Фіолетовий рюкзак

Обшарпана палата. Шість ліжок. Одне моє. Під вікном. Я звик, але все одно моторошно дивитись по сторонах, тому мій погляд тікає за скло. У небо. Лягає на листя, дорогу, на низку машин, людей, що ходять своїми ногами. Тільки б не думати…

Крики та тупіт вторгаються у мою тишу. За стіною, де коридор, хтось радісно зойкає, щось лящить, і дівчина з бинтами для моїх обрубків здригається. Дивна — це всього лише звук пробки, вибитої з пляшки шампанського. Цікаво, що там святкують медсестри на посту серед білого дня? Хоча, а яка мені різниця…

Мені вже майже не боляче. Тільки трохи, десь у районі кісток, ще тягне та ниє. Хоча я розумію, що там вже нічого немає. Нічого нижче колін більше немає, нічому там боліти. Але я все ще смикаюсь, варто комусь сісти на моє ліжко — здається, зачеплять ноги і знову прийде біль.

Колись я відвикну так реагувати. І, може, ще падати на землю від глухих сполохів теж відвикну. Колись. А поки б звикнути до думки, що я інвалід і на фронт не повернусь.

Може й дивно так думати, але це все, про що я можу розмірковувати зараз. Від мене більше не буде жодної допомоги, ніякої користі. Інвалід. Нікому не потрібний, ні на що не здатний. Краще б тоді не брав відпускний. Хоча, якби не взяв, вижила б вона без мене? Напевно, ні. Чи вижила б? Я вже не дізнаюсь.

…

Майже тиждень тому. Це сталося.

Я справді страшенно втомився, та й попередні поранення давалися взнаки. Це лише здається, що війна – романтика, герої та перемоги. А реальність, вона інша. По вуха в багнюці, під обстрілами, сон просто неба, коли доведеться. Та багато чого, а точніше, багато не так, як здавалось, як мріялось. Хоча, бувало і весело. Хлопці в нас зібралися з гумором, і такі — один за одного. Мені пощастило. А їм не всім. І я втомився. Від усього. І від страху — нікуди він не зникає, і від втрат — не забуваються вони, що не роби. Частіше просто часу немає думати та пам'ятати. Зате потім… накочує все разом.

Вдома ніхто не чекав. Порожня однушка. Хіба що батьки. Були колись і в мене батьки, і, може, й далі були б, якби не залишилися тоді в Херсоні. А більше не було кому мене чекати.

Два дні я просто спав. Накидався таблеток, щоб без снів. І спав. А вранці виявилось, що закінчилися цигарки. Зібрався, чи в чому був пішов. Вже й не згадаю. Я за звичкою, здається, так і ліг одягненим.

Пам'ятаю вити почало, коли я був на третьому поверсі. Ще двері відчинилися перед самим носом, стишився. Вони вийшли такі веселі, щось торохтіли одна з одною. Гарна дівчина та малеча, крихітка зовсім. Правда, в очі мені більше рюкзачок кинувся, яскравою фіолетовою плямою він смикався на спині. Я ще подумав, що не виспався, раз тіпається те, що не повинно, в очах.

А далі все на автопілоті… Гул. Я розвертаюсь, чую скрегіт справа зверху. Важка тінь розрізає майданчик навпіл: тут я — там вони. У голові клацає, ось як бувало там, на фронті. Я по інерції хапаю дівчинку за руку, смикаю на себе і нас відкидає вліво. Мить… Може й не вірно вже пам'ятаю. Все сталося так швидко.

Темрява. Її я пам'ятаю добре. Темно, холодно, мокро та боляче. Стукає два серця і щось тисне на груди. Але це я ще очі не розплющив. А коли відкрив: мені б тікати, кричати, кликати на допомогу. Я стільки бачив до того дня, але чомусь злякався найбільше саме в ту мить. Може тому, що сам її до себе потягнув. Нас завалило у згорнутому від ракетного удару «картковому будиночку».

Дитина лежала на мені, притиснута рукою. Я майже на боці. Її голова в крові. Моє обличчя також. Але дихали. Далі я не дивився. Ноги… Нижче колін… Я не хочу зараз навіть думати про це, не хочу згадувати скільки мені вартувало сил зрушити з місця.

