В кого вірити, як не в себе?

***

У лабораторії пахнуло озоном, машинним мастилом та старими книжками. На великих столах, зіставлених двома рядами попід стінами, недбало розташовувалося різноманітне обладнання. Старезні осцилографи з круглими зеленими віконцями моніторів неабияк контрастували з новенькими лептопами. В кутку, біля баків зі стисненим повітрям, парували баки з рідким азотом. У центрі кімнати, із закріплених на стелі балок, звисав великий скляний циліндр, крізь його стінки можна було побачити мішанину з металевих трубок та мікросхем. До циліндра з усієї кімнати абияк тягнулися дроти та шланги.

— Працює, фотони у суперпозиції, — голос Олега був сповненим ентузіазму. Вони, разом з Максом, також аспірантом, місяцями працювали над створенням квантового комп'ютера у фізичній лабораторії політеху у Києві. Задача надскладна, проте необхідна для зламу російського військового шифру. Досі їм не вдавалося стабілізувати кубіти навіть на кілька секунд. Та схоже, саме сьогодні, літри кави, тонни чіпсів та неабиякий талант молодих вчених принесли результат.

— Я в захваті, — обличчя Макса залишалося спокійним та зосередженим. Втім, він взагалі рідко коли усміхався, злився чи виражав будь-які емоції. Він буденно походжав за спиною Олега, вертячи у пальцях кулькову ручку. Час від часу зупинявся, щоб поглянути на якийсь монітор чи прилад.

— Проженемо алгоритм Шора? Якщо все в порядку, до вечора вже читатимемо ворожу пошту, — Олег потер долоні та хруснув пальцями витягнувши руки уперед. Відсьорбнув кави з великої білої чашки.

Макс зупинився дійшов до кінця кімнати, глянув на манометр на одному з балонів. Хмикнув. Постукав по ньому пальцем та схвально кивнув:

— Давай, як завжди на один-два-три?

— Один, — почав Олег.

— Два, — продовжив Макс.

— Три, — Олег клацнув «Ентер» та запустив програму.

Виконання алгоритму зайняло всього кілька хвилин. Квантовий комп'ютер працював без жодних видимих ефектів. Ні таємничого сяйві, ні високочастотного гудіння. Лише звичний шум повітря від кулерів, скреготіння жорстких дисків у давно застарілих традиційних комп'ютерах та клацання клавіатури порушували тишу. На екрані монітора відображався пасок виконання. Дев'яносто вісім відсотків, дев'яносто дев'ять… сто.

— Маємо ключ, — Олег схопився з місця. — Ключ, Максе, працює! Максе?

Той стояв біля вікна, задумливо нахиливши голову набік.

— Я майже певен, що вранці оте дерево, біля входу, мало жовте листя.

— Та яке листя, Максе, ми зламали шифр, це ж прорив у криптографії, у фізиці. Це ж усе змінить! Майбутнє наступило!

— Так-так… Переворот у науці, оце все. Але листя має залишатися жовтим, якщо вже пожовкло. А воно зелене.

Олег підійшов до вікна. Листя було зеленим. Він стенув плечима.

— Тобі, мабуть, здалося.

— Мені нічого не «здається», — Макс повернувся до свого лептопа, запустив кілька утиліт та почав переглядати логи виконання. — Олеже, перевір стан кубітів, будь ласка.

— Окей, перевірмо, — Олег сів за комп'ютер, потягнувся за кавою. Кави не було. Чашки теж не було. Хлопець роззирнувся довкола, роздумуючи, чи не узяв він її із собою коли йшов дивитися на те бісове дерево. Та на підвіконні було пусто. Він вирішив, що не так уже й хоче тієї кави, та почав запускати тестові застосунки.

— Ніби все в порядку, жодних помилок у логах, — Макс відкинувся у кріслі. Може йому й справді здалося що дерево вже пожовкло? На дворі ще тільки серпень.

У залі ввімкнулося автоматичне освітлення. «Оце так, вже вечір», — подумав Макс та глянув на годинник. Годинник показував за чверть одинадцяту. Ранку.

— Глянь Максе, тут якісь дивні флуктуації в магнітному полі, так ніби…

— Ніби щось ззовні намагається вплинути на стан кубітів?

— Так, а як ти здогадався?

— У вікно глянь.

За вікном було майже темно, усе небо затягнули важкі чорні хмари. Шквальний вітер вгачував у шибки мілкий сніг.

— Що за маячня? — Олег починав панікувати. — Ми що, випадково розробили кліматичну зброю?

— Не думаю, — Макс глянув на телефон, що саме почав вібрувати. — Дружина дзвонить.

