Скалки небес

Незважаючи теплу та сонячну погоду, заняття з хайнурської, як завжди проходило в похмурій, відгородженій від зовнішнього світу важкими портьєрами бібліотеці. Тут панували сутінки та прохолода. Лише два вузькі промені проривалися знадвору. Один — з вікна біля якого сидів Ріхард із книжкою на колінах. Інший — з вікна біля якого стояла висока темношкіра жінка. Хлопець читав вголос епічну поему великого хайнурського поета та насправді він лише зрідка підглядав у книжку білизна сторінок якої сліпила очі. Майже всю поему він вже знав напам'ять.

— La fino de la komenco aŭ la komenco de la fino? — зрештою проказав він останній рядок і закрив книжку.

Жінка все так само непорушно стояла біля вікна.

— Я закінчив, пані Камаріє, — нарешті сказав хлопець, коли зрозумів, що вона забула про нього.

Жінка здригнулася виринувши зі своїх думок.

— Jes, dankon. Vi legis tre bone por via aĝo. Для восьми років — це взагалі чудово.

Вона підійшла до хлопця і вже хотіла погладити його по голові, але присіла й узяла його долоні у свої. Здивований такою незвичною її поведінкою Ріхард спробував відсунутися.

— Ти хороший хлопчик, Ріхарде, — сказала жінка із ледь помітним хайнурським акцентом. — Щоби не трапилося далі, в нас ти завжди знайдеш прихисток.

Ріхард на секунду розгубився не знаючи, що відповісти, та з вітальні долинув мамин голос:

— Сонечко, ви вже закінчили? Іди-но сюди, голубчику. Поглянь, хто прийшов.

Скориставшись нагодою хлопець забрав руки, подякував за урок і поспішив геть. У дверях він обернувся на вчительку, проте вона вже стояла спиною до нього і знову дивилася у вікно.

~

У вітальні на дивані біля мами сиділи дві жінки — струнка та тендітна дружина їхнього сімейного лікаря Віола фон Остаде та огрядна Патриція де Рофт. Поряд із Патрицією стояв її син Андрій. В кожній руці він тримав по надкушеному тістечку.

Ріхард посміхнувся, побачивши друга. І відразу спохмурнів, коли помітив біля пані Віоли її доньку Анну. Дівчата постійно все псують. Особливі кучеряві у накрохмалених сукнях.

— Зайчику, ми подивимося на парад з балкону. Проведи своїх друзів у кімнату, будь ласка.

— Ну, ма-ам! Ми хотіли піти. На параді будуть усі! І кавалерія, і вогнеметники!

Він подивився на Андрія, очікуючи на підтримку, та той саме доїв одне з тістечок і потягнувся до тарілки за новим.

— Нема чого вам серед люду штовхатися, — пробасила натомість його мати. — А тим більше Анні…

— Я би теж хотіла піти, — неочікувано сказала дівчина.

Андрій навіть припинив жувати. Жінки повернули обличчя до Анни.

— Але ж ти така слабенька, — пані Віола погладила доньку по волоссю.

— Тим більше я хочу побачити.

Пані Віола запитально подивилась на подруг.

— Якщо обіцяєте всюди супроводжувати Анну, — мама поглянула на Ріхарда. — Можете сходити, але негайно поверніться, якщо їй стане погано.

— І не купуйте тих огидних перепічок, — додала пані Патриція.

— Короткою дорогою? — спитав Андрії, коли діти вийшли за низеньку хвіртку, що відгороджувала двір від вулиці.

— Я ми хіба не на площу? — тон дівчини ледь помітно змінився. Він вже не був таким жалісливим, як у домі. — До неї ж пряма дорога.

— Нам ще перепічок треба купити, — відповів Андрій. — День довгий — зголодніємо.

— Давайте краще довгою, — сказав Ріхард.

Перепічки чи то з бараниною (як стверджував Андрій та власник лотка), чи то з собачатиною (як стверджувала пані Патриція та половина міста) продавали в одному єдиному лотку біля ринку в бідняцькому кварталі. Дістатися до нього можна або короткою дорогою через кладовище на пагорбі, або кружним шляхом уздовж вулиць. Зазвичай у останнього варіанту була суттєва перевага — якщо пощастить, можна буде повиснути на ящику з вугіллям парового омнібуса та проїхатись, поки не побачить кочегар. Ріхард подивився на білу накрохмалену сукню Анни. Цього разу омнібусу точно не буде. Але також він не уявляв дівчину в білій сукні серед склепів і надгробків.

