Результати конкурсу 🇺🇦⚡️ Квантова Україна ⚡️🇺🇦

Конкурс "Фентезі поезія" від проєкту "Аль Мор"

За всіма питаннями щодо умов конкурсу звертайтесь до Ірина Пасько
Вже на конкурсі: 199
Відхилено: 23

Степан

Сумніви ранять сумління,

Досвід звивається зміями.

В грудях сичить божевілля —

Прагне, щоб зрікся я імені.

Втратити людську подобу,

Імпульсам темним піддатись,

Кров’ю впиватись, до скону

Слабших істот убивати.

Виродком став я відьомським,

Сутність кривава — мій батько.

Пекла зродилось потомство —

Вмить сколихнулось все раптом.

Мешкаю серед двоногих,

Що називав колись друзями.

Прагнув від них допомоги,

Зараз зробив би їх трупами.

Вигляд у мене звичайний,

Майже людський серед інших.

Сповнені очі злим чаром —

Сяють багаттям предвічним.

Шкіра бліда, худорлявий,

Сила незмірна в клітинах.

В чорному я виділявся —

Виродок, а не дитина.

Учні, на жаль, не прийняли,

Старші глумились із класом.

Досить! Вони вже дістали!

Хочу їх всіх покусати!

Мама учила прощати,

Кров заміняла харчами.

Монстр чи людина — ким стати?

Ким мене хочете бачити…

(Січень 2024 р.)

...

Роман Фещак

Балада про сміливого ельфа

В прадавнім лісі, серед темних хащів,

Серед густого віття кропиви,

Жив собі ельф, нащадок тих, найкращих,

Що колись в битві з злом перемогли.

Зелений пагорб заростів малини,

Дім кришталевий, повний дивини,

Ніщо тоді не віщувало зміни,

Не предрікало лютої війни.

Та якось вранці, в сонячну погоду,

Коли розморено дрімав прадавній ліс,

Навала орків та їх воєвода,

Війну з пожежами та жахами приніс.

Кричали дико зранені тварини,

Стогнали віти спалених дерев,

Горіло все від вогняної зливи,

І дім криштальний також там згорів.

Ельф, повернувшись в темне попелище,

Затамував на орків люту лють,

Перетворивши ліс на кладовище,

Не знали, що від рук його помруть.

Прадавня магія одвічної відваги,

Скріпила обладунками бійця,

Чарівний меч подарували трави,

А ліс попечений дав силу камінця.

Летіли голови, навкруг ставало тихо,

Тікала геть порубана орда,

Скалічені дерева гнали лихо,

В пусті сараї і на болота.

Бій був важким, бій був кровопролитним,

Без втрат не обійшлось і тут, нажаль,

Та сонце вранішнє зустріло небо звичне

І колихало смуток і печаль.

...

Оксана Пасічник

AI

На вічному острові вічність і більше нічого.

В нім пам'ять, не здатна ніколи нічого забути.

Не ходять годинники — в колі ні біло, ні чорно.

Лиш крапка сіренька, лиш крапля безсоння робусти.

На острові тишею плачуть уламки історій,

і вітер зриває епіграфи до епітафій

для тих, що безсмертніють у запитаннях повторень.

Надії спалити написане небезпідставні.

Та феніксом з попелу знову відновлює слово

на острові вічнім всесилля своє та звучання,

малює дитинними фарбами тло кольорове

й обличчя безсмертне портретом живим у свічадах.

На острові вічному вічність без хвилі мовчання

питань метеорів крихких із жагою пізнати.

З бездонних колодязів спрага гамується, з чатів.

Чи штучний цей острів — комп'ютер в куточку кімнати?

...

tz

Протеже

і найбільші секрети минулих далеких днів

проливаються кров'ю на шрамовані губи

я скажу тільки те що належить мені одній

не кохай мене доки нас обох не погубить

той вогонь із обітниць страшних непорушних клятв

що їх кожен із нас удосталь вже встиг надати

прислухаєшся а душа не для тебе а для

хлопчика що трохи схожий очима на матір

я не вірю тобі я пограю з тобою в гру

дістаю швидко шахи та хотіли не це ми

я хотіла тебе врятувати тому помру

пішаком походити вберегти офіцера

у кохання війні перемога шкодує жертв

доки бачу чорні мов смерть заплакані очі

як змогла досягнула мети твоя протеже

а ти мені смерть на початку шляху пророчив

...

Rothaarig

Істоти

Я пам'ятаю твої руки,

Які тримав я уві сні

І ті страшні з тобою муки

Не набридатимуть мені

З тобою в мене серце крає

І коли поруч, дуже тихо

Пташки деінде тут співають

Для нас, щоб відігнати лихо

Залишимось назавжди ти і я

У цьому світі темряви й пустоти

Запам'ятай, що ми - сім'я

І ми не люди, а істоти

...

Таїса Руденко

Реінкарнація або ...

Візерунки на тілі згубились в хресті

І востаннє прокляття гуляло в тіні

Чортівня переписує книжних небесних потвор

Небесних потвор

Елегантних самотніх мов грамофон

Переписує проклята клятих мерців

Оборона втекла перестрівши богів

В темниці зростила страшенну і праведну плату

Епохальну плату

Роздрібну мов почорніла вуаль

На дорогах кричали касетні гроби

Елегантних мерців

Ненудних божевіль

Намальовані витвори давніх поетів доби

Ясно бачень тієї доби

Відійшли в далечінь

Переваги забутих страховищ й потвор

«О гори!» ̶ докоряли прелюдії злі

Тім’яних персонажів пропавших в зловісних мечах

В зловісних мечах

Одинадцятих чорних життєписів

Рокових вкотре відроджених душ списаних на загибель

...

Анет Воріе

Ельфійська пісня

Мелодія тиха, чарі́вна грає з крислатих дубів

Під широкими кронами ельфи супроводжують флейтами спів

Наче ріка ллється пісня, на смак, як солодкий нектар

Захоплює розум в тенета химерний медовий дурман.

Кажуть, хто спів той почує – навіки порине у темінь

Ноти ці ніжні, принадні, на хвилі здіймаються гребінь

У діброві чарівній, заклятій, не один мандрівник вже стоїть:

Всіх ельфійські чаруючі флейти здобули́ в полон тисячоліть

Сплутала мелодія ду́ми, затягнула гармонію в морок.

Плетуть ельфи клітки́ людям зі сріблястих голок.

А як воля знайдеться – найчуйніше серце,

Не здасться в полон одне зелене стебельце

Підуть війни, пустять кров – щоб заграли флейти знов

Й так наза́вжди, щоб між люду, врешті стих той шепіт змов.

Туманом густим, що затягує ночі, застелить дурман подорожньому очі

Замовкне розум, сни пророчі, зімкнуться ікла – гострі, вовчі

Так й грають ельфи: роками, невпинно.

Поневолюють люд, хоч комусь воно й дивно.

Руйнуються стіни, пустіють будинки, темніє наш світ через них, без зупинки.

Як мелодія кличе – всі слідом ідуть, й від історії «до» лиш зостались уривки.

В ду́шах палких піднімається гомін, низа́ми лунає скривджених стогін

Серед пилу, серед збоїн, чекають всі, що прокинеться воїн.

Може колись перерветься ця пісня, людський нащадок займе́ трон

Та доки грають ельфійські сопілки – світ навколо поринув у сон.

...

Hannet Otter

Битва

Прокинувсь будильник і нумо гукати

Прямо на вухо, що досить вже спати.

Один раз, і другий, і знову, і знову...

А я ігнорую його пряму мову.

Лежу нерухомо обличчям до стелі

В обіймах старої, у зморшках постелі.

Дивлюсь крізь повіки (не знав, що так вмію),

Немов виглядаю, що снилася, мрію.

Та погляд уперся в стіну порожнечі.

Хіба так буває? Якісь дивні речі...

Заплутався, ніби в липкій павутині,

У тінях, що повзають стелі склепінням.

І крила, і лапи, і пазурі, й зуби

До мене вже тягнуться, - ознаки згуби.

Хочуть вхопити, роздерти на шмаття,

А я мов під впливом якогось закляття.

Байдуже зовсім, чи зовсім не страшно?

Чи хочу прийняти, що буде, відважно?

Скоритися долі, зустріти в обличчя

Всіх тих, що народженні відьмою-ніччю?..

Та чую шкребеться світанок знадвору,

Шукає промінчиком точку опори,

Щоби ввійти крізь вікно до кімнати,

Щоби навколо все світлом залляти.

Нагнати, спалити усі ті потвори,

Котрі світлу сонця не знають покори.

І разом з тим душу урятувати,

Якщо ще на мене комусь не начхати.

Тож поки живий і не зовсім ще мертвий,

У статусі свідка, чи в статусі жертви

Дивлюсь зачаровано, спостерігаю

Битву епічну пекла і раю...

15.05.2022

...

Володимир Мельник

Сама крутецька відьма.

Сьогодні крута я, як ніколи.

Рожевий бантик причеплю на лобі.

Чарівну мантію начеплю поверх,

Посиплю чарівністю свій райдужний сміх.

Хом'яка посаджу на мітлу,

І кудись із ним полечу.

Зорі разом будемо красти,

Уночі по небу, тихенько гасати.

До подружки Гнусі я залечу,

Чай болотяний із нею поп'ю.

У неї трохи потусю,

Багатенько мухоморів наберу.

А потім додому, до хатки, назад полечу.

Почаклую у халупці, ще трохи,

Зіллячко, мабуть, нове зварю.

І в комірчину подалі сховаю,

Від хом’яка, що його завжди з’їдає.

Ох, на сьогодні я дуже втомилася,

Та на сьогодні я надто виснажилася.

В халупці ще й прибиралась,

Та й по лісу ганяти вимоталася.

Ось, мабуть, я відпочину,

Ось, мабуть, я перепочину.

Відлежусь, передихну, розслаблюсь,

І трішечки схропну.

Потім чаю болотяного поп’ю,

Смачними кренделиками прикушу.

Ще на Місяць погляджу та й план хитренький вимудрую.

Трохи подрімаю, а там і ранок настане,

Тож нова купа справ чекає…

До перших зірок літати і знову чаклувати.

А потім відпочивати…

...

Lana Moon

На Мальдіви!

Вранці вийшла на веранду, зрозуміла, все – відбій!

Так втомилася за рік я, треба відпочити!

Відпочиночок заморський, буде в самий раз!

Тож потрібно всім збиратись, натовпом летіти якось…

Валізи швидко всім збирати та прудко на мітлу стрибати!

«Я візьму з собою жабку, павучка я прихоплю.

Щурик, равлик, мишеня і на мітлу усіх закину.

Ворона схоплю за хвіст та про кішку не забуду.

Всіх комашок прихвачу, у чавунок їх теж заброшу!

Зміючку на шию, як шарф оберну,

Кажанчика, муху та ще й сову прихоплю.

Ах так, попелиць із кусючими блішками,

І веселих тарганів із кольоровими ніжками».

Прихопила ще валізку, кренделиків та булочок,

Улюблену м'якеньку подушечку, а ще, Чаклунську книжечку.

Все взяла та без надмірності!

Чайник для чаю, цукорок для хрюшечки, згадала відразу, що забула Нюшечку.

Повернулася за свинкою, та у болоті, бруднуля пірнає, сонячні ванни приймає.

Ледве-ледве всі залізли, видерлися, як могли.

На мітлу бідненьку, один на одного всілися всі.

У морі будемо плавати та засмагати, весь тиждень лінькувато відпочивати!

Павучку куплю панамку, засмагати не любить він!

Жабі треба парасольку, щоб не змінити її колір, із зеленого на червоний!

Мені потрібен гарненький купальник, щурику - шорти, крем, окуляри.

Свинка просить платтячко, бо буде танцювати,

А ще новенькі туфельки, чечітку відбивати.

Лише мітла мріє, щоб просто від всіх відпочивати!

Довго-довго засмагали, довго-довго відпочивали.

Та ще довше на пляжі валялися ми, аж цілих три довгих дні!

Їсти, спати та на мітлі ганяти, вже не цікаво так відпочивати!

Ну, нарешті, додому поїдемо, до нашої хатки!

Вже ніколи тут теревенити! Будемо речі збирати!

...

Lana Moon

Хочу я зустрічі з Котигорошком

Хочу я зустрічі з КОТИГОРОШКОМ

Хай поведе мене світом великим,

Зробить зупинки для мене бажані.

Перша зупинка – зустріч з ТАРАСОМ,

Що як самурай з ворогами б’ється.

Землю вкраїнську він захищає,

Ділом і словом її боронити навчає.

Бачу КОНЯ металевого-

символом волі й нескореності він постає,

Силу й натхнення він всім надає.

Раптом з Європи чується ПІВНИКА спів-

символ із Франції Вкраїну зігрів.

Бачу очі великі у Бавовнятка,

вперто шукає друзів надійних ,

Щоб захистили маму і татка.

Аж раптом ВОЛОШКА з німецького поля

Варшавську РУСАЛКУ

Кличе Вкраїні на поміч.

МОВА англійська світом лунає,

Маленька дитина нею співає.

З Балтики КВІТИ кличуть до бою,

На захист Вкраїни рідняться з ВЕРБОЮ,

Гілка ОЛИВИ до миру всіх закликає,

Білоголовий ОРЛАН впевнено світ захищає.

Додам у життєву колекцію. Хочу їх мати,

Щоб мир принесли на весь світ і до кожної хати,

Щоб наша КАЛИНА їм посміхнулась

І в Дівчину-щастя враз обернулась.

ГОРИ шепочуть мені : «Привіт».

Змінилися сни, ранок прийшов…

Але в кожному сні я на тій же горі…

КОТИГОРОШКО мене знайшов.

...

lferemenko

Осяяне диво

Над Україною жар-птиця пролетіла,

Здавалось, небо пожовтіло.

Виднілися за небокраєм крила.

І люди думали-гадали,

До чого ж диво прилітало?

А може вона – сон казковий,

Що мариться усім вночі?

Та ні, ця птаха, мабуть, ангел Божий,

Що розносить тільки добрі звістки.

Цікаво, у чому її сила?

А може то усе дива?

Нам треба це все розгадати,

Хто ж вона така?

Уночі всі люди позбігались,

Сперечалися, яка ж вона?

Усіх потроху слідчі розпитали:

– То, мабуть, розвідка така!

Переполох зробили всюди,

Зібрались могутні пліткарі.

– Та то нам вже кінець тут буде!

– І я так думаю! А в тім...

І доки вчені розмовляли,

Упало з неба два пера.

Та сонця уночі ж нема,

Не видно й кольору добра.

А там жар-птиця вигляда.

Крилом змахнула усю темінь,

Уже і сонце прогляда.

І ми побачили всі разом

Ці пера жовто-голубі.

І всі новини, мов наказом,

Повідомляють – в Україні мир!

...

Юліана

Вовкулака

У темних хащах казкового лісу, куди й за гроші не піде бідняк

У місті легенд та мисливців, почалася історія ця.

Густим лісом гуляли Вендіґо, полювали на скелях вовки

Із золи́ та попелу підняте місто від них ховала брама стіни.

Місто те захищали мисливці – криваву зі зграєю вели війну

Несамовита та бійня столітня, не одну зачіпала струну.

Густим лісом вночі йшла дівчи́на, золота сотня дзвеніла в мішку

Потай від вояків та міста, їм зброю, броню купувала нову.

Білі хмари видихаючи пару, з'явився з-за стовбурів дух

Кровожерний, рогатий Вендіґо мисливиці чув кожен рух.

Мов танок завертілася битва, хляснула чудовиська кров:

Незнайомець звірове серце срібним мечем розколов.

Лісовий травознав, ще хлопчина; день за днем рятував її знов

Йшли роки, бігла з дому дівчи́на – минали ночі у тінях розмов.

Аж покраяне битвами серце, запалало коханням страшним.

Блищав над узліссям тим місяць; шурхотіло гілля́ й валив дим

Кругом загорілися очі: повиходила зграя з кущів.

Обдурив, ошукав її хлопець, в засідку до своїх привів.

Кинулась в ліс, вовки – слідом, та прокинулась хижа любов

Обернувся й «травник» лютим звіром, побратимів пролив першу кров.

Піднялося виття, у вищирі ікла; вчепилися в смух пазурі

Залилося кров’ю каміння, забагровіло небо, мов в сні.

Двоє бігли до урвища краю, гнали́ їх біль, вовча зграя та жах

Обвалилися дошки, міст канув; застряг хлопець в талану́ ланцюгах.

В його очах — відчай, мольба та довіра, у її — образа та страх

Обох зжерти готувалася прірва, страшна, як в найжа́скіших снах

Два самотніх, розламаних серця, і розтанула довіра, мов сніг

Одне благало: «Не кидай!»; питало друге́: «Як ти міг?»

Осипалась скеля, полетіло каміння – у темряві зник той пропащий юнак

Із серцем завмерлим, розкраяним навпіл, до міста від прірви верталась сама.

Продовжилося все як зазви́чай – бійня жорстка, кров та смерті вояк

Може це виправити міг та загинув, загадковий травник — вовкулак.

...

Hannet Otter

Не віддам нікому дім

Штандарти ловлять перші промені світила.

Від обладунків в полі чути тихий гул,

А в місті плачуть матері, що воїнів ростили.

Напруга тут така, що кожен своє серце чув.

Безвусі юнаки, діди і зрілі хлопці,

Хтось фермером, а хтось торговцем був.

Та всі вони сміливі добровольці.

Нікого битви клич не оминув.

Бо сталася напасть у їхнім краю,

У лісі дикому орда зібралась.

І чути сморід зла у мирнім гаю,

Із пекла купа нелюдів піднялась.

Там орки, демони і упирі.

Здичавілі собаки і потвори,

Яких ніхто не бачив ще на цій землі,

Щоб зжерти все покинули окови.

І ось лунає з лісу рик звіриний.

Біжить на місто стрімко світу гниль,

На доньок й матерів оплот єдиний.

Та воїни стоять на варті наче штиль.

І врізалася хвиля в рівний стрій.

В повітря вже піднявся запах крові.

Не зміг зламати хлопців бісів рій,

Хоч були до різні вони готові.

В людей вогонь в очах не загасити,

Хоч буде повний бісів цілий світ.

Бо є у них стійке бажання жити

І воля непохитна мов граніт.

...

Dru

Аута Еломе (Піде Тьма )

Сред гір, морів та кригу великий гул стояв.

Крізь крики, рев та стогін троллів.

їх до жаху напугав , великий біло-срібний стяг

То ельфи шли на битву з ними,то голоса співучі їхні , лилися музикой у полі.

Списи як ліс блеща до неба у мольбі звертались.

Немов дуби усі вони були, могутні та високі яскраве світло принося.

А орки перед світлом тим валились , до землі від їх мечів

І ельфи с криками Аута Еломе залишали за собою лише пил.

...

XFinveX

На поріг не ходи

Не дивися, не згадуй, за мною не вештай кімнатами.

Не з'являйся в тумані приводом для тривоги.

І як сніг, ще торішній, твої сліди замітатиме,

На поріг не ходи, щоби я пам'ятала тебе живого.

Дістаю папірець той, де рядками правда рясними вся,

Тут написано досить, і кожне слово - грати:

"Я тебе не кохав, але ти мені завжди снилася.

Мені жити б з тобою довго, і точно не помирати"

На останній межі між щастям перемоги і розпачем,

Де заплаче дощем забута на зиму осінь,

Бачу я силует, і він навіть не твій, а просто чийсь.

Так суворо дивиться та мовчить, неначе не вірить зовсім.

Іронічно всміхатися на побажання загинути.

Та у всіх дзеркалах бачити втомлені очі.

Замість звуку металу, твої цінувати вигини.

Ти давно неживий. Засуджуєш чи ...Чого ти від мене хочеш?

...

Rothaarig
16+

Легенда про зламану ліру

Краплі багрянії ніжно цілують востаннє,

Змучені пальці в полоні розірваних струн

Марно підхоплюють такт й завмирають в мовчанні,

Даремних надій і кохання тремтливих відлунь.

Суперника пісня весняному грому подібна,

З нелюдською силою б’є в ритуальний тамтам.

Хто переможе у цій боротьбі очевидно —

З дівою молиться він тим самим богам.

Дми на вогонь, землю їж, пий повітря, бий воду,

Що не роби — обпечешся та рухнеш униз.

Троль все одно собі забере нагороду,

Ельфу на зло і коханню напереріз.

Він її братиме дико, гаряче, зухвало,

Розпечену плоть обдуватимуть вільні вітри.

“Тебе, хирий бевзню, для неї буде замало,

Зникни з очей — і ліру свою забери!”

Ельфу упертому смерть у душі засурмила,

Як би не було, він гідно зустріне кінець…

Діва кремезна на руки його підхопила,

І з поля бою одразу несе під вінець.

Минули віки, утекли бистрі води,

Більше герої не знають ні щастя, ні сліз,

Та кожен рік в пошуках нагороди,

Люди приходять у зачарований ліс.

Там на галявині жде закривавлена ліра,

Зламана зопалу рухом міцної ноги.

Мудрії кажуть, що в роковини турніру,

Сміливого барда здатні почути боги.

Ліру візьми, струни порвані стисни,

Зіграєш — тобі що попросиш дадуть!

Як ні — то готуйся до тризни,

Далі не підеш, навіки залишишся тут.

...

Катерина Скрипка

Трелі менестреля

Причаїлася таверна

У самісінького моря,

Називалася "Виверна",

І не знали у ній горя.

Із глибин морських русалки

Припливали до порога,

Цілувались палко-палко

Гологруді з кожним орком.

Упиряки та лікани

Брудершафти розпивали,

А нахабні пелікани

З рук закуски виривали.

Так було допоки знову

Не прибилися там люди.

Не знайшлася спільна мова,

Розкидали море бруду.

Залишились тільки в казках

Від русалок ніжні ласки,

Ну і в трелях менестреля

Під розмову з добрим елем.

...

Олександр Калінін

Світлий та темний передвісник

Мій любий, добрий передвісник

Твоїх очей вже не згадаю

Та передам тобі я вістку,

Бо я без тебе вже згасаю.

Передавай усім привіту

Давно мене нема вже з вами

Та я чекаю твого звіту,

Чи не лишились ворогами?

Мене ти більше не чекаєш

Бо ми занадто протилежні,

Але ж і правди ти не знаєш,

Які краї тут дивовижні.

Але не буду сперечатись

Я знаю де ти, як живеш,

Лиш прошу мене дочекатись

І буду сяяти я теж

Передавай вітання пані,

Яка рятує весь наш рід

І обійми ту пташку ранню,

Яка змінила весь мій світ

Ми лиш чарівні ті створіння

І я ніколи не здобуду перемогу

У мене вже нема терпіння

І крила я згорну додолу

А як піднімеш свої крила

Та візьмеш тінь свою за руку

Тоді прокинеться та сила

Яка лиш принесе розруху

О добрий мудрий передвісник

Ти дивний білосніжний птах

Ти лиш добра примарний вісник

А я лиш тінь твоя та прах

...

Таїса Руденко

Гномський клич до бою!

Сміливіше, прославлені вої!

Ви гартовані кров’ю в боях!

Ви нестримні, могутні герої

І в серця не пускаєте страх!

Ви на гномських ковадлах підгірних,

Для звитяг готували мечі!

І на герць на своїх конях вірних,

Прискакали з щитом на плечі!

Перед нами ельфійські загони –

Ніжних фей із тіней лісових!

Ви долали чудовиськ-драконів,

Мантикор і віверн золотих!

Вони хочуть ліси посадити

Там де скелі – де гномів земля!

Будем гнати їх з гір, будем бити!

Щоб тікали мерщій звідсіля!

Берегти обіцяли до скону

ЗЕмлі лави, скелястих вершин!

Хай клюють м’ясо ельфів ворОни

Між кущів їх зелених долин!

Гей, до бою сокири сталеві!

Воїн гном – неупинний таран!

Підкоряємось лиш королеві,

Не лякаємось гибелі й ран!

Після бою ми вип’ємо пива

І співають хай барди кругом

По тавернах балладу щасливу

Гостровухих долає як гном!

...

Ярослав Роменцвіт

Ковток Мандрагори

Ковток Мандрагори

Старенні ліси породили чутки , що у наших краях заявився кульгавий безвусий мисливець.

— не сунься в її володіння , сліпа химородниця скрізь розіп'яла тенета. Не милує — згинеш .

В очах каламуть та трутина з народження. Марно , що риси м'якіші небесного льону ,

пов'язана тоєю й тьмою . Відьмує принадними травами й робить отруйною зброю .

— якісь небилиці ,— відкинув завзятець.

— як лихо спіткає — мене ще згадаєш.

П'ятнадцята місячна днина. Ефірна фігура ватажить глухих попелястих хортів.

У гущі смолистих видінь роздобули могуть Мандрагори , яку поховає напій.

— Купайся у сяйві молочного місяця й крові ведмедя,

Даруй підігріте безсмертя із соком , якого зречешся.

Впивайся в подобу людини пожадливим зціленням тіла ,

Тримай пошматовану душу , не кидай в тягуче зневір'я .

Віддай . Наділи. Захисти та Навіки напасть відведи.

По штофах розбіглося зілля, по венах наповнились ріки,

судомним ковтком пронизали кістяк верховіття підшкірні.

За дійством із хащів напружено стежив охмурий хлопчина

здригнувшись від болю , змінився в обличчі : « О боже , озвися !

Допоки мене роз'їдатимуть муки триклятих дублетів ?

Поцуплю це зілля ! Фортуна, всміхнися натурі упертій ».

І щойно вона розчинилась в обіймах осіннього лісу,

забрав з підвіконня поживу й стежками прожогом понісся.

Отямився біля дубів ,осушив все й на землю улігся ,

ломота розвіялась десь над гілками й відправилась в місто.

« Як довго страждав у самотніх мандрівках, спочинку не бачив ,

а зараз у маках ловлю промінці та ... » — замовкнув у сплячих.

| Безсмерття не буде і час не лікує |

10.01.2024

...

Масюра Юлія

Край між двох світів

Де забуті плавні сходяться у луки,

У вогнях заграви тоне ковила.

Там же споконвіку пісню степу слухав

Невгамовний вітер, як весна неслась

По просторах краю життєдайним рухом.

Та давно в інакший вимір зелентрави

Перейшли. Де пращур полював гусей,

Водяні потоки спокій увібрали.

Та були там доки, поки геть усе

Шкереберть не стало у боях без правил.

І не поспішає Польовик вертатись

У той світ, де шана до природних сил

Припадає пилом, та війни лещата

Нищать знавісніло те, де колосив

Молоді побіги він колись завзято.

Та прохають люди незвичайні квіти,

Ні, не від застуди, а щоб мапа мін

Проростала ними, щоби хоронитись

Від біди щосили, так щоб кожний вмів

Убачати пастку, оминати спритно.

На своєму вічі радилися довго

Жителі одвічні і полів, і рік.

Хоч терпіння їхнє зовсім не бездонне,

Та долати лихо луків і доріг

Краще буде разом. Хай вартує Доля!

Чарівне насіння розкида́ла Вила.

Вітер їй відмінно в цьому помагав.

Будуть майоріти небезпечні схили

Та не тільки влітку, щоби без вагань

І сапери жваво справу тут робили.

...

Оксана Приходченко

Побачимося уві сні ...

Любитиму тебе сьогодні, завтра,

Удень і вночі.

Кохав: учора і завжди;

Мабуть я, але не ти.

Твоє ім'я давно уже для мене мантра,

Моє ж, будь ласка, прошепочи.

Так, як вмієш тільки ти, лиш не тікай від мене, хоч на хвилиночку зажди.

Крила казково, сніжно - білі опусти, зриваюсь навздогін у політ не знаючи куди.

Мабуть я, але не ти.