— Окей, поговоріть, я піду ще раз перевірю… — Олег повернувся до свого монітора, проте за секунду рвучко обернувся. — Стоп, в тебе ж немає дружини!

— Я знаю, — Макс відхилив виклик.

— То що, в дідька, відбувається?

Макс його вже не слухав, натомість переглядав стрічку новин у телефоні. Відео, де люди в паніці тікають з залізничного вокзалу, бо раптом просто у фоє з'явився цілий потяг. Ще одне, де в небі летить реактивний літак, малюючи білу, пухнасту лінію. От тільки лінія пунктирна. Літак то зникає то з'являється кілька разів, а тоді мов розчиняється у повітрі. Європу та Африку замітає снігопад. У Сахарі дощить. На півночі Канади зацвіла тундра. Макс подумав, що варіантів не так вже й багато. Перший — йому це все сниться. Він з силою себе ущипнув. Боляче. Не спить. Другий — його вводять в оману, маніпулюють, можливо хакнули телефон, пофарбували дерево. Жарт або злий намір. Він знову виглянув у вікно. На його очах, столітня ялина раптом замерехтіла, стала майже прозорою, а тоді перемістилася на інший край галявини та заспокоїлася. Окей, цей варіант теж можна виключити. І нарешті, враховуючи, що кубіти перебувають в усіх можливих станах одночасно, що створює певний парадокс, третій:

— Схоже, запуск квантового алгоритму, якимось чином, створив додаткові реальності. І всі вони зараз ведуть боротьбу за ресурси всесвіту. А те що ми спостерігаємо це точки, де ці реальності перетинаються одна з одною, зіштовхуються, взаємодіють.

— Але ж ми просто підбирали ключ до шифру, — Олег розпачливо розвів руками.

— Можливо, квантовому комп'ютеру простіше згенерувати всі ключі та створити для кожного окрему реальність. Таку де цей ключ — вірний.

— То зелене дерево та сніг з іншої реальності?

— Так. Як і кіт.

— Який кіт?

— Оцей, — Макс вказав на великого чорного кота, що обережно йшов столом, граційно оминаючи дроти та принюхуючись до приладів. Дійшовши до відносно вільного клаптика столу, кіт зупинився, вигнув спину угору потягуючись, трохи покружляв і зручненько вмостився. А тоді зник. Олег, з відвислою щелепою, дивився на пусте місце де щойно сиділа тварина. Навіть у завжди спокійного Макса почало, ледь помітно, сіпатися ліве око.

— Трясця… Що ж робити? Вимикаємо? — Олег почав вводити команди.

— Ні, стій, ні в якому разі, — Макс підбіг до друга та схопив його за плече. — Якщо вимкнемо — хвильова функція сколапсує. Усі новостворені реальності стиснуться в одну.

Він красномовно зобразив процес з силою вдаривши кулаком в долоню. Олег завмер:

— А що тоді? Може… може б вийшло розробити квантовий фільтр, щоб згладити локальні максимуми? — він вказав на графік на своєму моніторі.

— Це вже краще, — Макс почав швидко писати потрібний скрипт, — Дай мені кілька хвилин.

Олег став у нього за спиною, склавши руки на грудях. Деякий час він слідкував за тим, як друг кодить.

— Максе?

— Що?

— А що буде з іншими реальностями?

— Не знаю, а яка різниця? Вони ж створені якихось пів години тому, — Макс продовжував програмувати.

— Звичайно, але знаєш, молекули та атоми там розподілилися певним чином…

— До чого ти ведеш, — Макс нарешті відірвався від програми та обернувся.

— Скажімо так, коли б у новій реальності вчені вивчали скелет динозавра — то оцінили б його вік у мільйони років. Той динозавр з'явився одразу старий і скам'янілий. Жоден аналіз не визначить, що йому лише пів години. Те саме з людьми. Кожен пам'ятатиме своє прожите життя: дитинство, юність, перше кохання. Кожен матиме плани на відпустку, на вихідні, чи бодай на те, щоб забрати дитину з садочка. Наш мозок, наша пам'ять це просто певний упорядкований стан елементарних частинок.

— Цікава теорія, тобто люди у цих нових реальностях не знатимуть, що їх раніше не існувало?

— Думаю ні.

Макс глянув кудись убік завмер на кілька секунд, потім струснув головою та відповів:

— Це неістотно. У нас вибір: ризикнути та знищити кілька реальностей чи лишити все як є і дивитися як конкуренція між ними розриває всесвіт на шматки. В будь-якому разі, скрипт готовий. Запускаємо?