— Ми не пропустимо початок? — із сумнівом спитала Анна. — Може краще короткою?

— Вони почнуть о третій, — Андрій видобув із кишені годинник, відкрив кришку і показав друзям. — Маємо ще дві години, щоби поїсти й таке.

— Тобі дали годинник? — Ріхард вирячів очі, він не міг повірити в те, що бачив.

— Ага, — Андрій закрив кришку, потім знову відкрив. — Щоб не пропустити парад.

— Він же страшенно дорогий!

— І ми збиралися дивитися парад з тераси, — Анна примружилась і уважно поглянула на товстуна. — Разом з дорослими.

— Ну, може ми б загралися, чи я не знаю. Ходімо вже, — він удав, що не помічає її підозрілого погляду, закрив годинник і сховав у кишеню.

На першому ж перехресті діти натрапили на аварію — самоходка зіштовхнулася з омнібусом. В самоходки від удару вирвало пружину і тепер широка металва стрічка довгою блискучою змією лежала уздовж вулиці. Андрій кілька разів пройшовся уздовж неї видивляючись плями крові, та судячи з його невдоволеного обличчя — ніхто не постраждав. Ріхард із Анною протиснулися крізь натовп роззяв, що оточили місце аварії, ближче до машин. Тут теж обійшлося без крові. В самоходки було розворочено весь короб, де колись містилась скручена пружина, а в омнібуса тріснув кузов із вугіллям і від того бруківку навколо густо встеляв чорний пил.

— Сукню замастиш, — застеріг Ріхард Анну. — Сваритимуть.

Та дівчина лише відмахнулася:

— Мене не сварять.

Коли діти надивилися і вже вибралися з натовпу, щоби рушати далі, Андрій ухопив Ріхарда за руку:

— Диви.

Ріхард побачив двох хлопців у потертому та не раз залатаному, проте чистому одязі та однакових зелених картузах. Вони були, мабуть, трохи старші за нього. Вищий, із кирпатим, широким носом (ніс-картоплина, казала на такі їхня куховарка Глашка) саме тягнув гаманець із кишені одного з роззяв, що й досі роздивлявся аварію. За мить він спритно перекинув здобич своєму напарнику і той зник серед перехожих. На його місці натомість, з'явився інший хлопчина у такому самому зеленому картузі. Кирпатий вже хотів був запустити руку в кишеню чергового невдахи, коли помітив, що за ним спостерігають. Він суворо блимнув, на Ріхарда, насупився й показав кулак. Щось сказав новому напарнику й обоє попрямували геть.

— Годинник, — пискнув Андрій.

Ріхард озирнувся до нього. Обличчя Андрія червоне і від природи тепер було схоже на помідор.

— Годинника нема, — рот хлопця скривився, кутики губ поповзли до низу. Він був готовий розплакатися.

— Як нема?

— Він був тут, — Андрій поліз рукою в кишеню, наче сподівався, що годинник там все ж з'явився. — І нема. Тато мене приб'є.

По щоках хлопця побігли сльози.

— Он він! — Анна простягнула руку в бік юрби.

Ріхард подивився, куди показала дівчина. Там стояв Кирпатий і вертів у руках срібний годинник.

— Злодюга! — закричав Андрій і кинувся до Кирпатого. Андрій метнувся слідом за ним.

Той драпонув просто крізь натовп й заволав що сили:

— Пожежа, пожежа! Тікайте!

Люди зупинялися й озиралися в пошуку де горить, а хлопець вужем прослизав між ними. Андрій швидко запихався й зупинився. Ріхард наштовнувся на друга й ледь втримався на ногах.

— Годинник татів! — схлипнув товстун. — Він мене вб'є.

— Ми їх ніколи не знайдемо, — сказав Ріхард.

— Вони ховаються на старому кладовищі.

— На кладовищі?

— В катакомбах. А заходять через великий склеп критий зеленим дахом.

Хлопці перезирнулися.

