DUST/ПИЛ: Сльози червоної хмари

[22 лютого 2286 року. 7:30 ранку. Чотирнадцять годин до Падіння]

— Гей, Харлі!

Я прокинувся від голосу співслужбовця, що несподівано вломився у кабінет.

— Ти що, заснув? — хлопець штовхнув мене у плече, — Всю ніч з дівчатами розважався?

— Клен... ти? — потираючи очі, я окинув робочій стіл з купою старих паперів, — Котра година?

— Друга дня. Ти що, не полишав кімнату з учорашнього вечора?

— Що? — невиразно пробубонів я, — Вже день?

— Ти знову забув про вихідні? — мовив Клен, злегка піднявши брову, — Демн, сьогодні прям непогода, — відійшовши, він струсив шар пилу з плеча.

— Вихідні? — тихо просив я самого себе, але мій тупняк був перебит.

— Ледь не забув, тебе викликають до медичного відділу.

— Фак! — я схопився зі стільця, — Мене просили передати папери!

Підскочивши, я почав згрібати розкидані документи, спритно перебираючи один за одним і сортуючи їх за потреби.

— Давай, давай, — всміхнувся Клен, спостерігаючи за моїми поспішними зборами, — А ще цей, передай вітання тій рудій медсестрі від мене.

— В мене і так справ по горло, не до тебе! — прокричав я, в поспіху вибігаючи з офісної кімнати. Сірий коридор військового госпіталю застав мене прохолодною вогкістю.

Озброєний Клен, що виконував роль простого патрульного, не поспішаючи вийшов слідом. Діставши з кишені в'язку ключів, я почав закривати двері, постійно промазуючи по замковій щілині.

— Не нервуй, — тихо вимовив він, — Часу багато.

— Та ніфіга, вони чекають ці документи з самого ранку! — крикнув я, мало не випустивши папку із рук.

— Та ладно, — Клен засміявся, — Я пожартував, зараз тільки, — закотивши рукав куртки кольору хакі, він подивився на механічний годинник, — Пів восьмої ранку.

— Шо?! — я вихопив його руку, уважно розглядаючи прилад, — Це не смішно!

— В тебе просто нема почуття гумору.

— Ну знаєш, я серйозно ставлюся до роботи на відміну від деяких!

— Та ладно тобі, жарти нікому ще не шкодили, — долинуло до моїх вух. Витягнувши ключ із іржавого замку, я обернувся, з усіх сил стримуючись від гніву.

— Ти якийсь сам не свій, щось сталося? — я відчув плескання по моєму плечу, але промовчав. Клен сунувся першим, ступаючи по бетонній підлозі і попутно поправляючи іржаву гвинтівку. Зітхнувши, я неквапливо рушив за ним уздовж коридору. Чим ближче ми наближалися до сходів, тим сильніше стіни довоєнної будівлі віддавали  задушливо-теплим повітрям. На другому поверху, до вогкості додалося гнітюче завивання протягу, що просочувалось скрізь щілини кам'яних вікон.

Розглядаючи в напівтемряві бойову гвинтівку товариша, я навіть не помітив, як ми опинилися біля вахти. Нас зустрів ще один нкровець, що сидів за стільцем і читав у світлі миготливої лампи довоєнний комікс. Піднявши погляд у нашу сторону, він поманив пальцем. Ми мовчки дістали перепустки, після чого вийшли, залишивши втомленого вояку в задушливому приміщенні.

Переступивши поріг, я опинився посеред старого Мормонського форту, в оточенні пошарпаних наметів Послідовників. У повітрі панувала безвітряна тиша, і лише далеке завивання пилових бурь, нагадувало мені де ми знаходимось.

— Гаразд, мені потрібно до Вальтера. — Клен простягнув праву руку на прощання.

— Окей, —  я, потиснув долоню, — Спасибі, що розбудив.

— Звертайся! — він розвернувся у бік штабу, залишивши мене серед сірих наметів.

— Щасти! — махнув я йому на останок, відправившись на пошуки медичного відділу.

На сонну голову було важко зорієнтуватися, через що я кілька хвилин блукав серед палат з пацієнтами. Жовто-сіре небо височіло над старим містом, додаючи до пильної атмосфери ще й запустіння. При такій погоді мені сильніше захотілося спати, але стримавши природні позиви, я плеснув себе по обличчю.

Глухе виття, що доносилося з-за кам'яних стін, рівномірно розподілялося по окрузі, резонуючи з порожнім простором форту. Цей гул потроху напружував, віддаючись слабким тремтінням у моїх грудях.

