БОДЯ
1. Бодя.
Локація: Захід Батьківщини /Галичина/.
Західний прикордонний округ Спільнонародної Євразійської Федерації.
Час: Формування свідомостей.
Відблиск грайливо посміхнувся з полірованої поверхні скрипки. Зазирнув в очі школяру та сумно зник в тіні пошарпаного футляру. Сорок п’ять хвилин радості скінчилось і дзвінок сповістив про необхідність покинути музичні марева.
Двері зачинились і Бодік, ніяково ховаючи свою ношу за спиною попрямував до свого класу. За пошарпаними білими дверима з вицвілим тавром – наче міткою товарного вагону – «6В», панував звичний регіт та безлад. Ніхто не звернув на нього уваги. Богдан сховав під вішаком серед курток футляр і всівся за третю парту середнього раду.
– Здаров, Шпільман, – привітався Льовчик, не припиняючи каліграфічно виводити матюки на парті.
Із зусиллям, зосереджено продирав блідо-жовтий лак кульковою ручкою.
– Здаров, – видихнув Бодік.
– Чьо ниєш?
– Ай! – відмахнувся і почав добувати з портфеля зошити.
– Домахували? – Льовчик підняв запецькане синьою пастою обличчя.
– Сьогодні ще нє.
– Щенє – то маленький пес.
Галас стих. Зайшла викладачка…
…
– Кобилянський. До дошки.
Бодік піднявся, рушив.
– Не грими копитами, кабила…
Клас вибухнув сміхом.
– Хто? Хто це там такий мудрий, – фальцет викладачки зірвав дитячий регіт.
Роздратовано стукаючи по партах указкою, вона вийшла між ряди. Гамір вгамувався. В тиші скрипіла по дошці крейда, залишаючи кострубаті сліди слабо схожі на цифри. Крихти сипались на стоптані черевики Боді.
– Кобилянський, що ти там вимальовуєш? – покривилась в позіханні вчителька.
Прозвучало пискляво та театрально.
– То він сімфонію пілікає, ги, музикальная лошадь…
Спалах реготу. Крейда хруснула і її уламок впав на підлогу. Бодік опустив руку, але піднімати не став. Стояв лицем до дошки. Позаду два хльостких удари указкою по спині жартівника обірвали вибух загальної радості.
– Вільгудзький! Вийди з класу!
Гладкий учень озирнувся із обличчям повним болю та образи. Крупні сльозинки пострибали по пухлим щокам. Незграбно потягнувся рукою до уражених ударами місць на спині:
– Ай-я-ай.
Наступний удар прийшовся по пальцям закладеної назад долоні.
– Вон! Вон! Я сказала! Вон!
Викладацька голова невротично затрусилась на тонкій шиї. Істеричний вереск засвистав над похиленими учнівськими головами. Дешеві підбори ритмічно затупотіли в такт шарпанню указки, що тикала в напрямку виходу.
Із жалісливим підвиванням, згорблений товстун вийшов, підкорившись вимозі припадочного диригента глухо-німого оркестру однокласників.
– Кобилянський! – відсапавшись перенесла своє роздратування на Бодіка.
Школяр біля дошки чекав, розминаючи залишок крейди між пальцями. Викладачка зітхнула. Постукала указкою по долоні і розпочала методичну, випрацьовану роками довгу процедуру приниження.
…
– Та ладна! Чьо ти стогнеш, – штовхався Льовчик. – Нармальна всьо. Ну поржали трохи.
– Ви кожен день з мене ржете, – Бодя поправив діряву шапку.
Побачивши крупний недопалок, Льовчик шмигнув і підібрав. Але промоклий від снігу папір одразу розлізся в пальцях і хлопчина гидливо потріпав руки.
– Ну хочеш, я тебе навчу шапки тиряти?
– А? Нє.
– Нє то нє – цілуй конє!
– Дибіл.
– Та ладно! – примружився Льовчик. – Не дуйся. О диви!
На розі школи стояли два студенти. З юнацькою діловитістю пихкали папіроски, попльовували під ноги.
Льова витягнув губи в довгу трубку і випустив крізь неї струміньчик слини. Вихопив футляр з рук Бодіка і з плаксивими криками: «Не бий, не бий мене! Не бий», побіг вперед. Рвучко, налякано озирнувся, заточився і раптово втратив рівновагу. Налетів на студентів, зіштовхнув одного на другого. Миттєво змів з них шапки і провалився в кущі за рогом школи.
Спантеличені юнаки піднялись, потріпались рясно акомпануючи собі брудною лайкою. Голови неприємно охолодив зимовий морозець. Помацали маківки, покрутились, розглядаючи землю поряд і перезирнулись. Поглянули на ошелешеного Бодіка.
Хлопчик здригнувся. Позадкував, послизнувся. Впав на зад і рвонув втікати, випорпуючи з-під себе сніг…
…
Гучне чавкання відбивалось від стін, застрибало луною по гвинтовим сходам вниз. Затихло перед парадними дверима під’їзду. Двері скрипнули, натужно долаючи опір іржавої пружини. Гепнули, зажбурнули школяра та сухий мороз в сирість коридору.
– Бодік? – голосно уточнив набитий пиріжками рот Льовчика.
Бодя мовчки піднявся до приятеля, сів поряд на підвіконня між першим та другим поверхами.
– На, – Льовчик сунув йому два біляша.
– То шо?
– Твая доля.
– Ти дурак! Вони мене чуть не прибили.
– Втік?
– Втік.
– Їж, давай. Не ний.
Бодік взяв пиріжки.
– А якщо вони нас впізнають?
– І шо? Шапки заберуть? – Льовчик тицьнув на діряву шмату на голові приятеля.
– Скрипку.
– А ти не лазь з нею. Дома шпіляй.
– Не лазь, – надуто промурмотів Бодік.
Пересунув по підвіконню футляр подалі від Льовчика, на що той усміхнувся.
– Треба було твою пілікалку тоже на хавку виміняти. Нормально давали.
Витримав ображений погляд приятеля і продовжив:
– Шапок тільки на то гівно стало.
– Де ти то міняєш?
– В пельмєнній. Там батя барахло на водку міняє, мамка – на хавку.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!