Я вірю в дива

За останні півтора року я звикла до поголосків за спиною. Відверто кажучи, вони мене не дуже засмучували. Подумаєш, у когось немає або совісті, або особистого життя, або й того, й іншого одночасно, і він розважається перемиванням чужих кісток. Може, у людини це єдина віддушина, що утримує від депресії?

Я навчилась ігнорувати бруд, але сьогодні, в переддень Нового року, посеред наповненого святковим настроєм кондитерського магазину мені співчутливим тоном сказали в лице, що я – найнещасніша жінка у світі.

І як на таке реагувати? Адже це не образа, не зловтіха і навіть не насмішка – всього лише незбагненна логіка диванних психологів.

Я – нещасна? У мене троє чудових діточок, люблячий чоловік, здорові батьки, затишний будинок у передмісті і більш-менш стабільна робота з вільним графіком. Шкода, з друзями зараз усе складно… Важко підтримувати дружні стосунки, коли в тобі бачать чи то героїню реаліті-шоу про важку жіночу долю, чи то звичайну довірливу дурепу, якій обов'язково потрібно відкрити очі на реальний світ.

Проблема в Олегові. Ні, не в коханці, ха-ха! Олег – той чоловік, з яким я обмінялася обітницями біля вівтаря і збираюся прожити довге і щасливе життя всупереч усьому. Так, чорт забирай, збираюсь, і начхати, що півтора року він вважається зниклим безвісти!

За цей час моє оточення розділилося на два табори. Одні давним-давно поховали Олега, інші впевнені: він втік і живе з коханкою, розкошуючи. А, може, і з дружиною номер два, а то і три, чотири, десять…

Навіть свекор зі свекрухою підтримують цю теорію, а поліція взагалі ледь не завела на мене справу за підозрою у вбивстві. І тільки ми з доньками знаємо: тато любить нас і обов'язково повернеться.

Ми чекаємо його кожен день, і за буденною рутиною час летить непомітно. Зате в святкові дні туга відчувається особливо сильно. До неї не можна звикнути, хіба що відволіктися на мить, забути про дійсність, а потім відчути порожнечу ще гостріше.

Для молодших, Маші і Саші, очікування – щось на зразок гри, вони переживають розлуку легше, ніж Варя. Їй одинадцять, вона майже доросла, і обстоює честь сім'ї з однаковим завзяттям що в суперечках із однокласниками, що в розмовах із літніми родичами.

Я намагаюся втовкмачити, що у кожного – своя правда. Чужа голова – не флешка, її не відформатуєш і не заповниш правильною інформацію. Даремно… Напевно, донька відчуває фальш у моїй агітації щодо мирного співіснування і терпимості.

Дійсно, фальш є. Я сама цього не розуміла, поки не зірвалась. Сьогодні, в кондитерській, я висловила своїй останній подрузі все, що думаю про її модель ідеальної сім'ї.

І позицію «якщо налиганий тільки на вихідних, то не алкаш» зачепила, і по «нічого, що стукнув, сама винна» пройшлась, і «знову Вадик з роботи пішов, бідненький, ніяк не впишеться в поганий колектив» пригадала, і «ну твій дурень, лампочки купив, он же вони висять у кожному під'їзді безкоштовні» не забула, і про те, як супермачо Вадик кошенят з балкона жбурляв на очах у власної дитини, розповіла.

Саме кошенята стали вирішальним чинником колишньої дружби. Вадик, невинне сонечко, зробив це по п'яні. Вранці розкаявся і ридав разом із сином. Він не винен, що після важкого робочого дня на дивані з пивом і пультом від телевізора нерви від голодного нявкання здали.

Я винна, еге ж. Зі шкури лізу від заздрощів, ось і наговорюю. Дівчаток молодших до них гратися не пускаю, начебто Вадик збоченець якийсь!

О ні, Вадик не збоченець, це точно. Діти його обожнюють. Він купує морозиво кілограмами, дозволяє дивитися фільми жахів, пригощає пивом (тільки по ковточку!), а одного разу вчив мою семирічну доньку користуватись електродрилем, оскільки мужика у нас немає, а безхазяйний дриль – є.