Діставшись до найбільшого намету, що стояв посеред форту, я з полегшенням видихнув. Відсунувши ганчір'яну заслінку, увійшов, попутно звернувсь до присутніх.

— Тут хтось є?

В середині все було доволі типово, як для польового госпіталю, проте як для штабу усіх послідовників апокаліпсису, місце здавалося простакуватим. Інша справа лабораторії, в яких працює Лідія...

На зустріч вийшла дівчина, нижче мене на пів голови. Рудувата короткострижена медсестра привітала мене.

— Доброго ранку, — відповів я, оглядаючи ліки на столі, — Доктор Ройст у кабінеті?

— Як завжди, — дівчина продовжила свої справи біля полиць з інструментами, а я пройшов до завіси, що вела до внутрішнього відділу палати. У наметі доктора Ройста було досить затишно, якщо не звертати увагу на шумний старий морозильник. Посеред кімнати, за громіздким столом, сидів чоловік років за сорок. Він робив позначки в зошиті, періодично заносячи їх у базу сірого терміналу. 

— Доброго ранку, — ввічливо звернувся я, відсуваючи завісу плівки, — Я за дорученням.

Привітавши зайнятого професора, я пройшовся вздовж кімнати, вставши біля залізної шафи.

— Харлі, ти якраз вчасно, — голосно мовив Ройст, — Зразки у валізі позаду, там же твій пропуск до Сховища, — продовжив він, піднявши погляд від пузатого монітора, — Віднесеш валізу Лідії до генетичного відділу.

— Зрозумів, — підійшов я до столу, оглядаючи нову ношу.

— І ще, — зробивши напружену паузу, доктор Ройст доповів, — В аграрному відділі кадрові перестанови, тож ти переїжджаєш до нас.

Я впав у легкий ступор. На якусь мить, мій мозок відключився, поки я повністю не зрозумів сенс його слів.

— Мене переводять...! — мало не скрикнув я, але згадав що перебуваю в оточенні палат з важко пораненими, — Але, але, ви не жартуєте? — вже більш тихо вимовив я.

— Харлі, вище керівництво схвалило твої наукові дослідження, — прохрипів професор, прикривши губи рукою, — Нас зацікавили твої дослідження модифікації спорових рослин.

У задоволеній усмішці, я мало не розплакався посеред кабінету мого наукового керівника.

— Прощу вибачення, а куди переводять? — з збудженим виглядом, я обперся на край столу, чекаючи на його відповідь.

— Куди ж ще, на Стріп, — відповів пан Ройст, додавши, — В аграрний відділ під моє керівництво, чи я не казав?

— Вибачте, — видихнув я, — Все так несподівано, я аж розгубився.

— У такому випадку, — відповів Ройст, вичитуючи текст на планшетці, — Сьогодні у тебе вихідний?

— Так, але я занесу вашу передачу, мені не важко.

— Добре, тоді завтра можеш збирати речі і потроху переїжджати на нове місце, — сказав Ройст, продовжуючи копатися в документах, хаотично розкиданих на столі.

— Гарного дня, сер, — начепивши на шию новий лабораторний жетон, я прихопивши за пазуху важкенький чемодан.

Задоволена посмішка розтягнулася на моєму обличчі. Я був несподівано радий, що мої розробки оцінили як потрібні для суспільства нової Каліфорнійської Республіки. По дорозі я все розмірковував над тим, як все це допоможе нужденним людям вижити в сформованих пилом, несприятливих умовах.

У гарному настрої, я вискочив з медичного відділу, попрямувавши до головних воріт форту. На вході мене зустрів військовий пост з кількох озброєних нкровців. Побачивши пластиковий пропуск, що звисає з моєї шиї, вони швидко відчинили ворота, дозволивши вийти. Я швидко проскочив, опинившись на запиленій дорозі зовнішнього Фрісайду, і як завжди, тут була напружена атмосфера. Звичне для цих місць ясне небо, вже як декілька років змінилося на тьмяно-сіре, місцями згущуючись до світло-коричневих відтінків.

Вже не перший місяць Північна стіна піддається нападкам пустельних стихій. За останній рік пилові бурі почастішали, але цей місяць став апогеєм піщаного напастя, що повністю поглинуло "Поля порятунку". Гнані голодом і спрагою, волелюбні жителі Мохаве почали скупчуватись до стін Вегасу, приймаючи навіть найменші подачі від ненависної НКР. Мені згадалися нещодавні звіти синоптичного відділу, їх прогнози були не втішними. Сподіваюся, що погода все ж таки зміниться.