Я промацав пульс малечі, акуратно переклав на землю і… Взагалі-то, це я зараз так думаю, що нам пощастило: мої стопи не затиснуло намертво плитою. А на той момент найбільше дратував головний біль до нудоти й відсутність слуху. Не зрозуміти куди рухатись, чи шукають нас, чи вирішили, що в завалах нікого немає. Мене сусіди то й не бачили. Квартира весь час стояла пустою. Навіть не будуть гукати.

Шукати. А я й без поняття, скільки пролежали так. Потрібно було вибиратися, поки не стало гірше.

Я ледве розтормошив дівчинку і навіть зрадів, що не чую. Вона, судячи з виразу обличчя, кричала. Не зрозумів правда: від болю, від страху, від всього одразу. Зовні то їй було явно краще, ніж мені. І я чекав, коли вона заспокоїться, аби пояснити, що сталося. Начебто зрозуміла, хоча я не був певен, що нормально говорю.

А далі… Далі почалося найскладніше. Пошук виходу. Повзком. Хоча, навіть якби я міг підвестися, то просто ніде було. А ще розумів: єдине, що у своєму стані я зможу — рухатися по горизонталі чи вниз. В мене були лише руки. Ну й тулуб, але я не про те. Я б не зміг піднятися вгору, а якщо сам не заповзу вище, то і відпускати туди дівчинку одну, що підписати їй вирок.

Ще й телефонів не було. Ні в неї, я перевірив, ні в мене.

Рухався шляхом найменшого опору і за повітрям. Його я хоч відчував. Тонкий струмок протягу, що йшов ліворуч знизу. Подумав: «Підвал. Може там знайдемо щось. Може якісь припаси, може людей. Може глухий кут».

Так, глухий кут. Будь-якої миті перед нами міг відкрити пащу глухий кут.

Дівчинка спочатку постійно плакала, не припиняючи. Але я не чув, і доводилося постійно обертатися, варто було зникнути її теплу. Тримати її я не міг, бо повз. Вона трималась сама за куртку. А коли стало тісно, я спробував зняти її рюкзак. Він чіплявся і заважав. Вона знову почала кричати і махати руками. Це було небезпечно, і я залишив усе як є.

Нарешті ми дісталися підвалу. Скільки ще блудили там не знаю. Декілька разів, а може більше, я втрачав свідомість від болю, від виснаження, і востаннє вже від самого небажання кудись рухатись. Якби не дівчинка, не знаю, може я б лишився чекати під завалом. І не дочекався. Але потреба витягти хоч би її гнала мене вперед, давала сили.

Якоїсь миті я вирішив, що все — глухий кут. І відключився. Прийшов до тями від того, що дівчинка плакала прямо над моїм обличчям. Було так незвично відчувати солону воду на губах, що розтріскалися. Щипало. Хоча на тлі решти, навіть дивно, що я звернув на це увагу.

Вона ж тримала в руках відкритий рюкзак і тицяла пальцем кудись убік. Смерділо знатно. Котом. Точніше тим, що коти зазвичай роблять. Ось чому вона так пручалась викинути ношу. Напевно ж пояснювала, я просто не міг розібрати. А взагалі то, цим вона і врятувала себе. Випустила кошеня, поки я був у відключці, а те втекло. Втекло та знайшло вихід. І ми знайшли, коли рушили за ним. А що залишалося, окрім як лізти в той бік, коли вона вчинила істерику.

Ми дісталися до вузького віконця, та ще й з ґратами. Добре, що дівчинка маленька. Добре, що я був з нею, хоч сам і не міг за нею вибратись. Просто підсадив і допоміг опинитися на вулиці. Просто пощастило, що та частина будинку встояла. Просто пощастило, що ми повзли саме туди. Нам просто пощастило. Їй. Я тоді так думав. Пощастило, що виявилася не сама, що не втратила тваринку, що не отримала небезпечних поранень.

А далі темрява. Варто було побачити, що дитина вибралася назовні, і я остаточно втратив сили. Розплющив очі вже в палаті. Під крапельницею і без ніг нижче колін.

