DUST/ПИЛ: Сльози червоної хмари

[22 лютого 2286 року. Вечір, 21:15. 10 хвилин до Падіння]

Пил. Він прийшов того дня слідом за вітром. Довгими руками, він накрив усе завісою, і тільки вежа, що височіла над містом, знаходилася поза зоною його поглинання. Пил дзвінко стукав по вікнах, будячи мешканців нетрів, і нехай вони звикли до такої погоди, навіть високі стіни не змогли втримати бурхливу стихію, що розігралась тієї ночі. Того дня наш світ змінився назавжди.

В "Атомному ковбої" Ріну я не застав. Довелося пожертвувати невеликою сумою, щоб охоронці розповіли про те, що та вже пішла додому та поверталася нашою дорогою.

Поспішивши назад, я пробирався через заповнені людьми нетрі. На мій подив, натовп на головній вулиці Фрісайда так і не розсмоктався. Навпаки, людей стало більше, але викрикували вони вже більш страшні речі. Натовп стояв на своєму, незважаючи на розпал пилової бурі цієї ночі.

Прорвавшись на дорогу, що вела до району, я зіткнувся в провулку з сестрою, яка хотіла втекти від мене до подруг. Наша розмова була довгою й важкою, але зрештою, я запропонував прогулятися вечірнім містом. Все-таки у мене сьогодні з'явилася легальна перепустка туди. На цьому й вирішили.

— Як же тут гарно! — Ріна захопливо оглядала високі будівлі різних закладів, поки ми гуляли південним районом внутрішнього Стріпу.

Асфальтовану дорогу висвітлювали старі ліхтарі, а всюди були різнокольорові вивіски. Тепер, коли я матиму цю роботу, вона зможе відвідувати такі красиві місця частіше.

Через те, що НКР закрили доступ громадянським у цю частину Стріпа кілька місяців тому, ми більше не могли прогулюватися нашою будь-якою вуличкою, але тепер...

— Харлі, це так круто! — Підстрибнула вона від радості, привертаючи увагу працівників, але як тільки вони помічали білі халати, то переставали дивитися у наш бік, — Ти знову виконав мою мрію, у-у-у, — сестра сором'язливо опустила очі, відводячи погляд убік. Вона поводилася як дитина, хоч їй уже двадцять шість.

— Тепер у мене є робота, — випередив я її, — Тобі більше не потрібно працювати, кхм, — я трохи зам'явся, підбираючи відповідне слово, — В ескорті.

Вона винно опустила очі.

— Це може позначитися на твоєму здоров'ї, — я поправив окуляри, — Треба показати тебе знайомому лікарю.

— Гей! — сестра грубо вдарила мене по руці, — Не говори про таке хоча би на вулиці!

— Гаразд, тоді поговоримо вдома, — я пошкутильгав її волосся, немов це я старший.

— Гей, не псуй зачіску! — вона відштовхнула руку, поправляючи скуйовджене волосся.

— Зовсім дитина, як не дивись.

— Це все тому, що ти став занудою, — Ріна надула щоки як дівчисько.

— Чого б це? — Заперечив я, невдоволено схрестивши руки.

— Ну, всі ці твої наукові штучки, поводиться як набридливий татусь, —посміхнулася вона.

— Ха-ха, — я щиро засміявся, — Якщо моя сестра не може за собою доглядати, то хтось має це зробити.

— Я старша, сама розберуся, — хмикнула вона у відповідь.

— Проте з нормальною роботою так і не розібралася, — добряче дорікнув я її.

— Це інше... ти не зрозумієш.

— У такому разі, як будемо вдома, то ти все докладно поясниш. Окей?

— Угу, — кивнула Ріна, упершись головою в плече.

— І справді, зовсім як дитина, — посміхнувся я, зніяковівши ще більше.

— Відчепись! — відсторонившись, вона побігла поперед мене, — Наздоганяй!

— Стій, не треба тут бігати, — я погнався за нею. Мені було ніяково від похмурих поглядів нкр, але схоже, вони не збиралися нам щось пред'явити. Все-таки, ми в лабораторних халатах, деякі речі нам можна спустити з рук. Так мені здавалося.

Пробігши метрів п'ятдесят ми зупинилися біля чергового ліхтаря. Як і завжди, сестра відчувала себе живчиком, схоже їй подобалося бігати, але а я... важко дихаючи, я сперся на стовп, намагаючись відпочити.

— Якийсь ти слабенький, — усміхнулася Ріна, підбадьорюючи мене хлопками по плечу.

— Ну так, кх, я не звик так, угх, багато бігати. До того ж, — я трохи приспустив респіратор, — У ньому важко дихати.

