КРАХ БЛАКИТНОЇ ІМПЕРІЇ

4. Атос.

Локація: Схід Батьківщини. /Слобожанщина/

Південно-західний регіон Спільнонародної Євразійської Федерації.

Час: Перші паростки початку.

– Вхгр-р-р-а-а-а… Ой-ї-і, Бля-я-я-я-а-а… А-а-а-р-р-р, – загуділо вигуками подвір’я в супроводі трісків, гупань та стуків…

Вібрація розігнала павуків із запилених мереживних пасток і стерла радісний вираз з обличчя Валіка. Атос нервово клацнув щелепами, забився мордою під пахву дитині. Забави закінчились – з робочої зміни поверталась сувора буденність.

Евакуйовуватись було пізно. Хлопець згріб з підлоги зошити з кострубатими написами «Валентин Замислов, 7-Б…», запхав під перекошену шафу і втиснувшись між нею та нештукатуреною стіною, стиснув у міцних обіймах пса.

Ключ батька ніяк не ліз в щілину і так незамкнених дверей. Чоловіку набридло шпортати і він жбурнув його в помийне відро. Чергуючи лайку з ударами по хлипкому дверному полотну, атакував перешкоду до повного свого виснаження.

Втомився. З’їхав плечем по одвірку, натиснув ліктем клямку. Двері ображено скрипуче поступились, даючи можливість господарю з гучним «йопта» провалитись в кімнату.

Проповз на карачках в середину. Валік підтягнув коліна – то була помилка. Рух привернув увагу пари варених поросячих очей. Вони відклеїлись від брудного лінолеуму і влипли в темний кут за шафою.

– Ти! Тва-а-ю-ю мать! Ти-и-и… Р-р-а-а-а…– з розмаху гепнув кулаком по підлозі.

Не ворушитись! Єдине правильне рішення – не ворушитись. Перевірене роками щасливого дитинства. Не ворушись!

Ні Атос, ні Валік не ворушились. Не кліпаючи, спостерігали, як поширюється від ширінки темна, вогка пляма по пролетарським штанам батька. Потужній потік пробився крізь тканину крупними, частими краплями – оросив лінолеум.

Кулак розчепірився в п’ятірню і направився в кут до нерухомих постатей. Втомлених і тому вже байдужих до одноманітних подій викривленого побуту. Не відчували потворності ситуації через відсутність порівнянь. Все тут було природно.

Природно ковзнуло коліно в темно-жовтій калюжі. Природно і важко виснажена п’яна туша завалилась на бік. Природно глухо зойкнула, нерозбірливою лайкою. Природно гучно, з присвистом, захропла. Буденно. Практично щоденно.

Для запобігання замокання, Валік перемістив шкільну атрибутику у шафу. Знову взяв на руки собаку і абияково, без огиди чи презирства, переступив через батька. Залишив його здригатись в нервових судомах міцного, проте короткого алкогольного забуття.

В дверях озирнувся на тісне помешкання. Чайник не горить. Простирадло не тліє, батько на боці – блювотою не захлинеться…

…

Щасливі тлумились в променях травня, м’яли хрустку траву. Тішились миттю не ображаючись на минуле, без сподівань на майбутнє. Прийдешнє та пройдене – це тільки примари позбавленого сенсу світу, не варті ні переживань, ні емоцій. Існувало лише зараз. Лише тепер. А майбутнє тільки в уяві, минуле – в спогадах.

Атос настрибував на живіт та груди хлопчика, виштовав з нього короткі спалахи реготу. Грайливо помстячись, Валік перекидав пса на спину, мордував лоскотами біле черевце.

Це нестерпно! Нестерпно! – слинився гавкотом собака і млосно підвивав від задоволення, – нестерпно!

Відпихав задніми лапами екзекутора, вислизав з під обійм і вгризався у брудні п’ятки в засалених сандальках. Око за око, п’ятка за пузо – щеняче бешкетно-грізне гарчання тонуло в дзвінкому реготі дитини.

– Ей, морда! – образився хлопчик на монументальну позу пса, спрямовану настовбурченими вухами кудись в далечінь.

Сучки, Валік, сучки. Зачекай.

Малий пихнув собаку ногою в зад. Пес поступився та відразу відновив свою позу. Клацнув щелепами і перевів напружений погляд на малого:

Сучки. Розумієш? Нє? Не розумієш! Зітхнув.

Нетерпляче потоптався передніми лапами.

Валік, дружба тут. Вона нікуди не дінеться, а сучки…

Піднявся на задні лапи, роззираючись.

А сучки зараз звалять.

Тикнувся мордою в ображене обличчя хлопця.

