах, немовби шукаючи підтримки. І в її поле зору потрапив чоловік у чорному одязі із таким же чорнющим волоссям. «Я пам’ятаю його! ― згадала Ребекка. ― Я пам’ятаю його з дитинства! Він заходив в супермаркет одночасно із нами і він… трясця, це він був тоді всередині! Він вижив!»

Дівчина поспішила за чоловіком, а він, лиш раз глянувши на неї, немовби спеціально пришвидшив ходу.

***

Анна й Джуліан різко повернулися. Із діри в підлозі, що з’єднувала ілюзорний завод зі справжнім, епічно з’явився Адам. Він тримав в руці лук.

― Адам?! ― шокувалась Анна.

Слідом за ним із діри вискочила Лета, а за нею й інші інфеністи. Обліпленим пустулами не потрібно було нічого наказувати ― вони моментально кинулись на інфеністів. Лета не стала битися з жодним, а блискавично на надшвидкості дісталася до Анни й Джуліана, що ошелешено за всім спостерігали.

― Хантере, скоріше, забираймося звідти! ― схопила вона його руку.

Анна навіть слова не встигла сказати. Однак Джуліан різко вирвав руку.

― Я нікуди не піду, Лето. Поки ми не звільнимо маму Іскорки.

Азіатка просто шокувалася. Вона була не в собі від злості.

― Чорт, ти хоч бачиш, що відбувається?! Віспа злився з тілом інфеністки і… він же не помер від цієї стріли! Слід забиратися!

― Лето, ця інфеністка ― моя мама, ― холодно озвався Хантер. Лета спохмурніла.

― Що?! ― викрикнула Чень.

― Що чула! Або ти борешся разом із нами, або утікай, піджавши хвіст! ― випалила Анна, шокуючись сама собі.

Лета обвела її презирливим поглядом. Не довго думаючи, дівчина метнулася на надшвидкості в саму гущу бійки і почала мочити обсипаних пустулами одного за одним.

― Адаме, як ти тут..? ― почала було Анна, але в ту ж мить тіло Деніс заворушилося.

***

Ребекка наздогнала чоловіка у чорному в одному із брудних провулків в самому центрі Редвілла. Дим із вибухлого супермаркету було видно навіть звідти. Нарешті чоловік зупинився.

― Чому ти переслідуєш мене, Ребекко? ― озвався він багатозначним тоном, так і не повертаючись. ― Тобі слід прокинутися. Не можна довго знаходитися у власній свідомості. Це небезпечно навіть для таких, як ти.

― «Для таких, як я»?! Хто ви?! Це все… це все влаштували ви?! ― закричала дівчина, наближаючись до незнайомця.

Він розвернувся різко і граційно, немовби був лялькою. Обличчя чоловіка було харизматичним, але у погляді не виднілось нічого доброго. Він здавався настільки темним і злим, що від одного погляду цих очей хотілося втікати, не озираючись.

***

На заводі точилася жорстока бійка між інфеністами й обліпленими пустулами мішками з енергією демона Віспи. І лише троє інфеністів стояли осторонь. Анна, Джуліан і Адам мали можливість спостерігати ефектне підведення на ноги Віспи у тілі Деніс. Він встав так, наче все було прекрасно і ніяка стріла не стирчала із його плеча. Обвівши присутніх байдужим поглядом чорнющих очей, він поволі витягнув стрілу і кинув її на підлогу.

― Дарма ви вирішили діяти по-поганому, ― протягнув він, злісно усміхаючись. ― Вас в рази менше і ви всього лиш слабаки… вже геть не ті, що тисячу років назад… ― зловтішався Віспа. ― Я усе одно досягну того, чого хочу.

Анна стрепенулася. Вона гадки не мала, що робити. Та раптом перед ними із Джуліаном виник Адам.

― Рятуйте Глорію! Я затримаю його! ― крикнув він і накинувся на Віспу.

Джуліан миттю схопив Анну за руку і на швидкості інфеністів вони вибігли на дах.

― Джуліане, що ти робиш… Адам може убити його!

― Не думаю, що Віспі це на руку, ― всміхнувся Хантер. Його посмішка здавалася занадто радісною, що Анна аж насупилася, не розуміючи, чому він тішиться. Аж тоді хлопець узяв її за плечі й повернув.

Анна побачила маму, прив’язану до стільця. Вони зустрілися поглядами і не було жодного сумніву, що цей момент міг бути кращим. Дівчина кинулася до матері й тремтячими руками взялася розв’язувати мотузки.

― Мамо… мамо… я така рада тебе бачити… пробач, пробач, що тоді накричала на тебе, пробач за все… ― із очей Анни лилися сльози.

