іржавий світ

усе іржаве: захід, схід і день.

і навіть спокій. він також іржавий.

іржаві вікна, сни, іржаві трави.

іржею вітер взявся. дме і дме.

не зупиняється. і так уже сто літ,

чи днів, а чи годин, чи, може, митей.

і люд немов не люд… і що робити

оцій рахманній споконвік землі?

бо так болить, бо так пече іржа –

пекельно аж... всі весни загубились.

дощів утратили, які на повній силі

у розпросторені світи собі біжать.

колись... ніхто не пам’ятає, вже й коли.

не пригадає тлусте крижмо тиші,

отої, що візьме і заколише,

отої, що од цвіту-віри і бджоли…

і вже її нема. бо є мовчання дим –

такий іржавий! – не впаде й сокира.

і розросталось. розросталось тирло.

і без іржі усе здавалося смішним.