— Ми покличемо поліцейського, — продовжила дівчина. — І він забере в них годинник.

— Не треба поліцейського, — поспіхом сказав Адрій. — Він все розкаже татові.

— То й що? У будь кого могли поцупити.

— Ми підемо туди самі, — сказав Ріхард. — І скажем, щоб віддали. А як не схочуть — скажемо, що покличемо поліцейських.

~

Дорогою до цвинтару дівчина розказала хлопцям, що кілька днів тому була на кладовищі. Там саме ховали когось із поважних друзів її тата. Вона швидко знудилися й більше роздивлялася навколо, ніж слухала промови нудних дорослих.

— Я побачила як кілька хлопців заходять у склеп і захотіла подивитися, що вони там роблять. Хлопці були в таких самих зелених картузах, то ж я думаю, що це одна банда.

— А чому ти думаєш, що вони там живуть? — спитав Ріхард. — Може вони там просто гралися чи щось таке.

— Я пішла зазирнула у той склеп — там нікого не було.

— Так я ж і кажу…

— Там був прохід. Ну, такий, знаєте, спуск униз.

— Униз? — Ріхард спинився. — Під землю? Може дійсно краще покликати поліцейського?

— Не треба поліцейського? — запросив Андрій.

На запиленому обличчі друга все ще виднілися доріжки від сліз.

— Ну, добре, — невпевнено промовив Ріхард. — Подивимось.

Кладовище розкинулося на пагорбі. Оповите сходами та алеями, укрите тінню дерев, воно похмуро здіймалося над дітьми. Майже всі могили біля підніжжя були позначені простими надгробками. Деякі з них вже затягло мохом, деякі розколися і лежали просто на землі. Та чим вище тим більше траплялося різблених статуй і склепів, що вміщали кілька поколінь знатних родів. На верхівці пагорба височіла башта з якої сторож ночами видивлявся викрадачів тіл.

«Тільки круків над баштою не вистачає. А ну, як хулігани, там — не найбільше лихо», подумав Ріхар і щоб відволіктись від похмурих думок спитав Анну:

— Ти сказала, що тебе, не лають. А чому?

— Я хвора.

— Ти не виглядаєш слабкою.

— Я не слабка. Я хвора. Мені треба щодня пити ліки — інакше помру.

— Всі помруть, — похмуро зауважив Андрій. — Крім хайнурів.

— Це хайнурські ліки.

Обидва хлопці спинилися і з недовірою подивилися на Анну.

— А що такого, ваші пра теж пили хайнурські ліки під час чорної пошесті.

— Мої не пили, — заперечив Андрій. — Мої тоді жили за Круглим Морем у цьому, як його, Мілмароксі.

— Мільма́ркосі, — машинально виправив його Ріхард. — Але ж це інше. Вони рятувались від…

— Від хвороби, — закінчила за нього дівчина. — Я теж рятуюсь від хвороби.

— І все одно, — Андрій насупився, оминув Анну і почав підніматися звивистою доріжкою. — Все зло у світі від хайнурів. Так тато каже.

Діти вже здолали половину підйому, коли Анна смикнула хлопців за руки.

— Он вони, — дівчина вказала вглиб кладовища, на обсаджену акаціями алею.

Кілька парубків у однакових зелених картузах впевнено прямували нею не роззираючись і не оглядаючись. Вони дійсно поводилися, ніби вдома і не помітили, як трійко друзів короткими перебіжками між деревами та надгробками, прослідували за ними аж до самого склепу, що слугував входом у їхній сховок.

— Гадаю варто покликати поліцейського, — сказала Анна, але Андрій так захитав головю у відповідь, що Ріхардові на мить здалося, що вона відірветься.

— Давайте попросимо допомоги в того гробаря, — запропонував Ріхард.

Біля однієї з могил стояв спираючись на те, що видалося хлопцеві заступом, високий чоловік у крислатому, потертому і подекуди подертому капелюсі.

— Ну, я не знаю, — відказав Андрій.

Поки він вагався, цим скористалася Анна.

— Агов, — вона помахала чоловіку рукою. — Допоможіть нам, будь ласка.