Ну. Ну, Валік. Я туди і назад. Бац, бац і в дамках. Валік… Ну.

Пес нетерпляче витанцьовував колами.

То гормони, Валік. Гормони.

Відскочив, завмер втягуючи ніздрями простір. Розпачливо заскавулів. Озирнувся. Хлопець, ображено сопів у небо.

Валі-і-ік. Ну не будь таким гавном.

Облизав надуті щоки і знову кинувся внюхуватись.

Ай-ай, Валі-і-ік, ай-ай-ай – вилизував зморщене обличчя хлопця, перериваючись на короткі сканування простору носом. Малий відпихнув набридливу морду, ледь стримуючи усмішку під суворо насупленими бровами.

Вдячно цапнувши хлопчика за живіт, Атос двічі коротко гавкнув на прощання і дивакувато підстрибуючи від збудження, помчав ведений, ще незрозумілими Валентину, інстинктами.

…

Пацани ганяли гумовий м’яч по горбатому полю. Валік поправив похилену тичку, що слугувала за штангу.

– Чуєш ти, викінь той патик і сам стань там, тільки руки ростав.

Ватага розреготалась. М’яч вилетів в аут – в густі хащі кропиви і ожини. Гра зупинилась.

– Не слухай його. Він дурак, – звернувся хтось із зграйки до Валіка.

– Сам дурак, йди в сраку.

– Шо?

– Нічьо, – жартівник витяг із землі штангу і пішов видобувати м’ячик.

Повернувся встромив у землю патик і вручив Валіку синю кулю всю в велосипедних латках, схожу на дивний, рельєфний глобус невідомої планети:

– Не хочеш бути штангою, вставай на браму. Ти і так грати не вмієш.

– Добре, – смикнув плечима Валік, грати він не вмів і не любив, – хто за нас?

…

Довга, яйцеподібна тінь м’ячика ліниво розтягнулась на втоптаній траві серед збудженого сміху дітвори. Хлопці осипали реготом гучні дотепи з гамірного обговорення щойно завершеної гри. Прийшов «гонець» і поряд з м’ячем гулко гепнулась зелена баклага «Тархун», грайливо переливаючись вечірнім сонцем у мутній рідині.

Піднесено загули. «Двушка» побігла по рукам, припадаючи до пересохлих, потрісканих губ замизканим горлечком. Запах пійла терпко дер ніздрі, щипав очі. Рідина ошпарювала горлянку і гарячим комом провалювалось по стравоходу, щоб розчинитись бадьорим теплом у ямочці.

Кілька наполегливих поштовхів у плече, під незлостивий регіт перекинули Валіка на бік. Так і лежачи відмахнувся від самогону із зеленої баклаги. Покривився на піднурювання та вмовляння і врешті забутий в хмільному галасі, влігся на спину. Думав про те, як не хочеться повертатись в засцяне та забльоване помешкання.

В небі в’яло штовхались пухнасті хмаринки і десь під ними весело носився за своїми сучками Атос. Скоро, обдертий, покусаний і осяяний щастям, пес повернеться та довго буде гордовито-п’янкою ходою матроса мрійливо вештатись подвір’ям. Приклад собаки доводив, що щастя мусить бути вистраждане.

Забутий шумним товариством, Валік відкотився. Дещо полежав на животі, тулячись щокою до запиленої трави. Підвівся та неохоче поплівся до непривітного гуртожитка.

Безлад кімнати свідчив про короткі епізоди притомності батька. Спати не хотілось, але і вчепитись було нічого. Запхав засалену ковдру в шафу, скрутився на ній в клубочок, попередньо закривши двері з середини на саморобний гачок з цвяха.

Кутик ковдри намок орошений сльозами самотності у беззвучному плачі.

– Ех, ех, – пошкодував себе, – е-ех.

Втерся вогкою тканиною і посміхнувся, відчувши як відлягло. Вкутався, стало затишно і тепло. Заснув з думкою про те, що недільним завтра гнатиме сум разом з самовдоволеним Атосом, серед усміхнених травневих променів.

…

Різкий писк і одразу жалібне, тягуче скавуління зірвало м’яке простирадло сну з Валіка. Вскочив, вдарився головою об фанерні двері. Заплутавшись в ковдрі, не міг добутись до гачка. Борсався наляканий та сонний. Нарешті рука вивільнилась з пут тканинних складок, пальці намацали холодне викривлене тіло цвяха і закутаний Валік випав у моторошну тишу сіріючого світанку.

У півмряці висвободився, роззирнувся по пустій кімнаті. Підійшов до прочинених дверей, визирнув. Зло гаркнув і загарчав іржавий холодильник «Донбас», розганяючи по коридору переляканих мишей. Заскочений несподіванкою, хлопчик стрепенувся. Мерзлякувато скулився і посунувся помочитись у помийне відро.

