КРАХ БЛАКИТНОЇ ІМПЕРІЇ

3. Льова.

Локація: Захід Батьківщини. /Галичина/

Західний прикордонний округ Спільнонародної Євразійської Федерації.

Час: Перші паростки початку.

– Йди, хапни її за сраку.

Крізь рипучий рев динаміків підмотаного синьою ізострічкою магнітофона, до Боді не пробилась пропозиція приятеля. Проте суть він зрозумів по характерному жесту.

Льова втягнув щоки, підняв брови та витріщив очі – передражнив ображений вираз обличчя друга. Поштовхом в плече запросив покинути шум вогкої від поту вітальні.

На кухні за столом, міцно притискаючи до щоки почату пляшку коньяку, спав підліток. Льова підтиснув губи і примружив одне око. З насолодою всадив ляща в потилицю сплячому. Під обурене мурмотіння видер з немічних рук випивку, роззирнувся в пошуках тари.

– Ти сильно на неї не слинься, – Льова налив у брудні кришталеві келишки, коричневу дешеву бурду. – То не твій формат. Не залипай.

Бодя мовчав. Склянки пританцьовували в такт охриплому гупанню колонок.

– Ну ти тільки, бля, мене на дуель не визивай.

Випили.

– Не витягуй так хлебало, – Льова прикурив від простягнутого Бодею сірника.

Затягнувся. Випустив струмінь диму, здуваючи світло-русе пасмо з чола. Бодя гриз губу, тупився в брудний лінолеум.

– Та, бля. Чьо ти киснеш? Найди собі нормальну баришню. Не таку, як… Інтелігентну. В очьочьках, з хвостіком. З жабо на блузочці. Манжетками.

Льова зітхнув. Вирішив, що достатньо вже пройшовся про лицарському вихованню приятеля і змінив тему:

– Шо там твій унівєр?

– Інститут.

– Гм. Інститут. Закорєшився з букварями?

– Та. Нормально. Хороші пацани.

– Пацани, – губи Льови витяглись в іронічну трубочку.

Похитував під музику головою. Затиснув сигарету в зубах, налив.

– Не бикують?

– Нє. А ти шо? Як там в ПТУ?

Льова виплюнув на підлогу недопалок, відтягнув вказівним пальцем кут рота. Продемонстрував зламане під корінь ікло:

– Покорєшився, – і весело зареготав, – хороші пацани.

Взявши келишок, Бодя довго розглядав мутну рідину. За склянкою, у віддзеркаленні темного вікна відбився дівочий образ. Юнак незграбно, проливаючи спиртне, поклав склянку. Поспіхом погасив недопалок у раковині та витягнувся у весь ріст. Ввічливо, стримано кивнув у відповідь на її вітання.

– Богдан Кобилянський! Гвардєєц кардінала! – представив Льова і закинув пійло в горлянку.

Глибока блакить очей з цікавістю обійняла гвардійця. Холодна крапелька поту ковзнула з скроні Боді і зашипіла на розпеченій жаром щоці. Знову стримано кивнув, за що був одразу обдарований широкою усмішкою. Плечі Богдана смикнулись – по спині розбіглись мурашки.

Вона увійшла, оперлась, поряд з Льовою на стіл. Потягла його за вухо і зі смаком поцілувала в щоку. Блідість миттєво стерла червоні плями з Бодіних щік. Риси розкисли ревнощами та образою. Не зміг впоратись з емоціями. Відвернувся до вікна.

У темному склі відображення Льови акуратно відсторонилось від дівчини. Простягнуло розкриту пачку сигарет. Бодя повернувся до пари.

Закурили утрьох.

– Тебе Богдан проведе. То серйозний пацан. Так шо ти не сци, – фальшива усмішка Льови розбила глуху паузу. – В мене тут ще тьорки є.

Дівчина награно гидливо штовхнула його двома пальцями в щоку та підступила в притул до Боді – повілно погасила в раковині недопалок. Груди наче ненароком притислись плеча. Зиркнула у вікно, у віддзеркаленні вихопила погляд збентеженого гвардійця і рвучко, ніби ображено, вийшла з кухні.

Запах сурогатного коньяку повернув Бодю в дійсність. Прийняв, простягнуту під сам ніс, чарку. Льова втомленим, хмільним поглядом вдивлявся в приятеля. Випили.