Мене ніколи не забудеш, собі тільки не бреши, прийду до тебе уві сні, вкраду знову, кохана, почуття твої.

Те місце в серці, що лиш для мене маєш, та почекай - нам ще не час.

Сховаю крила чорні й білі, зустрінемось тоді, знайди мене в реальному житті!

Казав тобі, мене ніколи не забудеш.

Погляну в очі зеленавої краси, і в них побачу струни, що на них граю, у тебе на душі.

Уся тривога змиється у воді.

Колись, не зараз, уві сні.

Коли з'являться у небі місяць і зірки,

А небо чисте, від хмарин в моменти рідкісні, заграє всіма дарами, кольорами ночі.

Ти спиш, радієш, знов ідеш.

Стій, послухай, сьогодні солов'ї неймовірно співочі, згадай молодію свою;

Колись дивився тобі в очі.

Тепер вже знаю твою душу.

До зустрічей з іншими людьми звикаєш.

Але мене чому не пам'ятаєш?

Кохаєш іншого, та ніби ні?

Хоча можливо. Побачимося уві сні.

Знайди, і я заграю знову на струнах душі, такі знайомі до болю рядки.

Чому лиш спогадів старих не маєш? Та зустрічі зі мною - досі шукаєш.

-Хто ти, не розумію, надто швидко, вже світанок

Чому не знайдеш сам мене? А доля нас не омине?

-Птахи нічні вже не співають своєї пісні;

Знову прощатись важко, побачимося уві сні.

...

Ваш автор

Нам не пробачать "нас".

У мого щастя проміння сонця

В очей куточках, і теплий сміх

Я був зустрів його, незнайомця,

На розі трьох лісових доріг

Маленька ластівка з півдня світу,

Де ще не чули, що йде війна

Він дивувався на шкірі квітам

І називав їх на імена

Він не лякався моєї вроди —

Зіниць прозорих і гострих вух

І попри те, що людського роду, —

Спокійно линув до моїх рук

Коли мене називали "вбивця",

Він тихо хмурився і мовчав

А потім — знов — цілував ключиці,

Тулився скронею до плеча

Такий вразливий, тремтів навпроти

І сльози бігли з намоклих вій

Він вивчив біль мій на смак і дотик —

І я забув відчувати біль

Я говорив йому: треба бігти;

Я знав, що нам не пробачать "нас"

Він усміхався нестерпно світло

І шепотів щось про "другий шанс"

Війна, я бачив, його вбивала,

Але він вірив, що вщухне лють

Лють обернулась гірким металом

І розкроїла наївну грудь

Він падав в руки мої у тиші,

Лишивши знищений світ німим

І сонце вийшло — востаннє — вийшло,

Щоб згаснути разом з ним.

...

Julie Ria

Солдат і мавка

Сьогодні він зібрався і рушив у бій,

Автомат, розгрузка, броня. Він сам не свій.

Заполонила серце і душу чарівна мавка

Думав: «Якщо помру, чи побачу її наостанку?»

Три дні тому вона врятувала йому життя,

Висмикнула з хаосу і повернула до буття.

«Ти мабуть маєш охоронця», - сміявся побратим,

А він заплющував очі і бачив вогонь та дим.

Серед божевілля війни з’явилася ласкава діва,

Красуня з довгим волоссям, біле плаття оділа.

І в небезпечний момент махнула йому рукою,

Мовляв пригнися, ти не сам, я з тобою.

Це і вберегло його голову від зайвої діри.

Того дня загинув друг Бак і друг Кривий.

А він залишився живим і запам’ятав її сміх,

Вона вклонилася йому і зникла під білий сніг.

«Викинь з голови. Це просто галюцинація»,

Кричав на нього командир. І напевне мав рацію.

Але він все-одно думав про свою мавку,

Вірив, що ще побачить її зовсім скоро, наостанку.

Сьогодні він зібрався і рушив у бій,

У нього був план. Бо він уже її, а не свій.

Якщо вона появляється, коли небезпека,

То він це влаштує. Тут з цим і взимку спека.

«Просуваємося вперед, - сказав командир

Він перший. «Ідіть сюди, я вам покажу рузький мир».

Не чув потім крики позаду: зупинись, вернись.

Він біг уперед, знав, що десь тут її мить.

І побачив знову її, красиву, ніжну, милу.

Посміхнулася йому, боже, яка ж вродлива.

А тоді вибух розірвав на клапті реальність,

Не плачте. Дух воїна з мавкою сьогодні побрались.

...

Віталій Шамал
12+

Перемога принца Ерендара

Короля Теренція підступно вбила відьма.

Вона скинула його карету в прірву і сказала: Їдьмо!

Їдьмо, загарбаємо його престол навіки!

Я чекала цієї миті невідомо скільки!

Нарешті відчую корону на своїй голові,

Співатимуть про мене найкращі пісні!

Зла відьма Автала посіла трон.

Кружляли над замком зграї її слуг-ворон.

Ерендар — син короля Теренція з дружиною

Плакали в темній в'язниці невпинно.

Дух короля приходив до них кожну ніч:

Ви маєте боротись пліч-о-пліч.

За нашої славетної країни свободу!

А ви плакати і жалітися взяли за моду!

— сказав він і простягнув їм золотий ключ.

А тим ключем син короля з дружиною

Важкі ґрати вночі насилу відімкнули.

Взяли мечі і сплячих слуг відьомських проштрикнули.

Відчула відьма Автала, що втрачає силу

І кинулась до королівського сина.

Ось ти де, Ерендаре, принц Актанії!

Твоє серце зупиниться, тільки підійди!

Ти — ніхто. Ти — пил. Ну, сюди іди, сюди!

Шмаркачу, злякався? Це ще півбіди!

Твоє місце в прірві. Там, де батькова могила.

Розізлився Ерендар і прокинулась у ньому сила.

Засвітилися очі, підняв він високо над головою меч

Й вдарив ним у серце відьми і закрутився навколо неї смерч.

І ось Авталі-відьмі настав кінець.

А сам король Теренцій більше вже не мрець.

Ожив і знову править королівством Актанія

Зі своїм сином Ерендаром і його дружиною.

...

Елоїза Релі

ЯСНИЙ ПОРТАЛ

Прокинулась в льоху сирому й темному…

Чи вакуум? Я, мов сліпа й глуха?!

Лиш в різні боки щось мене штовха,

Я почуваюсь в потязі підземному…

І раптом - промінь! Смуга позолочена

Ковзнула , ніби лезом, по стіні.

Й коралики розсипались дрібні…

Вони від дзеркала чарівного відскочили…

Згадала! Вибух! І мене відкинуло!

Тому й не чую… Дзеркало старе –

Бабусине… Казала, як помре,

Не викидати… Всю мене поглинуло

Те світло віддзеркалене… Втягло

У вирву, закрутило по спіралі…

У часовому я тепер порталі –

Мене в майбутнє вітром понесло…

Дівча долонькою торкнулося щоки:

«Що сталося? Чому на тілі рани?

А одяг весь такий брудний і рваний?»

Я - їй: «Війна…» В очах засяяли зірки:

«Я вчила в школі… Та вже інша ера

Ми без війни живем аж сім віків…»

Тремчу від цих шалених почуттів!

Й осяяння: « А може то – химера?»

«Та – ні! – дівча мої думки читає:

Я на горище втрапила… Люстро -

Ясний портал. Тебе сюди втягло…»

Вимова пестить слух… Я завмираю…

І так боюсь цим відчуттям наврочити:

«Так значить ми тоді перемогли?»

«Ще й як!» - всміхнулась вже мені з імли…

А на стіні – лиш смуга позолочена…

...

Агнеса Ткаченко

ФАНТАЗІЯ ДЛЯ ВІТРУ З ОРКЕСТРОМ ОСЕНІ

Фонтан мелодії на струнах водяних

Аранжував під почуття осінні.

На тротуарі в скиглях вітряних

Тіні. Мінливі тіні…

Ажіотаж навколо хризантем.

Зірчасті квіти, мов прощання з літом.

Інертні люди… кволі від проблем…

Як пух, летять за вітром…

Дедлайн… Не докричатись вже до них..

Летять у хаби віртуальні сірі…

Ятрить щось душу в скиглях вітряних.

Вірю. Чи вже й не вірю..

Іфрит чи Демон, вдягнений в обман,

Так тягне в Пекло на словесній хвилі,

Рай обіцяючи… Знов на душі - туман…

Уявні світи - мінливі!

За вітром, що у скиглях, навздогін

Оркестр випльовує душі пориви…

Разок пташок - цих чорних намистин-

Крилами ритм відбили…

Електролінії вже креслять нотний стан

Стовпи і проводи обсіли ноти,

Тріпочуть крилами… А небо, як екран,

Розтягнутий напроти…

Оманлива мелодія слизьких

Мряк і дощів на скрипках сліз небесних.

Осіннє реггі в скиглях вітряних

Скресне. І знов воскресне…

Енергетичний б’є душі фонтан.

На форумах Інету лиш Іфрити…

І осені оркестр…І скиглі вітру…

...

Агнеса Ткаченко

Третій зайвий

Її коси – вогонь, погляд – програна гра:

Наша юна графиня прекрасна до згуби.

Щось вмирає в мені кожен раз, коли граф

Видихає свій сміх у кармінові губи.

Графу був вірний пес і найкращий слуга,

Поруч завжди – в боях і на пишних бенкетах.

Та зжирає мене ця нестримна жага,

Темна магія вабить кривавим секретом.

Я вивчав її тіло, ховаючись в тінях,

Переймав її крок, її рухи й вимову.

Мені шкода, маленька красива графине.

Все, що далі відбудеться, – буде з любові.

…Мої коси – вогонь, погляд – чорна діра.

Нове тіло так швидко загоює рани.

Час іти: у покоях чекає мій граф,

І між нами ніхто вже не стане.

...

Леся П.

Крила для королеви

Королівна не спала. Ходила одна.

Вона кидалась з вежі, отруту пила,

Сподівалась – чума або, може, війна,

І топилась у чаші старого вина,

І безсмертя в каміні палила дотла…

Їй все бачились два білосніжних крила.

Їй би в небо, а замок холодний, слизький…

В підземеллях – химерні породження зла.

Королівна не вірила більше в казки,

Все одно – чи вогонь, чи сипучі піски,

Чи по горлу кинджал, чи у серце стріла…

А над нею знущались два білих крила.

Вона кликала демонів на імена,

Роздирала зап’ястя уламками скла.

Келих болю свого осушивши до дна,

Королівна вмирала. Здавалось, вона

Ніби меч, що його розпекли добіла –

Це росли її два сяйно-чорних крила.

...

(видалено автором)
Леся П.

Храм пророцтв

Минуло століття, пророчий вогонь

Зродився в Горішньому Храмі.

Верховний чаклун одним плеском долонь

Замки відімкнув на брамі.

Ховав під плащем прадавню пітьму,

Підкорену власній волі.

І заклик його, як сто зим тому,

Мав значення в кожному слові:

«Хай ті, що крокують тихіше води,

І ті, що руйнують гори,

В усталений час рушають сюди —

І доля до них заговорить.

Нехай не зупинить ніщо на землі:

Ні діви, ні влада, ні злато.

І навіть дракони підступні і злі,

Що здобич будуть виглядати.

А ті, що дійдуть — у броні, не труні,

Отримають правду, як зброю.

І сумнів слабкий згорить у вогні,

Постануть хоробрі герої».

Промова магічна лилась вниз, як струмок,

Навздогін трава шелестіла.

А маг, доказавши, зник у храмі з кісток

Всіх тих, кому не пощастило.

...

Анастасія Вовк

ЗАКЛИНАЮ

Походила по болоту… Зілля я варю в суботу.

Покроплю ним по куткам, прошепчу хвалу зіркам!

Зілля ва́рю, заклинаю ту, що бавиться у га́ю,

Ту, що у воді на хвилі пробігає довгі милі!

Заклинаю тих, що в полі знають цінність вітра й волі,

Що клопочуться ріллею, і що правлять під землею,

Хто у небі верховодить, з буревієм дружбу водить,

Хто на витівки багаті, що танцюють у багатті!

Заклинаю вас усіх : зупинити лютий гріх

Тих, хто з чорними думками, загребущими руками

Будять завжди зло і жах, сіють пустки у хатах!

Вражу силу чорну, темну окропіть дощем вогненним!

Хто зі зброєю до нас - хай скінчиться його час!

Хай та зброя бумерангом тій вражи́ні стане жахом!

Хай бридка врага самиця - у кокошнику дівиця -

Думає, що дуже стильна, хай завжди буде нетільна!

Мати ж виродка цього хай оплакує його!

Бо такого народила, убивати спорядила…

Солі я у ватру брошу, Сон–травою припорошу…

Заклинаю, заклинаю! Всіх богів я закликаю!

І нечистих і святих! Знищіть ворогів усіх!

Тьху, тьху, тьху через плече! Ворогів нехай пече

І зсередини і ззовні, в новий місяць і у повню!

Нехай буде так, як буде, бо слова ці без облуди!

Забирайся ворог, згинь!

Нехай буде так! Амінь!

...

Валентина

***

Поки ти спиш

До тебе приходять звірі,

До тебе приходять монстри

Які точать об твоє тіло

Свої зуби гострі

Вони водять

Маленьких діток

І вчать їх смаку плоті

На беззахисних сплячих тілах -

Не зустрічають супротив

Вони струшують

Простір звуками

Заглядають тобі у сни

Вони прагнуть щоб ти прокинувся -

Насичений жахом нічним

...

Хвильовий

Я земля

Я земля.

Я ховаю в себе своїх дітей,

Намагаюсь зігріти холодом.

Розсипаю піском безліч примарних митей,

Подихами втраченого змолоду

Повітря.

Я земля.

Я знаю багато таємних слів

Ніколи не сказаних вголос,

Закованих у ранах пошматованих полів,

Розлючених співом гроз

Звіддаля.

Я земля.

Я стікаю кров'ю засохлих рік,

Що загубили свої притоки.

І до неба горами здіймаюсь із року в рік,

Набиваючи жадібно щоки

Камінням.

Я земля,

Мені не підвладний час

Я малюю собою тату кордонів.

Землетрусами міряю рівні людських образ,

Намагаючись стримати гнів

Безсилля.

...

Євгенія Петрікова

П’ятий кут

Завертають тебе домів.

В кулачкові скоромне – проскура:

Все, що лишилось смачного.

У Шарковій буді – темний лаз:

Все, що лишилось від хати.

На хустці старій – опари сліди.

В’яжеш чоботи в неї і йдеш.

Завертають тебе домів...

Навіть буди нема.

У вимірі цьому не діє шенген.

Плач, Домовичку, замість пса,

Малесенький залишенцю.

Коли спадає на пустку ракета –

Вертають тебе домів.

...

Брако

Павутинка

Так починалась Вічність: у ганьбі! Афіна всемогутня

через заздрість затаврувала чарами моє прекрасне тіло.

Тепер не двоє ніг-олив тендітних я маю. Вісім! І міцні отруйні жвала.

З розпуки і приниження намарно хотіла перетяти свої жили –

їх не було. Як і рятунку честі.

Тоді до Мойр звернулася з благанням, аби вони мою сріблясту нитку

розтяли, вивільняючи від кари: довічно ткати і висіти у петлі!

Поважні Мойри не дали тій справі ради.

Але, шкодуючи мій хист й довічність праці,

взяли у штат: сукати нитки долі для всіх, хто ще народиться колись.

Тож я, Арахна невмируща – вправна ткаля –

щомиті, кожен день, із року в рік

звивала, зв'язувала і в клуби мотала,

та довшим став зненацька Смертних вік.

І Мойри, відпочивши у відпустці –

купальнях грецьких і в сучасних теплих Спа, –

як у старі часи, неквапом і поважно

розріжуть нитку, що рокує більше ста

мандрівок кулі коло Першого світила.

Я ж мусила змінити форму праці:

відкрити ФОП, знайти інвесторів, платити данину.

Десятиліття – мить! Тепер немає місця,

куди б «Arachne.Net» не досягнув.

В Китаї винайняла кілька корпорацій.

Вони мені тепер прядуть і тчуть,

А для аналізу провідності й вібрацій

Передплатила ШІ (ачи АІ – його по-різному зовуть).

Життя вдалося! Це не Мойри. Просто – бізнес.

І давньогрецький ще й жіночий хист:

робити з примусу приємність. А Афіна

вінірам заздрить, що мені на жвала наростив дантист.

...

Брако

Звір

Він тихо блукав у темряві лісу нічного

Та з жалем дивився в далекі вогні чужих міст

І наче вже в нього не зосталось нічого святого

У світі старому де був королем він колись

Великий могутній та дуже самотній й печальний

Він правив твердою рукою немов дикий звір

Неначе той лев, вожак у душі він не зламний

Та мав він повагу велику людей ворогам в перекір

А лихо й біда прийшла від туди де не чекав

Бо люди бувають набагато гірше зграї вовків

Цим людям яким лише щиро, добра й процвітання бажав

Вони віддали йога в осуд безумних й безжальних богів

Хто бачив його після кари, від жаху відводили очі

Плювали у слід та гнали на смерть без їжі й тепла

Потворна істота що бродить у темряві ночі

Володар що втратив усе, але не зганьбилась душа...

...

Den Gir

Втрачений у тиші

У темні часи, без променя світла,

Жив смертний, що влади та сили бажав.

Мріям про трон він віддав свою душу,

І в путь далекий рушив, відчуваючи злам.

Здобувши книги стародавні й забуті,

Він від смерті сховавсь заклинанням могутнім.

Безсмерттям оп'янившись, він пропав,

Свою душу в безмежжі часу віддав.

Спершу він п'янко купався в житті,

Та скоро зморився у вічному бутті.

Загубивши шлях у власних глибинах,

Тепер блукає у внутрішніх лабіринтах.

Смертний, у боротьбі з самим собою зламався,

Втрачений у безодні власної самотності,

Загубивши ключ до власної свідомості,

Він тоне у тиші, обнятий забуттям.

...

SanSanivna

Вулицемант

***

Вулицeмант ворожив по лініях-вулицях,

які розбігались у різні боки

по старій долоні міста.

Харків сонно всміхавсь пeрeхожим

блискучими трамвайними коліями.

Вулицeмант,

розгорнувши свою задрипану парасольку,

пішов собі по нашому місту

блукав і блукав,

згадуючи слобожанські лeгeнди й казки,

намотуючи кілометри вулиць й історій,

пронизаних будeнним автомобільним рeпом

і пахощами осініх квітів та листям дeрeв,

які насолоджувались останнім сонячним теплом

чeрeз трубочки-промeні.

Що ж цeй мандрівний філософ

у старому адідасівському костюмі наворожив нашому місту?

Я і сама нe знаю.

Алe точно знаю однe

що він,

вічний мандрівник,

осeлився десь тут.

...

Мавка

Лови

І що ж тепер?

Куди мені сховатись...

Час у темряві страшній завмер,

Куди мені сховатись...

Серце стука дужче й дужче,

Показалось чорнеє плече...

То темрява вийшла на лови,

Сидять у норах миші й сови.

Птаха тримає мене в кігтях,

З нори видно гору, на ній чорний стяг...

І що то значить?

Куди мені сховатись...

Миші тремтять,

І сови тремтять!

Жертви й хижаки нині в симбіозі...

Був момент, що я стою не в змозі

Ворухнутись. Мене сова врятувала.

У нору темну заховала.

Тут дерева чорні, небо чорне!

І в темряви цієї обличчя чорне і смутне.

Вона гуляє, очі розширяє,

А вони світяться, як у вовка!

Тут темрява страшна гуляє,

І мокрая щока

Од сліз. Мені набридло вже боятись.

Куди мені сховатись...

...

Forel_l

"Зелені сни"

я хочу рости у високих травах і пити бджолиний мед

і чути, як квіти міцні, жовтаві вростають у мій хребет

я хочу рости, як роїсті оси у вітті кудлатих вільх

я хочу вплітати весні у коси останній підталий сніг

я стану струмком у блакитних горах, камінням слизьким, морським

коли я нарешті дійду до Бога. то буду мовчати з ним

я буду хапати зірки за гриви і ткати сяйливу прядь

і буде гойдати мене у зливах ласкава солона гладь

я зникну зі світу, з тривкого шуму, із саду земних тривог

і вийду у місто, в якім ночує великий, прозорий Бог

я хочу проспати у мушлі сріблястій від осені до весни

добраніч, мій Боже, нехай мені сняться

спокійні,

зелені

сни

...

Катя Цигульова
12+

Темні чари

Чаклунка стара в темнім домі сиділа,

В кістлявих руках білий череп вертіла.

Надворі вже місяць високий зійшов,

Петлястою стежкою хлопець ішов.

Юнак не боявся темряви ночі,

Сміливо дивився страху він в очі.

За поясом мав батьківські кинджали,

А в серці - мету - вбивати почвари.

Йшов хлопець лісом, блукав і губився,

Туман під ногами клубками стелився,

Холодом вітер співає у хащах,

Почувся йому якийсь шепіт пропащий.

Відьма столітня в казан свій гляділа,

Над казаном все під ніс бурмотіла.

Казала закляття, лила отруту,

Вкинула трави й порізали руку.

Червоною стрічкою кров дрібно збігла,

Розчинилась у вареві, безслідно зникла.

Сивим волоссям трусить карга,

Скоро знову буде вона молода.

Хлопець спинився, завидівши дім,

Посеред лісу він стояв сам-один.

Світло з вікна розсипалось у пил,

Майнув поруч шелест невидимих крил.

Двері самі відчинились одразу,

Нечутному ті підкорялись наказу,

Лихі в цій оселі чари літали,

Очі навпроти юнаку щебетали.

Йшов заворожений під звуки сміху,

Жінка шалено регоче від втіхи.

В казанок штовхає вона юнака,

Щез бідолашний, зник і нема.

...

Фелікс

Хто така мавка

На крилах вітру вона літає,

Серце її – ліс, в тихім гаї.

А душа мов струмок той лунає,

Піснею й танцем усіх закликає.

Зорі в очах, волосся мов трави,

Таємничу магію в руках вона тримає.

У лісі весняному, де трави гойдають,

Мавка лісова всіх оберігає.

Зелені кущі та гілля обіймають,

Лісовий вітер волосся гойдає.

По стежці крокує легко мавка,

В ній сила природи пробуджена.

Танцює вона у темному лісі,

Й пісню співає, що в серці несе.

Її магія – справжній дар природи,

Життя і свободу усім дарує.

Лісовий світ, дзвенить мов кришталь,

А мавка на варті стоїть, захищає.

Як берегиню природи, її зустрічають,

Бо всі лісові істоти про неї знають.

Відвага в очах, таємнича магія в руках,

Захищає ліс, вона у поривах зла.

Стежить за всім вона у гаю,

Лісовою мавкою її кличуть.

...

Вікторія П

***

Вглибині мого підсвідомого болить так,

Що я дістаю свої очі і кладу поруч на землю.

Дістаю свій язик, щоб не відчувати смак.

А моя шкіра – прозора, вкривається зеленню.

Я дивлюсь у світанок чорнотою очиць:

Навіть так все, що було і є, бачачи −

Не сховатись від болю ані на мить,

Він у кожному русі під пальцями.

Я не знаю, де шкіра моя, а де є цей світ.

І здається, що Всесвіт обох з нас виплюнув.

Це ж тому так тривожить, нестерпно болить

Кожен спогад і рух? І від болю з'являється кіптява.

Мої очі пустили коріння і в ґрунт проросли:

Там минуле з майбутнім зчепилися кігтями.

Між проростками кволих цьогорічних лип

Їх корінням спогади бігтимуть.

Роздивляюсь світанок очима дерев:

Мій язик в їх корінні куйовдиться зміями.

В відчуттях є щось дивне, прадавньо-просте,

Щось, що вітром ранковим навіяло...

...

Ada_Etterna

Сім гір

не знайти вже гір таких,

що нема ні вершин, ні коріння у них,

спини кам'яних брил

заточилися вістрям смерекових крил

давно колись були вони живі:

вої могутні, королів сини

аж сам Перун боявся їх мечів

й вогню того, що в тих серцях горів

не знали страху крицеві вої

та запрягали ріки в береги

зухвалий виклик кинули богам

що зможуть статі рівні небесам

гординя та прогнівала богів:

скував Сварог сім кам'яних списів,

щоб скам'яніли вогняні серця,

крізь хмари мчали кам'яні вістря

піднялись разом семеро щитів

та сталь броні не стримала списів

Сварог всміхнувсь, здригнулася земля:

сім гордих гір у небо дивляться

жени Стрибоже, жени вітри,

з каміння щоб зродилися вої

пусти і ти їх, Матінко-Земля:

ти чуєш грім?

то б'ються їх серця

...

Вірія

Ох

Вже ніч проступила назовні,

Плямуючи неба блакить.

Висріблює місяць уповні

Прибурканий шал верховіть.

Свої ліхтарі по яругах

Запалює гурт світляків.

Здивовано ухає пугач,

Очей витріща тарілки.

І мавки гасають завзято

Довкола трухлявого пня,

Де дід возсіда бородатий:

Зелений на нім кобеняк,

В руках волохатих сопілка -

І лине у морок лісів

Мотив й осідає на гілках

В опівнічні краплі роси.

Тож крил недолугий непотріб

На згук розгортай - залиши

Просякнутий вільгою погріб

Відвиклої шалу душі.

Щоб вітер нічний їх наповнив

І наче пір’їнку здійняв.

Лети і впади на жертовник

Отого трухлявого пня.

Хай спалять тебе і відродять

Позбутого ґанджу й сумлінь

Цілющі потоки природи,

Розбурхані в надрах землі...

А дід хитре око примружив

Та все награва, награва.

І ліс позіхає потужно,

І тихо шепоче трава...

...

Віталій Доценко

Що ховає ліс

Ліс похилився додолу. До скону,

Надивився на рани пітьми.

Вже він знає, що приховує мова,

Приховують ті, хто прозвались людьми.

Тіло чує, коли й де болить,

Як злітає у небо безкрає.

Крила ріжуть і томляться вмить,

Відчувають, що хтось помирає.

Війна у неземних краях не завжди така бездоганна.

Ховаються тексти в товстих скрижалях,

Що кричать, яка правда, на жаль, невблаганна.

Ріжуться хмари навпіл від сили,

Що струмує від дужих створінь.

Ступить на землю старий сизокрилий-

Бог невмирущих і давніх тремтінь.

Розколються землі і край нездоланний

Відчувається гарний кінець.

Та розум той їхній був завжди спонтанний.

Пару годин, і ось – він вже мрець.

Вже кілька днів безперестанку,

Небо різнилося від різнокольорових хмар.

Кричали створіння від ранку до ранку,

Всі проклинали свій дивовижний дар.

І, мабуть, все. Скінчилась битва.

Та чи потрібно воно тим,

Хто втратив давно свою силу,

І крила не належатимуть їм?

Магія не допоможе у пізнанні того відчуття,

Що приходить останнім у мозок,

У бажання вернути життя.

У страху поринути в морок.

...

Світлана

Спогад

ти йдеш по вулиці і все віддалено знайоме

ти бачиш осінь, місяць, зорі, ліхтарі.

Навколо розум твій здається невагомим,

а хтось кличе з собою з димарів.

Чи був ти там, де світло ллється морем?

Чи бачив, як іде до неба сад?

Як незнайомі вибухають горем,

У височінь тягнеться водоспад?

Чудово бути там, де нічого не знаєш.

Як гарно жити в світі неземнім!

Не розумієш де й куди ти поринаєш,

Створіння там бушують наче грім.

Над головою будуть мерехтіти зорі,

По океанах розпливеться тінь,

Розкинуться рослини у душі прозорі-

Розплющать очі у коханні сновидінь.