…

Чоловік зайшов першим. Акуратно відчинив двері, спочатку заглянув у палату перевірити чи немає лікарів, і лише тоді увійшов. В одній руці була велика сіра сумка, а за іншу трималася дівчинка трьох років. Її пшеничного кольору волосся було акуратно заплетене в косу, а на спині висів знайомий мені фіолетовий рюкзачок.

Спочатку я навіть не зрозумів, хто це. Лише коли чоловік звернувся до мене на ім'я і представився, назвавшись батьком Марійки, я згадав дівчинку. Це ж та сама мала, з якою ми опинилися в пастці. Дійсно ж, це її фіолетовий рюкзак.

— Це вам, Максиме, — чоловік поставив сумку надто близько до ліжка, зачепивши сечоприймач. Добре, що той був щільно закритий, інакше мені було б соромно.

— Дякую, але що це? – голова паморочилася від знеболювальних, шуму та яскравого світла. Хотілося заплющити очі і забутися, але вони явно не підуть, поки не віддадуть те, що принесли.

– Це протези. Поки що тільки лікувально-тренувальні, щоб якнайшвидше повернути вас до активного життя. А потім їх замінять на постійні. Я все оплачу, — чоловік швидко тараторив та все смикав лямки сумки, не в змозі підняти очі. – Я… я… Такий вдячний вам, — його голос тремтів. — Якби не ви... Марійка... Дякую, що витягли її, — чоловік розплакався, а я не знав, що йому відповісти. Не відчував себе героєм. Навпаки, прокручуючи в голові той момент, я щоразу ставив собі запитання: «Чи міг врятувати обох? Якби стрибнув у інший бік — вижили б усі троє? Чи я помилився? Чи є моя вина у тому, що вижили лише ми?»

— Дядечку, це Макс, — висмикнув мене з роздумів дзвінкий голос.

Я опустив очі на дівчинку, вона вже зняла свій рюкзак і чомусь простягала його мені. Намагаючись зібратись з думками і зрозуміти, що вона силиться мені сказати, я потягнувся руками назустріч і почув тонкий писк. Усередині було кошеня. Та сама пухнаста грудка, яку вона тягала за спиною, не бажаючи розлучатися. Воно таки вижило. Значить — троє, не двоє. Чомусь очі защипало і стало погано видно, все попливло, а медсестра знову розплакалася. Все-таки дивна вона дівчина. Мабуть, не дуже й давно тут працює, надто чутлива.

— Чи можна його так звати? – запитала мала. – Як вас. Ви не образитесь?

Чому це має мене образити? Красиве ім'я Макс, хоч і підходить більше собаці. А точно! Це ж моє ім'я. Це ж я Максим. Що ж не виходить то думками ніяк зібратися. Ліки, усе вони. Або біль, або ось це…

— Можна? — Марійка так і стояла між тумбочкою та сумкою, хитаючись чи від нестачі місця, чи від незручності, з простягнутою до мене твариною в рюкзаку.

— Так, — кивнув я і її руки притиснули до серця ту крихітну ношу.

Чоловік теж чогось від мене чекав, а я просто хотів тиші. Не хотів думати. Точніше хотів би, але не виходило. Надто яскраво, надто голосно, знову боляче, там — де… і нижче, де вже нічого немає. Колись я звикну.

Медсестра нахилилася над сумкою, розстібнула замок та дістала один протез. А потім якось по-дитячому, немов повторюючи рухи дівчинки, простягла його мені і видала напевно перше, що спало на думку:

— А ви підете зі мною на прогулянку, коли встанете на ноги? — у неї були такі гарні очі. Сині, як небо. Чисті-чисті. Ну що ще я міг їй відповісти?

— Добре, — кивнув я і чомусь відвернувся до вікна.

В цей момент світло, що струмило крізь скло, здалося мені зовсім не сліпучо-яскравим, а м'яким і теплим. І вітерець, що грався листям, наче нашіптував щось та кликав за собою. І я подумав, що так… Так! Я стану на ноги. Встану та піду! Не лише на прогулянку, а запрошу її на побачення. І в нас теж буде своя Марійка, і може навіть Макс, або Барс. У мене все буде! Я вижив. А ноги… Ноги — це дрібниці. Вдягну протези та піду. Спочатку повільно, а потім швидше і швидше, у своє майбутнє з тими, кого встиг врятувати…