Чоловік обернувся до них і на його обличчі зблиснули круглі скельця окулярів. Не говорячи ні слова він рушив до дітей. В руках він тримав не заступ, а довгий ціпок. Не тростину, з якими ще кілька років тому любили походжати франти, а саме довгий, майже з нього зростом, вузлуватий ціпок. Ріхар і сам не зрозумів, як міг прийняту його за лопату.

— Чим можу допомогти? — чоловік навис над дітьми так, що тим довелося зарерти голову, щоби роздивитися його смагляве худе, з різкими рисами обличчя.

Ріхард чекав, що Андрій розкаже про годинник, або Анна про злодіїв у склепі, але його друзі мовчали. Тож хлопець зробив крок назад, щоби не так задирати голову і казав:

— Злодюжки, що живуть у тому склепі, вкрали у мого друга срібний годинник.

Чоловік подивився спочатку в один бік, потім у другий, і зрештою поглянув на склеп.

— Думаю, ви помиляєтесь діти, у склепах тут живуть хіба кажани та ворони.

— А от і ні. — подала голос Анна. — Я їх і раніше тут бачила. Як вони заходили.

— Ми хотіли покликати поліцейського… — почав був Ріхард, та гробар і Андрій перебили його.

— Не треба поліцейського…

— Не треба поліцї, — Чоловік поглянув на товстуна і повторив. — Не треба поліції. Гадаю, я можу перевірити той склеп.

Діти з полегшенням видихнули.

Чоловік підійшов до склепу й озирнувся на трійцю друзів. Кинув через плече: «Дочекайтеся мене», і зник усереднені, щільно зачинивши за собою важкі двері.

— Він дивний, — сказала Анна через деякий час. — Не схожий на гробаря.

Ріхард знизав плечима.

— Я на мене, то звичайний старий.

— Ви звернули увагу на його зуби?

Хлопці перезирнулися.

— Нащо ти дивилася на його зуби? — спитав Андрій.

— Не дивилася. Просто помітила. У нього вони дуже білі і жодної щербини.

— У мого тата один зуб золотий, — сказав Ріхард.

— Я ніколи не бачила старого чоловіка з усіма здоровими зубами, — повільно промовила дівчина.

— Цвинтарний вампір? — зі страхом прошепотів Андрій.

— Їх не буває, — невпевнено відказав Ріхард.

— Я чув, що вони чорні як ніч і бояться сонця. І срібла.

— Думаєте він їх з’їсть? — спитала Анна?

— Вип’є кров.

— Їх не буває, — повторив Ріхард.

— Кого не буває? Почувся голос позаду.

Діти підскочили від несподіванки, а Андрій навіть звискнув.

Високий чоловік, якого вони вважали гробарем стояв за їхнім спинами у тіні статуї янгола, що простягав руки до небес.

Ріхард силився, щось відповісти, та йому заціпило. Мовчали й Анна з Андрієм.

— Я знайшов срібний годинник в каткомбах.

Він простягнув руку — на його розкритій долоні лежав годинник. Андрій глибоко зітхнув. Ріхард принюхався чи не смердить паленим м’ясом. Чоловік посміхнувся, показавши сяючі білі зуби без жодного протезу чи щербини. Не схоже було, щоб його турбувало сонце чи срібло.

Андрій узяв годинник.

— Дякую, — сказав за друга Ріхард.

— А що з тими хлопцями? — спитала Анна.

Чоловік знизав плечима:

— Я не бачив там нікого. Думаю, вони просто ходять сюди гратися.

Дівчина похитала головою, але змовчала.

— Дякую, — повторив Андрій. — Ми підемо. На парад.

Він махнув собі за спину, але продовжував дивитись на чоловіка вишукуючи в нього невідомі ознаки вампірства.

Той схилив голову легкому поклоні та торкнувся краю капелюха.

— Всього доброго, — нарешті подав голос Андрій.

— Adiaŭ, — відказав чоловік.

Ні за якими перепічками діти вже, звичайно не пішли. Поки вони повернулися на центральну площу нею вже пройшла половина параду.

— Вогнеметників пропустили, — Ріхард із жалем цокнув язиком.

— Вони останніми підуть, — заперечив Андрій, — коли менше сонця буде.

Це мало сенс. Якщо вірити чуткам, вогнеметники з Селіштату мали влаштувати якесь видовище.