Відтоді – під три чорти Вадика! Його син, одноліток Саші, моєї середньої доньки, охоче грається в нас удома нудними безпечними дитячими (жах, правда?) іграшками, обожнює мультики і передачі про тварин. Хороший хлопчина… Сподіваюся, він буде приходити до нас і після сьогоднішнього.

Напевно буде. Новорічні вихідні Вадик проведе весело, колишня моя подруга – доглядаючи за ним і виконуючи його бажання. Допитлива дитина в цю схему не вписується, тому не варто хвилюватися – хлопчика сварка не торкнеться.

Кажуть, висловиш усе – стане легше. Заздрю тим, для кого це спрацьовує… Мені, навпаки, було мерзотно, ніби накопичене обурення вихлюпнулось не на співрозмовницю, а на мене саму. Хотілося прийняти душ або хоч вимити руки. Я не вміла сваритись, і навіть у державних установах озброювалася крижаною ввічливістю, яка нехай і діяла слабкіше, ніж базарні розборки, зате не залишала на душі огиди.

Дрібно сипав сніг, але білі крупинки не встигали покрити тротуар – зимове взуття перехожих вмить змішувало їх із брудом. День видався метушливим… Тридцять перше грудня, як-не-як, люди поспішають розібратися зі справами і зануритися ввечері у святкову атмосферу.

Похмурі обличчя, квапливі кроки, плечі, згорблені під тягарем покупок… Таке враження, ніби йде підготовка до ядерної зими, а не настає Новий рік.

Ближче до околиці натовп розсіявся, і я перестала притискати до грудей великий торт у картонній коробці, захищаючи його від чужих ліктів і пакетів. Тут розташовувались житлові будинки, занедбаний Будинок Культури і кілька магазинчиків.

Мені не треба було заходити по продукти – я з тих, хто запасається заздалегідь. Шкода, що у тортів короткий термін придатності… До речі, мало не забула про свіжий хліб! Якби його якраз не розвантажували, я б про це і не згадала.

По радіо в кабіні «хлібовозки» повідомили, що вже полудень. Швидко час летить! Я збиралася «туди й назад», а пішла з дому більше ніж на годину. Як там мої дівчатка? Молодші клеять із картону прикраси на ялинку і напевно не згадають про існування мами, поки все не буде готове, а ось Варя злиться, сумнівів немає.

На цьому тижні вона у нас – майбутній шеф-кухар світового класу, збирається вразити сім'ю черговим кулінарним шедевром, але куховарити самостійно їй поки рано.

Нічого, терпіння теж треба розвивати.

– Нема новин? – запитала продавчиня.

Це про Олега, звичайно ж. Тут всі одне одного знають.

– Ні, тітко Людо. – Я заплатила за чотири буханки хліба і кілограм волоських горіхів, без яких цілком можна було обійтись, але хотілося порадувати молодших – любителів щось погризти. – З Новим роком.

– Дякую, Валечко. І тебе зі святом.

Тітка Люба, по-моєму, торгувала й до мого народження. Вона завжди була в центрі пліток, але подобалась мені тим, що ніколи не переказувала, хто, що і де базікає про мою сім'ю.

Буває часом: йдеш по вулиці, нікого не чіпаєш, говориш комусь: «Добрий день!», а у відповідь: «Ой, Валечко, золотко, зараз таке розповім! Ця язиката змія Галька сказала в поліклініці, що Олежик твій з її сестричкою міською роками крутив! Бідна ти, бідна…» і слізка співчутлива на щоці для повноти картини.

Ось що відповісти? Що це – чиста правда? Що до шостого класу Олег сидів за однією партою з Галькиною сестрою, дарував їй куплені мамою шоколадки на Восьме березня і проводжав додому, тому що жили вони по сусідству, біля пустиря, де збиралися безпритульні собаки?

Занадто довго і схоже на виправдання, а виправдовуватись мені вже остогиділо так само, як і пояснювати, що ця новина застаріла, мені її тричі переказували.