Ох

Вже ніч проступила назовні,

Плямуючи неба блакить.

Висріблює місяць уповні

Прибурканий шал верховіть.

Свої ліхтарі по яругах

Запалює гурт світляків.

Здивовано ухає пугач,

Очей витріща тарілки.

І мавки гасають завзято

Довкола трухлявого пня,

Де дід возсіда бородатий:

Зелений на нім кобеняк,

В руках волохатих сопілка -

І лине у морок лісів

Мотив й осідає на гілках

В опівнічні краплі роси.

Тож крил недолугий непотріб

На згук розгортай - залиши

Просякнутий вільгою погріб

Відвиклої шалу душі.

Щоб вітер нічний їх наповнив

І наче пір’їнку здійняв.

Лети і впади на жертовник

Отого трухлявого пня.

Хай спалять тебе і відродять

Позбутого ґанджу й сумлінь

Цілющі потоки природи,

Розбурхані в надрах землі...

А дід хитре око примружив

Та все награва, награва.

І ліс позіхає потужно,

І тихо шепоче трава...