Спогад

ти йдеш по вулиці і все віддалено знайоме

ти бачиш осінь, місяць, зорі, ліхтарі.

Навколо розум твій здається невагомим,

а хтось кличе з собою з димарів.

Чи був ти там, де світло ллється морем?

Чи бачив, як іде до неба сад?

Як незнайомі вибухають горем,

У височінь тягнеться водоспад?

Чудово бути там, де нічого не знаєш.

Як гарно жити в світі неземнім!

Не розумієш де й куди ти поринаєш,

Створіння там бушують наче грім.

Над головою будуть мерехтіти зорі,

По океанах розпливеться тінь,

Розкинуться рослини у душі прозорі-

Розплющать очі у коханні сновидінь.

Чи сон, чи думка, чи сердечний біль.

Яка причина споминань цих незрівнянних?

Невже дійде це все до божевіль?

Ведуть тисячі душ недоторканних.

Можливо, сон. Можливо, спогад.

Чарівний, неіснуючий той світ.

Питання перетвориться в маленький здогад,

Що чари все ж відновлять свій політ.