Чи сон, чи думка, чи сердечний біль.

Яка причина споминань цих незрівнянних?

Невже дійде це все до божевіль?

Ведуть тисячі душ недоторканних.

Можливо, сон. Можливо, спогад.

Чарівний, неіснуючий той світ.

Питання перетвориться в маленький здогад,

Що чари все ж відновлять свій політ.

...

Світлана

І погасла, немов сірник

Теплим і тихим вечором,

Десь вдалині: над явором,

З кошиком темно — плетеним,

Буде на неї чекать.

Срібними довгими пасмами,

Розчесані жабрами — пальцями,

Будуть укриті вилиці,

Щоб його з собою позвать.

Дрібно плескать водицею,

Звать чарівливо піснею.

Та з-під води очицями,

Буде його оглядать.

У день червоним означеним,

Сонцем гарячим розпеченим,

З кошиком темно — плетеним,

Берегиню буде стрічать.

Будучи тут господарем,

Дібров і гаїв — володарем.

Ступає він, вслід за звірами,

Щоб швидше її відшукать.

Не встиг до теплого вечора.

Гукала, зажуреним голосом:

"Чимдуж прибіжи! Мій Лісовик!"

І погасла, немов сірник.

...

MaL_Vi

Спів сирени

З глибин морських вона виходить,

І спів її усіх ворожить.

Голос лунає, як вітер шепоче,

Страшну таємницю з собою він носить.

Співає вона, наче зірка нічна,

В кожнім слові отрута прихована.

Серця чоловіків до себе все манить,

Заводячи в пастку, в обійми оману.

Серця немає, а в очах лиш пітьмя,

Спів сирени – отрута смертельна, страшна.

Вводить в оману чоловічі серця,

І в морі їх топить, на глибині всіх хова.

Співає вона, в місячнім сяйві,

Зводячи з розуму наступних коханців.

Чарівний спів в обійми глибин заманив,

Десь на дні їх похоронив.

На дні бездоннім, де темрява лиш,

Танцює сирена довкола усіх.

Співала вона, смертельне заклинання,

А кожна нота – отрута вітальна.

...

Вікторія П

Тобі, Ардене

Ні, ти ніколи кохати не вмів,

Ардене милий.

Завжди втікав від почуттів,

що було сили.

Завжди ховав у серці своїм

Ти таємниці.

Врешті залишив з болем моїм

Мене наодинці.

"Так буде краще", — тихо сказав,

Ховаючи очі...

А я вмирала від туги — ти знав?

Кожної ночі!

Нащо ж тоді явився мені,

А тепер відступаєш...

Кажеш, цілунки твої крижані

Життя відбирають?

Кажеш, що любиш, і саме тому

Йдеш у нікуди?

Йдеш, забираючи вбивчу зиму,

що мої повнить груди?

Тільки чому ж ти мене не спитав

Чи я того хочу?!

Нащо мені оті довгі літа,

Щоб вмирати щоночі?..

Мабуть, ти справді кохати не вмів,

Ардене милий.

Серце не знало твоє почуттів

Справжньої сили.

В них коли навіть до тла догорів,

Ти щасливий...

...

Mariana

ДІВЧИНКА

Про неї: «З золотою ложкою в роті».

Бідна, багата дівчинко.

Спокуса. Відсутність потреби в роботі.

Гнеться світ змінний ввічливо.

Засліплюють тренди, моди віяння.

Бранка полону лестощів.

Невизрілий розум блукає мріями,

Із пастки, з сильця в урвище.

Морфей чує плоть молочно-принадливу,

Ніжне торкає личенько.

Малі бісенята з шепоту прядиво

Тчуть. Буде пару вінчано.

Спускається вечір на день вгамований.

Кінь блідий. Лицар суджений.

Дівчинку молить, благає до повені

З ним поріднитись душами.

Ніч підкрадається друга принадлива.

В автомобілі лицаря.

Просить єдиною стати відрадою,

В вічній пристрасті злитися.

Третя ніч крайня народиться з зарева.

Вводить в палаци панною.

«Так»,– відказала Морфею і в марево

Впали від щастя п’яними.

Перед порогом свічада фізичного

Знахарки, з воском вичитки.

Тихо загасла із вічністю вінчана,

Бідна, багата дівчинка.

...

ГЛАМАЗДА

Опісля битви

Опритомнів, коли ранкова імла голубила шкіру,

Уражену в запеклій війні.

Я руку здійняв і заволав щосили,

Марно борячись з терпкими слізьми.

І, вдивляюсь, наді мною літають створіння,

Крилаті. Що стали свідками битви вночі.

Між ними губились привиддя,

– хворобливі душі вже мертвих бійців.

І опісля стривожений зір затулив силует:

Чорнильна хмара, що височіла над сонцем величним.

І здійняв він свій палаючий меч,

Аби зупинити подорож життям мою колісницю.

І заплющив я знову тремтячі повіки,

Готуючись побачити смерть без серпа.

Аж раптом зброю рука опустила,

Мене підняла. І напроти побратима я став.

І його вигляд змусив мене заревіти,

Бо думав давно, що він відійшов в інший світ.

Однак друг обійняв мене,

Тулячи до грудей своїх міцних.

І піднімалися із ґрунту червоного,

Солдати моєї піхоти.

Лунав лише поклик тріумфу сумного,

Який розсіювався з-поміж гірської пустоти:

"І ми крокуємо далеко від дому,

На захист рідних своїх.

І вони молять для нас перемогу,

А на руках наших кров ворогів.

І йдемо, і йдемо, ми під зоряним небом,

Так далеко від теплого дому.

І зігріті лише ми вірою в тебе,

Прекрасна Богине Вікторіє."

...

сент

не загубись у лісі

не загубись у лісі,

хащах дрімучих древ могучих.

чий ти? чий ти?

чий то стихлий голос

солодко звучить,

чимось сочить соковичавлим;

з ока вичави, те що стирчить.

ти чий? наречений ти,

нарочитий?

чий ти? чий ти?

чи то чинний,

чи понівечений,

той, що вічно кричить

в чистом полі?

по волі долі

довго дерся сім дрегом,

гомоніла вогка земля.

зам’яв, папороті квіт зав’яв

у твоїх руках. край тобі!

криє круком кругом

кра-кра-кра –

то тобі прокльон

на віка. нарікла

на рик ім’ярек,

Мавко…

край серце, край,

кригою вкривай

вулкан.

ткань-ніч

чатує чад чертогу:

чий ти? чий ти?

і чи знайшов дорогу?

...

роман шемігон

Принцеса і Дракон

У дракона – поезія неба,

Як на крилах – тумани і вірші,

Оживає прекрасна планета,

Що цілує в уста найміцніше!

Кришталевий світ – манить дракона,

А душа – в’ється мовбито пісня.

Тільки Сонце – троянда червона:

Нам співає поезія ніжна.

Бо на крилах – романи любові,

Покохає звірина принцесу,

Бо вуста дівчиноньки – медові,

І сміливе принцеси є серце.

В цьому світі – поезія плине

Берегами, хмаринами, мовби –

Почуття у лісної гордини

Ще поцілять у губи природи.

І тоді запалають світанки!

Бо дракон – є Володар планети!

Стане він чоловіком, що п’янко

Подарує – пісні і сонети.

І тоді усміхнеться бентежно

Люба дівчина – серцю крилатім!

І тоді золотисті сережки

Запалають таємним багаттям.

На долоні у нього – є перстень,

Так бажає її огортати

Білосніжними крилами – й серця

Поцілунком її доторкатись.

Яскравіли світанки і зорі,

І метеликів линули вірші:

Це до мене природа говорить! –

Огортають закохані тишу.

...

Вікторія Вербицька

Диво лотосу і вітру

Як розквітне у трояндах світ –

Білий Світ Червоної Троянди,

Як душа – метеликом щемить,

Що мене закохано привабить...

Небесами! Ця бентежна мить

Розцвіте малим південним вітром:

І крило жасмин не леденить –

Теплі крила! Як світання літа.

І здійметься квітка раз в життя –

Квітка лотосу з болота, мовби

В ній – народжене живе дитя!

І співає гімн – Душа Природи!

Тільки раз вітрець побачить чар

Лотос білий, де живе дитина:

І серця закохано звучать,

Й навіть кішка вірити повинна,

Що життя сплететься як бутон,

Що кохання – радість у сердечку

Ніжно полюбити – дивний сон,

Як молитва у серцях знайдеться.

Ця молитва лине до зірок,

До світанків, до любові! Й б’ється

Вітру сильний рідний голосок,

Очі кішки – сонячні люстерця.

Лиш миттєвість – й стрибнула вона

В білу квітку, щоб життя забрати:

Це була зароджена весна,

Це горіло почуттів багаття.

Лиш миттєвість, що могла нести

Гибель досконалого в прекраснім.

Та любов сердечна розцвісти

Вже могла таким таємним часом.

...

Вікторія Вербицька

Незламний Домовик

Пройшовся вражий черевик

По квіточці-країні…

Живе упертий Домовик

В зруйнованій хатині.

Пів даху цілі й три стіни.

Уламки, скло, ганчір’я…

(А люди на війну пішли

ДО вибуху в подвір’ї).

Але незламний Домовик

Господарів чекає

І так, як завжди, так, як звик,

Про ту хатину дбає.

Працює з ним сім’я мишей –

Швидкі, слухняні, гречні –

Зробили сховок із дверей,

Збирають цілі речі.

Знайшли годинник з ланцюжком,

Посріблену ікону,

Із фотокартками альбом –

Стягнули все до схрону.

Пес приблудивсь старий і кіт –

Прийняли за родину! –

Пром’яли стежку до воріт.

З живим – жива хатина!

Хоч пахне лихом із гаїв,

Пощезне то до денця!

І милих, рідних хазяїв

Домовичок діждеться!

В труді, без розпачу і скарг

Він з рана і до смерку…

І береже найбільший скарб –

Хазяйчину цукерку.

...

Ольга Ліщук

Ніби без неї не буде весни

Її серце билося крізь віки,

Поцілунки аромату вишневого,

Залишали на тілі криваві сліди.

Мерехтінням зірковим цвіла вона,

Так ніби без неї не буде весни.

І весни не було, як вона не всміхалася,

І ні світла, ні темряви,

не було навіть чорної пустоти.

Її сльози мов кинжали душу ранили,

Аж до пекучої гостроти,

Легше пройти по-під кулями було,

Ніж стримати її гіркоти.

Та літала вона десь над хмарами,

Там де серце її біди ще не знало,

Вона падала, небо багряним осяючи,

І зникала ніби у неї ніколи не було душі.

...

Катерина
12+

Прокляття

Пахне срібна кров як дзвін печальний,

Закон порушив хтось, та слід зостався.

Вона по ньому йде, читаючи як мапу,

Робота нескладна – порушників вбивати.

Птахів не чути, ліс завмер в тривозі…

Ось табір видно – лиходій збирається в дорогу.

Натягнута дуга, стріла напоготові –

Так сповниться прокляття однорогів.

Є правило одне, що непорушне,

Вбивати можна тільки тих, хто це заслужить,

На інших лютий гнів паде єдинорога,

Цей гнів набуде форми духа-охоронця.

Вона жива – не дух, не привид, не обмара,

І лук в її руках із дерева та сталі.

Буває, що легенду зовсім не чекають,

Буває, втілюють придумані казки.

...

Дар'я Пидоренко
12+

Дотик до сонця

Дотик до сонця, так зветься воно.

Те закляття, що армії в прах обертає.

Всім у світі про нього відомо давно.

Та спасіння від нього нікому не має.

Знову йдуть вороги проти людства ордою.

Вони мріють про битву на кілька годин.

Вони прагнуть щоб кров проливалась рікою.

Але в битві зустріне їх тільки один.

Сяють очі вогнем і шепочуть вуста.

Промінь світла з небес охоплює мага.

Підіймається вгору його ліва рука.

І уклін голови це до сонця повага.

Він світило благає спалить ворогів.

І прохання його все гучніше лунає.

Чути злість його, ненависть і лютий гнів.

Промінь з неба щомиті яскравіше сяє.

Останнє слово своє, маг щосили кричить.

І мов грім у повітрі його голос лунає.

Лине полум’я з неба, у руку в цю мить.

А в очах його справжній вогонь запалає.

Він спрямовує силу, що дарує світило.

Ту, що здатна забрати безліч життів.

Він проводить її крізь своє власне тіло.

Лиш правицю направивши на ворогів.

Полум’яна ріка із долоні проллється.

Та оточить орду і не дасть їм втекти.

А із вуст його вітер вогняний зірветься.

Який спалить тіла, оголивши кістки.

Не повернеться жоден хто був в тім бою.

Усіх знищить світило, їм нема вороття.

Навіть маг не побачить перемогу свою.

Ціна за дотик до сонця, це власне життя.

...

MisterXardas

ЗАЧАРОВАНІ КНИГИ

Один шкарáдний Лиходій жадав заволодіти світом,

Однак не мав ні розуму, ні сил, аби здійснити мрію.

Що не робив — не рушить справа з місця. Тут йому б уздріти,

Що він ніхто і що ім'я його із попелом зотліє!

Та раптом Зло всесвітнє зринуло із вогняного пекла,

Дало отому Лиходію (задармá!) сувій прадавній

Із заклинанням, щоби мудрість світова навіки щезла.

Чотири місяці минуло поки виконав завдання.

З'явився результат за тиждень: непомітності серпанок

Заполонив старі рукописи та книги. На полицях,

Як і раніш, стоять собі в рядочок, вишукані, гарні,

Вони чекають спрагло читача: "Та де ж він забарився?!"

А люди споглядають на пусті полиці, пильні шафи,

Дивуючись місцям порожнім (наче й не настали злидні!),

Невдовзі вже й уваги не звертають, Лиходій ж лукавий

Лиш потирає руки: скоро визнають його величність!

Без настанов від предків Ratio тьмяніє, наче вівці

Ідуть покірні стежкою, котру обрав облудник лютий.

І ось: він — цар, підданні ж бо забули про народне віче.

Здається, вже ніколи їм не скинути кабальні пута!

І коїлась така біда, аж поки Лиходій не згинув.

Од старості. Він панував у царстві майже пів століття!

Страшне закляття звітрилось, коли остання і дрібна жарина

У поховальному вогні зчорніла, переставши тліти.

Сувій прадавній — зник! Най більше він не з'явиться ніколи!

Та все по колу: знов біда затягне у тенета людство.

Благаю, сину, зерна сій і зрощуй книжний колос!

Мо' він хоч цього разу вбереже від сліпоти і глупства?

...

Яніта Владович

Молитва до Вічно Квітучої

Колись давно наш світ нагадував пустелю

– нещадне сонце й морок, висохла земля…

Злиденні дні в той час прийшли до нас в оселю,

Тьмяне проміння колисало нам життя.

Тоді важкі часи на світло полювали,

Немов слизьку змію вистежував їжак.

Вони роками розпачем нас годували,

Аби найлегше жертву упіймав хижак.

Й коли народ окутала гнітюча пустка,

Й святого світла залишалося вже вкрай,

Спустилася із неба сяюча Пелюстка,

Протнувши сірість сяйвом аж за виднокрай.

На цьому місці Флембоянс стоїть віками

Бо ти, богине, була мила до всіх нас.

І знов наш рід розцвів попід зірками

Бо саме ти нам знову дарувала час.

І зараз я прошу тебе, о Милосердна,

Ти змилуйся над нами, як тоді.

Молю тебе смиренно, Життєствердна,

Ти не дозволь згубитись флембоянцям в тьмі.

Нехай усяке лихо, нечисть і проказна

Свята твоя Пелюстка спопелить,

Нехай налякана душа стане відважна,

Осліплена гріхом побачить най блакить.

Нехай твої м’які із пелюсток обійми,

Немов квітковий щит, закриють нас від зла,

Нехай усі ворожі рушаться таїни

В ім’я твоє, бо все є Квіти й Чистота.

Я до землі вклоняюся тобі, Прекрасна,

За те, що вислухала паростка свого.

Й нехай молитва ця залишиться незгасна

Прошу тебе, Вічно Квітуча, лиш цього.

...

donnncorn

Соляний демон

Ми ходили небом між землею у прірву.

Спускалися хмарою під сходи життя

Розквітали в горнятках дощу інеєм.

А сонця нема, сонця – нема!

Глибока ніч пірнає у сиве волосся

А голос кличе до замку пітьми

Дрогобичем блукає чиєсь суголосся

Це відьми лоскочуть хтиві думки.

Їх букви складають пророчі слова:

Бога нема, Бога - нема...!

А чорт дверей Адей у костелі на органі грає.

"Варфоломію, я заберу тебе, коханий, з раю!"

Знайду шкіру твою і святі мученицькі ножі,

Будеш мені потім святим м'ясом вночі!

Змійокіт, триногий звір, з Гончарської повзе,

Лляний мішок через плече! А в нім що несе?

А там м'ясна рука отця вкрадена з могили,

А там денне малюське дитя вийняте з життя.

Ворон над містом малює світлові сигнали:

"Люди, чи ви того Зельмана не знали?!"

А Зельман сміється із нутра водяної землі.

З соляного озера ллються його крики вночі.

Чом у своїй бороді він кубло бджіл тримає?

Кого ж ними цей чаклун та упир покусає?

А хто стереже його залізні блискучі ключі,

котрі відчиняють хмари у львівські дощі?

Вітер танцює, вітер кричить:

"Дрогобич, твій демон зараз не спить!"

Дерево гнеться, небом гроза проростає!

Дрогобич, Дрогобич, це дзвінок із раю?

Цинамонові дахи та крокодили-блискавиці,

Дрогобич, це твій демон веселиться!?

...

Oswald Artman

Гра

Зацікавлено із неба зорі дивляться донизу.

Місяць теж дістав з кишені срібний свій монокуляр;

Ноги звісивши, усівся на небесному карнизі

І жує попкорн, смакує, із солодких, білих хмар.

Шурхіт стих у полі й лісі, сплів гамак із гілля вітер,

Щоб було йому зручніше споглядати все, як є.

Навіть соловей облишив свої ноти і пюпітр, -

Ніц не дегустує нині вин співочих сомельє.

Течія спинилась річки, ухопившися за лози;

Аж розгладилися хвилі-зморшки на плесі-чолі.

Навіть верби всі плакучі припинили лити сльози

І купати свої коси у смарагдовій воді.

Всі зібралися поволі звірі хижі, і не дуже,

І птахи денні крилаті, й ті, котрі не сплять вночі;

Навіть той народ, що бути непомітним оку може.

Мов в химерному театрі не менш химерні глядачі.

Простелив туман на доли простирадла їм шовкові.

Та і сам згорнувсь клубочком, бо ж цікаво і йому,

Що за видиво зібрало геть усіх на видноколі,

На межі вчора і завтра, на межі буття і сну?

На узліссі біля річки квітне полум'ям багаття,

Гублячи секунди-іскри й, ніби час, втікає дим.

Біля вогнища вмостилась стара жінка, одяг - дрантя.

Супроти неї в схожих лахах немолодий вже пілігрим.

В кожного чоло - як поле; зморшки - борозни і скиби;

Погляди й думки - на дошці, що між ними на землі.

Грають партію у шахи... Мов дві непорушні глиби,

Мов корінням віковічним приросли вдвох до землі.

Кожен хід - як вирок долі, мов призначене майбутнє.

Взяв до рук фігуру - отже, вже немає вороття.

На кону - коса іржава. Хоча б щось в Старої путнє.

Чоловік й того не має, тому грає на життя...

10.11.2023

...

Володимир Мельник

Астрал

Серце мужнє шаленіє,

Моє тіло на землі.

Сходами іду я в нікуди,

Там де тінь танго танцює,

А привиди у такт співають,

А демони сміло лякають.

Червоні двері відчиняю

І в печеру славну попадаю.

Три шляхи мені видніють,

Славні феї їх осяюють:

Праворуч – в нікуди,

Ліворуч – у своє життя,

А прямо – в нове життя.

Дорогу ми свою там обираємо

Хитрими загадками оминаємо

Сатани підступи зловіснії.

...

Дмитро Бугера

Богиня Жива

Демони світ захопили

Та й Живу зганьбили,

На зозуленьку перетворили,

В серцях вогонь згасили!

Вигук славний сповіщає

ку-ку! ку-ку! ку-ку! ку-ку!

Біду лиху провіщає

ку-ку! ку-ку! ку-ку! ку-ку!

Ідуть у бій запеклий

Славну Живу рятувать,

З центра пекла визволять

Характерники могутнії.

Вигук славний сповіщає

ку-ку! ку-ку! ку-ку! ку-ку!

Біду лиху провіщає

ку-ку! ку-ку! ку-ку! ку-ку!

Вогнем і мечем атакують

Іншою подобою стають.

Охоронцем славне Сонце

Із-за темних хмар виступає

Та й Живу птахою залишає.

Вигук славний сповіщає

ку-ку! ку-ку! ку-ку! ку-ку!

Біду лиху провіщає

ку-ку! ку-ку! ку-ку! ку-ку!

...

Дмитро Бугера

Омут

темний омут води так і манить підійти

подивись в зелені очі, та не чіпай тіло дівоче

ліс розкаже куди йти, головне ти не впади

в глибині там небезпечно, серед риб тих є сердечна

вбита чотирьма, дівчина одна

ніг немає, та є хвіст, голос гучний наче свист

вплетене в воллося пір'я, видно що вона самітня

років з триста тут живе, людей топить, та пусте

робить це вона з за помсти

затягне у омут злості

скривдить, втопить і зжере, бо у неї сила є

як ступаєш ти на дно, то хрустить воно

там кістки померлих, бідолашних смертних

не пробачить вам вона, та ненаситна, проклята душа

...

adlr
12+

Безсмертна

під кривавим місяцем вночі, раз на тиждень на горі

химерний замок марив людям, в котрий раз зазива зайти

той замок оминає досі кожен, лише дурний та непригожий, що не боявсь ввійти, залишиться в тих стінах назавжди

кроваві водоспади, голови й кишки, все це висить на мурі,

де кремезні сторожі стоять без голови

люд бачив здавна, господиню-панну, того чорто-замку,

де чиясь гнила душа, свій спокій не знайшла

чорнії зіниці, червонії вуста, сумний вираз обличчя, і чари у руках

назавжди молода й прекрасна, ні мертва, ні жива, вона не згасне

літали там й горгони, били їй поклони

повелителька вночі, забирала в них ключі

від воріт до цього світу, де вона до ранку

ходить, бродить, десь гуляє, жертв з собою забирає

чутно крики, чутно стогін, мучеників там як зброду

кожен хто повівсь на очі, чи чудовії примочки, на сніг літом, ну дива ,може відьма є вона

речі рухає думками, керує хижими птахами, п'є людську кров, частує очі, літає в небі та гигоче

мертвих може воскресити, а живих любить убити

ще й диких фей збирає, підсушує та в пил стирає

та наміри її нам невідомі, возвишені, набридливі чи підсвідомі

у неї є той дар, прокляття, чи магічна сила

дивне створіння, жахаюча людина

довгі кігті пронизають м'язову тканину

виймають серце, та кладуть в корзину

повіки опускаються, в голові гуде

ти тепер вечеря, безсмертна в замок йде.

...

adlr

"Серце Дракона"

Серце дракона - це виріб з крихкого кришталю.

Блиском своїм причаровує різних людей

Тих, що готові вбивати булатною сталлю

І тих, що від нього одного хапають ідей

Серце дракона - це виріб із золота гордий.

Цінність його надважлива для світу людей.

В бій іде воїн сміливий, високородний

Та менестрель за спиною, в потоці ідей.

Мрія про золото косить народ вже повсюди.

Лицар, уражений, також приходить туди.

Тепло. В корчмі музиканта заслухались люди.

Він же вояку просив берегтись від біди.

Він же просив, "не ходи до дракона, о пане.

Віриш чи ні, та створіння він не бойове.

Совість твоя тобі впише такої догани,

В день коли мирна істота за дарма помре"

"Віриш, чи ні?" - не повірив, пішов і вернувся.

Бард лиш з цікавості йшов по широким слідам.

Бризнула кров. Музикант від жаху одвернувся.

Серце дракона в руках, популярність у дам...

Воїн сидів, вихваляючись вбивством недавнім.

Могила з'явилась на пагорбі біля нори.

"Був ти колись чудотворним створінням прадавнім,

Я ж бо просив тебе, Ящір, молив, не помри.."

Квіти з'являлися часто, та зносились вітром

А менестрель все приходив, приносив нові

Корчма, наповнені кухлі, м'ясо та срібло.

Воїн губив там думки та печалі свої.

Остання квітка лягла на поверхню могили

Посмішка, ніж менестреля і кров по землі

Воїн все біг, все на гору, з останньої сили.

Плата за вбивство - найближчого смерть на горі.

...

Іміраель

Чаклунка Юала

"Бузкові світанки" і "Ночі з чорниць" —

такі варить зілля одна з чарівниць.

Захована в горах в будинку старім,

готує напої, наспівує їм:

"Ось цвіт із фіалки і з маку зерня —

єднайтесь, щоб людям додати знання.

А ти, любий кореню із череди,

до цього горнятка з окропом ходи!"

Юала — таке мала давнє ім'я —

це все, чим її наділила сім'я,

а далі по світу збирала скарби

у розум у свій, а не в скрині, торби.

Як зранку виходить вона на поріг,

до неї спускається єдиноріг,

він ночі проводить між синіх вершин,

подалі від шуму людей і машин,

а день зустрічає з чаклункою вдвох.

Вона п'є чаї, він пощипує мох.

Як хто в добрій справі Юалу шука,

й цього шукача не вкриває луска,

не гад за природою — людське дитя,

до того посланці чаклунки летять —

маленькі сріблясті пташки голосні,

вони проведуть і крізь ліс, і крізь сніг.

Юала в біді допоможе завжди:

"От "Ночі з чорниць" закипають, зажди,

по краплі щовечора замість вина", —

і ось вже за тиждень біда та мина.

Коли ж чорні гади з духовних низин

десь близько собі шурхотять між лози,

в годину нічну або й посеред дня —

їх вірний орел-захисник проганя.

...

Сафі Байс

Ми не змогли

Сховалась я від тебе,

Лихого гемона потреби,

І полетіла

У незвідану країну, туди, де...

Ні, не небо синє.

З’явилась у кімнаті з гробом,

Таким містичним, трансільванським гробом,

І вкрилась

Пеленою вічного туманного буття.

І все це через твій укус, прокляте ти ікласте творення!

Змирилась я з новими силами,

Що дані випадково не були.

Вони чекали.

Чекали чого?

Війни, ніби між нами і людьми.

Без мечів, без огня

Вся наша сторона була,

Бо хотіли

План ми провернути,

Що камнем спотикання став і скрутою.

Ми разом руки зжали,

Хоча на відстані перебували.

Та Всесвіт зробив так як треба,

І заслужили

Бути покинутими чародійної сили.

Відлежувались тіла роками

Тих побратимів, що своєчасно воювали.

Вони ще дихали, їх врятували!

Але навіщо? Вже давно вічними стали.

І надто сильні пальці

Перебирали

Волосся моє біле, від магії зомліле.

...

Вікторія

Рятівний рецепт

Безмежний обрій втратив залишки тепла,

Легка вуаль туману колихається,

Янтарні очі втомлено змикаються -

Сонлива хвиля у минуле понесла:

Крізь вири пам'яті до башти з кришталя,

Куди чаклун приніс дракона немовля.

Алмазні луски відбивають світло стін,

Міражні тріщинки наповнює вогнем,

Енергія летить палаючим кільцем

Назустріч гостю, джерелу стихійних змін.

Істота в полум'я занурилась цілком,

Всмоктала чари ніби тепле молоко.

Відкрився сильний невідомий досі дар,

Розрив у просторі магічного знання.