Біля північних воріт розташувався приймальний пункт НКР, який приймав біженців в межі міста. Довга низка в'ючних брамінів, і рази в два велика низка поселенців, зупинилася за містом, розбивши там тимчасовий табір. З-за стін доносився жвавий шум незадоволених людей.

Подув сильний вітер. Закутані в ганчір'я люди позакривали обличчя полотняними капюшонами, намагаючись сховатися від бурхливого піску. Напружений бійці продовжували спостерігати за подіями, зрідка підганяючи людей бойовими гвинтівками і образливими вигуками. Спорядження солдатів республіки дозволяло довгий час перебувати в умовах пустелі, але навіть так, вони з побоюванням поглядали за межі воріт, від куди дув зловісний вітер пустель Пил швидко досяг і мене, залітаючи за комір і прилипаючи до губ.

— Тюфу, — спльовуючи пісок, я обтрусився немов кротокрис.

Діставши з-за пояса респіратор, який мені подарував один із співробітників відділу хімічної безпеки, я швидко натягнув його на обличчя. Задушливе повітря заполонило альвеоли, але в таку погоду краще убезпечити легені від попадання пилу. Це почуття навіяло мені спогади про ті дні експедиції, коли ми командою спускалися до Сховища 22.

На жаль, не всі жителі мають доступ до такого спорядження, що призвело до почастішання скарг на проблеми з диханням. Медичний відділ сильно стурбований таким прогнозом, а ще дивна чума, що спалахнула в Гудспрінгсі... послідовники стурбовані через всі ці події.

А ще, останнім часом патрулі НКР було посилено. По вулиці раз у раз бродили компанії з трьох-п'яти озброєних бійців, що напружено оглядали усіх перехожих. На солдатах була стандартна екіпіровка збройних сил НКР, що представляла собою куртку з щільної тканини, штани з такого ж матеріалу кольору запорошеного хакі, дублені шкіряні наплічники, спеціальний комір, яким у разі пилової бурі можна прикрити обличчя, а так само рукавички і коричневі черевики. На обличчях хлопців були щільно натягнуті мотоциклетні окуляри, а голову закривала шолом-каска пісочного кольору.

Пройшов вздовж стіни, я вийшов до розбитих довоєнних машин, біля яких сиділи жебраки і всякі підозрілі особи. Вся ця зграя, як здалося, витріщалася на мене недобрим поглядом. Мабуть їх привабила яскраво-білий халат.

Через хвилин десять, я пройшов напружене місце та підійшов до старого фургону, з дверей якого був споруджений вхід у внутрішній Фрісайд. Озирнувшись по сторонах, я смикнув за двері, але вона не піддалася. Зробивши кілька марних спроб, я остаточно здався.

— Та що не так? — прошипів я собі під ніс, подумки проклинаючи того, хто додумався спорудити таку ненадійну конструкцію, — Мабуть знову заклинила.

— Вони закрили її, — донісся до мене жіночий голос. Повернувшись на звук, я побачив зрілу жінку, що стояла в метрах п'яти від мене. Спершись на металеву стіну, вона дивилася на мене очима повними втоми.

— Хто закрив?

— Енкаерівці, хто ж ще, — невдоволено ляпнула вона, потираючи запливші груди, яка виднілася крізь посірілу футболку, — Ще з вечора нікого не пропускають.

— Зрозуміло, — розчаровано прошипів я, — Отже в обхід.

Залишив стомлену жінку, я поплентався в західне крило міста, де по моїй старій пам'яті можна було непомітно проскочити. Пройшовши вздовж бічної вулиці, я опинився в ще більш несприятливому районі. Обліпивши простір близь потрісканих стін, сиділи бідняки, дикі біженці та інші не добрі люди, до яких влада НКР ставилася вельми неоднозначно. Поки я крокував по зруйнованому асфальту, мої вуха мимоволі вловили їхні вигуки.

— Чув, що біженці говорять? — прохрипів лисий чоловік у рваній військовій куртці, — Бурі знищили всі посіви. Якщо так і далі буде, ми тут всі здохнемо від голоду.

— Упевнений, у НКР все схоплено, — відповів його патлатий співрозмовник, — Не стали б вони проганяти Кур'єра, будь все так погано.

— Погано? По твоєму, ми зараз живемо краще ніж років п'ять тому?! — обурився перший.

— Поки їжа є, нема сенсу кричати! — відповів малий на грубих тонах.

— Ти за стіну останній раз коли виходив, бовдур? — прокричав бувалий вояка.