– Ви… Ти і… Разом… Вона твоя… – Бодя запнувся.

– Не заікайся. Била моя, – Льова струсив попіл на маківку сплячому, продовжив:

– Їй по хер. Буде твоя.

Глибоко затягнувся. Бодю пересмикнуло:

– Льова!

І Льова примирливо заплющив очі та похилив голову на бік. Обійняв Богдана за плечі рукою. Іншою жбурнув недопалок в раковину і знову налив.

– Бодік, – помовчав, – Богдане, ти, товот, як би…

Зам’явся шукаючи слова.

– Я, вобще, рад шо ти тусіш тута. Нормально. Ніштряк. – постукав нігтем по ободку склянки, – тільки ти тут не зависай. Не твій фасон. Внімаєш?

Притулився скронею до щоки Богдана і продовжив:

– Ти заглядуй на туси. Там бухнути, дваріну /легкодоступна жінка, що не є професійною повією – крим. жаргон/ яку-та патрахати. Но рєдко. Бо тут ти на хер не нужен. Ти нє мєсний. Твоє мєсто там в пліснявих бібліотеках. В умних діскусіях. Понял? З очкаріками. Не тут… Тут дно. Дно, бля!

Повернувся, взяв двома кулаками Бодю за комір і притиснув своє чоло до його. В сірому погляді не було хмелю. Спокійним жестом Богдан поклав долоні на білі від напруги кулаки товариша. Без зусиль відсторонив від себе.

З-за стіни крізь рипіння динаміків проривався лемент п’яних голосів. Підвивання, вигуки, вереск.

– А твоє місце тут. Так? Це твоє призначення? – кутики Богданових губ перекривились.

Льова цокнув язиком і несподівано гепнув долонею приятеля по плечу. Зітхнув взяв, склянку випив.

– Як всі будуть шибко мудрими, хто кірпіч класти буде? Макулатуру збирати?

– Припини. То бздури.

Богдан випив.

– Пріпіни, пріпіни, – передражнив Льова, – труси давай, вона вже крутиться на виході.

Крякнув смішком під хмурий погляд Боді. Скривився:

– Давай без рицарства, – відвів у бік погляд, – йди. Давай.

Богдану так хотілось вдарити по русявій пиці Льови. З розмаху, від душі. За всю ганебність поведінки. За таке легковажне, огидне ставлення.

Нетерпляча посмішка блимнула у коридорі. Блимнула та одразу ображено згасла.

Ведений почуттям Бодя подався вперед, минаючи Льову. Заворожений зупинився. Розсіяно озирнувся. Зам’явся. Переминався. Відчув як тверда рука приятеля штовхнула його у спину. Провалився в темряву коридору. Гарячий подих тихим голосом ошпарив його щоку:

– Йдемо?!

Терпкий запах парфумів та свіжого поту потягнув його уста до її шиї. Несподіваний поцілунок вирвав кокетливий і водночас саркастичний смішок з дівочих губ. Схаменувся.

– Так… Та. Йдем.

Гупнули вхідні двері квартири, Льова потягнувся до недопитої пляшки. Закрутив її і залпом допив вихор коричневого сурогату.

Акуратно поставив пляшку на стіл. Закусив до болю губи. Вперся поглядом у вікно. Переплетіння тіней та відображень злилось у Її образ. Фігуру. Під пасмами волосся означились усміхнені риси. Розпізнав навіть блакить очей.

Замружився. Стиснув скроні. Образ просочився крізь закриті повіки. Льова сплюнув і з розмаху вибив ногою табурет з-під сплячого. Люто! З ненавистю пнув.

Додав ще раз. Ще раз. Перевів подих. Розмахнувся… Завмер. Зітхнув.

Присів навпочіпки поряд і погладив побитого по голові.

– Звиняй пацан. Сарвался. Любов, бля. Ти ж сєчеш?! Любов.

Завалився на зад і поклав його голову собі на коліна. Продовжував гладити. Дивився у вікно.

– Но дружба… Пацан… Дружба више!

Повернув погляд до непритомного співрозмовника, поплескав його по щоці та широко усміхнувся:

– Спиш, сука! А я страдаю!