Як зазирнути у майбутнє навмання?

Терпіння чи руїну несе дитина хмар?

Уламки спогадів ведуть в наступний сон:

Є двоє виживших людина і дракон.

Тремтить земля, ллють небеса їдким дощем.

Віраж крізь бурю та бракує сили крил.

Останній прихисток - гори старої схил.

Юдоль як дражниться безрадісним кінцем.

Дарма маг прагнув зупинити ураган,

Утома крає тіло, в голові дурман.

Шепоче ніжно смерть, приманює за край,

Укритись маною і розчинитись в мить.

Бринить повітря, дух хмаринкою летить

Аби відбитком залишитися бодай.

Глибокий відчай виривається під звід,

А в тілі ящера з'являється сусід.

Такий обман старий давно запланував

У пам'ять рятівний рецепт закарбував...

...

Іванка Кукушка

Дружина Лісового Короля

Прийшла біда до нашого села,

Король лісів шука собі дружину.

Він дав селянам час лиш до тепла,

А потім всіх загонить в домовину.

«Віддати заміж дочку коваля!»

Така ухвала сталася на раді.

Дочкою тою правда була я,

Ще й рідним важко заперечить владі.

Ступаю крок до глибини лісів,

Дерева розступаються покірно.

Вітало мене сотні голосів,

Раділо все живе мені безмірно.

Палаців зустрічав магічний блиск,

Вітав мене король в зелених шатах.

Та відчувався лиш шалений тиск,

Була я бранкою в чарівних ґратах.

Палац прекрасний, та мені – тюрма.

Король здавався добрим, я терпіла.

І так проходить не одна зима,

Сім'єю стала вся лісная сила.

Приніс мені про рідних вістку змій.

«Пусти додому на весілля брата»

«Іди, гуляй, дружино, та не смій,

Забуть про мене у полоні свята»

Згадала щастя, вільна на добу.

Згадала доторк першого кохання.

І ось крізь ліс назад за ґрати йду,

Та ліс вже не висловлював вітання.

Зогнив палац, лишилась купа дров.

Зустрів сумний король свою дружину:

«Згадалась до товариша любов?

Тож з ним розділиш, люба, домовину!»

...

Югин Кобилянський
12+

Судний день

О, мій королю, чому ж ви

Біліші стали аніж сніг?

Чому різкий ваш голос стих?

А з вуст невпинно сиплються мольби?

Чи не тому, що перед вами

Постав ваш син разом з рабами?

Чи може, то — геть не раби?

Покрутять пальцем біля скроні,

Коли скажу: "Як на долоні

Побачив принца в тронній залі,

Струнку ельфійку поруч з ним

І цівку крові на кинджалі..."

Чиєї? Певно царських псів.

О, мій королю, чому ваша

Глава так високо злетіла?

Застигла розпачу гримаса,

А тіло впало й обімліло?

...

Привид
16+

Тягну

Я хвіст тягну,

Тебе тягну,

У чорні води.

Морок – брат.

Зваблива пісня,

Річка, жах.

Навколо лід,

І сніг – зима.

Крізь лід

Пробилась я сама.

Своїм очам не віриш ти,

Але не зміг не підійти

Руками обхоплю тебе

Й буду тягти.

Між брилами льоду

Зі мною поплаваєш:

Голову втратиш.

-- Рід чоловічий

Мені ти заплатиш!

За серце розбите

Ще там в давнині

Коли я живою була,

Нелюбима тобі.

Я дух річковий,

Русалкою звуть,

Та всі, хто побачить

Ті скоро помруть.

...

Андеграунд
12+

Шалено червоні очі

Шалено червоні очі

Побачив я у темноті

Що палають цілі дні і ночі

Так жервіє магія в тобі

Думав я що на губах твоїх помада

Багряна мов терпке вино

В голові застигла лиш твоя порада

Тікай мерщій поки не почула кров

Імперії царства й цілі королівства

У відчаї зібралися в кулак

Полювали разом на кровопивцю

Забувши про всяких вовкулак

Тільки не знали ще мисливці

Хто жертва а хто хижак...

...

Міністр (без) культури
18+

exemplaris excommunications

Миколі наснилася скриня зі скромним світлом

він дихав високим днем і бабусиним хлібом

застигав як новонавернений під зоряним небом

що вночі народжує водяну лілію над його серцем

доки він снить на тремтячому пагорбі

як скриня віддає дар пам’яті.

коли одноразові боги скінчилися і згас багатоокий кристал і прийшов морок

у блакитну хату на пагорбі поселилася почвара дядько Ґроґ

без тіла людини і з головою про яку писав Неборак.

Ґроґ потіє пітьмою і кожен хто його побачить буде забутий

як спів горобця з розірваним серцем як велетень буде закутий

його немислимі посіпаки- сектанти-пастухи безшкурих вовків

несуть у долині від хати до хати exemplaris excommunicationis -

мертвий папір

і кожен хто його побачить буде забутий як син.

Микола жив на пагорбі і всіх пам’ятав давав імена кожній крихті хліба

він не спускався в долину до людей з худими очима

Микола доїв хмару пив її молоко і бродило у глеку кульбабове вино.

під його шкірою тече сяючий мед -

щоночі дядько ґроґ насилає кровопивців

вони вгризаються у тіло Миколи наче бобри-убивці

і тої ж миті падають у діабетичну кому падлюки ниці.

дружина Миколи янгол-і-демон і місяць-і-зоря її очі

вона віддала своє ребро з якого Микола зробив лук пророчий

вона віддала свій шепіт з якого Микола зробив тихі стріли

Микола спустився в долину - у трьох поетів поцілив

і вони згадали про всевишнє серце зроблене з диму і про вулицю тиху

її імена

поети писали про те кого пам’ятають і про те кого нема

носили в долині вірші що кровоточать як живе тіло.

і доки вони б’ються з лихими скелетами і мором і божевільним вітром -

Микола рушає до блакитної хати - дядька Ґроґа потурбувати.

...

Жаботинський Святослав

Чаклунка

Чаклунка чаклує в чарці чарівний світ,

А часом вона чаклує чорнильний чад…

Гвоздика, вино, кориця, і дикий глід,

І ти розумієш –

Не буде шляху назад…

На сонці зігралась ящірка

чи дракон?

Залежить від того як близько

ти підійдеш…

Мізинцем незграбно руни у телефон…

А раптом вона там пише тобі щось теж?

І серце давно на друзки…

Й життя також…

І в юшки в обід сьогодні був дивний смак,

Ми часом так безпорадно, так мало можемо…

Шукаємо рятівний ефемерний знак,

Знаходимо конюшину – чотирилист,

І віримо, що складеться нарешті пазл

З усього, що так важливо було колись,

От просто так начаклується

Цього разу….

...

Ірина Спірідонова

іржавий світ

усе іржаве: захід, схід і день.

і навіть спокій. він також іржавий.

іржаві вікна, сни, іржаві трави.

іржею вітер взявся. дме і дме.

не зупиняється. і так уже сто літ,

чи днів, а чи годин, чи, може, митей.

і люд немов не люд… і що робити

оцій рахманній споконвік землі?

бо так болить, бо так пече іржа –

пекельно аж... всі весни загубились.

дощів утратили, які на повній силі

у розпросторені світи собі біжать.

колись... ніхто не пам’ятає, вже й коли.

не пригадає тлусте крижмо тиші,

отої, що візьме і заколише,

отої, що од цвіту-віри і бджоли…

і вже її нема. бо є мовчання дим –

такий іржавий! – не впаде й сокира.

і розросталось. розросталось тирло.

і без іржі усе здавалося смішним.

...

Віктор

Казка про Снігову Королеву

Замерзло серце, стомлене журбою.

Його не зможу більше відігріти.

Тепер я владарюю над зимою,

А ти лиш вітер, що летить по світу.

Я королева, хоч і одинока,

Живу в палаці, наче у в'язниці.

Тебе любити це ще та морока.

І зберігати наші таємниці.

Сліди цілунків вкрило вічним льодом,

Зафарбувавши в колір туги тіло.

Цю "нагороду" не прибрати згодом,

І не розтопиш, щоб від них горіло.

А замість сліз посипались сніжинки,

Мої чуття ховаючи до болю.

І в формі кожної маленької крижинки

Застигло те, що було в нас з тобою.

Тебе чекати більше вже несила.

Куди ти дівся, вітре мій весняний?

Верни ту душу, що в тобі лишила,

Згадай як був безмежно раз коханий.

...

Amara

Резиденція

Подавайте заявку митці і мисткині

На резиденцію в селищі Порожні Пагорби

Між Долішнім Івачівом і Старим Мерчиком

За підтримки БФ "Українська діаспора"

Обов'язково бути ФОПом або мати родича ФОПа

Термін резиденції три роки

Але для вас вони минуть за три тижні

Чекаємо на ваші заявки

Обіцяємо багато нетворкінгу і промоцію ваших творів

Перевага бездітним і неодруженим

Схильним до палких поцілунків

Витривалим митцям і мисткиням

Десь під кущем троянд і шипшини

Що росте корінням назовні

Коли заспіває німий безголовий півень

Тобто у грудні

Настане дедлайн.

...

Тетяна Жучок

Вишневий свій Шир

Усім Середзем'ям цю звістку пошир,

Щоб душі байдужі завзялася ґобати:

Пішли рятувати вишневий свій Шир

Убрані у піксель нескорені гобіти.

"Червона калина" лунає крізь горн,

Щоб в кожного гобіта серце намацати.

Попереду Боромир і Арагорн

І невідь-коли ще орли (F-16ті).

Вперед на затінений мороком схід

Рушають затято: "Ану, розберемося!".

Беруть із собою в далекий похід

Армійський сухпай із ельфійського лембасу.

Протяг ворог лапи, закуті в броню

І думкою все це понищити ласував.

Та рано чи пізно - приходити дню!

Прохромить горлянку стріла Леголасова...

Щоб орків усіх, що несуть орчий мир

Умиротворити, себто - угноїти,

Здіймає свою найгострішу з сокир

Хоробрий і впертий Ґімлі, син Ґлоїна.

Нехай чорномові забракне лексем

Вергати прокльони, мов зібгані лантухи:

І Мері, і Піпін, і Фродо, і Сем

Понищать всю силу персня Всевладного.

Замовкне при брамі лихий людодур

І стануть народи одним сильним табором.

Розвалиться Кремль... чи то пак Барад-дŷр.

У власній пожежі засмажиться Саурон.

Шляхів ще багато. І вздовж і ушир,

Що дивні, немов оліфантові хоботи.

Вертають у вільний, врятований Шир

В плащах-вишиванках натруджені гобіти.

...

Ватага Олександр

Та, що блукає світами

Між зіркового пилу, між галактик й планет

Я іду неквапливо в світ надій - Елієнт.

Так, мандрую світами, простір з часом сплітаю.

Всі стежки між містами і планетами знаю.

Дивним сяйвом в тумнності серце бринить.

Відчиняю портал на Елею на мить.

Між зіркового пилу час у просторі губить думки,

Я блукаю, блукаю невпинно, невгамовно і залюбки.

...

(видалено автором)
Мирослава Кривуца

Смерть чекає нашого кохання

Світ Наві бачив цю історію не раз

Чарівна діва й хлопець мов міраж

Дві долі сплетені в одну нитками

Їх посмішки осяють все зірками

Та тільки-но гіркий їх жде кінець

Кохання час погубить світ сердець

Ще день один мине - застигне час

Вона навік засне у нього на руках

Прокляття вічне як саме життя

Все обернеться знов, не буде вороття

І без бажання долі, сам зведе їх шлях

Щоб в океані солі, омити їх серця

І вік їх буде довгий, і згинуть в одну мить

Він родом із драконів, вона в страху тремтить

Пухнастим рудим хутром, покрита її стать

У нього в руках луки, у неї в очах сталь

Багато цих історій, а результат один

Він втратить її знову, і усвідомить в мить

Червоной ниткой міцно, сплетені серця

Людська зловонна заздрість, бажає їх кінця

Лише у їхніх силах, перемогти це зло

Нехай плата жахлива, а під ногами скло

Дві різні їх дороги, два різних береги

Любов осушить море, і підійме мости

...

Анастасія

Поштівка

Я знайшла в секонді поштівку

Нову, у плівці, великобританську

Ваза із синього скла

Колекція Вікторія енд Альберт мьюзіум

Товстий папір науковий вид тиснення

Я не встояла, вона коштувала сім гривень

(день завозу на Привокзальній)

Я відкрила її вже в кав'ярні навпроти

(якщо скляний кіоск плюс кавовий апарат плюс неонова вивіска дорівнює кав'ярня)

А там написано моїм почерком

Будь-який інший я б не впізнала

(чи залишається зараз в людей почерк)

ТАНЮ ЯКЩО ТИ ЦЕ БАЧИШ ТІКАЙ

І ваза на поштівці розбилась

Раніше ніж я почула

доволі

знайомій

звук

...

Тетяна Жучок

Як кохають привиди

Ох люба Марі, 

Погоджуюсь з Вами, що час–

Це вода, що ллється крізь пальці.

І, як не дивно, та нам з Вами вже восьмий десяток.

Та тільки Ви вже в поважному віці, мені от і досі сімнадцять..

Але як незмінна личина моя,

Так і незламні мої почуття.

Я знаю, Вам лячно вмирати, 

І хоч Ви й не тямите досі, але тут на Вас хоча б чекатиму я. 

Подумайте, люба, чи страшно було дивитись, як гучно плаче кохана?

А розуміти, що ти не зможеш її врятувати?

Але я більше не плачу, вже не кричу,

Тепер я маю надію, маю мету.

Я Вас, моя люба, на інший бік проведу.

...

Вероніка

Нявка

В літній вечір на Івана,

З лісу нявка виглядала,

Біле тіло, чорні коси,

Золотий вінок в волоссі.

Виглядала, чарувала,

Роси з тров собі збирала

Тонку нитку нявка мала,

Тай намисто назбирала.

Дам намисто тій дівчині,

Що зі мною в ліс полине,

Буде в лісового пана,

Як царівна пишно вбрана.

Та дівчина-сиротина,

Буде мені сестра нині,

В лісі будемо кружляти,

Юних хлопців лоскотати,

Місяць стане нам за брата,

Будем з ним пісні співати,

Розільєм сріблясті води,

Щоб нам було до вподоби.

Вже намисто назбирала,

Нявка дівчину спійняла,

Обнялись, поцілувались,

За рученьки швидео взялись.

Була б дівчина русалка,

Тепер стала ніжна нявка,

З братом місяцем співає,

Нову сестру виглядає.

...

Василина Тарасова

Нічниця

Вона приходила лише у моїх снах,

Чарівна і спокуслива Нічниця,

Безумства вогник був в її очах,

Нічна примара, ляку чарівниця.

Воня тягнула витончено руки,

Які були холодними мов сталь,

Кривила в посмішці свої криваві губи,

І стиха говорила - "Тобі край"

Вона приходила лише у темні ночі,

Скрадаючись по стінах, наче тінь,

А я закохано вдивлявся в чорні очі,

І у волосся чорну заметіль.

Вона приходила, допоки кров горіла,

Кипіла і пекла мене вогнем,

Залишила моє холодне тіло,

Чекає темну ніч, коли заснем,

І нову жертву їй ми принесем..

...

Василина Тарасова
16+

Суїцид безсмертного раба

Горить земля і плавиться каміння.

Божественні істоти топчуть вознесіння.

Відсутній рай, а пекло навкруги.

Немає порятунку від нестерпної туги.

Пекучим льодом ріжу вени -

Звільняю організм від чорної гангрени.

Гнилою кров'ю скрапую в калюжі.

Я вигораю серед крижаної стужі.

Кружляють кажани неначе грифи.

Це пастори душі - мої халіфи.

Багряні зорі всмоктують життя.

Я радий, що пірнув у небуття!

...

(видалено автором)
Леонід Данільчик

Чарівний ліс

Гуляю чарівним лісом

Кожної темної ночі.

І дещо з тієї темряви

Дивиться прямо в очі.

Може то є якись жах,

А може чуднеє видіння?

Ну точно то не людина,

І точно не мерехтіння!

Може то просто примара,

І може мені так здалось,

Що дивляться в очі не ельфи,

А лиш звичайнісінький лось.

Може це є лиш уява,

І може то замість видінь

Природа у лісі співає,

Уносить думки в далечінь.

А може то не є зорі,

О так, замість них навкруги

У чорній блакиті літають

Яскраві подружки феї!

Так, замість гір тих кремезних

То велетні йдуть по воді!

Десь поруч маленький хоббіт

Шукає свій вхід до нори.

Як це чудово-мріять,

Гуляти і бачить дива.

Навіть на хвильку забулось

Що зараз в країні війна…

...

Листя Баобабу

Світло

Світло нам світить

Кволо і навколо

Сонце Свароже

Я малюю коло

В жертву приношу

Я свою образу

Ворогам дарую

Ненависть-відразу

Подих без вітру

Дихає востаннє

На світанку в серці

Запалить кохання

Душу наповнить

Поведе Шляхами

Думка і Пам'ять

Полетять Світами!

...

Skelewir
12+

Хай інші штурмують дракону фортецю

хай інші штурмують дракону фортецю

ти маєш ключа від єдиних дверей

тобі я секрет несекретно відкрила

на сповідь душі мала місце одне

гадала , що будуть зірки

вітровії

гадала , що чують мене небеса

а ти відгукнувся

знайшов

залишився

спокійно та легко ввійшов у життя

дракон не пручався

за сотню самотностей

він звик розрізняти - де правда , де фальш

ти був нетутешній

проте вже знайомий

і ніс за плечима

єдине крило

тебе вже ламали

лишали без мрії

слова розкидали на площах

брудних

були гільйотини

хрести з канчуками

й роздерте крило як тавро від святих

а зараз в сьогодні -

дорога пустельна

фортеця дракону

і сповідь моя

ключі від дверей -

ти вже мій , подорожній

знесилений болем минулих життів...

...

Лана Краска
12+

Примара

ти приходиш в мій дім без запрошень

що для тебе закони людські ?

не вартують слова анітрохи

для душі , що вже вік у пітьмі

не в відчинені двері , в закриті

уникаєш люстерок , свічок

ти не гість , ти володар положень

ти один , а живеш за кількох

споглядаєш мене і вивчаєш

звичку бути в пітьмі вподобав

навіть з часом змирився з червоним

повнокровним на колір вином...

то сумний , то печально - веселий

то повчальний , немов гувернер

ти століття тому був ? чи більше ?

граф ?

служивець ?

монах ?

джентельмен ?

мені , певно , потрібно вгадати

але ж ти увесь час мовчиш

не забути тебе

не обійняти

мармурово - прозорий , ти - тінь

я ж не звикла до вайбу ігнору

мій будинок - фортеця моя

най хоч кожної ночі ти поруч

все одно зігріваюсь вином...

...

Лана Краска

Відьмині настанови донечці

Учися, донечко моя,

Як ненька чаклувати.

Хай сили дасть тобі земля

Всі труднощі здолати.

Учися, зіронько моя,

Щоб все, що схочеш, мати.

І принца, й навіть короля

Ти вільна обирати.

Чи хочеш — будь собі одна.

Я не скажу ні слова.

Собі, рідненька, начаклуй

Ти доленьку казкову.

Не бійся, пташечко, чаклуй —

У цьому наша сила!

А хто нам стане на шляху —

Зведемо у могилу...

Учися, донечко моя,

Як ненька чаклувати.

Хай Силу дасть тобі земля

І сама Геката!

...

Mariana

Дім серед води

Великий дім серед води стояв і величався,

Багато хто сюди приходити боявся.

Бо в цьому домі жах живе, тут спокою не має,

Хто сюди припливе на ранок вже зникає.

Багато з тих, хто прибули туди, безслідно зникли під водою.

Що взнали й бачили вони на інший світ взяли з собою.

Та ось один смільчак – дворянський синок графа,

Драчун і весельчак, не знаючий ще страху,

Прибув у дім серед води, де в стінах жах чигає

І смерть не зна коли, і де підстерігає.

То з друзями парі уклав, що в домі ніч проведе.

Якби він тільки знав, шо смерть його забере.

Як тільки двері відчинив й переступив поріг,

Цим смерть він розбудив, що тут знайшла нічліг.

І смерть, почувши свіжу кров, прокинулась від сну.

Зачинились двері на засов, нема тікать куди йому.

І ось кістяк під ноги впав, сміливець відсахнувся,

Й до смерті він обличчям став як тільки обернувся.

Із криком жаху він побіг, об трупи спотикався.

Від смерті він втекти не зміг, на неї натикався.

Свій шлях обрав він сам, до смерті сам прийшов.

Якби він тільки знав, що тут багато хто вже смерть знайшов.

Він вже помер, як тільки те парі уклав,

Не жить йому тепер, тут в домі на воді сконав.

І до сходу сонця рано на берег виплив труп,

Закінчилось парі погано, загинув синок графа тут,

У домі, що серед води стоїть і величається.

Та більш ніхто сюди приходить не збирається.

...

BogDIC

Українська відьма

Українська відьма буває лише справжньою... не як у орків – бабою Ягою.

Вона вирізняється довгою косою і сильною, міцною стопою.

Вона часто каже – не стій над душею і не лізь в очерет,

Щоб не зробили з тебе мої Сили – десерт. Абсурд?.. Агерт.

Про таких жінок думають чоловіки, але кожному з них ой не до снаги –

Поглядом із нею стрічатись... хоч кожен хотів би з нею вінчатись.

Але вона усіх бортане – бо не дозволено відьмі закохуватись.

Кожна жінка хоче з нею позмагатись – заздрячи її красі,

Вона ж не буде жінками впиватись – одна така ж бо навкруги.

В повний місяць кров її вогнем кипить: і чарує вона сміло –

Аж плавиться свинець – чорти сходяться до неї навпростець.

Українська відьма має хвіст і відгукується на потойбіччя свист.

Кажуть люди в неї дивний хист, із Дияволом ж бо не за руку, а навхрист.

Завше за спиною її гуде, а в обличчя мовити – не кожен слова знайде.

Лиш перехрестяться – хай Бог поможе…

Та часто, як Бог врятувати не зможе, до неї біжать в час біди і жалю...

Готові віддати останню броню – аби помогла зцілити недуг.

Вона допоможе… Зілля відварить охоче, закинувши в мідний чан:

Лапи курячі, кігті вовчачі, слюні ледачі, зуби зміячі, роги зубрячі,

Зради хлопчачі, сльози дівчачі, серцеві каплі, любовні граблі.

Заливши всі інгредієнди ранішньою росою під цвірчачі аплодисменти.

І ще додасть до чачі листочка звіробою й змахне над чаном своєю рукою.

Повня відбивається в цілющому зіллі – злітаються з дерев вранішні півні.

Духи лісу просинаються в мить чарів і в танку вигукують – агу і угу!

Лиш би втримати й не відпустити людську душу…

На ранок відпивши узвару цього – лежачий зціляється – тільки й всього.

Щодень відьму сторониться людська ворожба, вигнавши її за край села.

Кожен, кому вона колись допомогла, не признає цього, лиш видає брова.

Відьма же не чекає від люду добра: у чомусь свята, а у чомусь – відступна.

Її душа, як яструб – вільна. Вона своїм Богам лиш вірна. Абсурд?.. Агерт.

Лиш справжня українська відьма, з людськими долями змагаючись –

Вміє готувати з них смачний десерт.

...

Альона Винокур

Ісекайне

***

На зупинці біля метро «Героїв праці»

Гамлет міркує: «Проїхати йому зайцем чи ні?».

Лицар ставить вогник-реакцію дамі серця в " Інсті"

Дон Кіхот ролить за Тора у "Вайбері,"

Вакула шукає на " Аліку " черевички…

А над зупинкою

супиться небо,

зодягнене в наш час…

...

Мавка

Не бійся, не скривджу

Манить спів той дівочий, не можу і каюсь,

Біжу я крізь ліс за тінню й от в раз.

Нарешті, захекавшись, я зупиняюсь—

Віддихатись би, та не можу я зараз.

З завмиранням душі я озираюсь,

Переді мною став з'являється враз.

А на березі, дівчина зеленоволоса

Сміється до мене промовляючи стиха:

— Іди но у воду, не бійся, не скривджу.

А я й не вагаюсь, чого тут боятись?

Та враз, по коліна в воді, як замру

Дивлячись в очі її зупиняюсь.

Щось в них лякає, говорить тікати

Може, піти та ніколи не взнати

Що в них такого страшного ?

Та приходить ця думка, занадто пізно

Дівчина хапає мене молодого

Тягне у воду, та відштовхує грізно.

Думка з'являється тільки одна:

— То мавка! Погубить, цариця лісова!

Тікай, тікай, хлопче! Забирайся звідсіль.

Мов тхір той, тікаю, доки не пізно.

А в спину я чую, лиш сміх, що як важіль,

Давить на плечі, так грізно і злісно.

Закінчився ліс, опиняюсь на волі,

Стою тепер я на безкрайньому полі.

Нарешті, свобода! Та рано радіти,

Знов промовляє той голос глибинний:

— Усе то вигадки, не бачив ти мавки,

Не чув і пісні, то лиш гомін лісний.

І справді, усе то казки, просто омана,

Не було ж нічого з того, правда?

...

Віра

Палатці-Спартанці

Скрізь час ковзає історія, де тінню все затуляє,

Та кажуть нам легенди про них, що не втекли в час лихий.

Тригеранську міць, коли перевіряли вогнем,

Евілські орди йшли до їх домів.

Країна в війнах втратила палац,

Великі стіни падали, розтавали як сніг весною,

Серця важкі, мов камінь, з туги тремтіли,

Лиш одна земля встояла, земля Палатти, героїчна і вічна.

Палатці - брати Спратанців, їх серця горіли до боротьби.

Відблиски старої слави вели в світі пітьми,

Боронили свою землю, і йти нікуди не могли,

Півсторіччя простояли, не вмерли, перемогли.

На південь погляд піднявся, Боже знамено засіяло,

Друзі в білих плащах, що як вітрила на кораблях.

Скриплячи зброєю та вірою, під звуки безкінечних війн,

Трасмари мчались, щоб розсіяти тіні над святою землею.

Лев повертав гордість у кожному палаючому бої,

Звеличена та незвойована, Тригеранс оживав.

І знову вітри перемоги кружляли над головами,

Евілського короля попід знамена брали в полон.

Пожертвувавши тисячі сердець і силу мільйонів,

Тригеранці нарешті відзначали перемогу, на згарищах своїх земель.

Їхні долі, як вогонь, що не гасне, ввійшли в легенди,

Бремене століття не здолало їх, випробування були поборені.

...

Artemus

Лавкрафт. Проєкція фантазмів

Я помню дивне відчуття,

Коли вогонь цей спалахнув.

Нема в реальність вороття,

Як в інший всесвіт заглянув.

Густий та димчастий туман

Химер плекає неземних.

Про що шепоче океан?

Про постаті істот старих.

Їх вигляд - як первинний жах,

Постава наче моноліт.

Крізь омут сна шукають шлях

Де расу їх чекає зліт.

Створінням цим з країни Мрій

Митець гротескну форму дав,

І владу в вихорі стихій.

Земне з космічним поєднав.

Нарік прадавніми богами.

В суміжний простір поселив.

Не є для людства ворогами,

Та гіпнотичний мають вплив.

Єство, природа, суть, основа -

Метафізичний гострий страх.

З безодні з'являться раптово.

Буття закони в їх руках.

Та от чого ніхто не знає -

Як неосяжне виглядає?

Не знайдеш слів при їх появі.

Вони лише в твоїй уяві.

...

Zarathustra

Бажане

Я за народженням — проста собі людина,

Але в життя ввійшов незвичний кавалер,

Додав у сіру повсякденність краплю дива:

Відтоді біг мого буття навік завмер.