— Нуу... давно,— зам'явся хлопець, прикривши очі капелюхом, — Не було потреби.

— Отож-то! А я бачив що там відбувається, так що мовчи!

Швидко пройшовши повз них, щоб нічого не запідозрили, я зайшов за будівлю, де ледь не зіштовхнувся із дітлахами.

— Гей, пішли сьогодні на стіну! Подивимося на солдатів! — кучерявий хлопчик смикав волосся своєї подружки, яка чомусь забилася в темному кутку. Дівчинка підозріло зиркнула на мене, але тут же переключилася на хлопця, обличчя якого було вкрите веснянками. На вигляд їм було років п'ять-шість.

— Але мама не дозволяє туди ходити, — невпевнено відповіла та, підібгавши пошарпане мішкове плаття.

— Тоді ми втечемо вночі, вона не дізнається! — хлопчина продовжував запевняти її, — Я сто разів так робив, там дуже гарно!

— Не треба, Бред, будь ласка, не йди! — мало не плачучи, дівчинка вчепилася в нахабного пацана, який спробував виплутатися з її обіймів, — Не ходи туди, Бред!

— Дурна дівка, нічого ти не розумієш! — крикнув кучерявий, привертаючи увагу перехожих.

— Не ходи, не ходи, не ходи! — заплакала дівчинка в слід, але спрямований пацанятко вже розвернувся в бік Норт-Вегаса.

— З дороги, бовдур! — крикнув він, врізавшись прямо в мене.

Важко зітхнувши, я подивився на дитину, до якої вже підійшли місцеві, питаючи що сталося.

— Без мене впораються, — подолавши в собі бажання допомогти, я попрямував до червоної двері, яка повинна була вивести у внутрішнє місто. Про цей спосіб мені розповів один знайомий, який згадував це місце трохи з іншої причини.

Підійшовши впритул, я зам'явся, адже по суті я йду на невеликий ризик, проникаючи в місто не стандартним шляхом, але що не зробиш заради доставки матеріалів. Та й взагалі, я там живу! Якого вони закрили основний вхід?!

Зібравшись духом, я підняв тремтячу руку і насилу постукав. Перші стуки здалися мені недостатньо гучними, тому я повторив їх через пару секунд.

За дверима зашурхотіли. Хтось голосно перемовлявся, але я так і не зрозумів про що вони вели бесіду. Дочекавшись, поки кроки по той бік дверей виявляться зовсім близько, я відійшов. Двері відчинила заспана дівка в трусах і рваному топі. Ригнувши, вона подивилася на обдовбаним поглядом.

— Шо тобі треба?

— На той бік, — впевнено відповів я, намагаючись не дивитися на груди, шо частково були видні.

— Шо, може ще цицьки помацати дати? — прохрипіла вона, в голос ригнувши.

Ні, дякую. Мені зовсім не хотілося дивитися на її злегка перекошене обличчя, так що я продовжував дивитися вниз, ігноруючи її спроби поглянути мені в очі.

— Гаразд, — сглотну скупчилася слину, я продовжив, — А якщо так? — рука залізла в напіввідкритий кишеню, що задзвеніла від десятка кришок.

Почухавши труси, з під який виглядала густа шевелюра, дівка закусила губу, виставивши долоню вперед. Я передав круглу суму кришок, після чого вона широко відчинила двері, показуючи у відкритий прохід.

— Швидше, — мляво вимовила вона, перераховуючи кришки, — Давай, давай.

Не чекаючи того, що може бути при моїй бездіяльності, я спритно проник в будівлю, і пройшовши по темному коридору, вийшов у відкриту кімнату, де за одним столом сиділо кілька бувалих наркоманок. Вони пили якийсь алкогольний напій, що нагадував вино. У повітрі стояв запах сигарет.

— О, який красень, проходь, — рудоволоса дамочка з каре покликала мене рукою, — Я сьогодні ще ні з ким, так що можемо розважитися, а?

— Насправді, — хотів я було сказати, але позаду пролунав скрип, я навіть не встиг обернутися, відчувши на плечі чиюсь руку.

— Ти кудись поспішаєш? — з якоюсь жалістю пробурила наркоманка, яка зустріла мене біля входу.

Я відчув, як вона все сильніше притискається до моєї спини. Не по своій волі, я опинився в незручній ситуації.

"О, Лідія, сподіваюся ти цього побачиш", — промайнуло у мене в голові після того, як дівчина плавним рухом погладила мене в районі кишені.

— У тебе ще залишилися кришки? Ми можемо гарненько розважитися поки ти тут, — прошипіла вона, переводячи руку нижче пояса.