— Дивіться, кавалерія! — Анна заходилася розштовхувати натовп пробираючись ближче до дійства.

Кавалеристи їхали усередені своїх великих, вищих за людину моноколесах. Кожен із них однією рукою тримав кермо, а іншою — довгий, двозубий спис, на вістрях якого виблискували електричні іскри.

— Від такого жодна кольчуга не захистить, еге? — Андрій штовхнув Ріхарда.

— А диви як, — вух!

Шлях кавалеристам перегороджували дерев’яні мостки, що мали втілювати чи то природні перешкоди, чи то захисні споруди зведені потенційним ворогом. Мотоколеса дійсно — вух — завдяки своєму діаметру переїжджали їх без жодних складнощів. Водії ледь підстрибували у амортизованих сидіннях, парові двигуни раз по раз пофоркували та випускали клуби пари.

— Ми покажемо цим хайнурам — хай тільки полізуть до нас, — Андрій вже забув пригоду з годинником і захопився видовищем.

— Вони нам нічого поганого не зробили, — спробувала заперечити Анна.

— І нічого хорошого теж. Тільки і знають, свої порядки встановлювати.

~

За кавалерією на довжелезних механічних ходулях, промарширували арбалетники. За ними — піхотинці з електричними шаблями наголо. І нарешті настала черга вогнеметників. Вони, на відміну від решти, не марширували щільними рядами, а йшли на значній відстані один від одного. Кожного, з голови до п'ят закривав червоний вогнетривкий костюм. На спинах вони несли баки з займистою сумішшю яку раз по раз випускали над собою створюючи вогняні куполи. Іноді палаючі краплі рідини потрапляли на їхній одяг чи на землю, та солдати йшли не збавляючи кроку — вогонь їх анітрохи не турбував.

Після того, як пройшли вогнеметники на сцену піднявся старий чоловік. Його обличчя видалося Ріхарду, знайомим, на хлопець не міг пригадати звідки. У його промові було багато складних і незрозумілих слів. Слухати її дітям швидко набридло, а крім того Андрій зголоднів і почав голосно жалітися, що так і не з’їв перепічку; Анна теж виглядала втомленою, тож коли Ріхард запропонував друзям повертатись додому, ніхто не заперечив.

Вдома тато ходив усміхнений, широко розмахував келихом і постійно повторював:

— Нарешті ми їм покажемо. Тепер вони в нас побачать.

Так само радісно усміхалися й мама з пані Патрицією. Кожного разу вони повторювали за татом:

— Звичайно покажемо. Прийшов наш час.

Тільки пані Віола була стурбована та напружена. Щойно діти переступили поріг — вона огледіла доньку з ніг до голови, нічого не сказала про запилену сукню, на якій подекуди виднілися темні плями, швидко з усіма попрощалася і пішла.

Ріхард тільки й устиг кинути Анні «побачимось». Вона махнула у відповідь.

— Вже не треба буде тобі над тою хайнурською сидіти. — Тато обійняв сина за шию і зробив особливо широкий жест рукою, від чого напій із його келиха хлюпнув на килим. — Все, закінчилися їхні звороти та неправильні дієслова…

— Чому? — закліпав на нього Ріхард, та батько вже відійшов до столу і знову наповнював келих.

— А ви хіба не чули, діти? — пробасила пані Патриція. — Кайзер оголосив хайнурам війну!

— Так! — Андрій мало не підстрибнув. — Так їм і треба!

Ріхард згадав де він бачив старого сивого чоловіка. Аби впевнитися, від пошарив у кишені й дістав так і не витрачений талер. Все вірно. На монеті красувався той самий вусатий профіль — Верховний канцлер, Збирач земель, Захисник миру і так далі, і так далі.

— Оголосив війну? — перепитав він.

— Так, сонечко, — відповіла мама. — Але нам немає чого перживати…

— Наші війська прямо з параду відправляються до Тиру-на-Кігті. — Тато повернувся із повним келихом. — Вони заблокують цих зазнайок з суші, а флот ліги — з моря.

— Думаю вони здадуться за тиждень, — тоном знавця додала пані Патриція.

— За тиждень! — повторив за нею Андрій.

— Це максимум, — тато відхльобнув з келиха. — Особисто я думаю, що за три дні.