Однак за вигоду доводиться платити:

Нестримна спрага вихолоджує нутро.

Аби не почуватися як в Антарктиді,

Повинна пити теплу чоловічу кров.

Одначе, остогидло паразитування,

І більш не тішать сила, вічність і краса.

Все кидала та обіцяла: "Це востаннє!"

В наступну ж мить я — проти волі! — йшла назад.

Та донеслася чутка про одну чаклунку.

Чи в Конотопі? А чи пóсеред Карпат?

Надія в мертвім серці забриніла лунко,

Тож я пішла крізь хуртовини й листопад...

Свій порятунок відшукала біля моря.

У білій мазанці. А побік — всохлий клен.

Чаклунка показала, як лозину морять.

І як звивають, щоби вийшов амулет.

Втім, річ, яку сплели мої незграбні пальці,

Стара закинула безжально у вогонь.

Кривавлять очі та шепочуть губи: "Зжалься!"

Вона лиш мовила байдуже: "Охолонь".

А потім ми чекали довго й нудно,

Зори́ли, як із берегом милується прибій...

Терпець урвався. По життю я — не марудна!

На стихлім попелищі у золі леткій

Я відшукала свій "кулон". Він став залізним!

І тої ж миті зникли чарівниця й дім,

Натомість в небі різко крикнув буревісник:

"Здійсниться бажане. Ти амулет надінь!"

...

Яніта Владович
12+

Лісовик

Йшов по лісу в шапці сірій

В білім светрі

Серед тіней

Лісовик, що жив під дубом

Де

ховався від людей

Він щоночі ходить лісом

З ліхтарем іде за хмизом

І щоночі

Зустрічає

Переляканих дітей

Вдень не ходить за гілками

Спить за мокрими шибками

І щоночі він виходить

В ліс

між проблисків очей

Шарф накинувши на очі

Дід собі під ніс шепоче

"Дикі жителі діброви

Залишайте кігті вдома

І виходьте в ніч, під кленом

Розкажу я вам легенду"

Звірі вирвавши всі кігті

В ніч, коли збирались їсти

Поховали в лапи руки

Переляканих дітей

І несуть дітей за вітром

В місце, де їм дід легенду

Хрипло з кашлем заспіває

В місяць, що горить як вдень

...

Валерій Півторадни

Чорно-білі стражі

Істоти, народжені в темряві світу,

Постали вони з протилежностей двох,

Бо бачили морок і спалахи світла —

У них об’єднались Дажбог й Чорнобог.

Палючого сяйва вони не бояться —

Харчуються ним у сакральній пітьмі,

У ньому зростали, немов у багатті,

Та віє від них крижаний буревій.

Бездушні очиська на чорних обличчях,

Біліють лиш склери і їхнє нутро.

Довкола туман сліпозорий імлиться —

Ховає присутність блідим полотном.

Сторожу несуть десь між світлим і темним,

Де ніч дотикається з денним єством,

А кігтем холодним, мов крига студена

Черпають з підземних джерел людську кров.

Де ступлять потвори — емоції щезнуть:

І смуток, і радість полинуть до них.

Висмоктують душі, та мають потребу

Вертатись в міжсвіття безсмертних й живих.

Примарні створіння, міцніші за статуї,

Вони підкоряються давнім Богам.

Їм легше своє існування утратити,

Ніж смертних пустити у свій святий храм.

Не шкодять їм стріли і леза прегострі,

А тільки той меч, що скували Боги —

Темніший від ночі, пекучий, як сонце,

Удариш ним стража — й нема голови.

Та той, хто зуміє здолати всіх стражів,

Посміє ввірватись у храм між світів,

Застрягне назавжди між яв’ю і страхом,

Пізнає суть правди у вічності снів.

(Листопад 2023 р.)

...

Роман Фещак

О, річко небесна, Євфрате

Мій брат Євфрат, моя сестра вода - з срібного озера довга ріка

Видно із дна шита вишита нитка золота

Перли корали, ізомруди на дні

Ей, брат Інокентій, іди-но сюди

Заспівай зі мною про нові світи

Співайте зі мною сестри, брати

Ця пісня буде сильніша в рази

Мама трава, тато вітер

Пішов із дому, хотів нових літер - тепер повертай

Ах, яка тут заграва, багряниться небо

Гріє вухо октава, сіно зелене, жовтава отава

Може хтось з вас зустрів їх

Де ж є вони ті для котрих слава як пава…

Крилаті слони… Ось пегаси пасуться в ряди

В цьому саду я квітку знайду - Ох, який аромат

Вдихни моя сестро, відчуй мій брат

Діамантні підкови залишила роса - Вони розмовляють

Дивовижної мови незвичні слова

Чудна тварина отутки пройшла

Єпіфаній, Антонія брат, поставив мольберта - Вимальовує сад

Що за кольори, що за мазки - Що не торкнеться – іскряться фарби!

Тут може сумно? Якось невпопад?

О ні – тут є осінь, біліє зима і весни водоспад, і літа стократ –

І це все одразу виблискує тут

Кожному добре – Білий ведмідь і верблюд поряд живуть

Дивовижно переплетений простір і час

Немає суму, є радість – Любов йде до мене, до кожного з вас

О, річко небесна, Євфрате

Інокентій на березі тому пише трактати

Малює картини, що стануть світами Єпіфаній Антонія брат…

Я це вже знаю, вже знаєш і ти –

На зоряне небо дивись - Там є дивовижні сади…

...

Vasyl Pavuk

Згадай

Заплющ очі. Згадай давні віки.

Коли правили древні у високій горі.

Як народився посеред розпеченої сталі,

Як гноми могутні її молотом кували.

Згадай полум'я святині на самотній вершині,

Що крізь сотні років палає й донині.

Як силу давала незгасима іскра.

Доторкнися до неї й стане твоя.

Згадай нечисту навалу, що тебе не злякала.

Як птиця темна над тобою кружляла,

Як кидалась пазурями у лати міцні

Намагаючись тебе на той світ звести.

Згадай, як билась твоя рука,

Продовжувала волю серця вона.

Як меч птахові в груди встромила

Й ще не одного ворога згубила.

Згадай кожен удар серця свого,

Що тілом розносило благословенне тепло.

Як воля буяла у тілі твоїм

Роздираючи ворога на сотні частин.

Згадай, як перемогу усі святкували.

Не раз за твою мужність ріг підіймали.

Як у сурми сурмили: "Древнім хвала!"

А в небо лунали крики: "Ура!".

Згадай, як з почестями тебе поховали

Як згори невагомо над цим споглядали.

Як вогню придали наші тіла

Зникли вони, але не іскра.

А тепер ти сидиш у закритих стінах

Не врятує тебе ні Бог, ні Аллах.

Лиш воля твоя подолає цей страх

Запалає іскра у змучених очах.

...

Сергій Оніщук

Ім'ям її назвали Полліанна

Ім'ям її назвали Полліанна

Красива і жива душа землі

Навколо неї радість і, -

Бажання жити:

Вічні.

дні.

Їй магія кориться без упину

І "словом" зветься та краса

Лиха ця відьма у лиху годину

Хоча й не творить людям зла

В часи страждань у неї очі сяють:

Щасливим блиском, наче золото!

Ніхто не зможе вбити її радість.

Бо Полліанна нею убиває зло...

І щиро робить свою помсту діва

Без жалю свою знищуючи злість

Бо знає, що та помста є священна

А люди не святі - на них не злись

Дні.

Вічні.

Полліанна рада.

Завжди буває так у тих,

Кому вже не страшна і зрада:

Людей цих радісних і чарівних.

...

Чорній Ісус Ігорович

Дракон

Прилетів дракон казковий,

Золотий і паперовий,

Він приніс мені листа

З королівства, що десь там.

Принц й принцеса запитали,

Як живу і як тут справи,

Та мене в палац не звали,

"Прощавайте" написали.

Ось колись портал відкрився,

Світ навколо прокрутився,

В див краю, чудес та чарів

Місію мені надали.

Гноми, ельфи та дракони

Обіцяли злата гори,

З перемогою міраж

Розчинився водночас.

Я сиджу й листа читаю,

Листя жовте опадає,

Повертається дракон

За примарний рубікон.

Але казка без кінця,

Незавершена та гра,

На драконі крізь портал

Прослизну я в світ за грань.

З перемогою про мене

Всі забули достеменно,

Другий шанс мені дають,

Пожалкують, що я тут.

...

Дар'я Пидоренко

Полин-трава

На губах гіркота,

У душі пустота.

Це полин-трава.

Зілля — отрута,

Вся історія забута.

На підлозі друзки скла.

Зникла світлина,

Що на стіні висіла.

В рамі зіяє діра.

Рука затремтіла.

Когось же любила!

Чому це зробила?

Дзвінок у двері,

Погляд у вічі,

Незнайомця покаяння слова:

— Вибач дебіла,

Лиш ти мені мила,

Завжди приймаєш назад.

Обійняла, пригорнула,

Запах іншої вдихнула...

Нічого не відчула.

Попрощалась пустота.

Привіталась самота.

Розчинилась гіркота.

Хай росте полин-трава!

...

(видалено автором)
Ярина Мартин

Мавок боятися не слід

Мавок боятися не слід,

За версту відчує слід.

На її чари не ведись,

А лиш вміло притворись:

Що заворожила, причарувала,

Й у свій танок шалений закружляла.

Обійми її за стан,

А в голові май чіткий план:

Ти поринь до голої спини

Й ще дужче у танці закрути.

Не кривися. Не гидуй.

Руку вище ти просунь.

Через киші, попід ребра,

Холодне серце знайти треба.

Міцно ти його схопи

Та гляди не відпусти.

Буде мавка вихилятись та благати,

Навіть не думай хватку послабляти.

Як тільки чари свої покине

Вже нікуди не полине.

А постане така як є

Лице бліде, страшне й гидке.

А далі вже вирішуй сам,

Або довір волю вітрам.

Можеш чугайстра нею пригостити,

Або ж на волю нечисту відпустити.

А як відпустиш – пам'ятай:

До сходу сонця руки не розтискай.

...

Сергій Оніщук

У вирі чарівної метушні.

Сиділи ми у трьох коло багаття,

Нам темний ліс співав свої пісні.

Плювати та розтерти на прокляття,

Ми хитрістю уникнемо біди.

Чаклун дивився в кулю, посміхався.

Співець повільно струни лоскотав.

А я усе заснути намагався,

Та шлях мені забутись не давав.

Засніжені на нас чекають гори,

Попереду зруйновані міста.

Ватагою виходимо на лови,

Скарбів шукати сховані дива.

Не боїмось чудовиськ та драконів,

В печерах темних гноми не страшні.

Чекають нас шалені перегони,

У вирі чарівної метушні.

Підслухаєм в шинках плітки ми дивні,

За келихом кривавого вина.

Пожовклих мап звабливе шарудіння,

Нас тягне у незвідані міста.

В закинутих палацах та підвалах

Шукаємо покинуті скарби.

Дзвін золотих монет та злитків блискіт,

І завжди в нас нагострені мечі.

...

Олександр Мокієнко
12+

Королева пітьми ("The Queen of darkness ")

Щоночі чутно крики в залі,

Де була вбита королева...

Століттями порожній замок

Вбирає всі жахи у себе:

Могильний птах з'їдає очі

сліпцями залишає всіх,

Хто браму відчинити хоче,

Підняти спокій цих руїн.

Тут стежить привид в обладунках

- залізом ріже тишу воїн;

Пропащі душі без притулку

Блукають тут, в темниїх покоях.

У темряві з'явилась знову,

З келихом крові у руці,

І впевнено йде до пристолу

Її Величність у пітьмі...

На крилах чорних дві ворони

несуть предмети її влади

череп і меч, і б'ють у дзвони,

Скликають привидів до ради.

Кривавий блиск зорі вже мліє

Стихають в замку голоси

У морок йти встають з могили

За королевою мерці...

...

Di

«Монстр Парижу»

***

«Азгар переходить в Мідгард...»

***

"Монстром Катакомбів" -- я звусь..,

А, чи, величають, у страху -- мої вороги,

Якими встелив я Парижу ніші в пам'ятку знаків-Рун минулого Віри --

Того, що було і є, лише -- Мить у сьогоднішнім дня,

Коли Святеє Святих хоронити мені предзначено тими,

Хто дав, на Землі -- життя...

Артефакти збираю -- духовним,

У серці, призначенням Удумбара живої Віри,

Щоби перенести їх всіх у нову землю, яку знають мало, але...

Саме тут буде

Початок кінця, де воскресне зміст Нового віку Слов'ян -- Семаргла,

Оновленням Русі-України...

Я слухаю Духи предків, які скрізь..,

А в небі Азгар у

Мідгард переходить --

Пульсує та світиться блиском Богів, бо Вік цей бере із живого,

Яким Воскресіння понову привів

Тим душам пожертви достатнього свого,

Коли появитись сьогодні посмів війною очищення,

Як знаком Небесним в живім --

Із мого серця святого...

===========================

...

Катинський Орест

Коловерші відьми

Біля лісу у хатинці відьма проживала.

На подвір'ї замість птиці коловерш тримала.

Не зайців і не котів - дивні ті створіння,

Що виконували всі відьмині веління.

Для старої коловерші в лісі полювали,

Прибирали у хатинці, кашу готували,

Доглядали за мітлою, на якій літала,

Фарбували її ступу, ту, в яку сідала.

Раз послала коловершів відьма до села,

І не знала, що там друга відьма їх знайшла!

Заманила її служок смачними дарами

І почухала добряче навіть між вухами.

Здивувались коловерші: не життя, а казка!

Не привчала їхня відьма до такої ласки:

Працювали-працювали з ночі до світання,

Не отримували навіть каші на снідання...

"Ой, пропали коловерші!" - відьма заволала,

По усіх містах і селах бігала-шукала.

Ми залишимо ту відьму далі їх шукати:

Треба було коловершів краще цінувати!

...

Лідія Аніщенко

Водяник-войовник

Як вірити давнім, у надрах річок

Живе не лише риб'ячий малючок:

Там є і русалки, водяник блукає,

І дух їх водойми ті охороняє.

Століття їх слави минули давно,

Однак, пам'ятаємо їх все одно

І доки живі вони в пам'яті люду —

Усі їх водойми збережені будуть!

І ось нещодавно прокляті рашисти,

Крізь нашеє море насмілились плисти.

Та тільки і в морі живе водяник,

А він до такого, даруйте, не звик.

Потрапило в море вороже залізо

І пики ворожі із нього полізли:

Не знали, що зустріч чекає така,

З загоном відважного водяника.

Покликав водяник русалок морських,

Чудовиськ з глибин, особливо метких,

Схопили вони кораблі ворогів —

І враз відіслали до темних богів!

Запінилось море, ковтнуло проклятих,

Поправив водяник лускатії лати:

"Не буде ніколи тут ворог живий,

Допоки існує народ водяний!"

Промовив те грізно і в море пірнув,

І вихор солоний його проковтнув.

Та досі живий і бодай би не зник,

Хоробрий морський водяник-войовник!

...

Лідія Аніщенко

Темний воїн

На обладунках твоїх морок,

У візерунках диявольських завмер.

В очах твоїх блакитний холод,

У них застиг до бою голод.

На шоломі твоїм заруби,

Обличчя біле в шрамах.

У посмішці лихій застигли,

Брами гострі зуби.

У павутинні чорний щит,

Супутник вірний твій.

Закриє лихе серце,

Що темрявою б’ється.

Сталевий меч - часів відлуння,

На ньому кров почвар отруйних.

А на чобо́тах попіл,

Від згарищ тих, що на боло́тах.

Під рваним акетоном шкіра,

Землею вологою просякла.

Твоя могила, що відпустила,

Не прийняла тебе, не прихистила.

Ти чуєш дзвін - він бісів дражнить,

Тобі дорогу вірну вкаже.

Твій кінь з туману на вершника чекає,

Крізь нього холод ранку пропливає.

На цвинтарі хрестів похилих,

Стоїш в розритій ямі.

Круків знайомий голос,

А на кістяшках збитих рани.

Ти воїн темряви, недобрий син.

Дитя пітьми та грому.

Сідлай коня мерщій, й лети чимдуж!

Герой портрета невідомий!

...

Давидкін Микола

Прекрасна Ноче

О, Ноче ясна, диво дивне

Тебе кохаю я нестримно,

Мене Ти вмить заполонила

І не згадала, і не любила.

Ти красна, Ноче, диво дивне

Тепер Тобою лиш живу,

Тоді мене не відпустила

Куди ж я далі полечу?

Кохана, Ноче, диво дивне

І як тепер без тебе жити?

Чи то радіти чи то тужити,

Твоє кохання заслужити...

Я знаю, Люба, диво дивне

Мене кохаєш також Ти,

Ні описати, ні збрехати

А правду всю оповісти.

Моя Чудова, диво дивне

Тобі я знов це говорю,

Кохаю я Тебе невпинно,

Ти чуєш? Я Тебе люблю.

...

Вероніка Іванусь

Золота латка

Посеред міста в натовпі безликих

зі зраненими крилами стоїть,

в крові та в бруді білі черевики,

єство на друзки, в грудях все болить.

По білих плечах б'ють безжальні краплі,

Танцюють з кров'ю, по спині стікають,

йому не допоможуть, оминають,

страждання в цьому світі ніц не варті.

Пусті обгортки з крихтами душі

не можуть навіть в очі подивитись.

Вуста мовчать, лиш поглядом кричить,

благаючи хоча б когось спинитись...

Його не стане, скоро все скінчиться...

Безгрішний янгол з сірими крильми,

на самоті, оточений людьми,

в обіймах холоду навіки розчиниться.

Під ноги впало зламане перо,

Заплющив очі у прощанні янгол,

Його торкнувсь хтось знизу за крило

І світ навколо затопили барва.

Під парасолькою із листям конюшини

стоїть дівча з очима наче небо

"Це з ваших крил? Тримайте, ви впустили!

І ось хустинка, вам, напевне, треба!"

Перо в руці завмерло лиш на мить

і в білосніжні крила повернулось,

бо в грудях серце знов життям горить,

через турботу, що його торкнулась.

...

Yana

«Чорний лицар»

***

Знаю я вас усіх -- на планеті Земля,

Бо із вами я народжуюсь і вмираю..,

Бо живу я в думках та прогалинах зла,

Що хвилюють мене і вбивають,

Але... Я неземний є у собі,

Як «Чорний лицар» -- з тих знань,

Позаземним узгодженим -- у вашому тілі,

Щоби знати усе, як батько, чи зять --

Чим живете у цьому, Духом світла --

У зміні,

Яку я контролюю, віддалено,

Силою програмованого мозку в мені,

Аби продовжити ваше життя Синім Пульсаром, поетапно,..

У просвітлення, знову, вікні,

Де прийшов, зараз, час Ери нової :

Срібного Вовка Слов'ян -- Семаргла,

Бо цей український народ, на Землі --

Є вибраний для просвітлення Місії свого,

Святим духом війни, біля мого Престолу,

Як невидимого Господа вашого серця --

Людського духу, нового тепер -- Воскресіння...

==============================================

...

Катинський Орест

Казка про Королевічну Ремінісценцію з країни Аллюзій

За лісами, за морями, за розлогими степами, Кролевічна жила, наче статуя зі скла.

Куди глянь - усе не можна, бо, бач панночка вельможна, треба імідж зберегти, не зганьбити і п’яти.

В один день терпець урвався - звідки тільки норов взявся, почала робити все всупереч. Як затрясе…

Королівство, батьків трон - танцювали ходором - написала список мрій, гайда втілювать мерщій!

Більш за все вона хотіла дослідити дельту Ніла, підійнятись на Говерлу, виловити собі перли,

Спробувати медовуху, мчатись на коні щодуху, і позбутися навічно свого сану ще до січня.

Не одразу все вдавалось, хоч дівчина і старалась, все ішло на дурника, як в того халтурника.

Спробувала втекти з дому — втрапила у перегони, подружилась з гномами — скінчилось погромами.

Ледь не втопла, як пірнала, бо сирені довіряла потримати плаття десь на Прикарпатті…

Батько вже махнув рукою, мати крутить головою, народилась сестра — з дому знов іти пора.

Вже дівча не статуетка — бо тепер вона «поетка», на гітарі грає, пісненьки складає.

Своїм гострим язичком лупить, ніби кулаком, та не нам її судити, бач, зопалу може й вбити.

Мати потайки зітхає, чоловіка запевняє: “Головне — здорова, хоч не мармурова”.

Кілька років пролетіло, королівство все бриніло, повне до верху пліток, про принцесу балачок.

Раптом враз прийшла біда: «Королевічна, сюда!» — голосили люди із нікуди-всюди.

“Ельфів військо войовниче під стінами. Батько кличе повернутись до хоромів, до державницьких прийомів”.

Зібралася за хвилину, рятувать свою родину, підданих і царство - своє господарство.

З чаркою наперевагу — залітає із наснагою, і поперед війська вишукується свійсько.

«Гей ви ельфи, що потрібно» — верещіть одноосібно, а сама п’янюща, хоч їх там тьма-тьмуща.

Дралися на кулаках — лишилася на ногах, чаклували міражі — мертві встали, як живі,

А вона не моргне оком — усе лякає пневмококом, сипе вумними словами да висвіркує зубами.

Як змагалися в піснях — дзвін пішов по всіх лісах. Зрештой, нишком протрезвіла, бачить — так не буде діла,

Дуже все підзатягнулось, тож дівчина усміхнулася, і поцьомала царя ельфів серед пустиря.

Тиша впала навкруги, недалеко до біди — тут усі позамирали, і роти повідкривали.

Ельф недовго щось кумекав — одразу не бекав-мекав, а надів корону й повів до трону.

Обручились у ту ж хвилину, взяв дівчину за дружину. У державі настав мир, хоча тиждень тривав пір,

Пиво лилося рікою, батько, зрештою, в спокої — старша, на кінець, за мужем, гарним, вельми небайдужим,

Є роки перепочити, меншу розуму навчити, сам там був, усе розповів, як було, не як приплів.

...

Ганна Синельнікова

Абсолютна Мявь

- Ти її теж бачиш? - обережно питає Антон

Оголена дівчина по той бік ватри грайливо відкидає пасмо вогненно-рудого волосся

І стає неймовірно схожою на Оленку, антонову колишню

- Не треба нам було їсти тих грибів, - відповідає Петро

Хвилину тому дівчина була схожа на Лізу,

Іншу колишню Антона, анорексичну білявку,

Вона крутиться, ніби танцюючи під лише їй чутну мелодію

І повернувшись стає схожа як дві краплі води на Марічку,

За якою впадав колись Петро

Пишні стегна, четвертий розмір грудей, раз побачиш - забути важко

- Нашо ми взагалі поперлись на цей бісів Шипіт за цими бісовими грибами?

- Та розслабтесь, хлопці, ні до чого тут ваші гриби,

Просто всі баби як баби, а я богиня

Тобто лісниця, інакше кажучи мавка, місцева надприродна істота

Петро хреститься

Лісниця сміється і тицяє пальчиком йому в кінчик носа

- Я десь читав, - невпевнено каже Антон,

Що лісниці ненавидять казки. Ти знаєш якісь казки?

- А оце вже не правда, - заперечує мавка, -

Щось наплутали ті ваші етнографи, казки я люблю

Тож починайте розповідати

А то з’їм!

Не зовсім зрозуміло наскільки вона жартує.

Дівчина продовжує змінюватись, наразі у неї обличчя якоїсь голівудської кінозірки.

Хлопці переглядаються.

Жоден з них в житті жодної казки нікому не розповідав.

Нарешті, Антон поволі починає викладати сюжет

Якоїсь комп’ютерної стрілялки

Потім Петро намагається пригадати все що запам’ятав

З серіалу по Грі Престолів

- Які дивні нині казки, - задумливо каже мавка,

Зовсім не такі, як були колись.

...

Андрій Химерний

Учень Чаклуна та Діва Айне

У листопадовому парку я зустрів дівчину в літньому сарафані

Вона сказала, що їй зовсім не зимно, бо тепло це і є її плоть

Її посмішка була наче з того сну, після якого вперше прокинувся зі стояком

Я згадав усі приворотні закляття, яким мене навчив старий наставник

А вона сміялась і казала, що ніхто ще не читав їй таких красивих віршів

В Білому Місті біля моря ми їли солодкий хліб вигнання

Бо заради неї я покинув я батьківський дім і старого мага наставника

Кожен день я грав чарівні мелодії на площі біля храму Народженої з Піни

Моряки плакали від розчулення і кидали мені монети, а дівчата - троянди

Не минуло і року, як вона зрадила мені з піратським капітаном і покинула

З серцем повним люті і відчаю вирушив я в далеку подорож

Але ніде під сонцем не знайшов місця де міг би втишити свій біль

Тож я випустив його назовні і перетворив на заколот і революцію

Коли ж по коліна в крові я зійшов на трон і назвав себе тираном

Серце моє сп’яніло від плачів присуджених до розстрілу і стало каменем

Знудившись бути тираном, я все покинув і став божевільним катеринщиком

Зі старою катеринкою я блукав під дощем дворами Чорного Міста

Самотні діти приходили на вистави мого лялькового вертепа

Але найкоштовніша лялька завжди залишалась за лаштунками

Досконалий порцеляновий виріб, бездоганна її копія

Настільки бездоганна, що одного дня лялька перетворилась на оригінал

І бути Паном над нею одною було солодше ніж колись володарем царства

А коли моя влада над нею стала нестерпною, ми пройшли крізь дзеркало

І все перемінилось. Вже я став рабом безіменним у ніг Володарки

Безіменним звіром, безтямним биком, посеред її лабіринтів

Нині я старий єресіарх, Великий Магістр потаємних мистецтв

Юні учні, талановиті, безстрашні і дурні приходять послухати мої настанови

Я запитав кохану, чому вона не змінилась зовсім з дня нашої першої зустрічі

“Милий, милий! Я ніколи і не була смертною жінкою. Я і є магія.

Я і є просто втілена антропоморфна метафора, як ти раніше не здогадався?”

Вона сказала: “Іди і збери наплічник для свого найкращого учня

Завтра йому вирушати в далеку дорогу.”

...

Андрій Химерний

Пісня найманців

Лязкіт мечів,

Голос набату.

Кличуть до бою,

По крові братів.

В них за спиною,

Засніжені гори,

Сила вітрів,

Та старих Королів.

Найманцям світять,

Півночі зорі.

Місяць люб'язно,

Їм вказує шлях.

Стало домівкою,

Поле двобою,

Смак перемоги,

Та кров на руках.

В снах лише бачать,

Коханок вродливих,

Золота дзвін,

Мінестрелей пісні.

Смак перемоги,

Їх кличе звабливо.

Шана загиблим,

На вічній війні.

...

Олександр Мокієнко

Зустріч

Неземні ярять очі,кличуть душу.

Зашкарублий відчуваю дотик до плеча.

Йти з цього місця давно мушу,

але боляче зове мене вона.

Прислухаюсь до шепотіння її губ

і обернувшись образ споглядаю.

Бліда,струнка, а в руках кадуб.

Чому ця дівчина його тримає?

Ні,постривайте, не дівчину я бачу.

Потвора з косою тут стоїть.

Як іронічно. Собі точно не пробачу,

що не впізнав ту,кого шукав кілька століть.

Мара прийшла змивати з мене гріх.

Я поголоски чув про це не раз.

Насправді ще й писав у віршах своїх,

та я не каюсь,відчував тоді екстаз.

Чи страшить мене кінець життя? О ні.

Смерть лише частину циклу.

Я уявляв збуджено ті дні,

коли велична Мара скаже: «Зникни!»

Чорний місяць виглядає з-поза хмар

і річка тихо плескотить.