— Ага, в нас дурь є, — прошипіла руда, дістаючи з під столу коробок.

— Прошу пробачити, але у мене залишилися невідкладні спра... — не встиг я договорити, як у будівлю хтось увійшов.

— Дівчата, я повернулася! — в будівлю увійшла ще одна дівчина років двадцяти шести, — Дівки, що тут у вас?

Вона пройшла в сторону столу, але помітивши мене оторопіла. У світлі тьмяної лампи до мене нарешті дійшло, чий до болю знайомий голос я тільки но почув.

— Рина?! — прохрипів я від подиву, ледь не поперхнувшись, — Що ти... тут робиш?! — криком вирвалося з мене, від чого повія позаду сіпнулася.

— Брате? Ааа, я-я-я! — дівчина зам'ялася, зробивши пару кроків назад.

— Що ти робиш в цьому притоні? — підійшовши ближче, я стукнув залізною валізою по столу, від чого аж п'яні повії прийшли до тями, — Якого на тобі це... цей... одяг?!

— Ти мене питаєш, ти сам що забув тут? — крикнула вона у відповідь, — Та й взагалі, не кричи на мене!

— Ти, ти! — зробивши кілька кроків, я спробував схопити її за руку, але вона ухилилася в бік дверей.

— А ну стій кому кажу, ми не скінчили!

— Я закінчила! — прокричала вона мені в слід, і перш ніж сховатися в дверях, показала середній палець.

Її подруги-повії так і залишилися на місцях, спостерігаючи за сімейною драмою.

— Стій кому кажу! Та твою ж! — влетівши в зачинені перед обличчям двері, я швидко прийшов до тями вибігши слідом. Сестра на всю мотанула в бік бару, навіть не озирнувшись у мою сторону.

— Дура, стій кому кажу! — я рвонув слідом за нею, тримаючи важку валізу в обох руках.

Добігши до клубу, я майже схопив її, але мій шлях перегородили охоронці, що стояли перед дверима. На них були чисті довоєнні смокінги, а самі вони виглядали вони як типова мафія Стріпу. За ці пару секунд моя старша сестра встигла забігти в двері "Атомного ковбоя".

— Куди? — басистим голосом запитав один з них, зупинивши мене витягнутою рукою, — Туди не можна.

— Вали звідси, очкарик, — прогарчав другий, показуючи, що жарти з ними погані.

— Гей, ви чого, це взагалі-то моя сестра, мені треба до неї! - стискаючи палаючі груди, я сперся об стіну. Стягнувши респіратор на шию, я намагався перевести подих.

— Вали звідси, поки по пиці не надавали, — настирливо відповів мені лисий, дістаючи з-за спини поліцейську палицю, якими користувалися ще до Великої війни.

— Твою матір, Ріна! — крикнув я на всю вулицю, але вона так і не появилася.

— Йди звідци, чурбан! — прохрипів озброєний, замахнувшись на мене кийком.

— Гей, тихіше! — крикнув я, виставивши перед собою валізу, але товариш його зупинив. 

— Ти подивися туди, — високий вказав на пропуску, на якій був намальований прапор Нової Каліфорнійської Республіки.

— І шо? — пробурчав лисий, відмахнувшись від другана.

— Ти дебіл, він під юрисдикцією енкаер! — штовхнувши лисого, високий зробив крок вперед, — Мужик, я розумію що у тебе справи, але ти приходь після шостої вечора, зараз "Ковбой" закрит для сторонніх.

Зробивши два кроки назад, я остаточно віддихався, й подивившись на охоронців, покрутив в правій руці сталевий чемодан.

— Гаразд, — невдоволено цокнувши, я поплентався повз них у бік перехрестя, але через пару кроків зробив зупинку. Щоб тебе, Рино, якого ти постійно мене не слухаєш. І так постійно.

Натягнувши респіратор, я потопав у бік головної вулиці, де довго плентався по розпаленому асфальту.

Вийшовши на перехрестя, я помітив натовп, що зібрався на середині дороги. Точніше багато груп різних людей, які раз у раз вигукували різні гасла. На площі стовпилися обурені громадяни Фрісайда. Жителі з різних верств населення відкрито протестували проти комендантської години, волаючи повернути їм свободу і викрадених людей.

По той бік дороги вальяжно розгулювали "королі". Вони напружено дивилися на весь цей безлад. Деякі хлопці зібралися в невеликі групи і про щось перешіптувалися. Я не міг почути їхніх слів, але косі погляди, які вони кидали на інших, не викликали довіри.