Мабуть сучки злючі, якщо Атос горланить крізь сон. Але пса ніде не було. Повернувся у кімнату, визирнув у вікно. Через подвір’я важкою ходою пхнула висушена постать батька, наче згусток абстинентного синдрому. По рідкому, свіжому повітрю хвилями розпливались його короткі різкі урчання.

Непритомний організм рухався на пошук живильної рідини. Істоту вів вироблений спадковим алкоголізмом інстинкт. Чоловік жбурнув різким жестом якісь предмети під паркан і заточуючись поплентався геть.

Можна було з полегшенням зітхнути і продовжити сон розтягнувшись на койці, викраденій колись з лікарні. Цей ранок обіцяв бути безтурботним і довгим. Валік поволі заколисався у примари видінь, скрипучим погойдуванням пружинного батуту.

…

Хлопчик прокинувся. Встав. Похляпав як-небудь обличчя застояною водою з тазу, потицяв розчепіреною зубною щіткою в рот, для заспокоєння власного сумління та вийшов на зустріч яскравому дню…

…Картина двору вразила. Вдарила. Прибила. Змрякла. Заклякла. Завмерла. Вмерла. Сплюснулась в пласку фотокартку. Ліва повіка Валіка шарпнулась. Ще раз… і вже обидві задріботіли швидким нервовим тіком. Пальці мимоволі підтиснулись, прилипли до клейких від поту долонь. Серце набрякло комом в кадику.

В розмитий слізьми простір контрастно врізалася П-подібна конструкція для вибивання килимів. На перемичці повільно покручувався Атос підвішений за шию на шнурівці. Повернута на бік морда з виваленим язиком, здивовано косилась на каскади власних кишок вивільнених з розпоротого біло-червоного черева.

Чиїсь шершаві, але ніжні пальці лягли на обличчя хлопчика. Спинили смикання повік, опустивши їх на очі. Нерозбірливими словами залунав над його головою збентежений жіночий голос, перериваючись на гучні та лайливі нарікання.

Так із чужими долонями на очах, не опираючись, рушив ведений владним рухом. З-під пальців бачив як ступають дрібними кроками його ноги. Позаду гучно затупотіли. Мокро плюхнуло, викликавши довгу череду хорової лайки.

Повз стопи потягнувся паркан, між кривих штахет валявся обрізок шнурівки та скривавлений довгий ніж з тріснутою салатовою скляною ручкою. Їхній єдиний кухонний ніж. Це те… те… те що на світанку викинув похмільний батько під паркан.

Занадто голосним та набридливим було повернення щасливого Атоса. Занадто сильним було роздратування похмільного «хрона».

Валіка затрусило…

… Пацани напружено, невесело ганяли латаний м’яч, зрідка матюкались. Зиркали, як короткими засосами Валік прикладається до баклаги «Байкал». Пластик корчився, обурено крекотів, опираючись наполегливим висмоктуванням.

– Ну нахєр, – воротар кинув м’яч під імпровізовану штангу.

Підійшов до Валіка та відібрав тару. Сам приклався і скомандував, тикаючи пальцем в напрямку двох штахет:

– Пінзлюй на браму!

Валік скинув голову і одразу вирвав. Піднявся відібрав баклагу та відпиваючи посунувся до воріт. Сп’яніння штовхнуло в бік. Зашпортався, впав на коліна та знову виблював жовчю та самогоном… Завалився на бік і відключився.

…Отямився. Піднявся на карачки, довго викашлював гіркоту. Витер заслинений рот, всівся на коліна.

Неприємний вологий холод обійняв пах та сідниці. Рука смикнулась, але зрозумівши в чім річ не став чіпати мокрі від сечі штани. Тупився в розмазні по горизонту барви заходу сонця. Із задуми вибила зім’ята, півпорожня баклага «Дюшес», шумно приземлившись в колінах Валіка.

– Поправ здоров’я, – засміялись хмільні хлопці.

Футбол давно скінчився.

Пустий погляд Валіка впав до низу, потягнувши за собою танець кольорових плям. Намацав пляшку, відкрутив корок. Від руху, просочені сечею, штани обпекли принизливим відчуттями сорому. Різкий запах самогону вирвав з черева залишки жовчі та шлункового соку. Прямо на коліна.

Заходячись гірким кашлем, підвівся і жбурнув незакручену баклагу в зграйку дітей:

– Ну вас на фіґ…

І поплівся додому в супроводі незлосливого реготу підлітків. То був останній дотик Валіка до алкоголю…