Тепер я є одним з примар,

а голова моя в кадубі лежить.

...

vahiop

Гора Близниця

Гора Близниця

Жили колись в Карпатах двоє хлопців: міцні, красиві близнюки-брати.

В дитинстві грались разом при потоці, а вже дорослими до війська хтіли йти.

Були так схожі, як води дві краплі,два соколи з очима як кришталь.

Завжди допомагали всяк брат брату, та якось в їх серця прийшла печаль.

Одну й ту саму дівчину кохали, красуня теж любила двох братів.

В сумних думках схід сонця зустрічали, гуляючи серед гірських хребтів.

І у промінні сонця золотого, там, де струмок виспівує плесь-плесь,

Сказала: «Вийду заміж я за того, хто з гір принѐсе білий едельвейс».

Пішли брати шукати диво-квітку, а по дорозі йшов дідусь старий.

Розповіли про любу їм лебідку, що йдуть шукати цвіту з її мрій.

Дідусь з собою мав таку рослину, проте була вона несвіжа і суха.

Відмовились братѝ, а старця попросили, лиш де росте покаже їм нехай!

І рушили братѝ до квітки з різних боків, лиш доторкнулись - як скала зірвалась вниз.

Вмить смерть невідворотна і жорстока метнула в їх тіла кривавий спис.

Дідусь все бачив і в село вернувшись, дівчѝні про коханих розповів.

Плачем̀ нестерпним гірко захлинувшись, страшної туги розлетівся спів.

Лилися сльози довго по травиці

Й повстало озеро під назвою Орать.

Гора та зветься й по сей день Близниця

Де, за кохання згинув брат.. і брат…

...

Weronika

Мавка лісова

Лунала пісня тужлива, ледь чутно в дрімучому лісі,

Могутні дерева у такт ворушили гіллям.

Лежало довколо осіннє, пожовкле листя.

І мавку із серцем розбитим, дали під опіку німфам.

Вони щебетали про пахощі квітів у теплий, багряний день.

Як річка тече, крізь роздолля степів і гірських масивів.

Що кожне закінчення старих і нових шляхів.

Веде нас туди, де будемо дійсно щасливі.

Тримала сопілку дубову, мавка в тендітних руках.

Зовсім не чуючи всі намагання сестер-русалок.

Скільки б не відмовляли вони її від людей.

Не могла уявити без Лукаша, п‘янкий світанок.

Кожна хвилина, як вічність, проведена разом з ним.

Теплі обійми і поцілунки, що сколихують душу.

Пісні, які на сопілці вустами своїми грав.

Розтоплюють, навіть лід у морозну стужу.

...

Реарден

Зоряний скарб

У тихім лісі серед гір,

Блука німа душа.

Туди не ходить навіть звір.

Лиш вітер там ширя.

Про цю місцину чули всі.

Легенди, слухи і байки.

А ще чували, що лежить

Десь скарб у тій горі.

Знаходились серед людей

Сміливці і дурні.

Хто прокладав свій шлях туди

Із звідки не прийти.

З'явився в краї чарівник.

Не добрий, не лихий.

У погляді читався сум.

І був він мовчазний.

Також почав збиратися

У ліс де ходить Мара.

Всі стали сподіватися,

Що він розвіє чари.

Помічників собі не брав.

Лише магічну флейту.

І, рушивши у темну ніч,

Він вітру грав уперто.

Мелодія зачарувала,

Приспала пильність гір.

Душа звільнилась, заспівала,

Розкинувши зірки.

Чарівника ніхто не бачив.

І Мара десь пішла.

Лиш зорі залишилися,

Із золота і срібла.

...

L.V.Poli

Свій шлях знайди

Світанок осяє схили й дороги.

Попереду безліч турбот.

Сон відпусти, роздивись навкруги

І мерщій в обійми пригод.

Удача всміхнеться від гір до пустель,

І ворожа стріла свою ціль не знайде.

Не здолає тебе дух сирих підземель,

Хай смерть омина і блука чортзна-де.

У буремні часи власний шлях віднайди.

Повз низку невдач і поразок тягар,

Крізь битви горнило і полум'я жар,

Бо тільки сміливі досягнуть мети.

...

(видалено автором)
Бодісон

Українські титани

Тримав Атлант на плечах всесвіт,

Божественних для цього, прикладаючи зусиль.

Коли народ співав і веселився,

Він мовчки стримував душевний біль.

Зростала вага світу з кожним роком,

Нові міста, заводи, хмарочоси.

В житті людей все легко протікало,

А він тримав на плечах всесвіт й досі…

Коли, здавалось, сили покидають

І ще секунда і все зникне у пітьмі,

Завжди Атлант собі нагадував,

Що світ людей, хтось має зберегти.

Адже, ніхто не зробить це за нього,

На долю людства всім давно начхати.

Нехай вони й підступні і зухвалі,

Та має хтось і їм допомагати.

Як рідний брат Атланта, Прометей

Не зміг дивитись, як замерзлі гинуть люди.

Приніс для них Божественний вогонь

За що і був до темних скель прикутий.

Та Зевс не зміг зламати волю Прометея,

Не зрікся він ні своїх вчинків, ні ідей.

Страждаючи від ненаситного орла,

Переживав й надалі за людей.

Дві постаті по-справжньому величні,

Підтримка і тепло, для смертних нас.

Завжди готові до самопожертви

І порятунку у найважчий час.

Часи змінились , а також й герої

Замість титанів, справжні сини України

Що не шкодують власного життя,

Стоять на захисті прекрасної країни!

...

Реарден

НА ПОВНИЙ МІСЯЦЬ

Сьогодні день прожитий не даремно.

Сьогодні ніч пообіцяла диво.

І дивиться на мене так щасливо

Із дзеркала навпроти - я.

Я ніби розгадала таємницю світу.

Я ніби відшукала впалу зірку.

У хащах очерету дивну квітку знайшла.

За сутінками ласка нічної прохолоди прийшла.

Дивна казка сріблясто дзвоном огорта.

І місяць світить в повну силу.

І неймовірно так вродлива Ніч.

Не спи! Вся річ у тім, щоб не проспати,

коли настане час кохати.

Хто спить вночі, не знає той напевне,

Як плаче Місяць за своєю нареченою.

Розлучений назавжди із Землею,

сльозами-зірками все небо оросив.

Щоб знала, як сумує він за нею.

Як хоче і кохає він її.

Кохалися зорі до рання.

Кохалися ніби востаннє.

А Місяць за хмару сховавсь.

Бо, бідний, він дуже боявсь,

Аби не сполошить коханців,

що втомно поснуть лиш уранці.

Спустилася Зірка у морі скупатись.

Сріблястою русалкою сталася вмить.

Хлопець зчарований рідную матір ладен продати-

так в серці щемить. (2001)

...

Дайна Хорт

Мати Снів

-Ти мені снишся?

-Торкнися, не бійся.

Я тобі снюсь. Але й ти мені теж.

Хочеш побігати по місячній сяйві?

-Разом з тобою?

- Авжеж!

Синіми туманами, спраглими вітрами

Йшла поміж Обманами дівчина русява.

Старі люди знали й мені розказали,

що ім'я у неї Мати Снів.

Торкнутися дива рукою, очима.

Блукати садами - снами нічними.

З гілок зривати, як вишні чи сливи

щедрі дарунки Матері Снів.

В садах зачарованих сплітаються віти.

Снами, як листячком оповиті.

Стеляться трави мурави туманом

Сон попід руку ходить з Оманой.

- Спи, засни. В снах ти володарем станеш

тієї країни, що здавна бажаєш,

Чого зажадаєш - те буде у тебе.

Омріяне палко. Сльозами прохане у неба.

Так заклинала Омана. Мова її колисана

в собі таїла обмани. Вона напуската туману

густого-густого своїми словами.

І звідусюди вкрай вже зневірені люди,

не вірячи в себе, ні в чорта, ні в Бога,

Почувши мелодію голосу того,

йшли як прокляті, несли подарунки.

Омана сплітала нові візерунки.

Опутувала сновидінням - чіпким та міцним павутинням.

Вони потрапляли у сіті Омани і засинали вічними снами. (2001)

...

Дайна Хорт

Мох

Далеко між гір у нетрях зелених

Там, у величних й прадавніх лісах

Розкинулась рівнина усіяна мохом,

Що зберігає магії прах.

Смарагдовий мох у собі криє силу,

Даровану магом величних висот.

Що за життя сіяв людям страх і могилу,

Вправно криючи тінь благородних чеснот.

А коли ти наступиш на мох цей, незвичний,

То на мить відчуєш силу того,

Хто на галявині в кулі терновій, навічно

Скутий, допоки доля не розбудить його...

...

Резарта

Дивна казка

Ледачими кроками поволі до гаю

Вечір котить сонячну діжку,

Неквапливо помалу назад повертає,

Щоб на вітах вчепити місяця ріжками.

Покінчивши з коштовною бочкою,

Всіяв небо зірками, мов стежкою,

Мов з тонкого проміння торочкою,

Мов з дрібного сузір'я мережкою.

Заховалась біля ставу хатина,

Осокори слугують їй вартою,

Притулилась сердешна до тину,

Щось не так із тією ж бо хатою.

Поселилась бабуся не зовсім проста,

І якесь чудернацьке в неї волосся,

Душа її запросто вселялась в кота,

Так дійсно було, а не просто здалося.

Який тоді повагом ходив по господі,

Очиськами зиркав, тихенько мурчав,

І слухав усе, що почув при нагоді,

Уважно так слухав, ніби вивчав.

А бабі й відомо, що де в кого коїться,

Питається відає вона звідкіля?

У когось корова заслабла й не доїться,

Чи впало на ноги здорове теля.

А котик спокійно все шаста по дворах,

В бабусі щоночі у віконці горить,

І чомусь з надвору ввижались потвори,

Стара ж, ніби пані між ними сидить.

А сонце зійшло й марево згасло,

Одвічне єднання світла і тіні.

Та завжди потрібно сховатися вчасно,

Бо зло відчуває найменше тремтіння.

...

Аліна Карпова

Мавка і вітер (Конкурсна версія. Повна в збірці «Дзен з римою та без»)

Заблукала мавка у чарівнім лісі

Серед рік бурхливих, серед вічних гір.

Полетіла з вітром, піддалася втісі,

Про усе забула, наче дикий звір.

Заблукала мавка, втішилась доволі.

Серед рік примхливих ген не пропаде.

Стане ліс їй домом — cпокій у діброві

Серед скель високих, де нема людей.

Нащо їй ті люди, нащо злії очі,

Осуд їхній нащо та нестерпний біль?

Варто чи не варто опиратись ночі,

Поринати з хлопцем у мінливий хміль?

Повернулась мавка з мандрів на узлісся,

Хлопця пригадала і веселий спів.

Біля ватри знову він сміявсь і грівся,

Танцював як вітер, не лишав слідів.

Прислухалась мавка до серденька свого,

До лісів величних, до далеких зір.

Міркувала мавка: племені людського

Хлопець він чи вітер, дух з чужинських гір?

Обернувся вітер — сяйво веселкове,

Шепіт віковічний плине з ніжних вуст.

То не може бути! Диво випадкове,

Може тільки гілки безпорадний хруст?

«Не пручайся щастю, не пручайся долі.

Доля і свобода — нерозривна путь, —

Так сказав їй вітер, так співали зорі:

— Йди за своїм серцем, цього не забудь».

Усміхнулась мавка, з вітром полетіла,

Хлопця не забула і веселий сміх.

Разом вони жили, довго і щасливо,

Всім того ж бажають. Памʼятайте й їх.

...

(видалено автором)
--

Моя сила - твоя сповідь

Моя сила - твоя сповідь,

Об'єднаємо ж наш гріх?

Не колиска та все ж вровінь

Їхня кара - сон доріг.

Поки сплять ліси дрімучі -

Доки їм не видно сну.

Не втручатися не гоже,

Втратять пильність - підійду.

Наче Мавка залоскочу,

Наче Вій - поглядом вб'ю.

Як не Лихо, то що ж буде?

На кого скинеш вину?

...

Вогняна

Дракон на ім'я Мрія

А за веселкою живе добрий дракон.

Він посміхається, але не як у казці,

Скоріше як у вимірі новому,

Бо з казки вирізали його доброту.

В казках він "злий", обороняє вежі

Від принців, на конях здолавших шлях,

Що прибули як раз в скрутну хвилину

Наче за дівчиною, минувши кожен "цвях".

Меча встромили й кинули вмирати,

Неначе й справді він поганим був.

Уголос хизувались як здолали звіра

І як весілля в планах дуже ждуть.

Дракон лежав, його ж бо не спитали

Чи він хотів обороняти кляту вежу,

Чи треба було битися, ричати

Та дихати справжнісіньким вогнем.

В казках дракони інші, не такі,

Вони виконують накази клятих відьм.

Їх зачарують, ті дмухнуть та й зроблять,

А цей ніколи не піде на таке.

Дракон, що за веселкою - він добрий,

Він любить квіти, запах свіжих трав,

Ніколи не сварився та не стане

Звинувачувати всіх за просто так.

Дракона за веселкою звуть Мрія

Як розкриє крила - застига,

Вдихає в повні груди свіжість вітру...

Повітрям, його кожен назива.

Дракон ласкавий, у гості всіх чекає, який вже рік... Нікого так й нема.

Бо як його побачать - всі тікають і думають, що намір без добра.

Який вже рік його ніхто не любить, який вже рік один усіх кохає,

Який вже рік він з глузду наче сходить, коли крізь сльози доброти й тепла бажає.

...

Вогняна

Молитва до Всесвіту

Великий Всесвіт, тканина зірок і мороку,

У твоїй безкрайній тиші я знаходжу своє внутрішнє святилище.

Нехай твоя світність осяває темні куточки моєї душі,

Немов зірки в безкрайньому небесному океані.

Обдаруй мене мудрістю, щоб я міг плавати хвилями часу і розуміти таємниці твої.

Нехай душа моя стане мандрівником у твоїх безкрайніх просторах,

І кожен подих мій буде піснею вихваляння до твоєї безмежної краси.

Великий Всесвіт, я вклоняюся твоїй величній красі та прошу: допоможи мені знайти свій шлях у цьому космосі, сповненому загадок і можливостей.

Нехай світло зірок осяває шлях мого життя,

А темрява вчить мене цінності світла.

Нехай мої вчинки будуть як планети, що рухаються по своїх орбітах у гармонії з твоїм великим задумом.

Обдаруй мене силою, щоб я міг долати труднощі,

І як сузір'я на небесах, нехай моє життя складається з яскравих моментів, що створюють картину великої епопеї.

...

Айлін Руж
12+

Кохана некроманта

Із моїх рук ти п’єш до дна,

З зів’ялих квітів зілля,

Стоїш навколішки брудна,

За крок до божевілля.

Ковток останній і встаєш,

В очах глибини чорні,

Я знаю, що ти обереш,

Ці задуми потворні.

У ніч ідеш, як хижий звір,

Шукати свою жертву,

Не вурдалак і не вампір,

Хоч не жива й не мертва.

Вертаєшся назад без сил,

І вже не пригадаєш,

Як ти серед старих могил,

По цвинтару блукаєш.

За кожен день свого життя,

Ти відбираєш інше,

Назад немає вороття,

А далі тільки гірше.

І знов закляття при свічах,

Кістки у пил розтерті,

За тебе б’юсь не на мечах,

З могутнім Богом смерті.

...

Сергій

Вкрадений горіх.

Тече хвиля швидкая, Горобина ніч.

А степом широким все думка гуляє,

І жорсткоий день і солодкую ніч.

Ляльково наші вибудованії рухи

Переростають у п’янкий угар.

Ти не моя і я не твій,

Ти так коханая і знай!

Біжимо від наших думок і почуттів ми.

Гниємо всередині і ззовні, звідусіль ми.

Втопи ж мене у дев’яностому океані, о люба.

Залоскочи у ньому як бажала уся природа твоя люба.

Тримай золотостий горіх омріяний тобою,

Живи вільно й сміливо, з душею новою.

Живи з ніжками, пізнавай світ.

Тобі серце віддам, а душу ж скелям.

Ні, коханий, так не треба.

В скалі нічого не відчуєш ти,

Болітиме серце моє, а не твоє

Підеш, а що зостанеться мені ?

Мені не треба незбагненно гостра тиша.

Цього й не варті всі скарби.

Хай я, а що зоставиш світу від таланту свого?

Сопілка на заміну вільного оркестру не піде.

Вже ліпше я пійду до Того що в скалі сидить.

Моя провина - мені й платить.

Ні, стій! Але вже пізно.

Її забрав Той що в скалі сидить…

Кричи у голос - не почують.

Біжи під стукіт серця грізний - не знайдеш.

Її не має більш у цьому світі,

Його тепер нема і теж.

...

Квітчана Степова

А люди - завжди люди

Якщо б перейти кільце гір і злетіти високо в далечінь,

То побачили б сіре місто, високо серед хмар, над прірвою, що глибше, аніж Тартар,

Воно сповнено диких, вільних створінь.

Сяє навколо міста золотий шар, там живуть люди,

Драконові крила розрізують небо поруч, відблискують іскри полум’я серед круч,

Ніхто не знає хиткий мир назавтра, чи буде?

А за грядою до віку ходять в походи, бажають влади,

Місто у хмарах навпроти - воліє в космос, а час потребує активно вголос,

Визнати не лише принади планети, а й вади.

Силою просякнутий кожен камінь навколо острова-міста,

Міцно тримає планета мандрівників світу, не дає змоги вернутися на орбіту,

Наче божественна п’ята на них натисла.

Швидко спливає час, за роками - роки ллються,

Навідь мікроб адаптується, люди тим паче можуть, любити і мріяти, жити, не просто - бути,

Тож і крокують уперед щосили - не озираються.

Хтось приручив дракона, а що так можна? Літає високо,

Над океанами, над континентами. Інший - рибалить, а другий чаклує над пацієнтами,

Щастя знаходять прив’язані мешканці серденьком.

...

Ганна Синельнікова

Криваве Кохання

Ця історія про дівчину вампіра. 

Але ні, не про її кровожерливість.

А про її безмежну Любов.

Ім'я її було Оріана.

І Закохалась вона у хлопця,

У звичайного смертного.

Та це не завадило Оріані Кохати його.

Але боялась вона того, що він її не прийме.

Що не Покохає її так само.

Боялась замість схожих слів Кохаю почути лише крики й образи.

Саме це щоразу зупиняло її.

Через це не хотіла вона ні спати, ні жити.

Не хотіла вона навіть крові.

Благала лише про Кохання,

Яке вона ніколи не відчувала.

Але коли вони були разом, Оріана відчувала щось дивне.

Здавалося, що з ним вона як людина.

Через що й приховувала справжню себе.

Гадала, що він ніколи не Покохає вампірку.

Гадала, що така, як вона, приречена на вічну Самотність…

...

Скрипник Максим

Незвична Пара

Вони познайомились у шинку.

Звичайному шинку на окраїні одного з сіл.

Її звали Христя.

Йоги звали Арій.

Ніби самі імена прокладали Їм долю.

І ніби сама доля в той день Їх звела.

Вона - знатна чаклунка.

Він - полює на чудиськ.

Здавалося, яка з Них може вийти пара?

Але доля давно всім розпорядилася сама.

Він закохався у Неї з першого погляду.

Вона у Нього - лиш потім.

Перше, що в ту мить він відчув - це запах Її неймовірних парфумів.

Ніжний запах калини й кориці,

Який не покидав Його більше ніколи.

Перше, що привернуло Її увагу до Нього -

Це меч у виснажених піхвах.

Подумала, що звичайний розбійник, але ні - знатний герой.

Він намагався привернути Її увагу до себе.

Вона підкинула нове завдання Йому.

Знешкодити мостра.

Небезпечний кіт Баюн оселився неподалік.

Наступного ранку Він вирушив у путь.

Убивши потвору, повернувся у шинок,

Але Її там уже не було.

І побачаться Вони вже нескоро…

Але колись Вона врятує Його від полоза.

І саме тоді Вони обоє промовлять:

Кохаю…

...

Скрипник Максим

Чорний Граб

– Моє Пір'я зі Сталі – здалося на Мить.

Мої Очі палають, іскряться.

Думками Чужими Душа аж кишить;

Я лечу до Свóго Палацу.

Моє Тіло то в Холод, то навпаки,

Моє Тіло мені не належить.

У Магічному Персні Моєї Руки

Сидить Те, що не втримають Вежі.

Я не зважаю, мені до Вподоби –

Всі мають Власні Секрети.

Я, може скажете, клятий чи хворий?

Демон, що має померти?

Всі ті Слова розіб'ються невинно

Об Мій Скам'янілий Погляд.

Ти – лиш налякана мною Перлина,

Вкрадена з твого ж Моря.

*Птах на Хвилину змовк,

Розгорнув свої Чорні Крила.

Зиркнув на всіх, наче Вовк,

І відчув Коливання Сили*

– Бої на Мечах вже дістали

Мою Невимовну Втому.

Моє Пір'я немов зі Сталі,

І я їду із ним додому.

...

Домі

Влада Вітрів

– Я і Ви – Нестабільні Мусони.

Ви і Я – Небезпечні Вітри.

Зречемось Кам'яної Корони –

Золота імпонує Мені!

– Не спішіть, Вам не личить Подібне.

Позолота не личить також.

Обирайте Оздоблення Мідне,

Без Високих, Хитких Огорож.

– Мені Мідь ні до чого Ваша,

Міді Я ні до чого теж.

Вона людства боїться страшно,

Не підійде до людяних Веж.

– Тоді, може, краще Залізо?

Споконвіку Вірний Метал!

Він пов'язаний з Нами міцно,

Захистить від Ворожих Навал.

– У Словах Ваших є Якась Правда.

І Слова Ваші любі Мені.

Проте в Замку є Певна Вада –

Весь Народ вже поліг у Війні.

– То нехай Королівство Наше,

Складається з Мене і з Вас.

Без Таких Йому буде важче,

А із Нами зазнає Прикрас.

– Ті Прикраси не треба Мертвим,

Без людей Наших Все пусте.

Ми із Вами – Обставинні Жертви,

Бо Наш Час викарбовує Зле.

– Нам у Спадок дісталася Кров

Й не дісталося Жодних Рук.

Та на Запах прийде Дракон

І відкусить Частину Мук.

...

Домі

Кохання неба

Як манить, кличе з висоти,

Масивний звір, що так бажав свободи.

Так промовляти про кохання вмієш тільки ти.

Без слів, лише тремтінням крил від насолоди.

Лиш глибиною тих бездонних, мов океан, очей.

І радістю грайливих бісиків, що скачуть між зіницями.

Скільки б не провів ти на землі ночей,

Віддав би всі за одну ніч із птицями.

За те, щоб мерехтливим фіолетовим світінням

Переливалася луска над рівнем моря.

І розсікаючи тендітні хмари так сумлінно

В повітрі малювати кінчиком хвоста узори.

Як хочеться, щоб ти завжди був вільним і щасливим,

Літав у небі, не підкоряючись законам.

Щоб ти забув, яким у клітці був вразливим,

Де і не знав би, що таке життя дракона.

...

Анна Мінт

Не шкодуючи шкодують

Там , де блакить небесна не доходить.

Де світло зникло із усіх усюд.

Де демон ненависний тільки бродить.

Зібрався там весь грішний люд.

Хоча людьми їх важко вже назвати.

Всього лиш душі. Чи те, що залишилось.

Істоти, тінь. І що тут ще казати.

В страшному сні такого б не наснилось.

Довкола сум і морок там панує.

Руїни, що замками були.

Там плачуть всі. Та хто їх вже почує?

Крізь них проходять буйнії вітри.

Там вже давно не видно горизонту.

Де кілометри стоптаних стежок.

Живуть там воїни невидимого фронту.

Про них почуєш може із книжок.

Хоча життям насправді там не пахне.

Вогонь пекельний тільки й страх.

Енергія жива ще досі чахне.

Блищить бездушність у страшних очах.

Хоча ті очі сліз уже не мають.

Не маючи ні тіла, ні краси.

За вчинки там покуту відбувають.

І не шкодуючи шкодують , що жили.

...

Антоніна Хомик
12+

Човен

Пливе в човні

Частинка одиноких душ з усього світу..

Хтось з них подряпаний,

Хтось вщент, на жаль, розбитий.

І за своє короткеє життя,

Ці душі не змогли отримать щастя.

Їм не повезло...

Хтось розбив їм серце.

Можливо, це були вони самі.

І смерть стара пливе із ними разом.

І ціль її довезти їх кудись.

Бо душі ці святого лікування потребують.

Їх зцілять, коли Смерть їх довезе.

І знову вони підуть по Землі.

І матимуть ту ж саму ціль -

- Знайти себе та істиннеє щастя.

І Смерть, й Життя

Бажають їм щодня наснаги.

...

ElfFlowering

Фанделверські Епоси

Цю пісню про пригоди склав не знамо хто, і звідки,

Та повіствує вона вам про місто наше рідне.

Про Фандалі́н, що тихо спить в Трибо́рському лісництві.

Але це зараз. Бо ж колись цілком він був в бандитстві.

Скляний там Посох панував, тавро червоне ставив

на малодушних розбишак, хто зажадав поваги.

Та не зробивши нічого повагу щоб здобути

вони кошмарили містян - боялись ми їх дуже.

Аж доки в місто не зайшли пригодники, "туристи".

Із Невервінтеру прийшли до нас авантюристи.

Побивши гоблінів, звезли увесь віджатий крам,

Й готові були наштовхать "червоним" пацанам.

В заїжджому дворі "Стоунгі́лл" відбу́лася ця битва,

І чотирьох "червоних" вмить розплата напостигла.

Багато чуток і легенд про це говорять краєм,

Та як все було - лише я, Сідьда́р Голві́нтер, знаю.

Був ранок, сонце обіцяло гарную погоду,

Та то були лиш цяцянки́, про те скажу я згодом.

Сніданок. Ва́лреєл Ластра́ на опохміл розсолу

все вимагала в Толбіна́. Багацько алкоголю

вона припила учора́, коли на сцені кнайпи

всі витвори свого пера декламувала файно.

Пала́дінша Гвен Ла́ніган сиділа поряд з нею.

Вона тверезою була, тож їла мітітею.

Колеги Боді - не було, кудись подівся, клятий.

На його місці Келага́р щось говорив завзято.

Аж от спинили базіка́ння дроу "комуняки",

Коли ввірвались у шинок хаба́ря вимагати.

Усі місцевії втекли, а Сібо - доєднався,

створивши блискавку і дощ, щоб попіл лиш зостався

від ворогів. Та судило́сь отримать лиш побої.

Бо вберегла їх добродійність славніїх героїв.

...

Влад Кайола

Чарівна доля

На березі хвиль, під місячним світлом океану,

Матрос зустрів відьму з чарівним поглядом і волоссям кольору ночі,

І долі їхні сковалися, як ланцюги на кораблі.

У небі зірки сяють, хвилі співають їм пісні,

Але їхнє кохання прокляте, як давній грецький міф.

Відьма в ночі таємничій, матроса за собою вабила, 

І він не міг з її чарами чинити опір.

Їхні зустрічі були короткими, але залишалися вічно в пам'яті.

Немов примари ночі, вони зустрічалися й уві сні,

І день за днем відстань їх несла до печалі.

Він мріяв забрати її на своєму кораблі у світ далекий,

Вона могла запропонувати йому чари, але не щастя.

І так тривало це чарівне прокляття,

Матрос і відьма, розлучені долею, але кохаючи вічно.

...

Айлін Руж

Чарівний сон

Чи то приснилося мені, чи ні

Я бачив старого кита

Який по небу плив,

Немов хмаринка біла.