Біля одного з будинків стояла потаскана життям повія. Вони курила тонку сигарету, байдуже поглядаючи на протестантів. Пройшовши по дорозі, я раз у раз ловив на собі неприємні погляди. Мабуть форма науковця сильно виділялася на тлі інших, і все ж мене не чіпали.

Через десяток хвилин, шлях заблокувала натовп кричущих людей. Я спробував протиснутися через них, але вони активно перегороджували дорогу, вигукуючи гасла і відверте невдоволення.

— Геть НКР! Геть! — кричал озброєні плакатами ентузіасти.

— Валіть звідси! — інші бадьоро підхоплювали їх вигуки, тикаючи середні пальці військовим, — Нахуй! Нахуй! Нахуй!

— Поверніть мою дитину! — якась дівчина, стоячи на колінах, благала нкрівців, але ті лише кидали байдужі погляди.

— Поверніть дітей! — підхопили її слова обурені, закидаючи нкрівців м'ятим папером.

— Поверніть дружину!

— Поверніть мого хлопця!

— Верніть сестру! — доносилося з різних сторін цього натовпу. Я не бачив цих людей, але навіть так ці крики віддавалися неприємним почуттям в грудях.

— Сестра, — тихо прошепотів я, згадуючи нашу невдалу розмову, — Демн, і за що мені всі ці проблеми...

Люди були у відчаї, але бійці спокійно стояли в строю, стримуючи незадоволений натовп. На вишках, що розташовувалися вздовж проходу, знаходилися озброєні гвинтівками солдати. Вони грізно оглядали протестувальників, але вогонь відкривати не поспішали.

Чим ближче я пробирався, тим голосніше звучав голос гучномовця, який закликав протестувальників повернутися по своїх домівках.

— Будь ласка, не блокуйте дорогу. Йдіть по домівках! Дотримуйтесь комендантської години! — доносилося зверху. Металевий шум віддавався у вухах протестантів, але здається, він тільки розпалював їх ненависть.

На невеликій бруківці знаходилися сек'юритрони-поліцейські, що так само закликали людей розійтись по домівках. Завдяки ним, натовп боявся підійти близько, бо в будь-який момент, без докорів сумління і співчуття, роботи можуть почати стрілянину на ураження.

Обійшовши натовп по ліву сторону від дороги, я опинився поруч з вишками. Тут стояли нагромадження зі старих машин та мішки з піском, що служили укриттям для військових.

Протиснувшись через натовп, я натрапив на щільний лад бійців, що стояли один до одного в притул. Точніше кажучи вони стояли у ряд, похмуро поглядаючи на активістів, які намагаються спровокувати їх.

— Куди? — виставив руку один з бійців, зупиняючи мене, — Вхід тільки за перепустками.

— Мені на роботу, — я показав пластиков карточку на шиї, додавши, — до Сховища-21.

Подивившись на мене, бійці розійшлися по сторонах. Я почув, як натовп розшумівсь не на жарт, вигукуючи все більше і більше образ у бік НКР.

Біля високих воріт, мене зупинили інші бійці, але побачивши перепуску, махнули комусь на вишці. Через пару секунд пролунав скрип розсувних дверей. Високі ворота відкрили мені вид на жваві вулиці Стріпа.

[22 лютого 2286 року. 7: 54 ранку. Чотирнадцять годин до Падіння]

Подякував нкровцям, я увійшов до міста, що зустріло мене високими вивісками Гоммори, Лакі-38 та засохлими пальмами, що росли на клумбах біля дорог. Дендрарій Стріпа радував моє око кожен раз, коли я тут опинявся, але нажаль, без достатньої води він почав вимирати.

Біля Лакі-38 стовпилася велика кількість військових, які про щось сперечалися з людьми у старих смокінгах. Це здалося мені дивним, адже раніше у них не було претензій до місцевих забігайлівок.

Пройшовши через чергові ворота, я опинився у внутрішньому Стрипі, від якого кожен раз захоплювало дух. По узбіччях стояли лави, біля яких красувалися довгі клумби, наповнені всілякими квітами. Не дивлячись на посуху, тут влада знайшла кошти на полив і облагороджування центру, чого не сказати про голодуючих поселенців. Мою увагу також привертали вивіски казино, вони здавалися чимось забавним, і в той же час від них було складно відірвати погляд.