Він незграбно спробував обійняти і поцілувати маму.

— Скоро ми поїдемо на ще один парад на Тир-на-Кігті, люба. Можеш уже нагазати слугам пакувати речі.

— Обов’язково треба узяти парасольки, — докинула пані Патриція, я чула у них нам постійно ідуть дощі.

~

Війна дійсно тривала лише три дні. Щойно війська впритул наблизилися до кордону Мури, як із неба на них смертоносною зливою посипалися гострі й важкі залізні стрілки. Ті кому пощастило врятуватися розповідали, що стрілки падали настільки швидко, і були такі гострі, що пробивали людину в обладунках наскрізь і заривалися глибоко в землю. Очевидно, щось подібне сталося й з флотом. От тільки з кораблів не урятувалася жодна душа. Тож достеменно так і не стало відомо, яка саме зброя його знищила.

Країною прокотилися погроми. Під загрозою опинилися не самі хайнури, бо вони швидко виїхали щойно почули про оголошення війни. Нападали на людей, що доглядали їхнє майно, на людей, які намагалися закликати до голосу розуму, навіть на людей зі смаглявою шкірою. На площах зайнялися вогнища складені з книжок написаних хайнурською. Тато Ріхарда особисто виніс туди всі книги з бібліотеки.

На сьомий день хайнури оголосили, що покарають усі держави, які оголосили їм війну. А саме — знищать їхні столиці. На евакуацію населення вони дали три дні.

~

Ріхард сонний та переляканий стояв посеред вітальні в той час коли батьки, та двійко слуг, що ще лишалися в домі метушилися навколо.

В кімнату увійшов лейтенант охорони у синій, з червоними смужками формі. Під його очима залягли сині — під колір форми круги. Лейтенант втомлено, ніби знехотя віддав честь:

— Треба вирушати негайно, пане раднику. Кілька хвилин і дороги будуть забиті — ми вже не проїдемо.

Тато кивнув:

— Добре. Виходимо.

В одну руку він узяв роздутий від паперів саквояж, в іншу — пляшку.

Мама сильно стисла руку Ріхарда й потягла до виходу, але хлопець жодним чином не показав, що йому боляче та незручно.

Виходили чомусь через ворота для прислуги. Там їх чекали дві самоходки з що вже пухкали парою.

Поки не вибралися з міста, військові постійно дуділи в рожок розганяючи перед собою натовп. Водій і тато сипали відбірною лайкою, яку Ріхард із усіх сил намагався запам’ятати, а мама плакала.

Дорога за містом вже була запруджена такими самими біженцями. Хтось також їхав самоходками, але більшість — возами запряженими кіньми чи навіть волами. Спочатку військові ще намагалися прокласти їм дорогу, та зрештою змирилися і повільно потяглися разом із усіма.

Червоний місяць Еа вже сховався на заході. Над лісом удалині піднявся білий Орай. Скоро мало зійти сонце. На якийсь час Ріхард задрімав заколисаний рівномірним хитанням. Прокинувся він від того, що самоходка спинилася. Десь попереду голосно сварилися, мама дрімала поряд, її покоївка ледь чутно схлипувала крізь сон. Ані тата, ані водія в салоні не було. Поряд із вікном стояв молодий солдат і задумливо колупався в носі.

— Чому ми стали? — спитав Ріхард.

— В одного з возів попереду злетіло колесо, Він усю дорогу перегородив, відповів солдат не припиняючи колупатися в носі.

— А де тато?

— Там, — солдат махну кудись у напрямку руху. — Керує, мабуть, керувальник.

Він нарешті видлубав із носа те, що там шукав і обтер пальця об машину.

Галас попереду посилився. Прийшов тато і водій.

— Що сталося, любий? — спитала через вікно мама, що теж уже прокинулася.

— Дорогу своїм мотлохом перегородили. Вже все. Спи. —Язик у тата заплітався так, як бувало іноді наприкінці бучних застіль.

Він заліз на своє місце й самоходка рушила. Перш ніж мама защторила вікно, Ріхард побачив на узбіччі пару волів, перекинутого воза та розкидані клунки. Якась жінка, до спини якої широкою хусткою була примотана дитина, намагалася зібрати речі на одну купу.