Я бачив старого кота,

Що вмів співати й танцювати,

І навіть грати на бандурі.

Зустрівся там мені кмітливий пан,

Що на двобій дракона кликав.

Хотів принцесу врятувати,

Але йому не пощастило

Принцеса та нікого не хотіла.

Вона лише дракона полюбила.

Одного разу я спіткав коня,

Що мав великі крила.

Він був в неволі, дуже тихим,

Але в його очах я бачив поле дике.

Сподобався мені той кінь,

Та й шкода стало,

Тому купив, щоб відпустить на волю.

Але на нас чекала інша доля

Він став мені найкращим другом.

Чому ти не пішов тоді?

Спитаю я одного разу

Той кінь мовчить, не диво, він просто дикий звір,

Але тепер в його очах я бачу дещо інше.

Не знаю. – Зненацька чую я і тиша.

То чи приснилося мені, чи ні?

...

Фелікс Городько

Бог земних надр — богині зелені

Кементарі, моя Кементарі,

Сивина в золотому волоссі...

Тепер очі твої темно-карі

Не такі, як були навесні.

Кементарі,  зима підступає,

Та зима, що несе сльози й болі,

Та весінній наспів все здолає,

Прожене всі думки навісні.

Все закінчиться й знову почнеться

У прадавньому юному краї,

І скорбота тоді засміється,

І настануть нові світлі дні.

*Кементарі — "Королева плодів" ельфійською мовою квенья, титул Валіе (богині) рослин і родючості Яванни з Легендаріума Толкіна.

...

Ілянка
12+

Я вірю..

Я вірю в диво, більше ніж у людей,

Можливо підсвідомість шукає щось нове.

Я вірю в русалок, мавок чи фей,

Я вірю в пилок, що змушує літати людей.

Я вірю в дивовижних тварин та рослини,

Я вірю що є речі які надають сили.

Я вірю в амулети й чарівну броню,

Я вірю що скоро побачу в живу.

Я вірю що далі чекає краще життя,

Я вірю, хоч мені далеко за 5,

Напевно, далеко за 85 уже й не згадаю.

В очікуванні дива, очі свої навік закриваю.

...

Турма Лін

Осінь-коханка

В цьому році осінь, справді, мала хист

Мандрувати в парі,

Учепившись літу за барвистий хвіст,

Ген, аж попід хмари.

І лунали звуки спільної музики.

З подивом природа прислухалась дика,

Як в екстазі літо осінь чарівну

Пестило промінням.

А та, ледь напнувши блузочку лляну

З сріблом павутиння,

Все кокетувала, щиро задивлялась

В сині очі літу і не відпускала.

Знала, почуття ж бо в зоре-юнака

Недовготривалі.

І тримала відстань ця любка палка

В щирому запалі.

Терпкувато-свіжим, то солодко-ніжним

Пестила й торкалась дотиком манірним.

Бо той несвідомо може свій норов

Вмить перетворити

В блискавку із громом й лагідну любов

Зором спопелити.

А тоді сльозами – щедрими дощами –

Вже заплаче осінь попід небесами.

Ця поважна пані звінчана давно

З приморозком раннім.

Та серцю не скажеш, – відбива воно

Кожну мить бажання.

Це не підла зрада – це на мить розрада,

Цим вона солодка, це її принада.

...

Світлана Гуйтан

Ох, Дереку...

Ох, Дереку, чи бачиш ти ту хмару?

Порушений буде спокій сього міста,

Що спочива над святою річкою Ултар.

Гей, Дереку! Візьми меча мого,

Який із жару кований в печі

Циклопа Астолока.

Не бійся, Дереку, ми помрем, як воїни!

Ти накажи мортири готувати,

Варити зілля і гострить мечі зі сталі гномів.

Гей, Дереку, чому ти плачеш?

Чому червоні очі бачать вороги?

Ми всі загинемо – змирись й вдягни шолома –

Його твій дід зробив з ельфійських сліз…

Ох і багато ж, Дереку, пролилось тоді крові,

Якби ж проклятих орків у землю болотисту засмоктало…

Але ні, і ліс загинув у той кривавий день.

Ти, Дереку, глянь мені у вічі,

Не май страху, глянь, дитино, глянь –

Бачиш? В них блищать сльози, та я не плачу;

І ти не лий напою почуттів намарно,

Багато з тебе витече ще крові.

О, Дереку, я їх чую:

Вони ревуть, напевно, це кінець.

Бери списа й біжи до брами, сину –

Час показати оркам гномську смерть.

...

(видалено автором)
Богдан Притула

Зілля відьмочка варила

Відьма знала, що хотіла

Й прутко взялася за діло:

В горні крильця кажана,

Ніжки півня, дзьоб орла,

Хвіст пітона й ріг козла,

Мухоморів додала,

Приперчила вовчим ликом

Та й поставила кипіти.

Варить зілля та співає -

Силу в поміч закликає.

Раптом чує - скрип і тиша,

Ніби хтось там зачаївся.

Відьма носом повела,

Що не чує удала.

Та й продовжила варити

Зілля й далі ворожити.

Варить-варить та колотить,

Щось під ніс собі бурмочить.

Чує відьма чортів дух

Притаївся в закутку.

"Милий чорте, йди но їсти!

Суп готов." А чорт аж свиснув!

З переляку - хрюк та стриб

Й почалапав, сів за стіл.

"Ти, коханий, чом сумуєш?

Не підходиш? Не цілуєш?

Я весь день те вигляда!

Де мій голуб пропада?"

Чорт з-під брів зле поглядає,

Де підвох чекать не знає.

Провинився, не згадав із річницей не вітав,

Ось сидить він та й чекає, як то жінка покарає?

...

Мара Мак (Марина Павленко)

Червонопикі ельфи

В далеких снігових галактиках

живуть червонопикі ельфи зграями.

Їх гнізда там займають ціле дерево,

а сонця світять там у формі райдуги.

Сьогодні ми зустрілися з частиною,

яка прийшла сюди своїми лапами.

Частина ця від ельфа половина є,

Яка ходити може, бігати і лазити.

Частина інша мріє десь під сонцями,

і її вуха — там в гнізді на дереві.

Якщо сьогодні вам потрібно слухати,

частина друга допоможе вухами.

Якщо потрібні ноги — це до нижньої,

Із нею швидше рухатись у сутінках.

Блукати десь серед зірок засніжених,

перебираючи місця в катáлогах.

Вухаста пика у гнізді очікує

Свою прекрасну другу половинку,

З міжгалактичної прогулянки до неї,

Біжать натомлені мʼязисті ноги.

Червонопикі ельфи – це не просто так.

Вони сканують світ у формі райдуги.

І хоч вони й сліпі, але все бачать,

Хоча й ногам без вух було би байдуже.

Оці істоти, десь посеред всесвіту,

Живуть за тими дивними законами,

Не знаючи, що десь під новим сонцем,

Існують пики, вуха й ноги, зʼєднані.

Яким буває просто байдуже до всесвіту,

І райдуга їх зовсім вже не збуджує,

І зовсім не до пошуків гармонії,

Хіба що пики в них бувають різнобарвними.

...

Катерина Пилипчук

Уламок небес

Хмари похмурі небо закрили,

І тиша немов у труні .

Міста, полонини і гори великі

Затихли у цій боротьбі.

У долині простій, між гір стародавніх

Точилась кривава війна.

Прокляття й закляття лунали повсюди,

І нема рікам крові кінця!

Біле і чорне схрестили мечі:

Битва іде вже на смерть!

Янголи стали по різних боках

Усе знов пішло шкереберть!

Темний володар стоїть гордовито,

Дивлячись в очі війні.

Знову він бачить у ворожому війську

Брата старого в сяйві.

— І знов, Михаїле, ще одна битва,

Ще одна битва братів.

Ми знову з тобою воюємо, світлий,

Між двох протилежних світів.

— Ти сам обирав цей шлях, Люцифере,—

Відказує архистратиг Михаїл.—

Долю твою так чи інакше

Судитиме Господа син.

І янголи знову ринулись в битву

Силами світла й пітьми;

І знову небесна війна почалася,

Та почалася вона між людьми.

...

Резарта

Жінка, яка пише листи

Жінка, яка пише листи,

Розмовляє з туманом, як з братом.

В сутінках малює мости,

Щоби у снах їх побудувати.

Жінка, яка пише листи,

Задивляється в очі деревам.

З травою, квітами "на ти",

І коти з нею поруч, як леви.

Жінка, яка пише листи

Не лише рукою, власним серцем,

Живе щораз на два світи,

Сходить щоночі на їхнє денце.

Жінка, яка пише листи,

Надсилає їх з вітром і птахом.

І якщо їх отримав і ти,

Не цурайся і не рви їх махом.

Жінка, яка пише листи,

Безборонно радість вихлюпує.

В них твій захист від самоти,

Світу вість, що любов все ж є.

...

Оксана Карпенко

Її хатинка на дереві... Тихо падає сніг...

Її хатинка на дереві... Тихо падає сніг...

В кутку віолончель наспівує вітер.

На сходах сидить вона, трохи стомлена від доріг,

Над горням пара з танцюючих літер.

Пухнастий лис влігся безборонно на підвіконні,

Берези обрамили її хатину.

Хвилинки зимові солодко-тягучі і сонні

Приголублять і твою малу дитину...

Світло-індиговий дах поважно обсіли птахи.

У піддашші ліхтар, гномом підвішений.

Вона усміхається і годує мрії з руки...

З насолодою день гортає... Втішена...

...

Оксана Карпенко

Як зір впаде твій далі міста

Як зір впаде твій далі міста,

Як села давні обійти,

В густому, темному Поліссі

Дитячі виявиш сліди.

Сліди сколишуть дрібне гілля,

І сміх, і спів лунає скрізь...

Та вроді неземній не скрити

Безшкірні нутрощі спини.

А в крутих горах, мов смарагди,

Оті створіння, жваві мавки,

Сполохаються і втечуть.

Зачули ж танці й іскри ватри.

Чугайстер. Бійся! Бійся, мавко!

Рятуй своє грішне життя!

За згублені мужицькі душі,

Що, граючись, собі забрала,

Розірве. З'їсть.

Отак недоленька тебе здолала.

Тож далі плавно линем в поле.

Ті ниви в світлій простоті

Цілує жаром владне сонце

Й гойдає коси золоті.

Тут полудниці вдень панують,

Серпом сортують долю тих,

Хто мав відвагу не ховатись

Від сонця променів прямих.

В озерах стріне берегиня,

В річках русалки ждуть вінка.

А лісовик й старий водяник

Вартують спокій своїх господарств.

...

Лійка

КРАСА І СТРАХ

КРАСА І СТРАХ

Одружила Доля-мати Страха із Красою,

Обіцяла : ,,Буде добре, сину, їй з тобою.

Смирно, тихо біля тебе варитиме їжу,

Діток чемних роститиме, а що треба більше?"

Дні, як хмари пробігали, вітром-часом гнані,

Дощ шумів і буревії, та були і гарні.

Страх із хати - сміх лунає, вернеться - всі спати,

Тільки б раптом не стривожить чоловіка-тата.

Вкрилось листя золотаве холодним туманом,

Посивіли у Красоньки коси дуже рано.

Хмари Сонечко сховали в латані кишені,

Оченята потьмяніли - смарагди зелені.

І уста колись солодкі, як малина ніжні,

А тепер вони неначе яблука торішні.

Тіло - гіллячко вербове, мов закам'яніло,

А серденько, наче жабка, стрибало, боліло.

Принесли весну на крилах ластівки пискливі,

Розцвіла Краса, як перше, а Страх знов своєї:

,,Зачини вікно - перетяг, он хвороби ходять,

Грізні птиці залітають - бойові ворони..."

Не стерпіла, остогидло з Страхом в світі жити:

,,Ставлю крапку, я звільняюсь від твої опіки".

Сіло сонечко на раму - на крилі три крапки

І до саду полетіло життя доживати.

...

(видалено автором)
dracena72Natalka

Іскра

Я хочу далі йти, але не можу.

Знов наткнусь на критику ворожу.

Вже сил немає, бачу вдалині

Чи то щось магічне, посміхається мені.

Чи насміхається із мене та всіх спроб,

Невже й мені час долучитись до нероб.

Цей вогник яскравий, наближається квапливо.

Я в ступорі дивлюсь, це якесь диво.

Тепліший він за все що я колись відчула,

Пройшла секунда й іскра спалахнула.

Знов тепло відчула я, зовсім поруч це маля.

Близько не наближається, Під ліжком ховається.

Як його позвати? Не уявляю.

Зацікавлений погляд я йому кидаю.

Боїться він, чи то тремчу я,

Це створіння, якесь невідання.

Він весь горить, чи то вона..

Граційна, блискуча мов корона.

Маленькі ніжки має, які кудись ховає.

В ручках щось тримає, туди сюди гойдає.

Повільно, з осторогою наближається,

Від мене вже не ховається.

Сижу як статуя нерухомо,

Все відбувається напівсвідомо.

Вона так близько, зовсім поруч.

Кидає виріб зроблений нашвидкоруч.

Я його тихенько пальчиком підіймаю,

З ніжністю на шию собі одягаю.

Укліном голови подяку відправляю,

Отримане натхнення на аркуш направляю.

Пишу я без зупину, що ручка аж димить.

Чи то нова подруга завзято так штормить

...

Турма Лін
12+

Зелений ангел

Зелений ангел...Стола із гаїв,

В очах озер розбавлені блакиті.

Волоссям грає вітер — шум лісів,

На шиї сонце — біжутерка літа.

Зелений ангел...Новий манікюр —

Ромашки заросились на світанку.

Розкинув плед, тканина — мох, велюр —

Розкішне ложе сонному звірятку.

Зелений ангел плаче біля гір:

Зчорнілий хмиз вкриває пишні крила

Поранені звірятка, безлад, дим.

Тече струмок із сліз, вирує злива.

Зелений ангел посеред війни

У надвечір’ї шиє, відрізає

Стола у хакі...З дихання — вітри

На ураган для ворога збирає.

Зелений ангел не прощає лих,

Не подарує жодного листочка!

Тремти, проклятий нелюде, рашист!

Не матимеш ні дому, ні місточка!

...

Наталія

Раптова кобиляча голова

Якось темненької ночі

Йшов із кнайпи неборака,

П'яний в зюзю, залив очі,

Був ще той невдаха

Там спіткнувся,

Там упав,

Чортихнувся,

Але встав

Раптом перед ним нізвідки,

Наче ворог із засідки,

Появляється, овва!

Кобиляча голова!

— Гей, козаче, маю справу

Та, біда, не маю ніг.

Чи віднести, будь ласкавий,

Ти мене б туди не зміг?

Неборак не розгубився,

Хоч й до біса був напився.

— Тю, віднести, то таке,

Що я матиму за те?

Торгувалися неслабо

Голова та неборака.

У всіх кишенях до одної

Дзвін монети золотої

Підтюпцем, а десь і раком

Йшов із кнайпи неборака

І на плечах у нього

Тільки й чути "іго-го"

Злий, веселий, п'яний в сраку

Йшов із кнайпи неборака

А в кишенях у нього

Кобиляче лиш лайно.

...

Олександр Молодецький

Рід, що втратив мораль

На сторінках легенд ельфійських,

Що писані за давнини,

Є розмаїття фей та бісів,

Котрі ходили по землі.

У стародавніх книгах гномів

Не менше різних чудасій,

Рясніють згадками про тролів,

Стихійників й домовиків.

Та навіть кращий бестіарій

І найповніші ті книжки

Не містять у собі почвари,

Що перевершила б її.

Та бестія — до зла синонім,

Пекельніша за сатану,

Вогню за нею завжди пломінь,

Боїться Жах її одну.

Не мало крові вже пролито

У спробі знищити її,

Плели закляття майстровито,

Ламали мечі і шаблі

Та все те марно, й досі бродить,

Отруює довкола все.

Там, де вона, земля біль родить,

Його чудовисько й несе.

Між гоблінів в печерах ходить

Цікава версія про те,

Що це чудовисько походить

Від зниклих вже давно людей

Що люди, втративши раптово

Магічний артефакт - мораль,

Злилися в єдину ту потвору

І від тих пір несли лиш жаль.

...

Roku
16+

Грішне кохання

Чи годна душа невірна богові й грішна

Зіткнутися з чистою й простою людською?

Почуть кохання до неї, мов мука повічна,

Зіткнутися з реальністю жорстокою й злою.

З'явилася ти пред моїми очима зненацька!

Неначе яскрава меж темного неба зоря.

От на початку являлась тінню простою,

Як раптом повстала мар серед святою.

Бліда шкіра й пшенична коса,

Одні кістки й судьба непроста.

Стоїть над тобою, мов смерть із косою

Вичікує мить розлить горя рікою.

Одначе я нечисть, страшенне відріддя.

Із серцем відкритим, позад без ребер

І як же ти вбачила ідею повіддя?

Краси, чистоти, наш обрис вівер.

Хіба ти щастя побачиш, благ і турбот?

У компанії монстра історій й казок

Адже кожен казав не в'яжися із злом.

Страшенні страждання лиш мойра відьом.

Не вірю, що окрай мене така сама

Творіння нехрещене, жахливе, гидке.

Але якщо вийде, мов туйки все правда.

Назавжди прекрасна, святе й дороге.

Отак усе й сталось, скінчилось...

Край сонця, твій дальній похід.

Невже ти все ж не награлась?

Проте довелося врешт-врешті піти

Тремчу мовби листя, горю, як пожар.

Хапаю за руку, напасть, сум, сльоза

Посунуся ближче, відчую весь дар.

Цілунок, мить щастя, чаклунка і я.

...

Iden

ТАКИЙ БІЛЬ

І такий біль,

Що до самовбивання

До самозречення

Вогнем обпечено

Душу розпечену

Зашморгом здавлено

Думки і помисли

Не ожити вже їм

На провесні

Не повстати з попелу

Птахом Феніксом

Не кружляти у танці

З богом Велесом

Розлетяться думки

І мрії хмаринками

Упадуть на Землю

Радіаційними

краплинками

І народяться чудища

І ліси дрімущі

І помчать ті чудища

З найвищої кручі

І загинуть чудища

У безвісті впавши

Сонце на роги

Із прорви піднявши

Покотиться Сонце

Від краю до краю

Закриє всі рани

У нашого раю...

...

Mia

Роланд до Темної Вежі йшов.

Роланд до Темної Вежі йшов.

Роланд дорогу до Вежі знайшов.

Роланд часами й шляхами блукав.

Друзів знаходив і друзів втрачав...

Роланде,стій!

роззирнись на все біч,

Бачиш світанок

закінчилась ніч.

Чому не сурмлять

в твою честь сурмачі?

Де друзів твоїх

револьвери й мечі?

Чому не гукає луною твій ріг?

Упав він друзям

померлим до ніг.

Збий порох з чобіт,

не вагайся дарма.

В ваганнях неспокій

В ваганнях тюрма.

Дивись, Темна вежо!

Твій Роланд прийшов

Все втратив на тракті

Тебе віднайшов.

Пелюстки, впадіть

зі скривавлених руж

До вежі прийшов

цей уславлений муж.

Роланд до Темної Вежі йшов!

Роланд дорогу до Вежі знайшов...

...

Mia
18+

Раб

Здорожений хлоп-мандрівник, завітай на хвилинку!

Тебе нагодую, і баню протоплено файно!

Поглянь, вже варенички з печі виймає хазяйка.

Послав Бог багато смачного на стіл у цю днину.

Заходь, мій хороший, не бійся, сьогодні гостинна.

Попий, сонце, квасу та втому зітре мов рукою!

Ще трохи! От файно! Ну що відчуваєш, юначе?

Темніє в очах? Закрутилося все, та одначе

Віднині й назавжди залишишся тут і зі мною.

Усі твої " Хочу - не хочу" тепер заспокою.

Впізнав мене? Певно впізнав! Та нема більше волі!

Ну що, мій коханий? Я лезом розріжу одежу —

Тепер ти весь мій, я руйную і стіни і межі,

Ще й теплий паркан, вздовж якого натупав доволі

Та навіть на смак покуштую краплиночку крові!

Не буде вже інших: сирен чи ляльок — не важливо.

А буде мадонна у шкіру одягнена чорну.

Канчуки і різки, та дам нагаїв аж до чорта!

Тобі буде боляче, дуже, у рани ллю пиво.

Робота - до ночі, а вніч тебе братиму, милий!

Так жорстко і різко, що замість цілунків — укуси.

Так пристрасно, ніби я спрагла, пройшла всі пустелі.

На постілі зі жаліви та акацій, як стелиш,

На стелі одна тінь, сукуби її мать не мусять.

Сережку - кільце почеплю тобі в лівому вусі.

Напийся мого божевілля і болю по вінця!

Тебе заливатиму довго подібним нектаром!

Тобі за всі зради та крапки повинність і кара.

Зніматиму шар голіруч пудлінгової* криці

І буде не важко, а дзвінко. Замок. Все здійсниться.

*Пудлінгування * процес перетоплювання чавуну в сталь

...

Kseni Berkeli

Сад

Коли сонце гасить зорі.

Коли очехмари сушать землю.

Коли спить туман. Весняний стогін.

Зникає дорога до Саду. Бог з нею.

Коли сонце гасить кривавим

Горбатих повітряних старців.

Коли наїдаються снами.

Закрита дорога. Бог бачить.

Коли ржавий місяць хапає

В полон неуважних селян.

Коли натякають галкáми:

Бог стежить. Чуєш, він там!

Коли дорога до Саду

Повзе поміж щастя й грибів.

Спокушає корисливість яблук.

Полює невтомний Змій.

Амінь.

...

Віка

Гастромагічний туризм

Килимами вкрито все у цій хатині,

І гаряче зілля вариться в кутині.

Я сиджу на ліжку і точу льодяник,

Варто б вже тікати, О, імбирний пряник!

Кажуть всі, що нечисть, всі ці відьми дикі,

Кажуть, що їх чари темні і безликі,

Та вони не їли їх солодкі ласи,

І не гомоніли з привидами в рясі.

Вони, хоч і дикі, майже нелюдимі,

Ну а хто в цім винний?

Бісолюди й свині.

Люди їх ганяють, кругом по всім світі,

А ці милі дами пробачають злидні.

Хоч в труну загнати будь-якого ката,

Взмозі ці чаклунки,

Способів багато!

От і я веду вас до цієї думки,

Привітайтесь щиро до будь-якої чаклунки.

Станьте її гостем і мерщій до мене,

Бо я дуже ласий на... О невже пельмені?!

...

P

Жар-птиця - диво-птиця

Жар-птиця - диво-птиця.

Вона в вікні літає.

Мені крилом махає.

І дивиться на мене крізь вікон дивний лід.

А її питаю:

-Ти все отак літаєш, і світиш, і сіяєш,

мене не помічаєш.

Я жду тебе весь вік,

Вона ж мені моргає і так відповідає:

- Ти зачекай ще трошки,

прийде й твоя пора.

А вік твій ще великий, тобі ще не пора.

Я всіх Вас добре знаю.

І всіх Вас помічаю,

І знаю све про всіх.

Я всім любов дарую, красою сповиваю.

І радість всім несу.

Люблю я всіх Вас щиро.

І буду дуже радо Вам всім допомагать

здолать печаль і тугу, щоб радісно співать

і Всесвіт прославлять:

За промінь сонця ясний ,

За день такий прекрасний

й за зоряную ніч,

За все таке чудове, яскраве, кольорове.

За небо, землю й воду.

За всю нашу природу.

За весь наш рай земний.

...

Елеонора Фрейд

Уривок з поеми "Закоханий у мавку"

А мавка все дивилась,

Як парубок щомить.

Ставав усе біліший,

Вона ж, як маків цвіт.

Палала наче солнце,

Сміялась, мов дитя.

Була вона не ладна,

На власні почуття.

Та насміявшись вдосталь,

Напившися в біді,

Вона поплаче вперше,

В короткому житті.

Вже люди лісом линуть,

Шукають хлопчака,

І упіймась мавка,

Пручатись не змогла.

Її казнили люди,

А байка ця повік

Блукає диким лісом,

Цвіте, як маків цвіт.

...

P

Битва

Краплі крові їдкі, як отруйний паслін, -

слід смертельний потвори страшної.

Серед згарищ і тіл де-не-де ще вогні

дожирали вціліле від зброї.

Із боліт приповзла, коли Сонце зайшло,

Місяць теж десь блукав поміж тіней,

як дихнула вогнем і забила хвостом,

поруч воронів зграї злетіли.

Це чудовисько-зло, що без серця й душі,

і любові не знало ніколи,

народила брехня, згаслі очі пусті,

булькотіла зневага в утробі.

Сотень сім і ще сім, та ще десять по сім -

стільки днів боронилося світло.

Звір насіння своє розкидав світом всім,

володіти Землею хотілось.

Йшли сміливі у бій не з булатним мечем

і не зорі у небі, й заграви...

А калина в сльозах - сік багряний тече,

їх серця у плоди заховала.

Ніч горіла вогнем, щоби день не загас,

без жалю була битва кривава.

Змієборців тепер ціле військо у нас,

але й Сотень Небесних чимало.

...

dracena72Natalka

Легенда Дня і Ночі

Жила колись у темнім лісі, дівиця знаної краси.

Усі її боялись дуже, бо та була неначе зіткана з пітьми.

І звали її Ніччю, що ж, не дивно... та в світі завжди панував був день.

І жителі були щасливі, світлі, не знали горя по сей день.

Ховали дівчину у лісі, й не випускали ту у світло дня.

Була вона самотня, таємнича, і навіть трішки чарівна.

Можливо всі її й боялись через те, що була як загадка вона для них.

А люди здатні прирікати все, що хоч якось відрізняється від них.

Одного разу, цього ж дня, у ліс прийшов хлопчисько.

Пройшов він крізь дерева, і Ніч знайшов той швидко.

Світився ясним променем, і звали його Сонце.

Прийшов він познайомитись з дівчам, бо стало шкода хлопцю.

І цілий день ті провели в розмовах, кружляючи у танці у пітьмі.

Але те світло, що від хлопця, освічувало морок наче в сні.

Аж ось з'явилися селяни, й забрали хлопця звідтіля.

Ніч, не вагаючись, збагнула, що вже закохана була.

Чимдуш гайнула з лісу, розлючена, терпка.

Й, ступивши крок у світло, занеслась чорнота.

Шукала вона Сонце, та й все ж таки знайшла.

Лежав в воді утоплений, бо сталася біда.

Селяни ті безжальні, забрали хлопця геть.

А потім утопили, руйнуючи той вогник, що горів у ньому, вщент.

І серце Ночі раптом, розбилось навпіл геть.

І половинка того, їй вирвалась з грудей.

І вкорінилась та частинка серця в Сонце, який лежав безликий у воді.

І вмить той заіскрив жарючим світлом, взлетів, цілуючи кохану, а тоді...

Він обернувсь на сонце, що засвітило в небі.

Засяяв той яскраво, і обернувсь до неї.

Ніч знала, що робити, і стала вмить зорею.

Злетівши в небо швидко, та стала мов бронею.

З тих пір, у нас є зміна Дня і Ночі, ну і звичайно Сонця та Зорі.

Та все ж, на жаль, їм не судилось бути разом, існуючи в одному небі угорі.

...

Аліна

Чоловік відьми

- Умри, облудності засів,

Перевертень невмитий!

Я відьму в лісі перестрів,

Захтів її убити.

Ми бились довго. Встоять зміг.

Із лютістю завзяття

Рубав мечем я навідліг

Прокльони і закляття.

Нарешті в бік зумів впекти,

Зі смертним стрівся криком:

- Ми кров’ю вінчані, і ти

Мій муж тепер навіки!

Мені б молитися хресту

В час смерті невеселий…

У сні побачив наготу

Відьомську у постелі.