Через двадцять хвилин, я пройшов до внутрішню частини міста, і вийшов до чергових воріт. Пройшовши під високим кам'яним мостом, я опинився на просторій площі. Десь там, по ліву сторону знаходилася будівля посольства, оточена різноманітними клумбами. Квіти знов привернули мою увагу і я зупинився. Вільні, не зворушені природним катаклізмом рослини, здавалися мені чимось прекрасним. Все таки з останніх вилазок до пустки, я пам'ятаю тільки випалену сонцем землю, позбавлену більшої частини своєї флори.

Закінчивши з цим, я вирішив, що треба вертатися до роботи. По праву сторону знаходилась потрібна мені будівля. Яскраві вивіски магазину-притулку привертали до себе увагу. Насправді цей "музей", наскільки я розумів, перестав бути таким вже кілька років. НКР переобладнали його під лабораторію. У самому притулку було багато медичного обладнання, яке стало в нагоді вченим. І тепер мені доведеться працювати в цьому Сховищі.

Я оглянув вивіску, що запрошувала мене у середину. Навіть якось дивно, невже це і є лабораторія? Стримуючи радісне тремтіння, я схопився за ручку дверей.

Будівля зустріла мене просторою кімнатою. Посеред дальньої стіни знаходились сталеві двері, вірогідно ведучі до глибин Сховища. Праворуч розташувався довгий сірий стіл у вигляді літери "Г", зліва стояли парти, на яких розташовувалися старі термінали. За терміналами сиділи люди в білих халатах. За Г-подібним столом знаходився чоловік, мабуть вахтовик. Біля столу базікали два нкровці, вони розмовляли з вахтовиком, розмовляючи про щось своє. Я підійшов ближче, привітав вахтовика і стоять поруч.

— Доброго ранку, — махнув я їм, — Мені в генетичний відділ, посилка від доктора Ройста, — показавши валізу, на якій красувалася велика емблема енкаер, я підійшов до столу.

— Перепуску покажіть, — запитав вахтовик, роздивляючись валізу.

— Звичайно, — я показав йому картку, — Мені видали електронний ключ.

— Тоді запишіть тут своє ім'я, прізвище, посаду і підпис тут залиште, — пухкий хлопчина поставив жирну крапку трохи вище друкованої лінії, — Це просто протокол контролю. При виході також треба відзначитись.

— Зрозумів.

Заповнивши формулу протоколу, я передав пухляшу листок, і поправивши халат, пройшов до дверей.

— Так, зараз, — відповів вахтовик, після чого двері були розгерметизовано віддаленим доступом через термінал і злегка прочинилися. Я потягнув за велику ручку, відкривши її зі скрипом. Я пройшов по довгих сходах вниз, після чого відкрив чергову важку двері. Спустившись сходами, я опинився в широкій кімнаті притулку. Тут знаходилися столи з диванами, на яких відпочивали працівники лабораторії. Вони пили каву, обговорюючи щось своє.

Запитавши у них дорогу до генетичного відділу, я пішов по прямій, після чого вийшов в правий проліт. Пройшовши по темному коридору, я опинився перед електронними дверима, поруч з якими були довгі високі вікна. Можна було побачити, як по сторону працюють хіміки і біологи. На столах були різні прилади: пробірки, склянки, мікроскопи і скло для них.

Пройшовши повз них, зайшов в наступні двері, які відкрилися переді мною сама. У ніс вдарив запах легкої свіжості. Я був приємно здивований, побачивши за скляною стіною невелику ферму для вирощування спорових рослин, вірогідно зразки тих, що ми зібрали у Сховищі-22.

По ліву сторону від ферми стояла моя знайома. Побачивши її, мені стало трохи ніяково. Мабуть, це та сама незручність, яка виникає при закоханості в твого колегу. Ти розумієш, що це не до місця, проте нічого не можеш з собою вдіяти. Підійшовши ближче, я голосно прочистив горло, щоб вона мене помітила.

— Доброго ранку, Лідія, — трохи невпевнено промовив я, тримаючи в двох руках валізу.

— Харлі, доброго, — молода дівчина років двадцяти п'яти повернулася до мене. Лідія Бернард — перспективна молода вчена, яка вже кілька років працює у радіаційному відділі доктора Ройста. Посміхнувшись, я підійшов ближче до порожнього столу.

— Пан Ройст попросив мене передати, — я акуратно поставив металеву скриню на порожній стіл. Намагаючись приховати свою втому, я по доброму посміхнувся.

Мабуть, мою зовнішність не можна назвати занадто привабливою. Мої попередні стосунки не мали особливого успіху. Я б навіть сказав, вони закінчилися крахом вже на першому побаченні.