Джуліан лиш усміхався, а вітер куйовдив його волосся, надаючи хлопцеві нереально харизматичного вигляду.

― Анно, Анно, послухай мене… ― обличчя мами здавалось стривоженим.

― Ні, ні, то все потім, я знаю, ти не звинувачуєш мене… ― бідкалася Анна, розрізаючи кинджалом мотузки.

― Ні! Послухай! ― закричала Глорія, але було вже пізно.

― Треба було вислухати матір, ― почувся позаду них голос Віспи. Джуліан різко розвернувся, закриваючи Анну і Глорію собою. ― Ну і, не вимикати настороженість навіть у такі сердешні моменти… я ж бо міг бути поруч.

Віспа криво посміхнувся.

― Якого чорта? Шамберлейн вже здувся, чи що?! ― випалив Джуліан, вихопивши меч.

― Суть в тому, що, як би ви не старались, я все одно буду на крок попереду, ― самовдоволено проказав Віспа у тілі Деніс. ― Ви були настільки захоплені бажанням нарешті побачити мене, що дозволили одному із моїх вірних друзів обманути вас. Так-так, зараз ваш друг інфеніст бореться із Грегорі Уеллінгом і, повірте, він також впевнений, що я там. І ні, не тому, що він поганий інфеніст. Усе почалося з вас, дорогі мої, ― хихикнув Віспа.

«Грегорі?! Чортівня, він же був проти Віспи! От чортовий виблюдок!» ― пронеслося в голові Анни і вона стиснула мамину руку.

― Одного лиш не розумію, Аннабель, ― протягнув Віспа. ― Для чого тобі рятувати жінку, яка стільки років закривала очі на те, що батько витворяв із власною неповнолітньою донькою?

Анна відчула, як холодають руки. Джуліан закричав:

― Заткни свою пику!

― Мам… ― збентежено проговорила Анна, повертаючись до матері. ― Ти знала?..

― Вона була такою ж, як ти, Аннабель. Занадто довірливою. Вона ніколи не підозрювала, що її чоловік здатен на таке. Більше того, коли вона дізналась, то просто прогнала його. А могла здати інфеністам. Вони б показали старому Грегорі, де раки зимують.

― Що?.. ― вирвалось у Анни.

Та зненацька Глорія зірвалася з місця, вихопивши із рук Анни кинджал. Вона налетіла на Віспу на швидкості інфеністів і вони зійшлися в нерівній боротьбі.

― Звідки стільки сили, Глоріє?! ― ледве встигав вивернутись від ударів Віспа.

Джуліан кинувся до Анни й перевірив її пояс. Аж тоді побачив поруч із ногами порожній шприц.

― Чорт! Вона скористалась твоїм біорозчином, аби відновити сили! ― випалив хлопець.

― Мамо! ― закричала Анна.

― Не вмішуйся, Анно! Я покінчу із ним раз і назавжди!

― Ні, мамо! Не можна вбивати це тіло! ― Анна здійнялася з місця і рвонула розбороняти їх.

Джуліан також рвонув слідом. В результаті сутички Анна відлетіла на пару метрів і лиш в останню мить вхопилася за край даху. Ноги бовталися над висотою… Джуліан мав шанс розборонити Віспу й Глорію, але, побачивши, що рука Анни зісковзує, кинувся до неї. Однією рукою хлопець витягнув її, але за цей час Віспа здолав Глорію і, тримаючи її за шию, звісив над краєм даху.

― Мамо, ні! ― закричала Анна, намагаючись кинутись до них, але Джуліан не відпускав.

― Тобі слід тримати її, Джуліане, ― прозвучала Віспа. ― Мої мішки з енергією слідкують за вами… а ти, Глоріє… поплатишся за свою сміливість…

― МАМО!! ― кричала Анна із сльозами на очах. ― ДЖУЛІАНЕ, ВІДПУСТИ НЕГАЙНО! ВІДПУСТИ МЕНЕ! ― вона пручалася, але хлопець був вдвічі сильнішим, тому з легкістю утримував її.

― Я не боюсь померти, ― зронила абсолютно непохитним голосом Глорія, тримаючись руками за руку Віспи. Той лише зверхньо дивився на неї. ― Справа тільки в тому, чи вигідно це тобі.

Віспа лише сильніше стиснув її шию.

― МАМО! ― кричала Анна. ― НІ! ЗАЛИШ ЇЇ! Я піду з тобою, піду! Обіцяю! Джуліане, забери руки! Це моє рішення, моє!

Та хлопець залишався непохитним. Він стримував її, обхопивши руками ззаду.