Самоходка прискорилася і Ріхард знову заснув. Наступного разу він прокинувся, коли сонце було вже високо. Вони все так само тяглися запилюженою дорогою.

— Хочу їсти, — сказав він, а потім подумав і додав: — Мене нудить.

— Доведеться потерпіти, — кинув з переднього сидіння батько. — Ми не можемо спинятися зараз. Маємо дістатися міста якнайшвидше. Твоя бабуся чекає на нас.

— А вже скоро?

— Сподіваюся, до вечора встигнемо, зайчику, — відповіла мама.

— Хочу їсти, — знову сказав Ріхард. — І пісяти.

Тато вилаявся і наказав водієві спинитися.

Самоходка з'їхала на узбіччя й стала. Всі повиходили. Покоївка заходилася копирсатися у валізах.

— Я зараз,... у мене десь тут,... я ж клала, — примовляла вона. — Ага, ось!

Звідкілясь жінка дістала яблуко й простягла Ріхардові.

Хлопець узяв його і спитав:

— А де тут вбиральня?.

— Ондо, — водій кивнув у бік лісини й запалив люльку.

Хлопець недовірливо покосився у вказаний бік.

— Я ще какати хочу.

— Доведеться скористатися листком.

— Фу-у-у, — скривився Ріхард та все ж пішов у бік дерев. Яблуко він сховав у кишеню.

У лісині хлопець кілька разів озирався щоб упевнитися, що його не видно. Коли вже сам не міг розрізнити між дерев ані дорогу, ані самоходку, то пройшов ще кілька кроків перш ніж вирішив, що тут буде достатньо безпечно.

Зробивши свої справи Ріхард дістав яблуко, надкусив і пішов назад. Навмисно йшов повільно. Тут, серед дерев можна було уявити, що все так само як і раніше. Він просто пішов з батьками на пікнік Зараз вийде на галявину, і побачить маму, що сидить на покривалі. А потім вони будуть збирати гриби. Хлопець огледівся видивляючись гриби. Не побачив жодного, зітхнув і пішов далі. Показалася дорога. Дві самоходки стояли на узбіччі далеченько праворуч від нього. Виявилося, що хлопець відійшов трохи вбік. Кілька солдатів скупчилося біля їхньої. Один саме заходив у ліс там де був зайшов Ріхард.

«Теж, мабуть, хоче какати», — подумав хлопець, а тоді побачив.

~

Солдати порпалися у валізах і клунках. Мамина покоївка лежала на землі розкинувши руки. Їхній водій сидів притулившись спиною до колеса та схиливши голову, ніби спав утомлений. З передніх дверей самоходки виднілися татові ноги. Із задніх — мамині. На одній червонів черевичок-човник, інша була боса.

Ріхард завмер. Закляк. Він не міг поворухнутися. Стояв і дивився на мертвих батьків. На покоївку з водієм. На череду возів, що байдуже тяглися дорогою. На солдатів. Один із них побачив хлопця, махнув йому рукою і щось гукнув. Ріхард не розібрав, що саме, та це вивело його з заціпеніння. Він побіг в ліс.

Позаду кричали, та хлопець не слухав. Він біг не розбираючи дороги. Ухилявся від гілок, оминав чагарі, важко дихав, але біг. Він спіткнувся і скотився з якогось схилу. Налетів на гілку і мало не вибив нею око. Ще раз скотився з іншого схилу і врізався у щось мʼяке. Від удару хлопець відлетів назад і упав на спину. Перед ним стояв кінь із вершником. Кінь заіржав і Ріхард зіщулився та заплющив очі.

Він почув кроки людей, які наблизилися до нього. Нічого не відбувалося. Кінь форкнув ще двічи й затих. Хлопець розплющив спочатку одне око, тоді інше. Його оточували брудні й запилюжені діти. На головах у більшості з них були зелені картузи. Над дітьми, верхи на гнідому коні сидів той самий гробар, що трохи більше тижня тому повернув Андрієві годинник.

— Ми знову зустрілися, — чоловік ледь торкнувся крис затертого капелюха. — Saluton. Минулого разу, ми не познайомилися, юначе. Вони, — він кивнув на хлопчаків, що оточили Ріхарда. — Вони називають мене Щуром.