Десь в глибині я розумів, що в любовних відносинах залишаюся всього на всього забитим підлітком. Інфантильність — це звичайно погано для мого віку, однак я вчений, і мені, взагалі-то, вже двадцять років, так що я намагався вести себе належно. Хоча на ділі — це виглядало вже занадто ніяково і нерозумно. Поправивши шевелюру за окуляри, я випростався, намагаючись показати, що ніколи не горбачусь.

— Дякую, — у своїй холодній манері відповіла Лідія, стукнувши пальцями по коробці, — Поки ти тут, я покажу тобі нове місце.

Її обличчя було сповнене серйозності. Та й сама вона виглядала дуже кваліфіковано — занадто серйозно, ніколи не посміхаючись. Поправив окуляри в чорній оправою, Лідія змахнула щось з халата і повела мене до правих дверей.

— Значить ти вже знаєш, — посміхнувся я, видихнувши, що не доведеться говорити їй про це самому.

— Звичайно знаю, це я рекомендувала твої роботи прихильникам Ройста. Ми будемо працювати разом, тому очікую від тебе плідної співпраці.

Зараз її тон змінився і вона поводилася як справжня старша за званням. Хоча, вона такою і була. Вона старша за мене і на кілька років довше в серйозній науці.

— Як бачиш, перед твоїм переїздом ми обладнали невелику ферму з розведення спорових рослин. Можеш користуватися їй на свій розсуд, якщо буде потрібно більше зразків, то звертайся до мене, я замовлю все через керівництво.

— Там, звідки ми прийшли, був загальний кабінет і лабораторна. Там знаходяться витяжки, хімічні препарати і все, що потрібно для хімічного аналізу.

— Так, а тут твоя особиста кімната, на випадок, якщо треба заночувати. Вона в твоєму розпорядженні.

— Зрозумів, дякую, — я посміхнувся.

— Та не варто. Все таки теперь ми колеги, — Лідія злегка посміхнулась у відповідь, проте в на секунду мені здалося, що її обличчя набуло незадоволеного вигляду. Швидко змінивши вираз на серйозний, вона повела мене далі до коридору.

— Там у нас хімзали. Без особливого пропуску туди не пропускають, так що не намагайся туди потрапити. Поки що, будешь працювати в зоні біологічної та генетичної безпеки. Так само ти можеш відвідувати душову, свою кімната далі по коридору, гостьові і загальний зал, де ми збираємось для відпочинку.

Я з розумінням кивнув їй у відповідь.

— Ну добре, — Лідія простягнула руку, — Ласкаво просимо до Сховища, колега.

В знак поваги, я потиснув її у відповідь.

— Розраховую на тебе.

— Тоді, я повернуся до своїх справ, — вона поспішно прибрала долоню в кишеню халата, — Чекаю на тебе в понеділок. Не запізнюйся.

— Зрозумів. Тоді... ем, до понеділка? — трохи невпевнено вякнув я на прощання, і нервово попрямував в коридор.

— Ага, — посміхнулася Бернард, після чого зникла за дверима лабораторії.

Загалом, я був у піднесеному настрої. Ранок задався як ніколи, єдине, що мене злегка турбувало — дивна поведінка Лідії, що ніяк не виходила в мене з голови. Спихнувши це на її втому, я потопав до сходин, попутно розглядаючи попадалися на шляху кабінети.

[22 лютого 2286 року. Ранок, 09: 49. Приблизно дванадцять годин до падіння]

У якийсь момент, я вийшов у коридор, де випадково зіткнувся з переляканим чоловіком, що мало не впустив на підлогу коробку. Я швидко перехопив його ношу.

— Будьте обережніше, — передав я коробку, й поправивши окуляри, посміхнувся. Хлопчина важко видихнув. Його руки тремтіли, він міцно вчепився в посилку. Може якийсь новенький?

— Все гаразд? — запитав я його, на що той нервово кивнув головою.

— Т-так, спасибі за допомогу, — просипів він, нервово хапаючись за ношу і швидко огинаючи мене з лівого боку.

— Бережи себе! — побажав я йому, але той вже зник за найближчим кутом.

— Емм, гаразд, — я вийшов з коридору, думаючи про цього дивного хлопця і згадуючи, як сам поводився колись, коли був студентом Послідовників Апокаліпсису.

В ігровій кімнаті досі відпочивали працівники. Вони весело спілкувалися, обговорюючи між собою свої розробки.

— Колись, я нервував ще більше ніж він, — всміхнувсь я, заспокоюючи себе, після чого пройшов повз вчених до головних сходів, що виводили на поверхню.