Олег похмуро кивнув.

— Раз.

— Два.

— Три.

Друзі зачаровано дивились на графік, екстремуми функції перетинали червоні обмежувальні лінії статистично допустимих флуктуацій на кілька відсотків та от-от мали б повернутися до норми. Та натомість — почали рости.

— Твою наліво…, — Олег почухав потилицю.

— Стало тільки гірше, — Макс переглядав свій алгоритм. — Олеже, глянь, може я щось пропустив?

— Та ні, як завжди бездоганно, — Олег поплескав колегу по плечу, ще раз глянувши на код.

— Тоді чого не спрацювало?

— Спрацювало. Просто те саме зробив кожен з Максів у кожній з реальностей, — Олег механічно потягнувся за чашкою. Його рука помітно тремтіла. Чашки все ще не було.

— Звісно, твоя правда, — Макс спохмурнів. Почав, за звичкою, міряти кроками лабораторію.

— І що тепер?

— Не знаю.

Надворі лютувала буря, снігу намело вже понад метр. Шиби почали вкриватися інеєм. В кімнаті стало відчутно холодніше. Якби хлопці глянули у вікно, вони б побачили як зник величезний старий парк перед будівлею, відкривши гарний краєвид на проспект. А тоді почали зникати багатоповерхівки, одна за одною. Все швидше і швидше. За кількадесят секунд жодна будівля не застилала горизонт. Залишилися лише засніжені пагорби. Та обидва вчені обдумували значно серйознішу проблему. Першим не витримав Олег.

— Тож ми з тобою існуємо у багатьох реальностях?

— Угу, виявлено експериментальним шляхом, — Макс вказав рукою на графік.

— А звідки нам тоді знати, що наша реальність перша, базова?

— Як ти вже сам гарно пояснив — нізвідки.

— Зараза…

Помовчали ще кілька хвилин. Олег проглянув стрічку новин. Цунамі, тайфуни, землетруси. Зниклі села і міста. Тотальний хаос.

— Знаєш, є одна ідея, — протягнув Макс, — Пам'ятаєш, ми задавали початкові вхідні параметри перед запуском? Я їх знаю на пам'ять, — він постукав себе вказівним пальцем по скроні. — Можемо перезапустити алгоритм, визначити параметри наново і порівняти. Якщо зійдуться — ми у базовій реальності.

— А якщо ні? Що як ця реальність — додаткова? — перепитав Олег з тривогою в голосі.

— Тоді єдиним вірним рішенням буде її знищити, видалити.

— Разом з нами?

— Разом з нами. Якщо так зроблять Макс і Олег в усіх додаткових реальностях, то базова, можливо, залишилась цілою.

— А якщо не зроблять?

— У кого тоді вірити, як не в себе, — Макс посміхався. Олег подумав, що це вперше, відколи вони знайомі.

— Добре, проженімо алгоритм і побачимо.

Хлопці вдивлялися у монітор в очікуванні. Макс занотував оригінальні результати на клаптику паперу поряд. В дальньому кутку кімнати ходив вже знайомий кіт та обнюхував підлогу біля баків з азотом. Схоже запах був йому не до вподоби, кіт нахилив голову вперед та зробив характерний рух, ніби його нудило, а тоді заходився загрібати підлогу лапами. Нарешті з'явилися результати. Молоді вчені синхронно переводили погляд з монітора на написані від руки лічби.

— Які у нас були шанси? Один до «приблизно як атомів у всесвіті», — Олег хмикнув.

— Багатообіцяюче, та не вийшло, — віджартувався Макс.

— Мені ця реальність усе одно не дуже подобалася, — підтримав тон Олег.

— Що ж. Сколапсуймо хвильову функцію на старих параметрах та й по всьому. Приємно було з тобою працювати, Олеже.

— Мені теж, Максиме. Запускати?

— Давай.

Цього разу кіт з'явився на столі у дальньому кутку лабораторії. Просто поряд з великою білою чашкою з паруючою кавою. Кіт обережно підійшов та принюхався. Спробував зловити пару передньою лапою.

— Раз.

Кіт заходився підсувати чашку, час від часу недовірливо поглядаючи на людей. Ті стояли біля столу обіймаючи одне одного за плечі. Сантиметр за сантиметром чашка рухалася все ближче і ближче до краю.

— Два.

Чашка перехилилася та полетіла вниз. В по-мисливськи розширених, круглих зіницях кота відобразилося, як чашка перевертається. Як кава виливається у повітря. Формує чорну блискучу пелену. Шириться. Розлітається вусібіч. Все ближче і ближче до підлоги.

— Три.