— Кажу ж, зовсім слабий став із своїми науковими штучками!

— Угх, не правда, це не... — я спробував схопити її за одяг, щоб залоскотати, але вона ухилилася, показавши мені язика.

— Я ось фіг!

— Гаразд... я зараз передихну, фух, і ти в мене отримаєш.

— Бє-бє-бє, боюсь-боюсь.

— І це, гей, — я подивився у вічі, — Одягни респіратор. Сьогодні багато пилу, я за тебе турбуюся.

— Гара-а-зд, зараз, — Ріна невдоволено натягла респіратор, що висів на її шиї. В ньому важко дихати, але принаймні, це добре захищає від пилу.

— Тепер ти задоволений? — буркнула вона приглушеним голосом.

— Так, — посміхнувшись, я підвівся і теж натягнув респіратор, — Ходімо, — я подав їй руку, прямо як у дитинстві. Як тільки сестра взяла мене під руку, ми потопали назад у бік внутрішнього Стріпа.

— Ось там працюватиму, — показав я у бік старої вивіски Сховища-21, — Тут заснували новий медичний центр і облаштували лабораторії. Ти просто не уявляєш, наскільки вона величезна! Я хотів би тобі показати, але сторонніх, туди не пускають.

— Нічого страшного, — вона щиро посміхалася, — Зате, тепер ми можемо гуляти тут удвох, цього достатньо.

— Ти маєш рацію, — я не міг стримати своєї посмішки. Слова сестри зігрівали мені серце. І нехай ми не завжди ладнаємо, вона залишається моїм орієнтиром сміливості та сили волі. Заради мене вона пожертвувала собою. Заради мого майбутнього, вона пожертвувала нормальним життям, аби прогодувати безглуздого хлопця, який залишився без батьків.

— Доречі я... я давно хотів подякувати тобі, — несподівано обійняв я її однією рукою, від чого вона зніяковіло витріщила вічка.

— Харлі, ти чого? Це на тебе не схоже.

— Просто, я багато чого зрозумів за останній час. Дякую тобі. Тепер моя черга піклується про тебе.

— Харлі, — зніяковіло пробурчавши, вона додала, — Дурний молодший брат, ти як дитина.

Заплющивши очі, вона погладила мою недбалу шевелюру.

— Тоді подбай про мене, — сумно посміхнулася вона, обійнявши мене збоку, — Знаєш, іноді мені ніяково та страшно, але ти не хвилюйся, брат, я впораюся. Разом з тобою... Поки ти поруч, я точно впораюсь!

Її слова віддавалися у мені теплом. Було приємно чути це, по справжньому. Мабуть, вони були схожі на освідчення в коханні, яке я так і не зміг реалізувати до Лідії. Вони зігрівали серце, незважаючи на те, що моє справжнє кохання було невдалим і не взаємним.

— Обіцяю, що не кину тебе, — тихо промовивши це, я притис її голову до грудей. Побачивши задоволену посмішку сестри, я не зміг стримати радості, вона переповнювала мене.

— Ходімо далі? Я знаю одне місце, де можна смачно перекусити, — тихо сказав я, помітивши, як Ріна заметушилася.

— Смачно, кажеш?

— Так, тут недалеко. Пішли?

— Тоді чого ми чекаємо! — Ріна неохоче відпустила мене, після чого додала, — Веди скоріше!

— Та-та, тільки не дивись так на мене, це трохи бентежить, — я почухав потилицю, відводячи погляд.

— Не будь таким нудним, Харлі, дівчата полюбляють сміливих,— сказала вона, наче строга старша сестра, — До речі, ми ніколи про це не говорили, але... тобі хтось подобається? — її очі загорілися як зірки, — Пішли, пішли, я хочу почути хто тобі подобається!

— А це обов'язково? — мені стало ніяково від таких речей. Говорити з сестрою про кохання, ух, якось не хочеться розповідати їй про Лідію, хоча... Ми навіть не зустрічаємося. Ріна точно буде казати, що я нудний розмазня, прямо як зараз.

— О-бо-в'яз-ко-во! — промовила вона по складах, ніби вичитуючи мене. Після чого взагалі посміхнулася і ми разом засміялися.

— Гаразд, нам сюди, — не стримуючи посмішки, я повів Ріну у бік високих воріт Стріпа. Нам треба було пройти недалеко від фонтану і далі завернути на північ...

[22 лютого 2286 року. Вечір, 21: 25. 0 хвилин до Падіння]

Вечірній Стрип — він заворожує тебе своїми огнями. Яскраві вивіски, красиві жінки, серйозні чоловіки, азартні ігри і чудовий Дендрарій!

Через десять хвилин, ми пройшли повз різнобарвного фонтану і почали загортати в бік стежки.

— Харлі, ти так і не розповів, хто тобі там подобається, — сестра тикала мене пальцями, єхидно посміхаючись, — Хто вона? Давно ви разом? Вона твоя колега?

— Занадто багато питань, — я ніяково посміхнувся, — Навіть не знаю, на який краще відповісти...

— Відповідай відразу на всі! Чи ти забув обіцянку? З цього дня нічого не приховувати один від одного!

— Це не те... Уф... Я тебе зрозумів, ти вирішила використовувати це з метою дошкуляти мені.

— Брат, за кого ти мене приймаєш? — нахмурилася Рина, піднявши брову, — твоя старша сестра, і як старша, я повинна знати про тебе більше. Ти, звичайно, мене прости, що так мало цікавилася цим раніше, але ти прекрасно знаєш, чим я була зайнята. Всі мої думки були тільки про те, щоб заробити на твоє навчання. Так що давай, раз пообіцяв, то...

— За кого приймаю... за надто допитливу старшу сестру...? — криво посміхнувшись, я відійшов на два кроки. Ріна помітно почервоніла.

— А ну йди сюди, дрібний нахаба! — сестра показушно закотила рукава, — Я тобі щас так гарбуз начищу....! Я тут розпинаюся, а він...!

— А що я?! Я нічого! — я посміхнувся, прискорюючи крок від неї, — Так і знав — ця компанія погано на тебе впливає!

— Я на тебе щас так вплину! Так вплину...! Ти у мене на все життя запам'ятаєш!

Але в чомусь вона мала рацію. Зараз вже я поводився як дитя, а ще, я правда міг би зробити те, що вона просила. І справа не в тому, що мені лінь. Мені було ніяково говорити про почуття, і ця незручність замикала мене, я впадав у ступор через неї. Але так не годиться, Харлі. Тобі вже за двадцять. Заради сестри ти повинен перебороти себе. Вона так старалася заради тебе, зробити хоча б щось для неї, зроби так, як вона просить...

Зроби це.

Вона в тебе вірить.

Повір і ти в себе.

Я зупинився, намагаючись тримати на обличчі серйозний вираз. Було важко контролювати м'язи, але я постарався. Насилу, але мені вдалося перебороти страх через болі в зубах.

— Добре, я розповім тобі, — мої губи тремтіли, а рухи були скутими, але все ж, я простягнув до неї руку, — Риночка, я вдячний тобі за все, що ти для мене зробила, тому...

Моє тіло раптом смикнулося. Вібрація пройшла по землі, а у вуха увірвався несподіваний гуркіт. Сестра теж сіпнулася від несподіванки, мало не впавши на землю. Я встиг її підхопити.

— Що за... ти як?

— Наче жива, — Ріна кивнула, поглядаючи у бік вибуху, — Що це... було? — її руки несподівано затремтіли, і вона щільно притулилася до мене.

— Схоже на вибух... — від усвідомлення цього, мозок відключився на якийсь час.

Люди, що стояли навколо, також зупинилися. Вони дивилися в темряву, туди, звідки почали підніматися клуби диму. Це було місце, дуже близьке з притулком-лабораторією, в якому я повинен був завтра працювати.

Стогнуча міська серена не змусила себе чекати, а за нею низка пострілів. Десь далеко можна було побачити порохові спалахи від гвинтівок.

Що відбувається...? Напад на військових НКР? Я, звичайно, бачив, що люди незадоволені останнім часом, але щоб настільки. Це просто неможливо. Скажіть, що це жарт. Скажіть мені — це грьобаний жарт??!?

За перший вибухом пролунав другий, а через десяток секунд і третій.

Десь далеко, з боку південної смуги, почали лунати крики людей, змішані з пострілами та гудінням транспорту.

— Демн, — встиг я проговорити про себе, аж як з боку півдня почали відкривати ворота, через які виїхало декілька вантажівок. Важкий транспорт проїхав далі по дорозі, загортаючи кудись у бік казино Лаки-38. Гул важкого машинного транспорту повернув мені самовладання.

— Йдемо звідси хутко, — стиснувши руку сестри, я якомога швидше почав відводити нас з цього району. Люди, побачивши на вулицях велику кількість військових, почали тікати хто куди. Раптово з натовпу, що була на іншій стороні вулиці, здалися похмурого вигляду люди. Вони дістали з-за пазух зброю і відкрили вогонь по бійцях НКР.

— Біжимо, живо! — закричав я, підганяючи ошелешену сестру. Ми бігли не озираючись. Прямо у нас на очах почалася міська перестрілка. Бійців НКР застали зненацька. Озброєні люди, що затесалися серед натовпу, відкрили стрілянину прямо на центральних вулицях міста.

Швидше.

Давай.

Ми повинні потрапити додому!

З південного боку Стрипа продовжували лунати постріли. Перехресні автоматні черги не припинялися. Ми повинні були тікати, але здавалося, що гуркіт наближаються все ближче і ближче. Як тільки ми забігли у відкриті ворота Північного Стріпу, автоматні черги залишилися позаду. З машин, що тільки що під'їхали, почали виходити вчені та бійці НКР. До них підбігли солдати, допомагаючи пораненим. Озброєні бійці, що знаходилися на нашому боці Стріпа, негайно попрямували до виходу, приймаючи збройні позиції.

Збоку від нас, стояв старий гуль, одягнений у форму НКР. В руках він тримав рацію. Дивлячись на те, що відбувається, він злегка відкрив рот.

— Увага, каже капітан Орлов, в нас диверсія, повторюю, диверсія!

Донесення гуля змішалося з пиловою бурею, що накрила Стрип напівпрозорою рукою. Люди, що гуляли вздовж вулиць, почали розбігатися, а ті що лишилися, поспішно виводили населення з цього району через головні ворота.

— Йдемо, швидше, — крикнула мені в вухо сестра, відтягуючи назад, — Швидше, брат, треба йти.

Я хотів вже розвернутися, але почув постріли з боку відкритих східних воріт. Від туди доносилася жвава стрілянина, змішана з бойовими криками якихось людей. Натовп продовжував вибігати звідти, прямуючи в бік воріт. Ми ж застигли на місці, побачивши те, що відбувається у внутрішньому Стрипі через відкритий прохід. З того боку почали вибігати групи озброєних бійців. Вони перестрілювалися з кимось у темряві. По той бік Південного Стрипа так само активно велася стрілянина. Озброєних люди тіснили НКР, вибиваючи їх позиції. А через пару хвилин, під нескінченну стрілянину, що лунала біля Топса і залізничної станції, почала швидко просочуватися вона — червона хмара. Вона хлинула хвилею з високої стіни. До дальних воріт було метрів чотириста, але навіть з такої відстані мені стало зрозуміло, що тут щось не так.

Червона хмара швидко опустилась на землю, заполоняючи навколишнє повітря. Побачивши це, люди почали в протилежну сторону, але НКР перекрили рух, не пускаючи людей за стіну. Ті, що лишилися всередині Стрипу, тікали до Лакі-38 і до Гоммори, штовхаючи один одного і намагаючись якомога швидше сховатися у будівлі.

Ми намагалися втекти до Фрісайду, але вже було пізно. З боку головних воріт, почали доноситися автоматні черги. НКР перекрили ворота, ведучи активну стрілянину навіть по той бік північної стіни. Люди, що знаходилися біля воріт, в паніці падали на підлогу.

— Це збройний напад! Увага. На нас напали невідомі! — долинув стривожений голос з рації гуля. Той повернувся в бік воріт, протерши занесений піском лоб.

— Відкрийте ворота, — прокричав гуль в рацію, — Потрібно вивести людей, повторюю, потрібно вивести людей.

— Неможливо! - зашипіла рація, — Ми стримуємо натиск озброєних, повторюю, стримуємо озброєних груп!

Тепер, вже з боку Фрісайду, почала доноситися стрілянина. Нкрівці перестрілювалися з кимось, кого ми ніяк не могли розглянути.

Тим часом, хмара наближалася ближче. Вона поглинула фонтан біля Топса, і прямувала до проходу біля воріт, звідки вирвалася фура. Як тільки вона перетнула лінію північного Стрипа, нкрівці почали закривати ворота.

— Швидше, йдіть! — підганяв людей нкрівець-гуль, періодично переводячи погляд на натовп, що скупчився біля Гоммори.

З боку Фрісайда вже доносилися постріли кулеметів, які зазвичай вбудовані в Сек'юритронів, а раз НКР підключила робототехніку, то все дуже серйозно.

Високі сталеві ворота з грохотом зачинилися. Люди обернулися на цей стукіт, але побачили тільки темінь нічного неба і освітлювані ліхтарями дороги Стрипа. Як тільки стрілянина припинилася, на площі повисла пожираюча тиша. Люди застигли, побачивши, як над захисною стіною, підіймається гуркочуча хмара

— Що це за...? — пробурмотіла сестра, вчепившись в мене рукою, — Б-брате, у-у, йдемо, мабуть, га, — мало не благаючи, застогнала вона.

Нічого не кажучи, я розвернувся, швидко потягнувши Рину в протилежну сторону, проте ми впиралися в натовп, що утворився біля "Гоммори". Я почав шукати можливі виходи з цієї ситуації, озираючись на всі боки, але Ворота Фрісайда були перекриті, а Лаки-38 огородили військові НКР і якісь вчені.

Обернувшись, я побачив як червона хмара плавно спускалося зі стін, а озброєні бійці почали тікати в бік фургонів. Східний вітер наганяв багрову хмару прямо на нас.

Одна з фур, навантажена чорними бочками, рушила. Розігнавши наляканих людей, вона врізалася у ворота, остаточно заблокувавши їх. У цей момент хмара опустилася червоною завісою, повільно поглинувши стіну разом з машиною. Чоловік, що знаходився всередині, вибіг секунд через двадцять. Він закричав. Його крик розносився по Стрипу, змусивши панікуючих судорожно обернутися. Від крику обгорілого бійця, люди сполошилися, почалася товкучка, натовп почав прорватися силою, хлинувши у будівлю "Гоммори".

Перелякані люди проштовхнули мене із сестрою всередину. Я побачив, як бійці НКР підбігли до водія, потягнувши його до вчених. До мене тут же дійшло, що теж повинен бути з ними, я повинен скоріше дістатися туди, там нам точно допоможуть і пояснять що відбувається.

Я хотів потягнути сестру, але позаду нас вже накопичилося багато людей. Густий натовп не дав нам можливості навіть поворухнутися. Я не міг нічого зробити, лише жваво перебирав ногами. З машини вийшла Лідія, яка розповідала щось бійцям. В останню мить, перед тим як стати бранцем Гоммори, наші погляди перетнулися, і я побачив її змучене обличчя. Вона винувато опустила очі і в оточенні нкрівців швидко увійшла в Лаки-38, зникнувши в темряві. Мене остаточно проштовхнуло всередину.

Тим часом червоний туман повністю поглинув фуру, повільно наближаючись до переляканого натовпу. Нкрівці підганяли натовп, але як тільки частина людей вже виявилася накрита хмарою, вони впали в паніку. Бійці намагалися зачинити двері разом зі людьми, що стояли в проході.

— Пустіть! — вигукувала жінка, проштовхуючи своїх дітей вперед, але якийсь мудак штовхнув дитину, відкинувши того в сторону. Божевільний натовп проштовхнувся вперед, роздавивши хлопчика чобітьми.

— Ми хочемо жити! — кричали люди, але впали в паніку бійці покривали їх матом.

— Щоб ви здохли, виродки! — закричав гравець в довоєнному костюмі, кинувши порожню пляшку в солдатів.

Особливо вразливий нкрівець не витримав такого натиску і схопився за автомат, вистріливши по натовпу. Черга скосила десяток людей, покриваючи кров'ю поруч стоячих. На вулиці піднялася ще більша паніка. Кричали жінки, кричали діти, кричали разлючені чоловіки, а позаду них гулкий грім хмари, що змішала уже в агонізуючу симфонію смерті. Два десятки людей залишились на вулиці, перш ніж хмара дійшла до дверей. Десь із задніх рядів почулося моторошне шипіння і вереск тих, хто побіг в бік Фрісайду.

— Зачиняй двері, дебіл, зачиняй! — кричав озброєний боєць, виштовхуючи нахабних жителів за межі порога ногою. Брудним чоботом, він топтав обличчя людей, що впали на землю.

У солдатів не виходило закрити Гоммору, так як людизастрягло в проході.

— Хуяр їх! — крикнув боєць і солдати, що стояли поруч, відкрили стрілянину по застряглих. Почувся черговий вереск, а на підлогу впали закривавлені тіла, з витікаючими з голови мізками. Гаряча кров забризкала найближчих гравців. Виштовхнувши мерців, нкрівці примусили жителів до вимушеного відступу.

— Всім залишатися на місцях! — кричали нкрівці, наставляючи зброю на людей. Вони загнали натовп в глиб казино, де знаходилися ігрові столи. Бійці були дуже схвильовані. Вони судорожно озиралися по сторонах, вишукуючи невидиму загрозу.

— Підготуйте укриття! — крикнув боєць в червоному береті, по всій видимості рейнджер. Прості бійці почали стягувати до головного входу всілякі меблі. Перелякані люди розступалися перед тим, що відбувається.

— З дороги! — нкрівці розштовхували людей, звільняючи прохід, — Звалили всі, хутко!

Бійці перевертали ігрові столи і випихали гравців зі своїх місць. Люди відбігали вбік, спостерігаючи за всім з безпечної відстані.

До солдатів підбіг чоловік у картатому смокінгу. Він зачинив двері за ключ, тим самим заблокувавши прохід для тих, хто залишився зовні. З того боку дверей почулися людські верески агонії і передсмертні шкребіння о двері. Ті, хто залишився там, продовжували стукати до останнього подиху. Решта, скоріше за все, побігли кудись в північну частину Стрипа, в надії врятуватися від токсичної хмари.

Військові почали барикадувати вхід. В цей час натовп врятованих просунулася в глиб казино в пошуках місця, де можна сісти та заспокоїтися. Я продовжував стискати руку сестри, не відпускаючи її ні на хвилину. Потрібно триматися ближче до військових. Тільки так можна вижити. Принаймні, мені так здавалося на даний момент.

Ми пройшли вздовж перевернутих ігрових столів, де я став помічати перелякані погляди врятованих людей. Ті, хто знаходився до цього в будівлі, дивуючись розпитували прийшли з вулиці, але ніхто не міг даль слушної відповіді, люди досі не прийшли в себе.

Військові пильно оглядали кожного, змушуючи вивертати кишені і показувати вміст сумок. Вони чогось боялися — це було видно по їх напружених обличчях. Незабаром пара військових підійшла і до нас.

— Цих, — прохрипів боєць, обличчя якого було прикрите шарфом.

— Ти, колючо-ріжучі предмети є? Зброя? Вогнестріл? Вибухівка?

— Ем, Ні я... ем, я лікар, у мене такого немає...

— Оглянь його. Я огляну бабу, — ігноруючи мої слова, хлопець підійшов до Рини, і в нахабну почав лізти їй в кишені і обмацувати тіло.

— Гей, не так грубо! — невдоволено скривилася вона, але боєць продовжив лапати її одяг і стукати долонями по тілу.

— Не рипайся, — прохрипів той, що оглядав мене, коли я хотів повернутися в бік незадоволеної сестри.

— У мене є пропуск, ось, подивіться, — тремтячими руками я почав показувати йому свою ключ-карту.

— Це? — боєць глузливо подивився на пластикову карту, — Це тобі вже не знадобиться, — хряпнул він, продовжуючи вивертати кишені мого халата.

— Чому...? — хотів запитати, але боєць нічого не відповів. Проігнорувавши мене, він повідомив свого товариша про завершення огляду.

— Все чисто.

— Тоді тих, — другий вказав на наступних людей. Другий боєць чомусь скосився на мій новий пропуск, коли проходив повз, але залишили нас у спокої. Це не могло радувати, адже я сильно нервував, коли вони до нас підійшли.

Взявши сестру за руку, я потягнув її до одного і з проходів, через який ми вийшли у великий зал з випивкою. Зараз там відпочивали гравці. Жердини для танцівниць пустували, замість цього, стриптизерки стовпилися біля барної стійки, розпиваючи алкоголь і нервово балакаючи про щось.

Ми підійшли до столиків і зайняли порожній у кутку. Ріна нервово косилася на людей, та й я теж. Опинитися в такому місці... У мене були зовсім інші плани на цей день.

Схоже, велика частина людей залишилася в головному залі. Як тільки ми присіли, з боку бару почувся п'яний жіночий сміх. Одна з дівах попрямувала в нашу сторону.

— Кого це я бачу-у, — простягнула та, спираючись руками на плечі сестри. Помітивши краєм ока, як у Ріни під столом смикається нога, я злегка підвівся, показуючи на стілець.

— Сідайте, — чемно від відповів я, — Ви знайомі з моєю сестрою?

— Так, красунчик, я добре її знаю, — посміхнулася стриптизерка, але Рина лише відводила від мене погляд. Я скривив губи, розуміючи що ситуація виявилася занадто незручною.

— Вибачте, ми сильно втомилися, нам потрібен час щоб прийти в себе, — протараторив я перше, що прийшло в голову, різко попрямувавши до сестри.

— Це твій хлопець? — до нас підійшла інша дівчина, обережно перехопивши мене під руку, яка тягнулась до Ріни. Посміхнувшись, вона погладила долоню подушечками пальців.

— Брате, — грубо відповіла Ріна, невдоволено піднімаючись зі стільця, — Познайомся — це Віола та Стелла. Віола, Стелла — це Харлі, мій молодший брат. А тепер ми підемо, нам правда зараз не до цього.

— А-а-а, так це той братик, про який ти нам розповідала. Слухай, де ти тримала такого красеня? — Віола була з тих, хто не вміє читати атмосферу, або вона навмисно перебивала сестру, показуючи свою перевагу. Ріну це явно дратувало, але вона впевнено тримала себе в руках.

— Чому ти нас не познайомила?

— Тому що, нам треба йти, все. Рада була бачити тебе, поговоримо пізніше! — не витримала Ріна. Схопивши мене за руку, вона невдоволено штовхнула Віолу плечем, і потягла мене назад в головний зал.

— Вибачте! Побачимося пізніше! — встиг видавити я, пробігаючи повз стриптизерки. Посміхнувшись мені в слід, Віола спокійно похідної повернулася до своїх подружок, щось розповідаючи і періодично поглядаючи в наш бік. Через пару секунд, гучний шум натовпу витягнув мене з внутрішніх роздумів про натяки з боку цієї жінки.

— Харлі, — невдоволено зітхнула старша, — Не дивись на мене так. Я знаю про що ти подумав.

— У тебе милі подруги?

— Вони повії... Стоп, ти сказав милі, серйозно? — видихнула Ріна , — З цього вечора я зав'язала зі своїм минулим, ти пам'ятаєш?

— Звичайно пам'ятаю, Я не сумніваюся в тобі, Рін.

— Ось і добре. Я просто не хотіла говорити з нею... Так і думала, що вона почне приставати до тебе. Чорт, у неї що, клієнтів мало?

— Ця Віола підморгнула мені, ну знаєш...

— Вона витягне з тебе останні гроші, навіть не думай. Повір, ця елітна повія нам не по кишені.

— В цьому є сенс, — я зітхнув, з цікавістю обертаючись назад.

— Пішли, — мої спроби подивитися на Віолу збила Рина, — Треба розпитати що сталося і коли нас відпустять.

— Ти ж бачила цю хмару, так? Що це могло бути...?

— Ти у мене питаєш? Ти ж вчений, не я.

— Знаю, але я вперше бачу таке. Це було схоже на пилову бурю, але в темряві не вдалося розгледіти. А ще, там були гуркіт грому. Немов насувалася гроза.

— У пилових бурі бувають грози?

— Я не синоптик, але смію припустити що є...

— У такому випадку нам нема про що хвилюватися. Як тільки буря пройде, нас відпустять. Так, Харлі?

— Не думаю, що це можливо, — почувся чийсь голос у мене за спиною. Це стояв один з нкрівців, що вийшов з боку бару. Пройшовши повз нас, він звернув в хол, злившись з натовпом.

— Що...? — хотів було запитати в нього я, але втратив його з поля зору. На його місці були втомлені люди, що стояли натовпом біля стін бару.

— Брате? — Рита акуратно схопила мене за рукав, — Що з нами буде...?

Я не знав що відповісти. У моїй голові зовсім не було думок, я досі не прийшов до тями. Все, що відбувається не вкладалося у мене в голові. Все це... було дуже дивним.

[22 лютого 2286 року. Ніч, 23: 50. Приблизно три години після Падіння]

Якийсь час ми бродили біля головного бару на другому поверсі, проте вже після пари годин безперервного ходіння там нам стала зовсім нудно від цієї гнітючої атмосфери.

Військові взагалі не йшли на контакт. Будь-які спроби поговорити з ними ставали приводом для бійок. І навіть місцева мафія не встрявала в справи нкрівців, намагаючись триматися подалі.

— Підемо посидимо, — прохрипів я сестричці, потягнувши її за собою. Вона нервово кивнула, слідуючи за мною освітленими коридорами будівлі. Пройшовши повз натовп, ми спустилися сходами до вбиралень. Помітивши знайомі позначення, я згадав що терплю це почуття вже довгий час.

— Я в туалет.

— Брате, — Ріна схопила мене за рукав, — Не відпускай мене, — тільки зараз я помітив, як міцно тримаю її за руку.

— Але...

— Я з тобою, — обертаючись по сторонах, Рина нервово подивилася в мої очі.

— Га-ра-зд, — тихо зітхнувши, я озирнувся. Крім нас в коридорі нікого не було. Хоча не думаю, що в такій ситуації люди будуть засуджувати нас за слабкість, але ж?

Відкривши двері, ми увійшли в туалет. Тут було порожньо. Похмура кімната висвітлювалася миготливою лампочкою. Пройшовши по слизькому кахлю, ми дійшли до сірої кабінки. Я думав вже зайти в туалет, але сестра так і не відпустила мене.

— Ріна...

— Харлі, —простогнала вона хлюпаючи носом, — Мені страшно, не відпускай мою руку, — на її очах почали накочуватися сльози. Я вперше бачив її в такому стані. Це було занадто незвично, бо відрізнялося від образу сильної старшої сестри, яку я собі уявляв до цього... До останнього я намагався це заперечувати, але реальність вона...

— Мені потрібно в туалет... Я...

— Не відпускай... прошу...

Я ковтнув. Якщо я не сходжу зараз в туалет з мене точно поллється, але і відпустити сестру я не міг. Її погляд. Я вперше бачив її такою переляканою. Вона тремтіла, притискаючись до руки обличчям. Ходити в туалет в такому положенні було просто неможливо. Я відчував себе занадто незручно. Занадто ніяково, щоб знімати при сестрі штани. Точніше, мене напружувало, що поруч хто стоїть. Завжди складно зосередитися в туалеті, якщо до мене звертаються або хтось стоїть за дверима, і вже тим більше якщо до тебе притискається.

Стиснувши кулаки, я зробив кілька кроків вперед, після чого все ж наважився розстебнути штани.

— Тільки не дивись, — тихо пробурчав я сам не знаю навіщо. Я поводився нерозумно, немов дитина, але ж це сестра, а я... вона піклувалася про мене замість матері. Я не повинен так погано думати про це. Вона моя дорога сестра, тож заради неї...

Під плаче стогін старшої сестри я все ж зумів видавити з себе тугу струмінь. І як тільки я наблизився до закінчення, у коридорі пролунали постріли. Сестра здригнулася, мало не стрибнувши на мене. Схопившись руками, вона втиснулася обличчям в мій одяг, від чого я мало не впав. Не встигнувши застебнути штани, я схаменувся, упершись руками об стіну.

— Гей!

Тим часом, стрілянина тривала. З-за стін почулися далекі верески людей. Над нашими головами було чути їх тупіт і автоматні черги гвинтівок. Бійці вижили з розуму? Якого біса вони творять? Що взагалі відбувається в цьому проклятому місці?

— Швидше, закрий кабінку! — прохрипів я, намагаючись розвернутися, але Рина не відпускала мене. Вона стиснулася, і як підсумок я не витримав і плюхнувся дупою на унітаз.

— Рина, Прокинься! — я поплескав її долоньками, і вона хлюпаючи підняла плаче погляд.

— Що це...? — стогнала вона.

— Потрібно закрити двері, — я різко підвівся і потягнувся ручку на себе, після чого зачинив засувку.

— Харлі... — голос сестри почав панічно підвищуватися, — Не мовчи, Харлі...!

— Тихо! — різко перебив я сестру, уткнув її носом до грудей.

Ріна притулилася, обхопивши тіло руками. Я інстинктивно напружився, можливо тому що у мене були спущені штани...

Уздовж стін я чітко чув чиїсь кроки. Хтось в повному обмундируванні підбіг до зовнішніх дверей вбиральні, а потім відкрив її. Невідомі фігури стали підходити кабінкам, повільно відкриваючи кожну. Огидний скрип дерев'яних дверей почав в'їдатися у вуха оглушливим тремтінням.

Тиша...

Скрип.

ЩО ЗА ЧОРТ?! Чому сталася стрілянина? Вони нас вб'ють? Вб'ють?! ВБ'ЮТЬ???

Тиша...

Скрип.

Тиша...

Смик. Двері нашої кабінки хтось почав смикали, але ті не відчинилися.

— Там хтось є, — прохрипів чоловік за дверима. Я почув, як з того боку почувся тихий шорох. Хтось спустив зброю з ременя, смикнувши запобіжник.

У горлі утворився німий ком. Зуби стиснулися від страху, а губи судорожно засмикалися, проте металевий дзвяк затвора привів мене до тями.

— Не стріляйте! — крикнув я благальним голосом, — Ми почули постріли і сховалися в туалеті...

Я акуратно відкрив засувку дверей, і в обличчя вдарила легка прохолода. Той, хто зовні, відтягнув її на себе — це був боєць Нової Каліфорнійської Республіки, обличчя якого закривала маска. Помітивши переляканого мене з ширінкою на оранку і сестру, що сиділа на мені, той злегка заспокоївся. Побіжним поглядом, я натрапив на порожню тканину в районі погонів і нашивок на його формі, вони наче були відірвані.

— Все гаразд, тут цівільні, — голосно промовив він до когось, хто був у коридорі, не повертаючись до нас, — Сидіть поки що тут, не виходьте.

Я ледве помітно кивнув, прикриваючи голову Ріни руками. Боєць залишив дверцята відкритими, а сам повернувся в коридор. Я дивився на ручку, але так і не наважувався її закрити. Відчуття прохолоди в нижній половині тіла продовжувало наростати, але я чинив опір цьому, притискаючи до себе тремтячу сестру. Через пару секунд почулися його кроки. Однак, десь зверху все ще були чутні постріли бойових гвинтівок. Ситуація почала налагоджуватися чи...?

Так мені здавалося.

Або я хотів, щоб це було саме так...