Склад(е)на натура

Клієнт мав офіс у невеликому бізнес-центрі на околиці нашого чарівного міста. Одразу ж за будівлею починався занедбаний парк, більше схожий на ліс. Раніше я тут не бував, хоча чарівне місто, здається, вивчив вздовж і впоперек.

Деякий час я нерухомо стояв на протилежному боці вулиці і спостерігав, як з дверей виходили співробітники. Був спекотний літній вечір і навушник глибоко в моєму вусі зудів, ніби комаха, що хоче скоріше напитися крові.

Втім, Джек, що безперервно гомонів в тому навушнику, не дуже відрізняється від самої набридливої комахи. Не знаю, яке його справжнє ім’я, але він воліє, щоб його називали Джеком. Гадки не маю, звідки у топ-менеджерів корпорації така пристрасть до собачих кличок.

— Чого ти чекаєш, Лінку?

Як бачите, я також не напружувався, коли обирав собі псевдо.

— Чекаю, коли будівля трохи опустіє. Чи ти хочеш, щоб я вдерся, коли тут ще вештається натовп місцевих робітників?

— Тобі видніше, — я прямо побачив, як куратор роздратовано знизав плечима.

— Ото ж бо й воно, що мені видніше, — задоволено пробурмотів я і швидкими кроками перетнув вулицю.

Охоронця біля дверей я оглушив ударом по голові і побіг сходами на третій поверх. Схему будівлі завчив попередньо, тож орієнтуватися міг навіть із заплющеними очима.

Броньовані двері офісу мали кодовий замок. Якщо повестися з ними брутально, офіс, а може й весь будинок, злетять в повітря. Це не захист, а суцільне дикунство, та ще й застаріле, наче аналоговий модем, якого, дякую богу, ніколи в житті не бачив. Та я не збирався брати приміщення штурмом. Недаремно вивчив біографію, родичів до сьомого коліна і звички клієнта, отже шансів уникнути пограбування у бідолахи не було.

— Як справи, Лінку? — бадьоро продзижчав у вусі Джек.

— Відчепись, — коротко відрізав я.

— Ти повинен звітувати на кожному кроці, — нагадав він. — Такий порядок, Лінку! І ти про це знаєш.

«Запхай собі в дупу той порядок, Джеку», — подумав я. Мрію про ту мить, коли кину це йому в обличчя, бо вже зараз бажання стає непереборним.

— Пройшов зовнішню охорону, стою перед дверима, — слухняно відповів я вголос.

— Ти впевнений, що впораєшся з кодом?

— Жартуєш? Звісно, впораюся! Бо якщо підірву двері, то запуститься система самознищення, і дзуськи ти звідси хоч щось отримаєш.

На цій мажорній ноті я припинив пусті балачки і перейшов до справи. Двері відчинилися через сорок п’ять секунд. От що значить добре вивчити клієнта! І все ж, до загальної тривоги часу залишалося обмаль.

Всередині був звичайний кабінет, витриманий в зелених кольорах. Зелені шпалери, зелені меблі, зелені фіранки. Мабуть клієнт вважає, що зелений заспокоює. Що ж, після мого візиту заспокійливе йому позаяк стане в нагоді.

Біля вікна стояв старовинний письмовий стіл, оббитий зеленою — яка несподіваність — тканиною. На ньому лежала звичайна канцелярська тека. Я взяв її, відкрив і переконався, що там знаходиться саме те, за чим мене прислали.

— Наразі твоя лялечка в мене, — повідомив я Джеку, бо мене ж, чорт забирай, поінформували про порядок!

Дурніше за клієнта, що тримає важливі документи в паперовому вигляді, може бути тільки куратор, який не дає тобі зробити жодного самостійного кроку.

— Так швидко? — його здивування мене потішило. — Лінку, ти або чарівник, або аж занадто везучий сучий син!

— Власні методи, Джеку, власні методі… — пробурмотів я. — І навіть не сподівайся, що я ними поділюся.

— Це ми ще побачимо. А тепер виходь! — владно прозвучало у відповідь.

— Зараз, — я швидко обвів поглядом кабінет.

Є ще одна річ, яку я повинен зробити перш, ніж принесу здобич Джеку. І я знайшов те, що шукав. Старенький копіювальний пристрій, що сиротливо притулився в кутку.

В бізнес-центрі завила сирена — мою присутність всередині нарешті помітили. Але це не завадило затриматися ще на двадцять секунд. Саме стільки знадобилося часу, щоб зробити перший десяток копій. Справді, не дуже я й ризикував!

— Що ти там робиш?! — занервував Джек.

— Оглядаю будівлю. Може тобі ще щось заманеться взяти, — збрехав я. — Заглянути в інші кабінети? Скажу тобі, цікаві типи тримають тут офіси.

— Припини самодіяльність, — зарепетував він. — Вшивайся звідти! Ти занадто дорого мені коштуєш, щоб отак по-дурному підставлятися!

— Не верещи, я вже на виході.

Насправді, на виході з бізнес-центру я опинився лише через десять секунд, але Джеку про те доповідати не став.

Коли вже відійшов метрів зо триста від пограбованої будівлі, то побачив міську поліцію, декілька авто якої загальмували біля входу.

І я дозволив собі зловтішну розраду. Ще на декілька секунд затримався, вдаючи з себе вуличного роззяву, що раптом побачив щось цікаве. Я чекав і дочекався. Зненацька на мене наскочив замурзаний безхатченко. Малий штовхнув мене під руку, і я ледь не впустив дорогоцінну теку.

— Дивись, куди преш! — зухвало крикнув малий, стрімко тікаючи.

Сподіваюсь, ніхто не помітив, що я передав йому зроблені копії.