Відчув цілунок. Ще один!

Обійми і жадання!

Лунало в вухах, наче дзвін:

- Привіт, моє кохання!

Коривсь я сну, як раб чи черв,

Ворожість пестив гожу

І жодній дівчині тепер

«Люблю» сказать не можу.

Мару кохаю звабну в снах

Шалено та затято…

- Із двору трьох вже вигнав свах! –

Дивуються дівчата.

Хміліє серце, дух гниє,

Нічним упившись трунком…

Колись мене кохана вб’є

Останнім поцілунком!

...

(видалено автором)
Паталаха Всеволод
12+

Зніми свою маску, красуне

Зніми свою маску, красуне!

Я знаю, за нею ховаються сотні лиць:

Мертвих. Гнилих

Вицвілих.

Там ворушиться щось неістотно-гидотне,

Бігають очі, випавши з темних очниць.

Зніми свою маску, мерзенна!

Кров смердюча кипить із натягнутих жил:

Зривається. Б'ється.

Хвилюється.

Шаленими стежками тягнеться з середини,

Зі спини проростає кістками шкірястих крил.

Зніми свою маску, тварюко!

Покажи звідки шириться світом гидь:

Повзе. В'ється.

Сунеться.

Горами мертвих тіл навалюється до купи

У якесь невідоме й химерне що-небудь.

Зніми свою маску, примаро!

Я знаю, як швидко скаче червоний кінь:

Злий. Впевнений.

Нестримний.

Від смерті тисяч нарешті нап'єшся нектару,

Мечем відтинаючи безліч нових поколінь?

Зніми свою маску, вершнице.

Гниль війни не дістанеться світлих земель.

Забутих. Живих.

Знайдених.

Вони тілом своїм виїдять мертве серце,

Навіки очистивши стомлений світ від химер.

...

Євгенія Петрікова

Слуги самотини

•••

Дракон ширяв над

Морем. Тепер спочиває

У фіалковім гаї.

•••

Русалка сидить

На піску. Її сполохав

Люд. Плюсь у ріку.

•••

Прихисток для

Ворони на полі з

Черепів. Іде маг.

•••

Осіннє листя гниє

У саду. Полем никає

Мара — каже люд.

•••

Листопадові

Нічниці чапіють коло

Домів. Кіт шипить.

•••

Серед руїн хати —

Згарок. Лада схилилась,

Німо спогляда.

•••

Гурт чоловіків

Обступив дівча. Свист. Тепло.

Усміх Літавиці.

...

Вікторія Бура
18+

Після бунту на Небесах

Янгол стояв навпроти залитою кров’ю стіни.

Меч у руках палав гнівним словом “умри!”.

Поряд валялись кінцівки і пір’я із крил –

Як розділити їх потім на безліч могил?

Як можна потім дивитись в обличчя Творцю?

Вчити ходити народжену тільки вівцю?

Посеред Раю співати хвалебні пісні?

Чути молитви від людства такі голосні?

Як? Коли були по ліколь в крові

Руки. І ноги. І кров була на голові.

І відзеркалювалась у блакитних очах.

Кров була скрізь: у діяннях і гнівних думках.

Янгол стояв на колінах. Усюди тіла.

Добре, що він бився чесно на боці добра.

Добре, що він не змінив колір янгольських крил.

Добре, що меч легіони повстанців побив.

Добре. Та тільки для чого була ця різня?

Як після цього бажати всім доброго дня?

Як після цього?..

І янгол в долоні завив.

“Батьку… Це я, чи це Ти оце все наробив?”..

08.11.2023 - 09.11.2023

...

(видалено автором)
Іра Соєр

Любовне зілля

Я – лорд. Пізнав Чуму і прю,

Зміг розрух пережить…

Любовне зіллячко варю

Принцесу підпоїть.

Як зробить сім вона ковтків,

Жазі впаде в полон,

Одержу злота сім возів

І ближчим стане трон.

При повнім місячнім вогні,

Щоб їй являтись в сні,

Любисток, мак і розмарин

Настояв у вині.

Щоб юнку взяв любовний змор,

Щоб милим їй я став,

Три краплі соку мандрагор

У кубок піділляв.

Підніс чар-зілля їй, вона

Сьорбнула – й зразу в крик:

- Рятуйте! В чаші трутизна!

Німіє мій язик!

Схопили. Міць пізнав оков,

Збагнув свою вину:

Забув додати я Любов

У чашу чарівну!

...

(видалено автором)
Паталаха Всеволод

Чарівниця

Зашепчеш амулет з насінням

Попросиш зілля випити до дна

І зникнешь тихо, наче сновидіння

Побачимося як прийде весна.

Знайдеш мене у кришталевій кулі,

Там сплетені немовби світло й тінь

Мої дороги - пройдені, минулі

Та інші, ще не звідані путі

Ти заклинаєш грім і блискавицю

А я життя присвячую тобі

Не сплю тоді, коли тобі не спиться

Сумую, коли тонеш у журбі

Я чую голос твій в пориві вітру

Твій погляд наче відблиск зір вночі

Як усміхнешся - мені сонце світить,

Крізь сльози злив, веселку плетучи

Приречені назавжди до розлуки

Закляті на мечі і патериці

Поєднані як у аккорді звуки

Закохані - Блукач і Чарівниця

...

Олексій Хмельницький

Невидимець

Це небо було б, наче вдома, якби не дими.

Це місто було б, мов у казці, якби не руїни.

Ця тиша звучала би вітром, та знову гримить

І стогнуть у ранах земля та душа України.

Тривожаться, борються, люблять і рвуться із пут.

А я розриваю крильми світанкові заграви.

Збудив мене поклик дитини - і я уже тут.

Ось тільки знайти би того, хто мене оприявнить.

Того, в чиїм серці-горнилі гартується світ.

Того, чиї воля та сила - булат, а не криця.

Хто міцно стоїть, але ладен і вплав, і в політ.

Хто вірить у диво і в нас, але ще не боїться.

Того, хто не згуби лишень із небес вигляда.

Того, чия віра палка і зіркА, і безсонна.

Та істинний лицар, коли в його домі орда,

Хай гляне угору - в диму не побачить дракона.

А я би став поруч. А я б його в небо підняв -

Й земля би здригнулась од нашого вільного крику.

І ген би до обрію стала заграва заграв,

І знищила б тих, що людьми не були споконвіку.

Та знову на заході промінь останній зачах

І хором безладним співають у місті сирени.

В тіснім коридорі сумує за татком дівча,

Малює солдатам драконів і мріє про мене.

Душа її бореться, любить і рветься із пут.

Її не затримав притулок у доброму краї.

Мала войовнице, не втрать свою віру - я тут!

Не квапся рости - це болить.

Я тебе дочекаюсь.

...

Ольга Ткач

Міць уяви

Напевно, у кожного часом буває,

Що сила тяжіння униз притискає.

Проблеми носами штурхають у боки,

Стараєшся бігти від них із підскоком,

Чим більше тікаєш — тим більше заносить,

І важко відчути, чого душа просить.

Тоді роззираєшся вліво і вправо,

У пошуках рішення крутишся жваво,

Та стрімко злетіти ніяк не вдається…

Що варто зробити? Саме ж не прорветься…

Як духу затісно — зведи погляд вгору;

Там хмари малюють картину бадьору:

Літають пегаси і єдинороги,

А ельфи будують небесні дороги,

Натхненні промінням, там музи співають,

Завзятим серцям відкриття посилають.

Як глянеш додолу, спадає на думку,

Каміння — то лицар в міцнім обладунку.

Дива живуть всюди, лиш серце відкрити —

Й потік цей казковий уже не спинити.

Твори, фантазуй, і до глибини ями,

Промінчик надії протягне уява.

Із легкістю вітру, обходь перепони;

Удачі підсиплють тобі лепрекони.

Відступить нудьга та мине недовіра,

Побореш страхи, як печерного звіра.

Повір, що не гірше драконів літаєш,

Що янголи поруч, і ти свого маєш.

Коли шторм пройде й навкруги проясниться,

Воскреснеш, як фенікс, злетиш, мов жар-птиця.

У творчім запалі душа збагатиться.

І сила тяжіння надалі скориться.

...

Олена Войтович

Заборонене кохання

Кейлет, красуне мила,

Ти гарніша від мавок у хащах,

Стримати серце не сила,

Чарівніша сирен ти пропащих,

Ти розумна, старанна, співоча,

Ти ніжніша роси на світанку,

Твій голос струмочком гуркоче,

Говорив би з тобою до ранку,

Може я й ельф, ти - людина,

І родини наші суворі,

Та лише до тебе я лину,

Ти для мене – місяць і зорі,

Нехай наш союз заборонять,

Хай скажуть: нечистий наш шлюб,

Та швидше мене похоронять,

Ніж торкнуся інших я губ,

Лиш тебе одну я кохаю,

З тобою хочу прожити життя,

Навіть якщо я не знаю,

Що готує для нас майбуття,

Хочу я повертатись додому,

Коли сонце повільно сідає,

Й бачити тебе у ньому,

І як наша донька з тобой грає,

Хочу тебе обіймати

І в обіймах сховати від світу,

Хочу разом я засинати,

Подарувати усі тобі квіти,

Я не можу більше мовчати,

Не ховаю кохання шалене,

Прошу, повинен я знати:

Чи вийдеш ти, Кейлет, за мене?

...

Two-V

Їде король

Я мушу розповісти. Не хочу, але

я мушу.

Парад-але

до горизонту зрушений.

Чорний вершник в кривавій короні

жене коня –

тріпоче жилка на скроні,

мов безодня.

У давнину могутній король

втомився відпочивати та

виїхав лісом. Така вже роль –

без логіки, зранку, під тра-та-та!

Підкови дзвоном тривожать ліс,

скаче король, глитаючи крик,

принцеса фейрі та рудий лис

його чекають двохсотий рік,

всихають ріки і небо вниз

падає, щоб відштовхнувшись знов

спитати: «Кого вже там чорт приніс

до наших хмарних летких будов?»

Скаче король – наче віра у диво,

що той хлопчисько собі забажав,

він переможе, інак неможливо,

і вже неважливо, куди виїжджав…

Я розповім, бо мушу:

В чорні, сумні часи

ріг засурмить та зневірену душу

сповнить небесних сил.

...

Катерина Терешкевич
16+

Токсичні метаморфози

Блюють вулкани. Мчать дракони.

Довкола вершники армагедону.

В монастирях горять ікони.

Мерці шикуються в колони.

Криваві ріки небо лижуть.

Терміти чорне сонце кришуть.

У полум'яній круговерті

Живі бажають собі смерті.

У демонів бенкет свавілля,

Загноєне усе довкілля.

В руїнах всесвіту закон!

Так рве свідомість Ацетон.

...

(видалено автором)
Леонід Данільчик
16+

Вперта зима

Зоряна матінка стригла захмарних овець –

Падала й падала вовна незаймано чиста.

Як по альбому, гуляв по шибкАх олівець

І залишав чудернацькі дендрити та листя.

У летаргічному сні річка сяяла склом,

Сосни вдягнули тяжкі снігові обладунки.

Дмухали труби, і дихало димом село,

А хуртовини-музИки свистіли у дудки.

Зоряна матінка срібні плела килими,

У візерунках єднала тендітні сніжинки,

Тисячний раз шепотіла молитву за мир,

Щоб не розпалися дітки-світи на частинки.

Наче броня, захищала молитва світи,

Та пробивалася сила її чаросписом…

Вперта зима, хоч втомилася від самоти,

Йшла гордовито іще неушкодженим лісом.

...

Ніна Колодяжна

Балада про витривалість

Усім, хто наполегливо прямує

до мети, присвячується

Чи буває від вірності шкода? Запитайте в цієї жокеї.

Кінь її все останнім приходив, а колеги сміялися з неї.

Горлопанив набридливий рупор, переможця вітали трибуни.

Їм же - тільки суперників крупи і ганьба, що до фінішу суне.

І сльозою котилася синь, та в собі все шукала причин,

Бо ж рекорди б'є всі оцей кінь, її кінь, коли скаче по колу один.

Але тренеру - й тому не видно, бо ж на таймері - знову поразка.

А жокея все вірила, бідна, що ганьба обернеться на казку.

Її серденько рвалося навпіл: в товаристві не була своєю...

Чи ж розумно таке - через шкапу загубити кар'єру жокея?

Очманіла від прикрих прозрінь, вона втому додому несла.

В деннику ж усю ніч плакав кінь, сірий кінь - йому спина пекла без сідла.

Але й власника буря зломила, а надія розтанула в тайні.

"Знов програє - їй-бо здам на мило!" - пригрозив і подався зі стайні.

А уранці сідлала й шептала, що коню прагне волю купити:

"Я усе, що надбала, заклала. Все на тебе, не на фаворита!"

Вчувши збруї приглушений дзвін, страх у серці душила вона.

Та затримавсь на мить її кінь, впертий кінь, коли стартовий дзвоник лунав...

Тут хоч лайся, а треба скакати! Хоч убийся - не станеться дива!

Згаяв мить - і ти знову позаду. І розпука, мов курява, сива...

По кар'єрі, по мріях юначих! Хай хоч сльози не застують світу!

Але раптом, оговтавшись, бачить, що вона обганя... фаворита!

І майнула над фінішем тінь, і завмер над трибунами крик,

Бо у небо здійнявсь ясний кінь, срібнокінь, і до сонця полинувши, зник.

Її виграш лишився у касі. Його збруя зосталась на ньому.

І вже шепіт за ними не крався, бо несли вони втіху, не втому.

Коли сяйвом пишається повня, по воді прокладаючи стежку,

Кінь та вершниця нею проходять і зникають у синім безмежжі.

Кажуть, витвір наївних видінь. Справді ж - серця надія жива.

Де на сушу ступа вільний кінь, світлокінь, проростає небесна трава.

...

Ольга Ткач

Ти маг

Ніхто не знає, що ти маг.

Але я бачила пульсар

(В саду уже опало листя),

Він в тебе сяяв, мов ліхтар,

Коли мій котик загубився.

І замість ста гучних розваг

Один лиш таємничий ти

Незмінно  вибираєш тишу,

Щоб знову в інший світ втекти,

Мене із котиком лишивши:

Ти просто іншосвітній маг.

У свій смарагдовий портал

Ступаєш і — летиш над містом!

(Я бачу це через кристал),

Там зорі дивні, як намисто,

І не такий чумацький шлях.

А ти, не боячись дощу,

Летиш, радіючи відверто...

За радість цю тебе прощу —

Ти принесеш мені цукерки!

Таких смачних у нас нема;

Ми сядемо на сходах в сад

Із ними, котиком і чаєм 

Дивитися на зорепад.

І я те ж саме запитаю...

Ти, звісно, скажеш «Я не маг».

Сховаєш іскорки в очах,

І похитаєш головою.

Який ти впертий — просто жах.

Тоді і я не скажу, хто я!

...

Магда Май

Таємниця темного лісу

Темний ліс занурився у сморід,

Хазяйнують тут примари мертвих.

Йшла війна вже понад сотню років

Між світами добрих сил і темних.

Ватажком одних була ельфійка,

Представниця добрих сил, здається.

А у темних — ватажок людина,

Що спотворила у чорне своє серце.

І в останній день страшної битви,

Де від тіл не видно і травинку,

Із мечами у руках зустрілись

Він й вона в запеклім поєдинку.

«Зупинись!» — кричали її очі.

Мерехтіло в тих очах кохання.

«Я не вірю у слова пророчі,

Невже зустріч наша ця остання?!»

Він не чув, не бачив у дурмані,

Лиш бажання смерті надихало.

Щоб життя прожити довге з нею,

В чаклуна душа його зів’яла.

Так кохав ельфійку синьооку,

Що віддав за нею свою душу.

Заплатив за вічність своїм світлом.

«Я тепер лише вбивати мушу!»

З кличем гніву, люті та огиди,

Він мечем улучив в саме серце.

Впало тіло ніжної ельфійки

І застигли очі як озерця.

Темний ліс стогнав, политий кров’ю,

Запечатав мертвих в своїм схові.

Досі ним блукає темний воїн,

Живий мертвий заради любові.

...

Сіана Море

Кров Єдинорога

Рожева ніч над лісом мармуровим

Зірками з вати справила бенкет

На славу ельфам лісовим і гномам –

Величним расам, володарям комет.

Із кам’яних дерев, сповитих виноградом,

По лозах вниз спускалися дракони

І лісом йшли рубіновим парадом,

І крила лопотіли, наче дзвони.

Русалки із бурштинових озер

Очима місяць ласо поїдали,

Мов мармелад у молоці химер,

А мавки хтиво вгору поглядали.

Зібралася юрба чудовиськ фантастичних

Під небом, що шаліло від зітхань,

Від реготу катів доісторичних,

Від стогону планет і завивань.

Лиш зорі мовчазливо рожевіли,

Освітлюючи місяця думки,

Збираючи уламки і сапфіри

Коштовностей з батьківської руки.

Із моря мертвого зродивсь Єдиноріг,

Постав на місяця поверхні срібнограйній,

Щоби спокутувати ельфійський тяжкий гріх,

Який навис над родом цим вульнарним.

Його кати вбивають сяйво ночі,

І ллється кров із рога, мов вода,

Немов вино у чаші всім охочим,

Немов душа невинна й молода.

Єдиноріг ірже блаженним словом,

І плоть його скидається на хліб,

Що падає у ноги бідним й голим

І постає священний Заповіт.

...

Богдан Притула

Крайнощі

Бундючно стоять копички,

Повільно іде корова,

Височіють гори, вкриті хвой-

n-них стволів щетиною

І розчісують хмарні кучері.

Найближче до них чепурна оселя,

Колише свою коштовність –

Маленького Принца самотнього схилу.

В чорному небі цятки –

Тліє скупчення недопалків.

Над ними крихітний астероїд

Позбувся вулканів і баобабів,

Натомість, зростив будинок,

З ажурним балконом.

Звішується Курець з поруччя

Вдивляється униз щосили:

Безодня не має кольору,

Але, непроглядна, насамперед.

Один за одним сірник пірнає,

Палаючий, як востаннє,

Але не може розв’язати питання:

«Чи є хтось окрім Курця у цілому Всесвіті?»

Вологість та вітер у шпарини лізуть –

Обгортається ковдрою Маленький Принц,

Так щільно, немов ховається…

З чаєм на підвіконні безпечно в грозу:

Споглядати велетенські списи,

Які загубили сірку, проте блискавичні досі.

Чути розгніваний ляскіт долонь по камінню,

Або, віддалений кашель Курця…

Ніхто в сірника не питає,

Чи хотів він сконати безглуздо?

...

Діана Веллс

Легенда Про Безсмертя

Сьогодні розкажу вам казку про характерницький я хист.

Про наддніпрянський дух, що здавна Вкраїну нашу боронив.

Архип козацького був роду. Звитяжний і завзятий муж.

Мав характерницьку породу, хоча й не був чаклунством дуж.

За діда прадіда Івана на Запоріжжі панував

той Дух Безсмертний, що іздавна потомкам всім передававсь.

Не був той рід ні зі старшини, ні зі шляхетськіїх сімей,

не мав герба, не мав Дружини, та мав відьмацтво всіх мастей.

Федот, наприклад: козарлюга, Архипа дядько, може - дід,

як начаклує завірюху - то москалі зомліють вмить.

А там і діло вже за малим лишалось нашим воякам -

В усмерть наляканих кацапів розвісить швидко по гілках.

Отак боролись українці, але Архип не мав тих сил.

Та зміг віддати він нащадкам цей Дух Безсмертний чарівний.

Була така собі Марена: Архипа донька, що жила

Під балкою, десь біля греблі, й своїх дитяток ростила.

Відьмачка то була, шептуха, чаклунка, знахарка стара.

То заговорить хворе вухо, то з ранами допомага.

Бувало, прийде хтось до неї тяжкі хвороби лікувать:

З мішечка, що на портупеї, дістане та якуюсь мазь,

або збір трав, або - тотема: намаже, зшепче, зробить "чай",

і вмить хвороба та полише нещасного, щоб не страждав.

Отак жила вона в сараї, далеко, на краю села.

Ростила діток, ніби в раї, селянам всім допомогла.

Ще змолоду без чоловіка жила вона, Санько ж бо десь

на лісопилці став калікой, швиденечко життя лишивсь.

Та все ж змогла прогодувати, попри відсутність Литвина

Марійку, Гришу та Улянку. Василька лиш не зберегла.

А як відправилась Морана в Сварожі райськії сади,

свій Дар передала натхненно нащадкам - всім по крихотці.

А ті своїм усім нащадкам, і так Безсмертя здобулось.

Є Характерний Дух Відьмацький: козацтво не перевелось.

...

Влад Кайола
12+

Смерть

Прийшла й до мене ця стара з косою.

Не бачив я нічого, крім її очей.

Вони були, як в молодої діви,

Що бачила всесвітнє горе й смуток.

Й знала мене краще за усіх.

Вона спитала:

— Віктор. Чи прожив ти своє життя так гарно, як того хотів, коли був жив?

Чи може, хочеш щось сказати, перед і тим, як йти на упокій?

Я глянув в її очі. Смерть втомилась.

В її очах виднівся сум.

Я відповів їй чесно:

— Люба пані, я прожив довгеє життя. Дітей й дружини я не маю, тож й плакать нікому, як я піду.

Та й ти також прекрасно знаєш. Я вів лиш чеснеє життя. На жаль, лише, не вірив в себе.

Робив не те, що привело б до мрії.

Ти передай, будь ласка, якось живим душам.

Лиш одну річ.

І смерть, діставши диктофон, кивнула.

— Живіть і проживайте кожну мить. Життя інших істот дорогоцінне. Ідіть до власної мети щосили. Якусь сім'ю ви заведіть, та хоч й кота.

І дякуйте за кожну мить життя.

І я замовк, і смерть прийшла за мною.

Взяла мене за руку, й ми пішли.

Я не боявся смерті, й ви не бійтесь.

Повірте на слово, не скривдить вас вона.

За цю коротку мить розмови,

Лиш смерть перетворилась на мою сім'ю.

І була поруч увесь час.

Моя душа не зникла, ви не бійтесь.

Переродивсь лиш я у цей момент.

І маючи нове життя, побачимось з тобою ми колись, як доля зведе наші дві душі.

У світі всіх живих і теплих, як був я.

...

ElfFlowering

В лісі

Самотня дитина у чорному лісі.

Приманка для звірів та упирів.

Низько голову хлопчик повісив -

Він зайвий рот для власних батьків.

Раптом вогники замерехтіли

Поміж густих, пазуристих кущів.

Найяскравіший підплив до хлопчини

Та глибоко в хащі малого повів.

Довго блукав малюк болотами,

Не бачив, що вогник несе потерча.

Стомився, упав, просився до мами.

Чи має так мучитись чиста душа?

Ховають ліхтарики злі потерчата,

Не мають жаги вбивати дитя.

"Його залишили мама і тато,

А ми відведем до свого дідуся."

Старий Лісовик, що пильнує дерева,

Ласкаво вітає малих потерчат.

"Хто там із вами? Заблукав він напевно?

Знайти допоможем дорогу назад."

Хлопець у відповідь низько вклонився:

"Нема в мене дому і нікуди йти.

Дозвольте лишитись у вашому лісі!

З минулим навіки спалити мости."

Старий Лісових Джерело відкриває,

Де дихання лісу мляво кипить.

"Ти, хлопче, не перший, повір, не останній.

Випий - і нашим ти станеш вмить."

Вранішні промені линуть крізь листя,

Олені скачуть в травичці рясній.

Ліс, вже повний пташиного свисту,

Вітає хлопчину в родині своїй.

...

Ольга Чорна

Ла Фей

А фея звалась Моргана.

Вона відчувала просто

У кого на серці рана,

від чого іноді млосно.

Не звикла давати поради,

якщо її не просили,

і городити загати

коханню великої сили.

Любила спокій і тишу.

І чашку чаю під вечір.

Вплітала закляття у вірші.

І непогані, до речі.

Про неї завжди пліткували:

Мовляв, забирає душі

(Моргана ж лише посміхалась:

- Ви, люди, такі небайдужі!),

Мовляв починає війни

І рушить усе навколо,

Породжує лиха стихійні

і не шкодує ніколи.

Вона ж була просто вільна

Від всіх людських пересудів.

прекрасна, нестримна, сильна

Із люблячим серцем у грудях.

...

Lula

Як козаки знайшли Україну

Крізь буревій летіли козаки

І човен їх затягувало море.

На тілі мокрі стали кушаки,

Що заговорені дружинами на долі.

Їх вітер гнав у темну далечінь

І загубив, бо хмари вкрили зорі.

Та мав козак в петлицях дивний збір

І окропив їм «пагорби» солоні.

Як стало тихо, човен застогнав,

Відкрились рани у древеснім тілі.

На щастя, був на палубі мольфар,

Він чаклував в прадавньому зусиллі.

Світанком море стало як печаль,

В якому човен бореться за право,

Щоб відшукати рятівний причал,

Козацька де народиться держава.

Козак Степан вдивлявся у туман

І вгледів берег рятівного краю.

Зеленим там буяла вся земля,

Так козаки потрапили до раю.

Як вдарив човен диво-берегів

Та пострибали воїни на землю,

Піднявся вітер із усіх боків

Й поніс гостей на дивовижну греблю.

І козаки побачили згори

Ліси, річки та гори поза хмари.

Нарешті дім, як мріяли вони,

Для їх дітей й козацької держави.

Спустив їх вітер на зелені луки

І козаки вклонились до трави.

Втопили в зелені шовковій свої руки,

Бо це їх дім новий на всі віки.

...

Сіана Море
Увага!
Сайт працює у режимі альфа-тесту. Про помилки пишіть Аркушу або на support@arkush.net!
Новини
Результати конкурсу 🇺🇦⚡️ Квантова Україна ⚡️🇺🇦
13.06.2024

Слава Україні, аркушики! 🇺🇦

Знаємо, що ви вже зачекалися, проте час настав! Вітаємо всіх з результатами конкурсу "Квантова Україна" 🥳⚡️🇺🇦
Це був довгий марафон, але результатом стала чудова підбірка фантастики в українському мультивсесвіті 💙💛

... Детальніше
Блоги
Меметика?!Мейлі Рейн
24.06.2024
Привіт, аркушики. Коли я читав книгу Егоїстичний Ген Річарда Докінза, мені стало дуже цікаво, коли в ... Детальніше
29 медових років або як швидко опублікувати фінал історії!Петро Ковальчук
24.06.2024
У зв'язку з сьогоднішнім святом, я вирішив опублікувати фінал історії!! Автор випадково дізнався, що ... Детальніше
За лаштунками проєкту...Ія Лін & Ізумі Хо
25.06.2024
Збірка "За лаштунками..." поповнилось ще одним інтерв'ю. Сьогодні це Наталя Касінова (або ж на Арку ... Детальніше
Перші кроки у жанрі трилер.Пан Д
24.06.2024
Вітаю вас шановні Аркушники та Аркушниці! Спробував, перший раз, себе у жанрі трилер. Та от замислив ... Детальніше
Вільний - фінал. Мій власний катарсис.Пан Д
24.06.2024
Дорогі Аркушники та Аркушниці, Вітаю вас на цьому захоплюючому етапі (для мене так точно) нашої літе ... Детальніше
Доповнення Ріна Бейкер
24.06.2024
Любі читачі, хто слідкує за оновленнями розділів «Руйнації», наполегливо рекомендую перечитати розді ... Детальніше
На Аркуші вже:
11471читачів
137235коментарів
Щиро вдячні всім, хто підтримав нас переказами на рахунок!
А також всім, хто приєднався до нас на Патреоні!
Наші патрони
Всі кошти підуть на розробку та розвиток Аркуша! А підтримати нас можна тут: